Другий виступ данила романовича

Розрив поміж Андрієм і Лєшком краківським, розбуджує нові надії на Галич у Данила, що тимчасом дійшов до 18 літ. Бажаючи створити собі випадну базу на Волині, він не те, що не виступає проти Мстислава Удачного, але задружує з ним та жениться з його дочкою. Запевнивши себе у Мстислава, Данило рішив відібрати свою отчину від Лєшка краківського. Звязавшись з Олександром Волзьким, пішов Данило походом на Лєшка (1219 р.) й відібрав від нього Берестейщину та забужські волости. Лєшко, думаючи, що Данило зважився на похід проти нього за відомом і тихою згодою Мстислава Удачного, забув зараз усі кривди від Андрія й увійшов з ним у союз проти Мстислава. Нагло й несподівано зявилися польеько-мадярські війська в Галичині. Здобувши Перемишль, рушили вони на Галич, де тимчасом на просьбу Мстислава, засів молодий Данило Романович. Сильний бій, яким Данило зустрів союзників, примусив їх звернути проти Мстислава, що з невеликим військом станув на ріці Зубрі. Під великою перевагою ворожих сил Мстислав мусів уступити з Галичини й зупинившись на Пониззю, закликав туди Данила з Галича. Обдарувавши зятя за його відвагу й ярість, Мстислав відпустив Данила до Володимира, а сам кинувся навести на мадярів і поляків половецьку орду.

Тимчасом угорський воєвода Филя пішов на Володимир, але безуспішно. Данило наслав на Лєшка своїх нових союзників — литовців, а Мстислав зумів оборонити Володимир половецькими полками. Спроба Мстислава відібрати мадярам Галич не вдалася. Мстислав завернув, але небаром прийшов знову під Галич з полками східньо-українських князів та половців. Він розбив угорську залогу, що вийшла проти нього й по короткій сутичці біля городських воріт, зайняв Галич. Кольоман і Сальомея, разом з «гордим» Филею, що нахвалявся «зайняти всю землю й висушити море», попали в руки Мстислава. З ними разом дістався в неволю й провідник мадярської партії серед бояр — Судислав. Мстислав не пожалів полонених. Більшість побив, а залишив при житті тільки визначніших. Кольомана вислав до Торчеська. З подивугідною великодушністю поставився Мстислав до Судислава. Не то, що подарував йому життя, але й дав йому намісництво в Звенигороді. На клопіт собі й Романовичам... .

Угорський король зразу махнув рукою на дальшу боротьбу за Галичину й увійшов з Мстиславом у переговори в справі свого сина Кольомана. Помирився з Романовичами й Лєшко, а за цілу кампанію заплатив Олександер Белзький, що зрадив був Мстислава й перейшов на польсько-мадярський бік.

Та вороги не спали. Вони бачили, як гарно укладалися взаємини Мстислава й Романовичів, а разом з тим відживала державнотворча ідея їх батька Романа. Покараний Романовичами за зраду Олександер Белзький, нашептав Мстиславові в ухо, мовляв, Данило настає на його життя. Лицарський, але простодушний Мстислав повірив і від того часу всі його виступи повні недовіря і ворожнечі до свого найкращого й найщирішого союзника Данила. В 1222 р. заключив Мстислав договір з угорським королем, що без інтриг проти Данила, був би для нас цілком незрозумілий. За звільнення Кольомана й Сальомеї, зажадав Мстислав, щоби Андрій відрікся усіх своїх претенсій до Галичини, але за те Мстислав обіцяв одружити свою дочку з третім сином Андрія, теж Андрієм, і як зятеві передати йому Галичину. Потім вибирався Мстислав двічі походом на Данила, але він зумів відборонитися, а на зїзді в Перемилю переконав тестя про безпідставність його підозрінь.

Тимчасом на політичному небосклоні східньої Европи зявилася неждано чорна хмара татарщини. Зявилася несподівано й опанувавши в короткому часі схід Европи, загрозила цілому культурному світові.

Татари

Споконвічне роєвище мандрівних народів — Азія — ригнуло тепер на Европу новою хвилею півдиких, турко-монгольських племен, що їх наш літопис признав дітьми пекла (Тартару) й прозвав «татарами»; зявилися на межах України, що вже й так хилилася до упадку, роздерта княжими міжусобицями й безупинною боротьбою з попередниками татар — печенігами, торками та половцями.

Монгольські племена середньої Азії почали свій завойовницький похід від південнього Амуру. В XII ст. бачимо їх зєднаних під владою Бурджігенів, що виводили свій рід від прародича турських племен — сірого вовка. Нащадок цього роду Темуджін, покорив усі монгольсько-турецькі племена, та розбивши сусідні держави турків-кераітів і алтайських найманів, уже в 1206 р. проголосив себе, в старій турецькій столиці Каракорумі, незмінним володарем — джінгізханом. З того часу починається нестримний похід монгольських орд на захід. Паде держава тангутів, піддається північний Китай, Хіва, північна Персія й нарешті східній Кіпчак і Кавказ. Щойно тут наштовхуються монголи на опір. Половці, яси й черкеси, поєднавшися з кавказькими втікачами, станули на прю з непереможними ордами Темуджіна. Але там, де не помагав меч, приходила до слова, негірша від меча, татарська дипльоматія. Татарам удається порізнити союзників і розгромити їх одинцем. Около 1222 р. прийшла черга на половців. В околиці Подоння програли половці рішаючу битву з татарами. Згинув у ній найстарший половецький хан Юрій Кончакович, наложив головою хан Данило Кобакович, а старий тесть Мстислава Удачного, хан Котян, подався до Дніпра й кинувся до українських князів за підмогою.

Зїзд князів

Мстислав Мстиславич, що мав серед українських князів велику повагу, скликав їх на зїзд до Києва. Крім «старшин української землі» явилося тут багато молодших князів, а між ними й Данило Романович. З виїмковою однозгідністю вирішено на тому зїзді загальний, протитатарський похід, з неменчою солідарністю станув до походу цвіт українського лицарства. Усталено збірне місце на Хортиці, біля Дніпрових порогів. Відтіля рушив грандіозний похід на схід, у степи. Були тут князі київські, чернигівські, смоленські й волинські. На тисячу човнах припливли сюди через Дністер, Чорне море й Дніпровий лиман «галицькі вигонці» з пониззя, зявилася й уся половецька орда. Не зявилися тільки суздальські князі, що, нібито, запізнилися й завернули зпід Чернигова...

Даремне висилювалася татарська дипльоматія, щоби порізнити українських князів з половцями. «Ми вашої землі не займали — говорили татарські посли — ми прийшли, з божого допусту, на наших рабів конюхів половців, що й вам чимало лиха натворили». Князі тямили, скільки лиха натворили їм половці, але розуміли й те, що коли вони сьогодні дадуть пропасти половцям, то завтра доведеться їм самим винести на собі весь натиск татарської навали. Татарських послів побито й похід рушив далі в степи.

Бій над Калкою

Данило Романович пішов попереду головних сил і почав громити один татарський загін за другим. Певність перемоги провожала українські полки аж до озівської річки Калки. Щойно тут переконалися вони, що... ані воєнне мистецтво тогочасної Европи, ані випробувана хоробрість і справність українських військ не всилі подолати цілковито відмінної боєвої тактики татар. Заковані в тяжкі, залізні «броні» українські лицарі, що здебільша воювали пішо й звикли вирішувати бій чоловим наступом, зустрілися вперше над Калкою з незліченою масою легкої кінноти, що наступала на них півколом, а в основу свого успіху клала несподівані для противника маневри на крилах.

Було це дня 31 травня 1223 р. Захоплений успіхами Данила Мстислав Мстиславич, не порозумівшися з усіми князями, взяв з собою кількох молодших князів та половців, перейшов Калку й почав бій з татарами. Українські війська станули посередині, половецька кіннота гарцювала по боках.

Принятим звичаєм, чолова лінія татар зразу заломилася й потягла за собою наступаючі українські полки. А рівночасно бокові крила татарського півколя заатакували половців з силою, якої вони не ждали. Нелюдський вереск татар змішався з криком переляканих половців. Вони змішалися й проняті переполохом кинулися тікати. Не видержав залізний мур українського лицарства й дуже скоро змінився український наступ у безладний відворот. Даремне пробував Мстислав Київський зупинити втікачів створеною наборзі твердинею з походних возів. Три дні утримався з неустрашеним лицарством проти татарської повені, але вона його нарешті залила. Виманивши Мстислава підкупом з обозу, викосили татари весь цвіт його лицарства. Решта татар кинулася в погоню за втікачами, гнала їх аж до Дніпра й тут винищила багато при безпляновій переправі через ріку. Літописець впевняє, що в катастрофі над Калкою пропало девять десятих всього українського війська, в чому згинуло шістьох князів, а самих киян пропало десять тисяч. «Сталася побіда над українськими князями, якої ще не було»... кінчить своє звідомлення літописець. Деякі загони загналися тоді в Переяславщину й понищили багато осель та вигубили чимало народу, але головна татарська сила завернула назад. «Вернулися від Дніпра і, як не знаємо відкіля їх Бог привів на наші грішні душі, так і не знаємо, куди вони ділися» — наче з полегшею занотовує літописець. Смертельний жах, що впав тоді на Україну скоро розвіявся, забулася Калка й життя вернулося в старе русло княжих міжусобиць та боярських коромол. Україна забула про татар, але вони не забули про Україну...

Лаштуючися до нового походу на підбій Европи, татари завернули на схід, щоб поліквідувати всі огнища, які моглиб їм колись загрозити на задах. Попустошивши Поволжа й Великий Булгар, вони пішли в Туркестан, щоби в 1236 р. знову загрозити Европі. Тимчасом (1227 р.) помер джінгіз-хан, а його начальна влада над ордами припала його молодшому синові Огодаєві. Старшому синові Батієві (Бату) доручено остаточно покорити Чорноморя. З Субутаєм та іншими членами джінгіз-ханового роду, як Гуюк, Байдак і Менке, з 150 тисячною армією, рушили татари знову на захід. В 1236 р. знищили вони волжську Болгарію, через рік підбили Мордву, а там Рязаньщину, Московське князівство, Володимир над Клязмою, Суздаль, Ростов, Ярославль, Твер і Торжок, та зпід Новгороду завернули на південь, де в землі вятичів здобули й вирізали Козельськ. В 1238 доконали до решти половців й завернули на Кавказ, відкіля в 1239 р. пішли вже просто на українські землі. Тут погромили Переяславщину й Чернигівщину та полюбувавшися Києвом, залишили собі його на черговий рік. Українські князі, хоч і бачили, до чого йде, не міняли своєї внутрішної політики й далі кривавилися в братовбивчій боротьбі за уділи.