Вибори до Верховної Ради весною 2002 р.

Виборча кампанія, що розпочалася на початку 2002 р., з виборів до місцевих органів влади і до Верховної Ради відбувалася в ситуації дуже гострої політичної боротьби. За депутатські мандати до Верховної Ради боролися 33 політичні блоки та партії – від крайніх лівих до крайніх правих. Але лідерами передвиборних перегонів були правоцентристський блок партій “Наша Україна” на чолі з В. Ющенком, Комуністична партія України (лідер П. Симоненко) і центристський блок “За єдину Україну”, очолений В. Литвином.

Вибори до Верховної Ради відбулися 31 березня 2002 р. Народні депутати обиралися на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою: 225 депутатів 30 списками від політичних блоків і партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому округу, а 225 депутатів обиралися в одномандатних виборчих округах.

Кількість виборців, внесених до списків на виборчих дільницях, склала 37403661; кількість виборців, які взяли участь у голосуванні – 25909407 (69,26%). З них 635199 чол. (2,45%) не підтримали кандидатів від жодної партії або блоку. За партійними списками блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, який сформували Народний Рух України, Український народний Рух, партія “Реформи і Порядок”, партія “Християнсько-Народний Союз”, партія “Солідарність”, партія “Вперед, Україно!”, Молодіжна партія України, Республіканська християнська партія, Конгрес українських націоналістів, Ліберальна партія України, отримав 23,57% голосів і 70 депутатських мандатів. Комуністична партія України отримала 19,98% голосів і 59 мандатів. Блок “За єдину Україну!”, куди входили Аграрна партія України, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців України, Партія регіонів, партія “Трудова Україна” отримав 11,77% голосів і 35 мандатів. Блок Юлії Тимошенко, куди ввійшли Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”, Українська народна партія “Собор”, Українська республіканська партія, Українська соціал-демократична партія, отримав 7,26% голосів і 22 мандати. Соціалістична партія України одержала 6,87% голосів і 20 мандатів; Соціал-демократична партія України (об’єднана) отримала 6,27% голосів і 19 депутатських мандатів. Разом це склало 225 мандатів від багатомандатного загальнодержавного виборчого округу.

Враховуючи вибори за одномандатними (мажоритарними) виборчими округами, у новообраній Верховній Раді станом на 15 травня 2002 р. були утворені такі фракції: “Єдина Україна” – 175 місць, “Наша Україна” – 119 місць, КПУ – 63 місця, СДПУ(о) – 31 місце, Блок Юлії Тимошенко – 23 місця, СПУ –22 місця і 14 депутатів були позафракційними. Усього було обрано

447 депутатів із 450. На перше місце вийшла фракція “Єдина Україна”.

Велика різниця між результатами голосування за партійними списками та за мажоритарними округами, на думку спостерігачів, свідчить про застосування адмінресурсу під час обрання депутатів-мажоритарників.

Помітно, що вибори до Верховної Ради у березні 2002 р. розвіяли міф про значну підтримку комуністів. Їхній показник на виборах 2002 р. був набагато меншим, ніж на виборах 1998 р.

Не пройшла в Парламент ПСПУ, не зважаючи на яскраву ліву риторику лідера цієї партії Н. Вітренко. Також не випадковою була нищівна поразка Російського блоку та ЗУБРа (За союз України, Білорусії та Росії), що свідчить про несприйняття українським народом нав’язуваних ззовні ідей про статус російської мови як офіційної, утворення союзу України, Білорусії та Росії, реанімацію СРСР тощо.

Вибори засвідчили реальний поступ українського суспільства вправо і поразку лівих партій.

Політична ситуація в Україні в травні 2002-травні 2003 р. Проект конституційної реформи Президента Л. Кучми

15 травня 2002 р. розпочалароботу перша сесія Верховної Ради України четвертого скликання. Основний зміст політичного процесу на першій сесії четвертого скликання полягав у спробах створення парламентської більшості в тій чи іншій її конфігурації з можливим домінуванням у такій більшості пропрезидентських або опозиційних політичних сил. Метою створення більшості було проведення з її допомогою відповідної внутрішньої і зовнішньої політики. Опозиційним силам (“Нашій Україні”, КПУ, СПУ, Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ)) не вдалося ефективно виконати взяті на себе домовленості щодо солідарного голосування по висунутим кандидатурам через різнорідність цих сил.

Водночас мобілізація практично всіх депутатів-мажоритарників, які були обрані не від опозиційних блоків і партій, тиск на окремих депутатів від “Нашої України” допомогли пропрезидентським силам зібрати в Парламенті необхідну мінімальну кількість – 226 голосів – для обрання їхнього кандидата головою Верховної Ради.

У результаті двох тижнів виснажливої політичної боротьби Головою Верховної Ради 28 травня 2002 р. було обрано колишнього голову Адміністрації Президента лідера фракції “Єдина Україна” В. Литвина. Таким чином, пропрезидентським силам вдалося вирішити одне з важливих кадрових питань – закріпити на стратегічно важливій посаді одного з найбільш довірених людей з оточення президента Л. Кучми.

Здобувши перемогу під час виборів спікера, пропрезидентські сили пішли на поступки опозиції під час обрання голів парламентських комітетів та їх заступників.

В Адміністрації Президента, яку очолив один із лідерів СДПУ(о) В. Медведчук, було підготовлено документ, який мав назву “Угода про створення постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді четвертого скликання”. Відповідно до проекту угоди пропонувалося створити постійно діючу більшість “на основі підтримки концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 рр., визначених у Посланні Президента України до Верховної Ради “Європейський вибір”. Проте до кінця першої сесії Парламенту цей документ не підписали навіть усі члени фракції “Єдина Україна”. У результаті незгод 20 червня 2002 р. було оголошено про розпад парламентської фракції “Єдина Україна” на сім нових депутатських фракцій і груп. Такий розвиток подій ще раз засвідчив, що фракція “Єдина Україна” була створена ситуативно, з тактичних міркувань, тимчасово. У її членів не було спільних ідеологічних орієнтирів, але існували протилежні бізнесові інтереси і особисті амбіції.

Загалом за підсумками першої сесії (на 15 липня 2002 р.) розподіл політичних сил у Парламенті мав уже такий вигляд: ”Наша Україна” – 110 місць, КПУ – 63, Партія промисловців і підприємців України і “Трудова Україна – 40, “Регіони України” – 36, СДПУ(о) – 33, БЮТ – 23, СПУ – 21, НДП – 17, депутатські групи “Демократичні ініціативи” – 18, “Європейський вибір” – 18, “Народовладдя” – 17, фракція “Аграрії України” – 16, група “Народний вибір” – 15.

Таким чином, основними політичними підсумками першої сесії Верховної Ради четвертого скликання стали: невдача ураз сформувати стабільну пропрезидентську парламентську більшість; вдале для пропрезидентських сил використання ситуативної більшості для обрання керівництва Верховної Ради; неспроможність опозиції, через ідеологічну розбіжність сформувати власну парламентську більшість; розпад фракції “Єдина Україна” через протилежні інтереси різних груп і депутатів всередині фракції. Ситуація у Верховній Раді знову зайшла в глухий кут.

24 серпня 2002 р. Президент Л. Кучма у Зверненні до українського народу з нагоди 11-ї річниці незалежності зініціював загальнонаціональну політичну дискусію про необхідність конституційної реформи в країні. Президент зазначив, що в Україні “має бути коаліційний уряд, який спирається на парламентську більшість”, а “парламентська більшість формує уряд і є відповідальною за його роботу”. Президент визнав за необхідність перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку.

У відповідь опозиція (“Наша Україна”, БЮТ, СПУ, КПУ) 16 вересня 2002 р. провела всеукраїнські народні збори ”Повстань, Україно!”, спрямовані на відставку Президента Л. Кучми. В акції взяли участь за офіційними даними до 30 тис. чол., а за даними опозиції – до 100 тис. Опозиціонери спробували силоміць вийти в ефір через національне телебачення і зайняли частину приміщення Адміністрації Президента. Силові структури в ніч з

16 на 17 вересня знесли наметове містечко опозиції в центрі Києва і затримали активістів акції громадського протесту “Повстань, Україно!”. Політична ситуація в країні знову загострилася. Але мітинги 16 і 24 вересня 2002 р. показали і слабість, і різношерстість опозиції. У опозиції явно не вистачало сил для перевороту.

27 вересня 2002 р. у Верховній Раді представники дев’яти фракцій і груп та ряду позафракційних депутатів (разом – 231 депутат) оголосили заяву про утворення парламентської більшості. У заяві йшлося про готовність більшості взяти на себе відповідальність за законотворчу діяльність Парламенту і утворення коаліційного уряду відповідно до пропозиції Президента Л. Кучми. Як говорилося в преамбулі угоди про створення постійно діючої парламентської більшості, народні депутати об’єднуються, “підтримуючи ініціативи Президента України щодо переходу до парламентсько-президентської форми правління, курс на європейську інтеграцію та поглиблення відносин з Росією, подальшу трансформацію суспільства шляхом ринкових та демократичних перетворень”.

8 жовтня 2002 р. Голова Верховної Ради України В. Литвин офіційно оголосив про створення постійно діючої парламентської більшості у складі 231 депутата. До більшості увійшли депутати з фракції Партії промисловців та підприємців і “Трудової України”, “Регіонів України”, СДПУ(о), “Демократичної ініціативи”, “Європейського вибору”, НДП, “Народовладдя”, “Аграріїв України”, “Народного вибору”. Стабільна парламентська більшість була необхідною передумовою формування коаліційного уряду з чіткою програмою дій.

У відповідь 12 жовтня 2002 р. на Європейській площі у Києві опозиція (“Наша Україна”, СПУ, КПУ, БЮТ, УНА-УНСО та інші політичні сили) провели “народний трибунал” над Л. Кучмою. За оцінками правоохоронних органів у ньому взяли участь 8-12 тис. осіб, а за даними опозиції – майже 30 тис. чол. Рішення трибуналу було передано до Генпрокуратури України, але прокуратура відхилила рішення як необґрунтоване.

Опозиція об’єднала протилежні сили, котрі підпорядкували свої дії єдиній меті – боротьбі за владу в Україні.

16 листопада 2002 р. Президент Л. Кучма підписав указ про відставку уряду А. Кінаха і направив до Верховної Ради подання про отримання згоди на призначення Прем’єр-міністром В. Януковича.

21 листопада 2002 р. 234 голосами “за” народні депутати підтримали пропозицію Президента про обрання на посаду Прем’єр-міністра В. Януковича (до цього – голови Донецької облдержадміністрації). Був створений коаліційний уряд України, очолений В. Януковичем.

У коаліційному уряді В. Януковича основні портфелі дісталися Партії регіонів, СДПУ(о) та “Трудовій Україні”. В уряд увійшли також представники Аграрної партії України, НДП, “Народовладдя” та “Демократичних ініціатив”. Коаліційний уряд узяв на себе відповідальність за стан справ у державі.

21 листопада 2002 р. Верховна Рада у другому читанні схвалила проект Державного бюджету на 2003 р. Це перший великий успіх щойно створеної парламентської більшості. За умов відсутності постійно діючої парламентської більшості проект бюджету держави ніколи вчасно не приймався, і завжди це питання затягували, завдаючи країні великої економічної шкоди.

7 грудня 2002 р. була підписана політична угода між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів. Таким чином була забезпечена єдність дій парламентської більшості, уряду і Президента. Верховна Рада підтримала Програму дій Кабінету Міністрів В. Януковича. Згідно з Конституцією протягом року відставки уряду не передбачалося.

6 березня 2003 р. Президент України Л. Кучма виступив із Зверненням до народу з нагоди підписання Указу про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”. У ньому Л. Кучма наголосив на необхідності політичної реформи, а саме: на переході до принципово нової для України політичної системи – парламентсько-президентської.

У політичних колах України виявився весь спектр ставлення до політичної реформи – від повного сприйняття до абсолютного заперечення. Комісія для опрацювання проекту, створена наприкінці 2002 р., не дала узгоджених результатів. Тому Президент 6 березня 2003 р. і виніс проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України” на всенародне обговорення.

Л. Кучма наголосив, що президентсько-парламентська система, закладена у діючій Конституції 1996 р., забезпечила в перші роки незалежності стабільність у суспільстві та державі. Але там був також закладений механізм протистояння законодавчої і виконавчої влади. Потрібно було це протистояння усунути.

Останнім аргументом на користь реформи стало підписання політичної угоди між парламентською більшістю та її урядом, створення коаліційного уряду. Тепер слід було йти далі і закріпити цей досвід у змінах до Конституції.

Україна мала прийти до політичної системи, що відповідає найбільш поширеній у демократичних країнах Європи парламентсько-президентській моделі. За цією моделлю виборці обирають до парламенту депутатів від тієї чи іншої партії. Партії, які отримали найбільшу підтримку, створюють фракції в парламенті. Ці фракції формують більшість. Більшість формує уряд. Більшість і уряд є стрижнем, серцевиною влади.

Прем’єр-міністра призначає Парламент. Президент вносить кандидатуру на цю посаду, погоджену парламентською більшістю. Парламент також затверджує склад уряду, а уряд – керівників інших центральних органів виконавчої влади. Таким чином, кожному ставало зрозуміло, хто і за що в державі відповідає.

Президент залишається гарантом конституційних прав і свобод громадян, незалежності та територіальної цілісності держави, Верховним Головнокомандувачем та представником держави на міжнародній арені.

Для виконання цих функцій за ним і закріплюються призначення лише міністрів оборони, внутрішніх справ, закордонних справ, з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, чотирьох інших керівників центральних відомств, глав державних адміністрацій – за поданням Прем’єр-міністра. Це має заспокоїти тих, хто побоюється надмірного ослаблення інституту президентства. Президент має право достроково розпускати Парламент. Це право Президент може застосовувати у трьох чітко визначених випадках. Перший: якщо депутати не спроможні протягом визначеного Конституцією часу сформувати більшість. Другий: якщо більшість не спроможна сформувати уряд. Третій: якщо Парламент не може ухвалити державний бюджет на наступний рік.

Важливим елементом реформи мала стати нова структура Парламента. А саме: розподіл Парламенту на дві палати. Одна формується від партій і блоків, що перемогли на виборах за пропорційною системою. Друга – на основі рівного представництва всіх регіонів – областей та міст центрального підпорядкування. Завдання палати регіонів – забезпечення надійного представництва територій України.

Загальна чисельність Верховної Ради мала зменшитися.

Слід було розмежувати в часі вибори до Верховної Ради, органів місцевого самоврядування та вибори Президента. Але, щоб не перетворювати Україну на державу з безперервною виборчою кампанією, усі ці вибори мали відбуватися впродовж одного року на один термін – п’ять років. Результати всеукраїнського референдуму повинні мати пряму дію і не потребувати затвердження будь-яким органом влади. Адже воля народу – найвищий закон. Це світова практика.

Опозиція на звернення Л. Кучми відповіла демонстрацією протесту. У Києві в акціях протесту взяли участь кілька десятків тисяч чоловік. Опозиція (“Наша Україна”, БЮТ, СПУ, КПУ) відкинула президентський законопроект і висловилася за негайну відставку Л. Кучми і дострокові вибори Президента. В. Винниченко 16 жовтня 1917 р. занотував з приводу подібного несприйняття політичних реформ: “О, Господи, яка то страшна, тяжка річ – відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки”.

10.4 Стан економіки