Генезис та історичні порівняння

Ми розуміємо історію як сукупність фактів свідомості, яка дозволяє і допомагає осмислювати реальність. Об'єктом її дослідження є «текст-роз-повідь»[116], витворений свідомістю у процесі сприйняття реальності, як реакція на події та факти, реалізована у висловлюванні, під час комунікативного акту, тобто діалогу (індивідуального — міжлюдська комунікація чи суспільного — масова комунікація). Суспільний діалог — це форма колективної свідомості, в якій важливий не сам факт, а його відображення, адже, вважає Є.Мелетинський, «має не менші, а можливо, й більші можливості для впливу на наступний розвиток подій, ніж сам факт»[117].

Історія нерозривна з буттям-осмисленням, яке, як і комунікацію, розглядаємо функціонально — як постійну взаємозалежність процесів, змін, розвитку по вертикалі (час) і горизонталі (простір). Український просторовий текст, за визначенням С.Андрусів, поліпериферійний, охоплює різні варіанти європейського історико-культурного ареалу (периферії-субтексти), з різними субетнічними, історичними, етнографічними, ландшафтними характеристиками, закріпленими протягом століть. Розколена, розірвана, включена в чужі просторові системи, дезінтеґрована... Такою була Україна і за Козаччини, і ХVІІІ-ХІХ ст., і на початку і впродовж ХХ ст. Значною мірою така вона й досі. Навіть на момент проголошення Незалежності у 1991 р. український простір не був функціональний — як єдина система зберігся хіба що на метафізичному рівні: спільні історія й пам'ять минулого, культури, традицій, мови, ментальності, «глибших пластів культурної свідомості, що охоплювали архетипи етнічного підсвідомого та різні способи бути українцями у світі — від образу Бога і світу до їх переживання і проживання у слові»[118]. Росія (на жаль, не тільки вона) зацікавлена у збереженні нашої дезінтеґрованості, у тому, щоб наш національний простір і далі не був гомогенним, а фраґментованим. «Національне — це надособистісна сила бажання особистостей спільно творити текстуальне тіло своєї культури, розповідати разом собі і світові своєю мовою історії про своє минуле-теперішнє-майбутнє»[119].

Національне — це культура. Національна журналістика — це елементна база національної культури. Як усяка річ, що прагне вічно продовжуватись у світі (Сніпоза), нація — це порив до остаточного оформлення-народження задля довічного утвердження у світі. Нація, яка має повнокровну національну журналістику, — цілісна і перспективна, а нація, в якій домінує полінаціональна еклектика (політична, культурна, інформаційна), — або ще, або вже негомогенна: її журналістика-відтворювач імпотентна як журналістика-творець.

Як предмет наукового дослідження українська журналістика постає в першій половині ХХ ст. поза етнічними українськими землями. Це дещо парадоксально, проте не дивно, адже в Радянській Україні можливим було хіба що вивчення радянської преси, нехай і мовами різних народів, у тому числі й українською, відповідно до постанов і директив ВКП(б). Найменші спроби виокремлення «української журналістики» могли б бути трактовані як популяризація націоналізму і викликати подальші репресії щодо їхніх репрезентантів (найпоказовішими тут є процес Спілки визволення України у Харкові у 1930 р., ліквідація українських літературних угруповань й утворення Спілки письменників Радянської України 1933 р., що демонізує напрям соціалістичного реалізму).

Соціолог, націолог, публіцист і громадський діяч, професор Високої Школи політичних наук Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина) О.І.Бочковський[120], ще 1937 р. у першій частині «Основ журналізму» обґрунтовує значення «журналології або часописознавства», сьогодні відомого науковому загалові як журналістикознавство. Історію преси він справедливо називає фундаментом, на якому постає наука про журналізм. Наявність історії преси, по-перше, дозволяє її науково проаналізувати, по-друге, передбачає науковий синтез, тобто систематизацію широких узагальнень, розробку теорії преси. Сучасний дослідник історії преси української діаспори М.Присяжний позитивно оцінює книжку О.Бочковського: «Вона вбирає в себе ввесь світовий досвід журналістики і при цьому враховується український чинник»[121].

«Основи журналізму (Частина перша)» побудована у формі концептуальних лекцій (усього одинадцять), в яких автор фахово і системно розглядає проблематику преси, впроваджує терміни «журналологія» («часописознавство»), дає визначення «журналіста» (як автора і представника творчої професії), «преси», «часопису», «журналу», веде мову про журналістські школи, визначає напрями діяльності преси («пресова політика»), методи збору і поширення новин, розглядає типологію та технічне забезпечення інформагентств («типологія пресових аґентур»), аналізує форми журналістського викладу, акцентуючи на таких жанрах, як стаття, хроніка, інтерв'ю, репортаж, фейлетон, малюнок. О.І.Бочковський звертає увагу на проблематику виступів, рубрикацію і структурну організацію редакції, адже аналізує «Культурний відділ у пресі», економіку, «часописний роман», спеціальні рубрики, судову хроніку, спорт, фільми, моду, філателію, гумор, акцентує увагу на мові і стилі часописів та журналістів, подає схеми форм журналістського викладу.

Передчасна смерть не дозволила О.Бочковському реалізувати попередні задуми, проте почате продовжив і закінчив С.Сірополко («Основи журналізму. Частина друга»). Зберігши структуру першої частини праці, він розкриває одинадцять тем, формулювання яких переважно актуальне і нині. Наприклад, 1) преса і суспільна думка, завдання публіцистики, жовта преса, 2) комерціалізація преси, медіа концерни, 3) вимоги до сучасного журналіста (обдарованість, патріотизм, правдивість, акуратність, освіченість («готовість до праці»), оперативність («спритність»), чуйність, «пам'ятливість», довірливість), 4) матеріальне та правове забезпечення журналістів, 5) професійні організації та клуби журналістів, 6) етика часопису і журналіста, 7) структура редакції, 8) преса та її видавець, 9) адміністрація часопису, 10) часопис, читач і громадянство (об'єктивізм-суб'єктивізм, ідеологія видання), 11) преса як чинник духовної культури і завдання української преси.

Хоч тут не йдеться про сучасну розробку теорії журналістики, але на свій час — це одне з найліпших досліджень журналістики, яке, з огляду на фахове осмислення, систематизацію журналістики, не втратило своєї актуальності й досі як для студентів, так і журналістів-практиків. Діаспорні «Основи журналізму» О.І.Бочковського та С.Сірополка, невідомі до відновленої незалежності Української держави на українських землях, у т.ч. і між багатьма вченими та журналістами-практиками, за змістом і якісним наповненням не поступаються працям, виданим у той самий історичний період у європейських країнах, а порівняно з тоталітарними державами, багато в чому й виграшні, бо ідеологічно нейтральні, на основі комплексних і системних підходів, переважно в німецьких університетських традиціях, не позначені марксистською чи більшовицькою методологією, що визначала головним і безальтернативним принципом журналістики принцип комуністичної партійності.

Українські вчені-журналістикознавці (О.Бочковський, С.Сірополко, А.Животко) і журналісти-практики з активною громадянською позицією (І.Кедрин-Рудницький, М.Шлемкевич) вважали, що теорія журналістики зароджується в Німеччині. Для цього були певні передумови: професор Кох викладає журналістику в Гейдельберзькому університеті (з 1895 р.), професор К.Бюхер — у Базелі (перед Першою світовою війною), пізніше — в Лейпцигу, професор Р.Брунгубер, редактор «Кельнського часопису» — у Кельні (автор праць «Сучасні часописи (система науки про часопис)», «Світова преса», «Німецька журналістика», опублікованих ще у перше десятиліття ХХ ст.), професор Е.Довіфат публікує працю «Наука про часопис» (1937 р.)... Німецьке журналістикознавство системно вивчало сучасну пресу (за суттю, параметрами і характеристиками). Окремі видання стають об'єктами комплексних досліджень: 1) як біном «суспільна творчість — економіка»; 2) як суспільний чинник, що творить громадську думку; 3) як підприємства, що мають певні економічні характеристики та особливості. Вивчення преси передбачає науковий аналіз організації видання: структуру редакції, технічне (технологічне) обладнання, економічні та фінансові складові. Е.Довіфат виокремлює призначення і суспільну функцію німецької преси в контексті світових тенденцій та аспектів, звертаючи увагу і на позитивні, і на негативні риси, фактори, тенденції, на вивчення практичної журналістики (з домінуванням соціологічних методів) — у США.

Цінність наукового і публіцистично-світоглядного доробку українських учених у тому, що вони не скопіювали вже чинні підходи та визначення, а делікатно адаптували і трансформували їх до потреб української журналістики і українського громадянства як представника потенційної і могутньої, що обов'язково відтвориться, політичної нації. Простіше кажучи, вони моделювали розвиток української журналістики у двох важливих ракурсах: по-перше, у формуванні українства як новітньої політичної нації, по-друге, у світовому (переважно європейському) контексті.

Некоректно вдавати, начебто розробники радянської теорії журналістики були незнайомі з певними напрацюваннями німецької школи журналістикознавства та цілком їх відкидали. Інша річ — у СРСР пристосування чи адаптація (подальший розвиток і вдосконалення) відбувались завуальовано, на базі особливої та унікальної методології, продиктованої, по-перше, ідеологічною спадщиною (праці класиків марксизму-ленінізму), по-друге, більшовицько-партійною практикою (тоталітарний, однопартійний тип журналістики), по-третє, у формі критики запозичених у західних вчених постулатів «буржуазної журналістики»[122], які самокритично аналізували різні феномени своїх культур[123] (Б.Багдикян, Е.Фромм, А.Швейцер, Г.Шіллер). Отже, безпідставно вважати, що українське журналістикознавство зароджується і розвивається тільки в радянську добу, а українська теорія журналістики — винятково завдяки радянській методології. У Радянській Україні зародилось українське радянське журналістикознавство. Відкидання-заперечення, «недобачання» теоретичних і практичних надбань українських нерадянських дослідників (жили і творили чи то в Польщі, Чехо-Словаччині та Румунії, чи то в еміграції, переважно у Німеччині чи США, чи в дорепресійній Радянській Україні) є примітивними спробами обмежити історичні, культурні, національні наукові традиції.

Вистачає навіть загального погляду на проблему досліджень української національної преси, щоб переконатись: українське журналістикознавство зароджується і розвивається незалежно від або всупереч наявності української політичної формації, держави Україна (про особливості і досягнення радянського і пострадянського періодів — згодом).

Пропонуємо порівняльну таблицю деяких досліджень української преси за хронолого-географічним принципом (кінець ХІХ ст. — початок Другої світової війни, коли частина українських етнічних земель перебувала під протекторатом інших країн): Табл. 2.2.1.

Запропонована таблиця — тільки часткова ілюстрація нашої позиції, доповнення далеко не повного переліку імен дослідників історії української преси. Французький письменник і літературний критик Сент-Бев ще 1839 р. не вірив, що можливо написати історію преси, хоч і зазначав: «Історія часописів має бути написаною...»[124]. Завдання і справді важке, та реальне. Незважаючи на відсутність політичної державності, задовго до 1991 р., існувала не тільки українська преса, а й історія української преси (хоч переважно мала епізодичний та несистемний характер), впливаючи на формування політичного, культурного та громадянського світогляду у представників української нації. Преса як предмет критичного аналізу в оглядах, коментарях та рецензіях фактично веде до зародження українського журналістикознавства. Напрацювання двох останніх десятиліть учених в Україні, яким уже не забороняли говорити правду (передовсім це праці співробітників Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України[125], факультету журналістики Львівського національного університету ім.І.Франка, Інституту журналістики Київського національного університету ім.Т.Шевченка, кафедри журналістики Харківського національного університету ім В.НКаразіна), доповнили і розширили діапазон діаспорних досліджень, уточнили радянську періодизацію.

Маючи давні дослідницькі і практичні журналістські традиції, ми дуже часто їх оминаємо або і зневажаємо, хапаємось переважно за модне і неглибоке, а головне — ментально чуже, що дисонує із актуальними потребами збереження і примноження традицій української пресової науки: «Варто відмовитись від поняття «журналістикознавство» як такого, що не відображає необхідної дослідницької практики щодо мас-медіа та масових комунікацій»[126]. Було б «варто», якби в нас не було ні колись, ні тепер своїх теоретиків журналістики: П.Федченка, А.Москаленка, В.Здоровеги, В.Шкляра, Ю.Шаповала, О.Гриценко, Й.Лося, В.Різуна, Б.Потятиника, О.Кузнєцової, І.Паримського, В.Демченка, ВЛизанчука, Т.Лиля, біографічних і літературно-публіцистичних дослідників (І.Моторнюка, Ф.Дисака, О.Мукомели, С.Андрусів, В.Ґабора, В.Качкана), авторів проблемно-міждисциплінарних робіт (політологічних, екологічних, історичних, філологічних, культурологічних, філософських)... Йдеться про сотні учених різних поколінь, проз історичну тяглість і перспективи, про паралельний розвиток української журналістської науки і в Україні, і в діаспорі, зрештою, про сформовану національну школу журналістики (десятки вишів із підготовки журналістських кадрів це тільки підтверджують). Звісно, що, попри здобутки, ще дуже багато слабких місць, є цілі напрями (соціально-інформаційний, масово-комунікаційний, соціологічний, інтернет-медійний: гіпертекстуальний, інтертекстуальний), які справедливо називає професор С.Квіт[127] і які справді потребують термінового науково-методологічного підсилення і практичної реалізації.

Табл. 2.2.1.

Жодне новаторство не можливе без історичної пам'яті, шанобливого ставлення до традицій. Тому українській журналістиці як націотворчому феномену ХІХ-ХХ століть, який необхідно переосмислити, щоб у майбутньому було на що опиратись (і в сенсі значення діяльності, і в сенсі становлення і розвитку теорії преси), слід віддати належне. Ми не схильні ідеалізувати старі здобутки, але, для справедливості, треба сказати: вони не такі й мізерні як для недержавного (протягом століть) народу. Водночас не варто драматизувати минуле й сучасне — українську журналістику потрібно зміцнювати (і фінансово, і законодавчо, і професійно-творчо, і науково) і солідаризувати (медіа-профспілки, медіа-об'єднання), проте її не можна заперечити чи відкинути, навіть вдаючись до модерної лексики і нейтральної стилістики.

Синдром вторинності, недолугості, заниженої самооцінки — такий собі анекдотичний, гіпертрофований, здавалося б, освіченим заг?лом, — долаємо надто повільно. Усе це тільки шкодить справі: замість мобілізувати і журналістів, і науковців навколо національних цінностей і професійних стандартів, ця «вторинність» притуплює пильність, завуальовує потенційні ризики. Клонування заокеанської моделі інформаційного журналізму в українській практичній діяльності не дозволить ні конкурувати з багатшими державами, ні зберегти націосоціокультурну самість, ні примножити світову журналістику національними рисами й особливостями.
____________
[116] Андрусів С.М. Літературний дискурс пьвівського тексту 30-х років XX ст. Типопогія та ідеопогія. — С.108.
[117] Мепетинський Є. Позтика мифа. — М., 1976. — С.115.
[118] Андрусів С.М. Український простір першої поповини XX ст.: реконструкція // Андрусів С.М.
Модус націонапьної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст.: Монографія. — Львів — Тернопіпь, 2000. — С.67.
[119] Андрусів С.М. Націонапьний космо-психо-поґос і націонапьна ідентичність // Андрусів С.М. Модус
націонапьної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст.: Монографія. — Львів — Тернопіпь, 2000. — С.27.
[120] Бочковський О.І. Основи журнапізму (частина перша) // Українська журнапістика на тпі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К.Костева й Г.Комаринського. — Мюнхен, 1993. — С.16-17.
[121] Присяжний М.П. Про перервану тягпість і торжество справедпивости. Піспяспово // Українська журнапістика на тпі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання. — Мюнхен, 1993. — С.201.
[122] Див.: Буржуазньїе теории журнапистики / Под ред. Я.Н.Засурского. — М., 1980; Куракин А.В. Буржуазное общество и купьтура. — М., 1970. — 416 с.
[123] Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст. — Львів: Місіонер, 1996. — С.28.
[124] Цит. за: Бочковський О.І. Основи журнапізму (Частина перша) // Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання. — Мюнхен, 1993. — С.17.
[125] Українська журнапістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника. — Львів, 1994 — 2007. — Вип.1—14; Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Львів, 1994-2007. — Вип.1-14.
[126] Квт С. Що таке медіадослідження? // Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку. — Черкаси, 2007. — С.338.
[127] Там само. — С.335-338.