Велика львівська сміттярка 1 страница

ЛІТЕРАТУРНА АГЕНЦІЯ ПІРАМЇДА

ББК 84Укр7 В 48

«FEST ПРОЗА» - це нова серія найцікавіших творів як українсь­ких, так і зарубіжних авторів. Це проза, яка вже викликала значний резонанс, і проза, ще не відома широкому колу читачів.

Новий роман Юрія Винничука, уривки якого публікувалися в жур­налі «Сучасність», критики вже встигли оцінити, як визначну подію в українській літературі. Написаний у постмодерністській манері зі збе­реженням усіх характерних особливостей цього напрямку, він захо­плює карколомним сюжетом, присмаченим еротикою, чорним гумо­ром, нестримним потоком фантазії і, звичайно ж, розкішною мовою. Та водночас у цьому своєрідному романі-лабіринті присутній глибо­кий підтекст у формі незліченних літературних алюзій і натяків, гри з читачем, як сюжетної, так і мовної.

«Роман «Мальва Ланда», - за визначенням Андрія Бондаря, - це дуже несподіваний прорив української прози в царину нової фантазійності, якої в нас не було. Винничук настільки вміло й настільки смаковито й соковито пропонує нам якийсь абсолютно альтернативний світ, світ сміттярки України, що, я так гадаю, цей роман є найбільшим здобутком української прози останніх десятиліть» («Література Плюс», № 7 (32), 2001 p.).

Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ Художнє оформлення Юрій КОХ

Літературна агенція «Піраміда» зберігає за собою всі права,

в тому числі і позакнижкові.

Будь-яке використання тексту чи уривків з нього,

а також художньо-технічного оформлення без письмової згоди

літературної агенції - заборонено!

В 48 Винничук Юрій.Мальва Ланда. - Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2004. - 540 с. ISBN 966-7188-94-9

©ЛА «ПІРАМІДА», 2003. © Юрій Винничук, 2003. © Юрій Кох, художнє оформлення, 2003.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Містик і містифікатор, еротоман і тихий хуліган, він надовго запам'ятається своєю скандальною підробкою ірландського епосу «Плач над градом Кия» Ріангабара, підробкою, яка довела живучість галицької макферсонівщини в умовах ще навіть не горбачовської перестройки. Це був справжній культурний бунт, що сміливістю своєю не поступався виступам українських дисидентів, і навіть більше — був витонченим естетським жестом, зробленим з любов'ю. Але хіба не «любовним обманом» є справжня література, яка англійською мовою так і називається — «фікція».

Проте сам Винничук — не фікція, а невтомний трудар українського письменства, його символічний фалос. Так, він, мабуть, найплідніший із найталановитіших українських літераторів. Письменник, який не боїться бути вразливим і сентиментальним. Либонь, жоден український прозаїк не може похвалитися тотальною всеїдністю, підвладною тільки йому. Жанрово, стилістично,

світоглядово, настроєво всеїдний, Винничук поєднує в собі, здавалося б, непоєднуване.

Гадаю, це єдиний український письменник, який може написати про все і, попри негаразди книговидання й інші пастки сьогодення, жити з літератури. Іноді мені здається, що Винничукової фантазії вистачило б, аби на сотню років уперед забезпечити українську літературу сюжетами, характерами, стилями, ситуаціями. Людина-компендіум, пан Юрій — це пуделко з цікавими історіями, це завзяте воскрешення минулого, це небачена в українській літературі увага й повага до тілесності, людського «низу», але не показна і поверхова, а глибока та всеосяжна.

Винничукова любов до зворушливих деталей іноді здатна довести до тихої істерики. Хіба може байдужа людина написати таке: «Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними ка­ганцями...». Прочитавши цю фразу, я немовби зрозумів усього Винничука — одразу й безпо­воротно. Господи, це людина, якій не все одно, якими каганцями освітлювалися львівські вулиці двісті років тому! Людина, яка опоетизувала слово «дупа» до такої міри, що, приміром, я сам уже не можу відмовитися від його класифікації і ніколи не помилюся, «дупця» переді мною чи «дупчик», «дупонька» чи «дупенція». І так в усьому. В усьому

— тиха пристрасть і нестримна любов. За цими ознаками Винничукову прозу можна поставити поруч із його ж таки улюбленими письменниками

— Вітольдом Ґомбровичем, Богумілом Грабалом і Чарльзом Буковським. І це не буде жодним перебільшенням чи освідченням екзальтованого

Винничукового прихильника (мало не сказав «полюбовника»), яким я ось уже восьмий рік стійко залишаюся. Залишаюся і люблю, читаю і дивуюся, дивуюся і знову люблю. І вірю в те, що цей світ ще остаточно не здеградував і не опаскудився тільки тому, що в ньому серед інших живе такий-собі Винничук. Людина, Яка Вміє Любити.

Андрій Бондар. «Дзеркало Тижня», № 28 (403), 2002 р.

2

Є лише три автори, нові книжки яких презентують на Львівському форумі видавців щороку, — це Милорад Павич, Пауло Коельо та... Юрій Винничук. Навряд чи буде помилкою стверджувати, що від початку дев'яностих Юрій Винничук пише і видає свої книги невпинно. Це справжній марафонець серед кількісно значної групи літературних бігунів нашого часу, більшість яких виявилися лише добрими спринтерами і перестали тішитися процесом літературного бігу, щойно отримавши перші нагороди та бурхливе визнання глядачів. Винничук не спиняється, проте, на відміну від текстів пересічних багатоверстатних борзописців, його тексти не гіршають, а якраз навпаки; а якість видання його книг (себто книг, продукованих літературною агенцією «Піраміда») за останнє десятиліття ще й як покращилася.

Винничук пише для непересічного читача, але пише неускладнено — просто гарно пише. І ранні тексти Винничука, і його романи 90-х («Діви ночі», «Мальва Ланда») мають кілька спільних рис, які,

схоже, визначають його тактику пошуку свого читача. Найперше — таємничість. Винничук ховається за низки легенд, казок та містифікацій приблизно так, як Умберто Еко розміщує між собою та читачем середньовічну хроніку чи бароковий щоденник. Між цими двома письменниками взагалі доволі багато спільного: обоє, хоч і кожен по-своєму, втілюють імідж поважного європейського письменника, в котрого аристократичні уподобання (архіви, улюблене вино etc.), котрий легко й невимушено, бо ж його поінформованість те дозволяє, грається давніми й сучасними культурними кодами і може зацікавити своїм текстом будь-якого читача, хоч би як той пручався. Матеріалом для Винничукової «гри з історією» є галицька старовина.

Другою рисою Винничукового письма є неабиякий заряд гумору, що просочується навіть у ті епізоди, в яких має бути страшно чи сумно. У Юрія Винничука цієї приправи вдосталь, а тому читання його текстів, як правило, навіює гарний настрій. Автор, схоже, сам не проти, аби його вважали легковажним і галантним «пройдисвітом» чи «гульвісою» — це такий собі автоміф, який органічно накладається і на більшість Винничукових персонажів, і на особу самого письменника.

Закономірно тому, що проза Юрія Винничука немислима без еротики. Це власне еротика, бо ж у тексті вона присутня не порнографічно-зображально, а, радите, натяком чи легким контуром. У «Дівах ночі» повії такі витончені й шляхетні, а в «Житії гаремному» мова так ретельно і яскраво

стилізована, що ці тексти постають мало не салоновими «стансами в альбом», і ми вкотре бачимо поза ними хитру посмішку автора-що-вирішив-погратися-у-дон-жуана.

Тобто у Юрія Винничука є повен арсенал засобів, щоби, раз захопивши нового читача в полон свого тексту, вже ніколи його звідти не випустити. Успіх Винничука настільки ж стилістичний, наскільки й прагматичний: цей автор є таким собі текстуальним картелем, поліфункціональною корпорацією, що ось уже років із 20, поруч із оповіданнями, історіями, легендами, романами, продукує пісні й гумористичні репризи (для свого часу широковідомого театру пісні «Не журись»), есеї та статті для зовсім серйозних (легендарний у Галичині «Пост-Поступ») і зовсім несерйозних (еротичний часопис «Гульвіса») газет, врешті розпочинає свою «Бібліотеку Винничука» — добірку кишенькового формату розважальних книжечок, детективів та знову еротики.

Ростислав Семків.

Тиха перемога Юрія Виннничука.

«Дзеркало Тижня», № 42 (417) 2002 р.

ЧАСТИНА Перша

ВИМАРЮВАННЯ МАЛЬВИ

Д

есь глибоко в небі перелітали з гілки на гілку золоті зорі, струшуючи з крилець золоту мерехтливу пергу, і опадала вона на місто, що причаїлося в кам'яній дрімоті, в холодних сльозах осени, осідала на сонних шибах вечора, вмираючи на освітлених, заквітаючи на погашених...

Бумблякевич розгорнув навгад висохлу й пожовклу книжечку і прочитав...

В таку годину самотність глибша

И тісніший простір.

Мов струмінь крови, тінь синю липи

Жбурнули в роси.

Скипіли цвітом гірка акація,

Квасна мореля,

І плине небо між білих пальців

В воді джерельній.

Таке пахуче вечірнє тливо -

Весни облога...

Скотилось сонце в сльозі тремтливій

З обличчя мого...

І знову війнуло на нього якимось особливим чаром ностальгії за барвистим світом сецесії, що перевитий хмелем і стеблами розквітлої красолі, де квіти і пагони лотосу зливаються з тоненькими обрисами жіночих тіл. На потемнілій обкладинці ті чудернацькі рослини оточували її ім'я, ім'я забутої Богом і людьми поетеси, чию книжечку він роздобув якось випадково і, на подив, дешево... Ім'я це ось уже тривалий час, відколи вірші її забриніли йому в голові, викликає у Бумблякевича незрозумілу печаль, мовби ім'я добре знаної людини, яку зустрів колись давно і втратив, а тепер ось вона випірнула з потаємних імлистих глибин і чарує його, затискаючи серце в срібний перстень туги.

У нього не було іншої насолоди, як нишпорити по чужих стрихах, шафах і шухлядах, вишукуючи книги, і видурювати їх за безцінь, або навіть і красти, ховаючи за пояс під спеціально для цієї мети виплетений просторий светр. А коли не вдавалося ані видурити, ані вкрасти, мусив купувати, не шкодуючи при цьому нічого, бо не раз доводилося щось і спродувати з хати, аби-но лише здобути омріяну книгу.

Мешкав сам у двокімнатній квартирі, вщерть заставленій книжками, а що вони постійно прибували і місця для них залишалося все менше і менше, то знаходив їм пристановище навіть у заморознику. Ще поки була жива його мати, Бумблякевич змушений був терпіти безліч її речей, які стояли на дорозі книжкам, боронили перед ними свою територію і дуже неохоче вступалися хоч би на сантиметр. Та коли мама померла, він зі спокійною душею попереробляв усі її шафки на полиці, навіть старе ліжко, на якому був зачатий якраз у тім році, коли енкаведисти заарештували його батька і запроторили в немиті краї, де важкі сніги проковтнули його навіки, - навіть це поточене шашелем ліжко із заіржавілими пружинами розібрав і примоцував до стіни.

Померши, мама вивільнила його не тільки від своїх речей, але й від постійних докорів і бурчань на тему женячки, а ще від межуючих із божевіллям снів і марень про таємничу панну, яка чекає на нього де-небудь у парку, ховаючись від дощу, і коли він з'явиться з парасолькою, то ніжний і дзвінкий її голосок виллється несподівано з-під розлогого бука і залоскоче вуха, затріпоче в його серці - «перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем, бо маю пильну справу». А справа та - ну, звичайно, - театральна прем'єра, і так складається, що є два квитки, другий був призначений для колежанки, яка десь зникла, і ось вони вже пливуть під вітрилом дощу... І Бумблякевич заходив до парку, і брів попід буками, і чекав її голосу... і не було нічого... саме лише марево... Зате мамі своїй оповідав усе за порядком: і про знайомство в парку, і про театр, і про те, як домовився на наступну зустріч, і про всі подальші здибанки з докладними розмовами (я хочу знати все-все-все, - казала мама), які він перед тим програвав у своїй голові.

- Як її звати? - одного разу спитала мама.

І він тої миті відчув, що коли назве її якимось звичним ім'ям, то дуже засмутить свою бідну матінку, так засмутить, що, чого доброго, вона перестане вірити у ці його вигадки, й тоді ляпнув:

- Мальва... Так її звати...

- Ма-Ль-Ва... - повторила мама і заплющила очі. Звучало, мов солодка халва, це ім'я, і тануло в устах, розпливаючись по піднебінню.

Швендяючи містом у пошуках чергових скарбів, Бумблякевич фантазував собі розмови з Мальвою, а коли й справді вибирався до театру чи до кіно, то потім так само довго обговорював із нею побачене і навіть сперечався, щоб потім своїй мамі детально усе переповісти.

- Яка ж вона в тебе розумна...

І дуже боялася, що він коли-небудь приведе її до хати.

- Тільки не приводь сюди... Бо коли побачить, як ми живем, то кине тебе...

...Бумблякевич наблизився до дзеркала й осудливо подивився на лисіючого грубенького курдуплика з настовбурченими, мов локатори, вухами. З такою зовнішністю просто не мав жодного морального права підкрадатися до якоїсь пристойної панянки, а понадто називати своє прізвище.

Спочатку оце шизофренічне БУМ, наче хтось гупає по чомусь порожньому, може, навіть по бубні - бум-цик-цик! бум-цик-цик! бум-цик-цик! Щоправда, якась відома особа вже мала оте БУМ у прізвищі... Бумідьєн, чи що?.. Але далі - далі оте непристойне і сороміцьке БЛЯ! І хоч ясно, що прізвище походить не від того, що хтось постійно бумкав або займався бля-бля-бля, а зовсім від чогось іншого, наприклад, від бумбляння, котре є цілком пристойним заняттям, бо й справді, що в тому є осудливого, коли ви почнете бринькати вказівним пальцем по губах - себто бумбляти? Але ж то не кожен має терпець так глибоко проникати в етимологію чужого прізвища, а пояснювати його при кожному знайомстві було б і зовсім комічно. І нічого не залишалося бідолашному Бумблякевичу, як шарітися і спливати сьомим потом у присутності цнотливої панюсі, аж вуха-локатори ще сильніше настовбурчувалися і сторожко тріпотіли, мов листя осики...

Це було дико і непристойно, але Бумблякевич ще не мав жодної жінки, і від усвідомлення такого стану робилося йому гірко й образливо, так наче б хтось над ним поглумився. Правда, хлопчиком себе не вважав, бо ще з дванадцяти літ день у день займався солодійством, і то були особливі хвилі натхнення, яких він чекав, можна сказати, весь день. Вночі перед сном він поринав у мрії й

марева - які тільки дивовижні жінки не підкорялися йому, які красуні мало не задихалися від тих неймовірних розкошів, котрими обдарував їх Бумблякевич! Часто це були дівчата й жінки, яких він знав, або й не знав, а лише здибав на вулиці, всі вони мусили мати круглу випуклу дупцю: худих і кістлявих не любив! Після того, як прочитав роман Робера Мерля «Острів», почав уявляти себе після кораблетрощі на безлюдному острові. Врятувалися тільки він і вісімнадцять невільниць... О, що це були за розкішні ночі на тому полінезійському острові! Невільниці аж сварилися за нього, а часом і билися. Якось не дорахувався однієї. І тільки через деякий час океан викинув на берег її тіло у зелених водоростях... А потім запропастилася ще одна... І її тіло викинув океан... Третю знайшли в хащах, четверту в урвищі, п'яту під брилою, шосту у вулканічній лаві, сьому в снігу, восьму в бурштині, дев'яту в пляшці, десяту в шлунку акули, одинадцяту в кокосовому горісі, дванадцяту в хмарах, тринадцяту в сльозах чотирнадцятої...

Взагалі, якби не мама, то хтозна, як склалося б його життя, бо інколи щось у нього таки накльовувалося з жінками, але не мав куди їх привести, і на короткому флірті все й обривалося. Зрештою, в сусідній квартирі мешкала зваблива панна Славця, з котрою хоч і полюбляла його мама погомоніти, але не раз застерігала сина, аби навіть не важився з нею щось мати.

- Вона курить, може випити цілу пляшку вина і цілими днями читає. То не для тебе.

Панна Славця мала тридцять два роки і, вирішивши, що вона вже стара діва, дала собі повну волю - їла усе, що смакувало, і перестала стежити за фігурою. Бумблякевич знав її з дитинства і ставився, як до сестри. А проте ловив себе на думці, що знову ж таки, якби не мамині квенькання, то, може б, зі Славцею щось у нього і вийшло. Вона не дурна, все ж таки вчителька, і є в них багато спільних тем для розмов. Але щоразу, як тільки

його кликала сусідка, чи то помогти пересунути канапу, чи зняти штори, чи розрубати кістку на росіл, як за лічені хвилини з'являлася й матуся зі своїми безцінними порадами і не вступалася доти, доки разом вони не поверталися назад.

Мама пильнувала його, як зіницю ока. І Бумблякевичу не залишалося нічого, окрім марень і фантазійних збочень, здатних умить звести з життя його матінку, якби вона зуміла проникнути бодай на хвилину в ті марева. Адже помислити тільки - він був пострахом цілого міста, що заманював маленьких дівчаток кудись у темні місця і кохав їх...

Маленькі дівчатка з'явилися дуже несподівано, вже останнім часом.

Одного разу він пішов у якійсь справі до кузинки, а вона якраз у лазничці купала свою малу. І треба ж було такому статися, що саме задзвонив телефон: на дроті була її подруга.

- Припильнуй там мою Дануську, бо в мене пильна розмова. Дивись, щоб вона всю лазничку не заталяпала! - кинула на льоту кузинка і щезла в сусідньому покої.

Бумблякевич сів на край ванни, а дівчинка, здобувши свободу, почала пірнати й випірнати, перевертатися на всі боки, демонструючи перед ним геть усе, що мала, бо чиста прозора вода і без того нічого не приховувала. Дивився на неї, мов заворожений. Мала, може, вісім літ, але була досить висока і пухкенька, а на грудях вимальовувалися два маленькі рожеві пиптики. Круглі повні стегенця, мов навмисне, не трималися купи. Вона лягла у ванні, розкинувши їх і приковуючи очі вуйця до напнутих вуст, що застигли в якомусь мрійливому стані, наче щойно після цілунку,

Бумблякевич раптом похопився, що це вже триває декілька хвилин, відколи дівчинка перестала дуріти і вляглася перед ним у цій сороміцькій позі. Лежала і дивилася на нього усміхнено, а очі його бігали нервово і

постійно поверталися до полону стегон. Тепер уже виразно бачив, що дівчинці цікаво спостерігати за тим, як він її оглядає, але це водночас було дуже небезпечно - що подумає її мама, коли застане малу такою розкаряченою?

- Ну, купайся, - сказав Бумблякевич, - купайся.

І бризнув на неї водою. Дівчинка засміялася і напнула животика, але пози не змінила. Тоді він ще раз хлюпнув водою. Але дівчинка не зрушила з місця.

Рука ж його, торкнувшись води, в якій лежала пустунка, уже не здатна була повернутись назад. Якась незбагненна сила потягла її в глибінь, до тих стегенець, що чекали його дотику. Бачив, як дівчинка розпливається в усмішці, коли його рука занурюється все глибше і глибше, і, здавалось, не буде тому занурюванню ні кінця, іні краю. Вода намочила закасану вище ліктя сорочку і почала підніматися вище, пальці вже мусили б наштовхнутися на оті пругкі стегенця, та чомусь не наштовхувалися. Він перегнувся через край ванни і навіть занурив у воду голову й, розплющивши стривожені очі, намагався побачити, куди щезли маленькі ніжки. Пальці черкнули дна ванни, далі - по стінках, але всюди було порожньо. Висмикнув голову з води і побачив, що у ванні нікого нема. Вода вже не була такою прозорою, як спочатку, якась жовта каламуть піднімалася на її поверхню, а хвилі розбігалися на всі сторони, мов од вітру. Відчув цей вітер і на своїй спині, аж проступив піт.

Тепер зірвався на ноги і з жахом окинув очима лазничку. Дівчинка щезла. Невже втопилася? Довго не роздумуючи, пірнув у воду й поплив, нервово загрібаючи руками, а з дна підіймалася жовта ядуча імла і затуляла овид, різала очі й пекла їх вогнем. Раз по раз відчував, як щось вдаряло його по ногах, щось схоже на риб'ячий хвіст або віяло кокетливої панночки. До обличчя липли лапаті водорості, а в вухах уже клекотіло від води, мовби там били дзвінкі джерела з безліччю дрібнесеньких бульбашок, що рвалися вгору, і здавалося, наче то рветься

з нього його душа, і зосталося зовсім небагато - тільки розкрити рота і впустити до серця настирливу каламуть, щоб навіки осісти у цих місцинах...

З силою відштовхнувся ногами від дна і вигулькнув на поверхню. Жадібно заковтнув повітря, але вже сил не мав, щоб дістатися берега.

Чиїсь лагідні руки потягли його до себе, допомогли вибратися з ванни.

- Що з тобою? - дивувалася кузинка. - Чому ти в одязі заліз у ванну?

- Я... Я шукав її... вона втопилася...

- Ця шелихвістка? - засміялася кузинка. - Та вона хутше сама кого хочеш втопить. Дануська, ану вилізай! Де ти сховалася?

Бумблякевич чекав, що ось зараз розступляться каламутні води і випірне з них дівчинка, але води не розступилися, а натомість відкрився кошик з білизною, і звідти вистрибнула голісінька збитошниця, заливаючись дзвінким сміхом.

Погляд його знову впав на воду - була така ж жовта... Що б це могло бути?

- Ти що виробляєш? - сварилася кузинка. - Ти знаєш,
як вуйця налякала? Він, бідний, весь намок. - Тут вона
теж зиркнула на воду. - Гі-і-і! Ну, зараз ти в мене
дістанеш! Це хто весь яєчний шампунь у воду вилляв?

І лясь по голій дупці, котра враз почервоніла і перетворилася на стигле яблуко, аж Бумблякевичу повні вуста слини набігло.

- Це не я-а-а, це вуйцьо-о-о... - ридала мала.
Відтоді маленькі дівчатка навідували його уяву постійно,

і було йому зовсім однаково, - мають вони круглі сіднички чи такі, як дульки, є в них перса чи самі тільки пиптики. Головне, що то були маленькі цілочки - надзвичайно сексові й покірливі, допитливі й спокусливі... Що не запропонуй -на все згідні. Лише в кінці мусиш дати їм чоколядку, або мандаринку, або книжечку з малюнками...

Але коли появилася Мальва, всі невільниці до решти поперебивали одна одну.

Приходила спочатку вона лише в тих неіснуючих зустрічах і розмовах, які він фантазував для мами, але згодом, одного вечора, сталася подія, яка все змінила. Бумблякевич ковзнув рукою, під ковдру і спробував викликати з уяви одну маленьку дівчинку, що мешкала неподалік... Він запропонував їй піти на дах, щоб побачити зорю, яка називалася Мальва Ланда...

- Мальва Ланда? - прошепотіла та і охоче пішла за
ним.

А там, на даху, він обняв маленьку дівчинку і навгад тицьнув пальцем у зоряне небо:

- Ось, бачиш? Оця зоря - це і є Мальва Ланда.

- Ух, ти! - сказала маленька дівчинка, зачаровано дивлячись у небо і зовсім не зважаючи на те, що руки великого дядька пестять її маленькі кругленькі ніжки, пестять її маленький кругленький животик, потім стягають з неї манюсенькі біленькі майточки, і вуста його припадають до кругленької дупульки.

- Мальва Ланда! - проказує дівчинка, мов під гіпнозом, і сідає Бумблякевичу на коліна, а все зоряне небо, геть усе зоряне небо дивиться тисячами зіниць, як вони кохаються на даху разом з котами і ринвами...

Але раптом одна зірка почала рости і рости, і стріляти промінням, і летіти до них так швидко, так швидко...

- Боже! - скрикнув Бумблякевич, побачивши, що зірка
перетворилася на королівну і стала на комині. •

Королівна була в прозорому хітоні, що розвівався на вітрі, і називалася Мальвою. Ось вона наблизилася до маленької дівчинки, підхопила її за шкірку, мов кошеня, і пожбурила з даху в темінь.

- Тепер ти мій! - сказала владно Мальва і змусила
Бумблякевича належати тільки їй...

Мальва взяла його за руку і полетіли вони кудись понад будівлями, в синє літепло ночі...

З

Мальва мала свою квартиру, і це дуже тішило маму, вона весь час із неприхованою увагою стежила, до якої стадії вже наблизилися стосунки її сина з тією таємничою панною. Як на те, вони обмежувалися прогулянками містом та відвідинами театрів, кін і виставок.

- Вона ще тебе не запрошувала до себе? -
допитувалася щоразу в сина.

- Ні...

- Чому ти їй не запропонуєш одружитися? Не можна так довго дівчині голову крутити. Колись їй увірветься терпець, і покине тебе...

- Та якось не випадало... ні з тогоі ні з сього...

- Послухай мене... Я щось у тім житті знаю... Тепер літо... тепло... запроси її на річку... на безлюддя... Розумієш, що кажу?

Бумблякевич почервонів.

- Там уже мусиш довершити справу... Як дуже
кремпується, то візьми си фляшку з вином... Це навіть
добре... вип'єте трохи... відразу осмілієш... Скажи: вип'ємо
на брудершафт... Ви з нею ще на «ви»? Ну от, чудово...
Вип'єте на брудершафт... А після того мусите
поцілюватися... А вже як ся поцілюєте, сам знаєш...

Бумблякевич ще більше почервонів і ще нижче втупив голову в книжку. До чого вже дійшов! Мама вчить, як має поводитися з кобітою. А все ці книжки... Вони відібрали в нього молодість, обікрали його з минулого... Нічого навіть згадати... Нудьга позаду, нудьга попереду...

- Зробиш так, як кажу?

Кивнув... Доки ще буде брехати? Що вигадає пізніше, коли вже заведе Мальву на річку.

День у день мама питала, чи ходив на річку. Як на зло, парило сонце. Мусив піти на ту кляту річку і зробити, що мама каже. Але найрадше втопив би її в тій річці, втопив би цю жорстоку панну, котра являється йому у

мріях і вперто не хоче з'явитися в житті. За те, що обманула його, що жодного разу так і не озвався її голос під буками дощового дня.

Зустрічалися і прощалися все на одному й тому ж місці - під Ратушею. Не знав, де мешкає: ніколи не дозволила відпровадити себе.

- Ти не міг її вистежити?.. - не могла цього збагнути
мама, і вже поривалася вистежувати її на своїх хворих
спухлих ногах.

...Вона сама зібрала його на річку, впхала до торби старий коц, рушник, кілька канапок і пляшку шипшинового вина, яке вони робили щороку, бо шипшина росла неподалік у парку. Випроваджуючи з хати, перехрестила:

- Ну, з Богом...

Бодай би шляк трафив цю Мальву разом із його вигадками. І тої миті, коли так подумав, спало на гадку: а чого б і насправді не мав її трафити шляк?

Вернувся до хати за якусь годину.

- Що таке? - сполошилася мама. - Не прийшла?

- Ні, прийшла, але... але не змогла піти на річку, бо мусить нині лягти до лікарні...

- До лікарні... - прошепотіла мама, не вірячи своїм вухам. - Як то - до лікарні? Що з нею?

- Щось в неї знайшли...

- Але що? Чому не договорюєш? Ти щось знаєш! Знаєш, а не кажеш!

Побачив, що мама уже вся в сльозах, і так це його розчулило, що обняв її і так само розплакався.

- Скажи... скажи мені правду... вона покинула тебе?
Не покинула... але, може, збрехала, щоб кинути?..

Завагався, чи не погодитися з цією версією, але уявивши собі, як мама почне щодня його жаліти і

копирсатися у їхніх стосунках, аби відшукати причину, як знову візьметься повчати і ділитися своїм досвідом, вирішив стояти на своєму...

- Ні-ні, вона лягає на операцію... Я буду її
провідувати...

- Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?

А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.

- У неї нефрит... відмовляють нирки...

- Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?

Може, я переборщив? Але хіба нефрит буває лише в алькоголіків?

- Чого мала пити? Могла перестудитися.

- Ну так... але... А що кажуть лікарі?

- Кажуть, що треба різати...

- їм би різати... Коли вона лягає?

- Нині по обіді... А операція за кілька днів... Може, навіть у п'ятницю...

- Коли підеш провідати?

- Завтра.

- Добре... Бідна дитина... Що там ЇЇ батьки мусять пережити...

Того-таки дня мама подалася до сусідки пані Жуковської, що мешкала поверхом вище і пережила трьох чоловіків, та розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит - нема що й казати - зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. І враз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах, і з'явилися на світ Божий клапті якоїсь старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом «нефрит» і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив'язаний із псячої куделі.

- Файно, але де взяти тої куделі? - зажурилася мама.

- Знаю де, - відповіла сусідка. - Підіть до старого Броняка, що був колись гицлем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.

Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася ЇЇ прясти, а потім в'язати пояс.

У п'ятницю Мальві робили операцію, і Бумблякевич поїхав на другий кінець міста, щоб повернутися якомога пізніше. Там жив такий собі Магула, старий збирач книжок, у нього можна було час від часу чимось поживитися, а як і не купити, то хоча б виклянчити почитати. Магула вдавав, що тремтить над кожною книжкою, але не було такої книжки, якої б він не міг продати, вся справа полягала тільки в грошах.

У Магули Бумблякевич просидів до півночі. Думав, повернеться додому, коли мама буде спати. Проте вона не спала.

- Я вже скінчила в'язати... Занесеш завтра Мальві... Ну, як вона? Як операція?

- Ніби добре все...

- Ти її бачив?

- Після операції не бачив... Не дозволили.

- А батьків... батьків її бачив?

- Ні... - але враз виправився: - Тобто так... Але не признавався до них...

- Умгу... Чого ж ти так?

У суботу він узяв пояс і знову поїхав до Магули.