Регенти Фудзівара і жінки (клану) Фудзівара 4 страница

А тим часом дружини Кісо заполонили всю столицю, вломлювалися без розбору в будинки, чинили грабунки й розбій. Не пощадили навіть володіння храмів Яхата й Камо, косили в полях недозрілий рис на корм своїм ко­ням, зламували комори, дочиста забирали майно, грабу­вали перехожих на вулицях, роздягали догола, забирали вбрання. «За Тайра всі тремтіли перед панами з Рокухари, — ремствували люди. — Але щоб роздягати пере­хожих — до цього справа не доходила! Тепер Мінамото змінили Тайра, та від такої заміни лише одні збитки!»...

Тільки-но розлетілася чутка, що государ-інок гнівається на Кісо, самураї в усіх П’яти Ближніх землях, які спочат­ку виявили було покірність Кісо, одразу ж від нього від­пали та стали на бік государя... Усі самураї північних земель уже покинули Кісо, бо війська в нього залиши­лося мало — тисяч 6 – 7 вояків, не більше...

Государя-інока Госіракаву посадили в паланкін і по­несли геть із палацу... А правлячого малолітнього імператора Готобу посадили в човен і відштовхнули на середину ставка...

...Кісо взяв дружиною дочку колишнього канцлера Мотофуси, нав’язав себе зятем шляхетному домові. А 13-го дня того ж місяця він несподівано позбавив придворних звань і посад 49 вельмож, починаючи з тюнагона Мотокати. За часів панування Тайра загалом були позбавлені звань 43 вельможі, нині ж Кісо одним махом розжалував 49 царедворців, отже, його самоправство навіть злодіяння Тайра перевершило!

Тим часом князь Йорітомо, володар Камакури, від­дав до столиці братів своїх Норійорі та Йосіцуне, наказавши покласти край безчинствам Йосінаки. Дорогою до столиці брати почули, що Йосінака спалив палац государя-інока та знову завів країну в морок смути...

Так сталося, що Тайра володіли островом Сікоку, Кісо правив столицею, а князь Йорітомо — землями на Сході... Усі застави із чотирьох сторін світу перекрили, державні податі більше не надходили до столиці, і шля­хетні, і низьконароджені уподібнилися до риби, що гине на мілководді.

Так, у негараздах і смутах, рік підійшов до свого за­вершення, і настав Новий, 3-й рік Дзюей (1184).

сувій дев’ятий

...11-го дня того ж першого місяця Йосінака з Кісо доповів государеві-іноку, що вирушає на Захід, аби покінчити з Тайра. Але 13-го дня, коли, за чутками, він уже готувався покинути столицю, блиска­вично розлетілася звістка, що князь Йорітомо, відрядив з Камакури 10-тисячне військо, аби покарати Йосінаку за беззаконня й безчинства... У війську ж князя Йорітомо, яке наступало на столицю зі Сходу, основні сили очолю­вав Норійррі, рідний брат князя, а допоміжні дружини вів Куро Йосіцуне, наймолодший з його братів, і з ними понад тридцять шляхетних та можновладних витязів. Ра­зом же східне вояцтво Мінамото налічувало, за чутками, 60 тисяч вершників...

...почалася битва. Вояки Кісо билися хоробро, оборо­няючи міст Удзі, і певний час трималися, відбиваючи натиск східних вояків, проте тих було набагато більше, вони несамовито рвалися вперед, і захисникам мосту, розбитим ущент, довелося тікати... Військо Кісо було розгромлено. Володареві Камакури послали з посильним повідомлення про битву...

Тим часом Куро Йосіцуне, піклуючись про безпеку государя, довірив керівництво битвою своїм васалам, а сам, взявши з собою кількох витязів при повному оз­броєнні, поскакав до палацу, на Шосту дорогу...

З повагою виконуючи наказ, Йосіцуне виставив охо­рону біля воріт з усіх чотирьох боків двірцевої огорожі, а через деякий час підійшла й решта його васалів, так що невдовзі стало їх більше десяти тисяч.

В цей час Йосінака задумав було захопити государя-інока й разом з ним втекти на захід, щоб возз'єднатися там з Тайра, і вже відібрав для цього^ 20 наймогутніших своїх васалів, але, почувши, що Куро Йосіцуне випередив його і вже взяв палац під охорону, вигукнув: «Отже, кі­нець усьому!» — із гучним криком врізався в гущу во­рожих вояків, яких було десятки тисяч. Не один раз зда­валося, що смерть ось-ось його спостигне, але все ж таки йому поталанило пробитися й вирватися з ворожого ото­чення...

...Тим часом Йосінака, зовсім один, мчав до Авадзу, Соснового гаю. А справа була 21-го дня першого місяця, вже спустилися ранні сутінки, земля взялася тонкою кри­гою. Не помітивши, що попереду розкинулося глибоке заливне поле, він спрямував туди коня й провалився в рідку багнюку настільки глибоко, аж кінь занурився у воду ледь не з головою. Підвівшися на стременах, Йосінака понукав і хльостав коня, але той не рухався з місця... Йосінака оглянувся, і тієї самої миті самурай з клану Міура Ісіда Тамехіса, що скакав за ним навздогін, із силою натягнувши тятиву, послав стрілу прямо йому в обличчя. Тяжко поранений, Йосінака похилився, впав уперед, уткнувшися головою в кінську шию. Тут до Йосінаки підскочили два челядники Ісіди та врешті-решт зня­ли йому голову з плечей...

Так завершилася битва біля Авадзу, Соснового гаю.

...Тайра ще взимку минулого року покинули берег Ясіми в краю Санукі, переправилися морем у край Сетігу, в затоці Наніва, і знову оселилися у своїй старій вотчині Фукухара. Тут у місцевості, що іменують Ітінотані, вони побудували фортецю; на заході спорудили укріплення, які захищали тил, а зі сходу поставили головну оборону біля гаю Ікута. Сюди, в цю фортецю — у Фукухару, Ітаядо, Хьоіо та Суму, — Тайра зібрали вояків з усіх восьми земель, що входили в область Сан’йодо, з усіх шести країв, які входять в область Нанкайдо. Сто тисяч вояків налічувало їхнє військо...

29-го дня першого місяця Норійорі та Йосіцуне при­були до палацу государя-інока доповісти, що вирушають на Захід, аби покінчити нарешті з Тайра...

І закипіла битва! У бій вступили вояки Тітбу, Асікага, Міура й Камакура, самураї всіх семи кланів Сходу — Іномата, Кодама, Ношо, Йокояма, Нісі, Судзукі, Сіно; зійшлися, безладно змішалися дружинники Тайра й Мінамото, усе нові вояки ставали на зміну загиблим, за­міняли вбитих, вигукували свої імена, і від криків та лементу здригалися навколишні гори, а тупотіння коней, які скакали полем битви в усі боки, нагадувало гуркіт грому! Деякі, взявши на спину поранених, відступали на­зад, інші, нарівнявшися кіньми, разом падали на землю й помирали, простромивши один одного мечами, треті, затиснувши противника, знімали йому голову з плечей. Обидва воїнства відвагою не поступалися один одному; і було видно, що без підмоги головне військо Мінамото не зможе зламати оборону Тайра.

Тим часом Куро Йосіцуне, зайшовши в тил Тайра, на
світанку 7-го дня піднявся на перевал Хідейорі, що навис
над рівниною Ітінотані, і вже готувався до спуску… громом пролунав бойовий клич! Лише три тисячі вершників
було в Йосіцуне, але гірська луна підхопила їхні голоси, і
здавалося, немов разом вигукнули понад десять тисяч
вояків!

Самурай Муракамі викресав вогонь і підпалив усі спо­руди у фортеці Тайра — усі хижі, халабуди. А день ви­явився вітряним, і клуби чорного диму миттєво покрили усе навколо. Перелякані вояки Тайра, шукаючи порятун­ку, кинулися до узбережжя. Біля берега гойдалася на хви­лях безліч суден Тайра, проте переляк був настільки ве­ликим, таке тут почалося безладдя, що в один човен набивалося 400, 500 осіб, усі у важких обладунках, — чи дивно, що даремно було сподіватися на порятунок! Три великих судна потонули прямо на очах, навіть на три тьо не встигнувши відійти від берега. Тоді почали брати на човни тільки шляхетних і знатних, рядових же дружин­ників не пускали, відштовхували алебардами й мечами. А ті хоча й бачили це, хоча й знали, що їх усе одно не посадять, однак хапалися за човни, чіплялися за борт, і багатьом тут відрубали руки, кому по плече, а кому по лікоть, і кров їхня червоним кольором пофарбувала все узбережжя Ітінотані...

...Битва все тривала, і вбитих з обох боків стало так багато, що й не злічити! Перед баштами, серед кілків, трупи людей і коней громадилися горою. Зелень у долині Ітінотані стала багряною. У гаю Ікута біля підніжжя гір­ського кряжа, на морському березі — всюди лежали тіла вбитих. Одних лише голів, відрізаних рукою дружинників Мінамото, і то нарахували потім більше двох тисяч!

У битві цього дня загинуло більше десяти найшляхетніших витязів Тайра...

Так завершилася для них ця битва великим розгромом. Всі, хто шукав порятунку, човнам довірилися сліпо, Що рухають сили вітру і хвиль геть від суші скривавленої. Палила серця гіркота, і їх душі наповнював відчай... Було їх чотирнадцять, областей, роду Тайра покірних, Було сто тисяч бійців у самурайських дружинах відбірних. Були розкіш і влада, і в битвах удача, а нині все розвіялося прахом, і впала остання твердиня!..

СУВІЙ ДЕСЯТИЙ

...7-го дня другого місяця 3-го року Дзюей (1184), через 12 днів після битви в Ітінотані, голови витязів Тайра, відрубані в бою, привезли до столиці...

...18-го дня того ж місяця самураї, уродженці земель Iгa та Ice, вдерлися в край Омі під проводом Хіроти Садапугу, дядьки Садайосі, правителя землі Хіго. Але родичі Мінамото, які з давніх часів осіли в краю Омі, вирушили назустріч, розпочалася битва, і вояки Ігі та Ice, розгром­лені вщент, невдовзі всі до одного кинулися втікати. Потомствені васали Тайра, вони служили своїм панам про­тягом чотирьох поколінь і не забули минулих благодіянь. Така вірність була чудовою, але, відважно піднявшись на битву з ворогом, вони, на жаль, переоцінили свої слабкі сили... «Три дні Тайра» —так назвали цю битву...

...28-го дня того ж місяця у столиці відбулося сход­ження на престол нового імператора. Вперше з часів ім­ператора Дзімму за 82 царювання ця церемонія здійсню­валася без священних регалій — меча, дзеркала та яшми...

сувій одинадцятий

...Тим часом Йосіцуне переправився в край Суо та об’єднався там зі старшим братом своїм Норійорі, правителем Мікави. А Тайра прибули у край Нагато, і кораблі їхні стали біля Хікусіми, Острова Від­ступу. Зовсім нещодавно вояки Мінамото, висадившись у Кацуурі, Затоці Перемоги, здобули перемогу в битві коло фортеці Ясіма; тепер, дізнавшись, що Тайра стоять біля Острова Відступу, вирушили навздогін і — ось воістину дивний перст долі! — стали бойовим станом в Оїцу, За­тоці Погоні... Тепер у Мінамото було три тисячі суден, а в Тайра — трохи більше тисячі, серед них — декілька великих, які будують у Танській державі...

24-го дня третього місяця 2-го року Генряку (1185) було вирішено почати битву між Тайра й Мінамото... Свою тисячу кораблів Тайра розділили на три загони. Першим вирушив Хідето з Ямаги із загоном у 500 суден. За ним пливли вояки клану Мацура, у них було більше 300 суден, і вслід за ними — вельможі Тайра, вони вели 200 з лишком суден. Хідето з Ямаги славився як кращий стрілець у всіх дев’яти землях острова Кюсю. Його ва­сали, хоча й поступалися вправністю пану, стріляли теж надзвичайно влучно. Вишикувавшись пліч-о-пліч на носі й на кормі своїх кораблів, вони разом випустили п’ять сотень стріл по човнах Мінамото.

У Мінамото було три тисячі кораблів. Здавалося б, перевага на їхньому боці. Але стріляли вони безладно, стріли летіли з усіх боків, і було незрозуміло, де перебува­ють їхні добірні вояки. Воєначальник Куро Йосіцуне на­ступав серед перших. Проте стріли Тайра летіли так щіль­но, що ані щит, ані панцир не могли служити надійним захистом.

— Ми перемагаємо! — вирішили Тайра, вдарили на радощах у барабани й вигукнули бойовий клич.

...Завершилася стрілянина, і тепер Тайра й Мінамото з криками, лементом кинулися в бій, не жаліючи власного життя. Здавалося, що жодна із сторін не поступається одна одній...

Тим часом усі самураї, уродженці островів Сікоку й Кюсю, покинули Тайра й перейшли на бік Мінамото. Вояки, які ще мить тому разом пліч-о-пліч билися в єдиному строю, тепер повертали стріли проти колиш­нього пана, виймали меч проти колишнього правителя. Марними були зусилля Тайра вийти на берег — бурхливі хвилі заступили їм шлях до порятунку; даремні спроби пристати до протилежного берега — там уже вартували напоготові вороги, дружньо обернувши проти них свої бойові луки. З усього було видно, що сьогодні приходить край боротьбі між Тайра й Мінамото за панування в державі...

Уже вояки Мінамото перестрибнули на кораблі Тайра. Вже керманичі та веслярі, побиті, лежали на дні суден, застрелені, порубані, і не було кому спрямувати хід ко­раблів...

Пані Ніїдоно давно вже в душі прийняла рішення. Переодягнувшися в темний траурний одяг і високо пі­дібравши край хакама¹⁶ з крученого шовку, вона затис­нула під пахвою ларець зі священною яшмою, оперезала­ся священним мечем, взяла на руки малолітнього імпера­тора Антоку і сказала:

— Я лише жінка, проте в руки ворогам не дамся! І не розлучуся з государем! Не зволікайте, ідіть за мною, усі, хто наважився!

Імператорові Антоку виповнилося 8 років, але зов­нішньо він виглядав значно старшим. Чорне, чудове во­лосся спадало в нього нижче плечей. Він був такий кра­сивий, що, здавалося, краса його, немов сяйво, освічу­вала все навколо...

Государ у переливчасто-зеленому одязі, з розділеним на прямий проділ, зав’язаним на вухах волоссям, зали­ваючись слізьми, склав разом чудові маленькі долоньки, вклонився спочатку сходові, попрощався із храмом бо­ині в Ice, потім, повернувшись на захід, прочитав мо­литву, і тоді Ніїдоно, намагаючись його втішити, сказала:

— Там, на дні, під хвилями, ми знайдемо іншу сто­лицю! — і разом з государем поринула в морську безод­ню...

Государиня Кенреймон’ін опустила за комір з правого боку кам’яну грілку, з лівого боку — важкий набір для туші й кинулася в море, проте воїн Муцуру з дружини Ватанабе підчепив її бойовими вилами за довге волосся й витягнув з води, хоча й не відав, хто перед ним.

— О святотатство, адже це імператриця! — навпе­ребій закричали дами. Про полонянку доповіли Йосіцуне й поспіхом переправили її на головний корабель. Пані Дайнагонноске, дружина князя Сігехіри, теж хотіла кинутися в море разом з коштовною китайською скринькою, в якій зберігалося священне дзеркало, але стріла прикувала поділ її довгого одіяння до краю судна. Спотикнувшись, юна впала, і тут її схопили вояки Мі­намото. Самураї збили замок зі священної скриньки й уже хотіли було підняти кришку, але тієї ж миті в очах у них потемніло, і кров хлинула носом.

— Це священне дзеркало! — вигукнув полонений дайнагон Токітада. — Простим смертним не дано його бачити! — І, почувши ці слова, усі самураї подалися назад охоплені страхом. Тоді Йосіцуне, переговоривши з дайнагоном, знову загорнув скриньку в тканину, як і була вона загорнута раніше...

...О скорботна картина! Червоні знамена, червоні стя­ги, кинуті, обшарпані, плавали в морі, немов зірване по­ривами бурі багряне кленове листя, що устеляє води ріки Тацуга. Червоним кольором закривавилися білопінні хвилі, які набігали на берег. Спустошені судна, що втратили керманичів, гнані вітром, затягнені течією, гойдалися на хвилях та неслися в невідому морську далечінь... : Живими потрапили в полон — князь Мунеморі, його старший син і спадкоємець Кійомуне... Із жінок у полоні опинилася государиня-мати Кенреймон’ін, а також дру­жини вельмож Мотоміті та Канемаси, князів Сігехіри, Токітади й Томоморі — загалом 43 дами...

...государ-інок Госіракава сподівався, що дивовижний меч не може загинути в одну мить, навіть коли пані Ніїдоно, оперезавшися цим мечем, разом з ним поринула в безодню моря. І ось зібрали наймастерніших нирців — збирачів черепашок і молюсків — та доручили їм шукати меч у воді; піднесли богам безліч цінних дарів, прикли­кали найблагочестивіших жерців і ченців, аби ті моли­лися, але, на жаль, все даремно — меча так і не по­щастило знайти...

Так, віднині став меч здобутком бога Дракона в без­донних морських глибинах, і, мабуть, до світу людей він ніколи вже не повернеться.

...26-го дня того ж місяця полонені Тайра прибули, нарешті, до столиці. Вулицями їх везли в малих каретах — «восьмилистях». Фіранки позаду й попереду підняли, віконця зліва й справа відкрили. Князь Мунеморі був у білосніжному чернечому одязі. Його старший син і спад­коємець Кійомуне, теж увесь у білому, сидів позаду від батька в тій само кареті...

Князь Мунеморі, такий величний і квітучий нещодав­но, тепер схуднув до невпізнання й мав виснажений ви­гляд, однак попри все озирався навколо і, здавалося, не дуже засмучений нещастями, що на нього звалилися. Зате його син, Кійомуне, сидів, опустивши голову, не піднімаючи очей, цілком у відчай поринувши... Натовп стояв щільною стіною від самих Південних воріт у селищі Тоба до Брами Расьомон на південній околиці столиці. Не злічити, як багато людей зібралося, десятки тисяч! У тісноті, у давці не повернути голови, не проїхати каретам! У голодні роки Дзісьо та Йова (1177 – 1182), у битвах на Заході та Сході, вимерло безліч людського племені, і все ж таки в живих ще лишилося, як видно, дуже багато народу...

Государ-інок дивився на полонених, не виходячи з карети, наказавши поставити її біля перехрестя Шостої дороги та проїзду Хігасі-Тоін. Карети вельмож та при­дворних рядком стояли там само. Тайра були настільки близькими до государя, що, мабуть, він у душі теж жалів їх, і на серці в нього було сумно. А придворним з його почту й зовсім здавалося, що вони сплять і бачать сон, і тільки!..

...Недаремно кажуть: «Доки лютий тигр перебуває в гірських хащах, усі звірі тремтять перед ним з переляку; але, потрапивши в клітку, він крутить хвостом, вимолю­ючи подачку в людини». Так і найхоробріший, наймогутніший воєначальник, потрапивши в полон, занепадає духом ! От і з князем Мунеморі сталося те саме!..

Князь Мунеморі відкинув земні помисли, повернув на захід обличчя, склав долоні та почав голосно виголошу­вати ім’я Будди, а в цей час Кіннага, молодший Правий конюший, оголив великий меч і, ховаючи його за спи­ною, зайшов ззаду зліва та вже підняв було меч, зби­раючись вдарити, як князь Мунеморі несподівано перер­вав молитву та спитав бідолаху: «А Кійомуне вже вбили?»

Кіннага зайшов йому за спину й тієї ж миті голова князя Мунеморі скотилася з плечей...

23-го дня того ж місяця голови Мунеморі й Кійомуне, батька й сина, привезли нарешті до столиці. Прийняти їх прибули на берег ріки до Третьої дороги чиновники По­шукового відомства, провезли голови широкими головними дорогами, а потім повісили на дереві, зліва від воріт в’язниці... Так велика ганьба стала їхнім таланом ще за життя, і така ж велика наруга випала їм на долю посмерт­но...

Князь Сігехіра, вельможа третього рангу, якого від­дали під нагляд самураю Кано Мунемоті, з минулого року перебував у краю Ідзу, але монахи Нари, Південної столиці, настійно вимагали видати їм бранця, і тому вий­шов наказ: «Відправити його до Нари!» Врешті-решт князя відправили під охороною до Нари...

Прийнявши Сігехіру, ченці Нари почали радитися, що робити з полоненим князем.

...«Не подобає монахам бути жорстокими! Треба пере­дати його в руки вартових-самураїв, і нехай йому від­рубають голову неподалік від ріки Кіпу!» — І на це при­ставши, вони передали Сігехіру вартовим-самураям. Ті прийняли бранця, і коли повели страчувати, кілька тисяч монахів і безліч іншого люду зібралося подивитися на страту... 10 разів голосно помолившись Будці, він витяг­нув шию, сам підставивши її під удар меча.

Так, гріховними були в минулому його діяння, але тепер, бачачи як достойно тримається він перед стратою, увесь багатотисячний натовп, у тому числі й вартові-самураї, до одного пролив сльози. Голову його прибили цвяхами над воротами храму Ханнядзі, Вищої Мудрості, на тому самому місці, де в роки Дзісьо стояв князь Сіге­хіра, коли під час битви згоріли-загинули святі храми...

сувій дванадцятий

...Загинув, був винищений увесь рід Тайра, і в західних районах країни запанував нарешті мир. Краї та землі корилися намісникам, маєтки — своїм панам, що жили в столиці. З полегшенням дихнули і шляхетні, і низьконароджені, як раптом 9-го дня сьомого місяця того ж року рівно опівдні сильно здригнулася зем­ля і тряслася, і коливалася довгий час. В околицях сто­лиці... розвалилися всі шість храмів Перемоги Віри. Упа­ла і 9-ярусна пагода — шість її верхніх ярусів обвалилися від хитання... Рушилися всі споруди — імператорський палац, кумирні японських богів і буддійські храми, маєтки вельмож та хижі простолюдинів, гуркіт падаючих будівель нагадував розкоти грому, а пилюка здіймалася до неба, немов клуби диму. Небо померкло, не стало видно навіть сяяння сонця. І старий, і молодий зомліли від страху, птахи й звірі метушилися в неспокої, і так було всюди — і в ближніх, і в далеких землях... Не злічити, скільки народу загинуло під уламками у кварталах Сіракава, Рокухара, у всій столиці!..

23-го дня дев’ятого місяця того ж року володар Кама­кури Йорітомо прислав до двору государя-інока розпо­рядження заслати в різні краї та землі всіх нащадків ро­дини Тайра, хто ще залишався в столиці...

У Куро Йосіцуне служили 10 знатних самураїв, яких прислав володар Камакури, але„ тільки пролетіла чутка, що між князем Йорітомо та Йосіцуне виникло непо­розуміння, усі вони один за одним дружно вирушили назад до Камакури...

...Пройшла чутка, що на розправу з Йосіцуне пошлю­ть до столиці військо на чолі з Ходзьо Токімасою. Тоді Йосіцуне вирішив тікати на острів Кюсю... 3-го дня в годину Зайця всі вояки Йосіцуне чисельністю п’ять со­тень тихо й мирно покинули столицю, не завдавши ніко­му найменшого неспокою... Йосіцуне попрямував на Північ і врешті-решт здобув притулок у краю Осю... А 7-го дня одинадцятого місяця до столиці ввійшов Ходзьо Токімаса, намісник володаря Камакури, на чолі 60-тисячного війська. Наступного 8-го дня він прибув до палацу государя-інока і відразу отримав найвищий указ, що повелівав учинити розправу над Йосіцуне...

Тим часом володареві Камакури надали посаду Глави нагляду над усією країною та дозволили збирати податок рисом з кожного тана орної землі, аби забезпечити вояц­тво харчами. З давніх-давен повелося дарувати півцарства тому, хто знищив государевих недругів, говориться у свя­щенній сутрі. Однак у нашій країні досі не бувало таких прикладів.

— Вимоги Йорітомо надмірні! — сказав государ-інок.

Але вельможі, порадившись, одностайно вирішили, що прохання князя Йорітомо обґрунтоване й резонне, і доз­віл дали. В усіх краях і землях поставив Йорітомо своїх чиновників, у кожний з приватних маєтків призначив старост-наглядачів, так що ніхто не міг приховати хоча б зернину рису...

Ходзьо Токімаса, подумавши, оголосив: «Кожен, хто відшукає й викаже нащадків Тайра, отримає в нагороду все, що забажає!» І ось, охоплені користолюбством, міс­цеві жителі, які знали кожний провулок у столиці, почали вистежувати й вишукувати, багато жорстоких справ тут відбувалося! І якщо вже вийшло таке розпорядження, багатьох відшукали й виказали Ходзьо. Тягли навіть дітей низьконародженої челяді, красивих і білолицих, говоря­чи: «Це син такого-то князя... Такого-то воєначальни­ка...» Як не горювали, як не плакали батько й мати, марними були благання й сльози; донощики казали: «Це просто людина з княжого почту прагне за нього засту­питися!» або: «Це тільки годувальниця жаліє дитину!..» Малих дітей топили у воді чи заривали живими в землю, а хто старший, тих душили чи різали кинджалом. Сло­вами не описати відчай матерів, горе годувальниць! Сам Ходзьо зовсім не схвалював у душі такі розправи, — адже він сам мав багато дітей і внуків, але що вдієш, він не міг чинити по-іншому, — звичаям, прийнятим у світі, треба коритися...

...13-го дня третього місяця 3-го року Кенкю (1192) помер государ-інок Госіракава. Йому було 66 років...

1. Масакадо в роки Сьохьо — Тайра Масакадо — лідер антивладного заколоту 938 р. у східних областях острова Хонсю. Заги­нув у бою з каральними загонами цент­ральної влади клану Фудзівара в 940 р. Роки Сьохьо — 931—938; Сумітомо в роки Тенгьо — Фудзівара Сумітомо — лідер антивладного заколоту 938 р. в пів­денно-західному районі Японії. Загинув у боротьбі з каральними загонами цент­ральної влади клану Фудзівара в 941 р.; Роки Тенгьо (Тенкей, Тенькьо) — 938— 947; Йосітіка в роки Кова — Мінамото Йосітіка — губернатор острова Нукусі (те­пер — Кюсю). У 1117 р. засуджений на смерть представниками центральної вла­ди «за жорстокість і спробу заколоту». Роки Кова —1099—1104; Нобуйорі в роки Хейдзі — Фудзівара Нобуйорі — один з лідерів антивладного двірцевого заколоту 1159 р., за що був засуджений і страчений. Роки Хейдзі — 1159—1160.

2. Асон — чиновницька посада четвертого рангу (перший ранг вважався найвищим, а найнижчим був десятий ранг).

3. Сайсьо — радник; тюнагон — середній радник; дайнагон — великий радник.

4. Гао Ліши — євнух гарему китайського імператора Лі Лунцзі (Сюань-цзун, 712/713—756) з династії Тан. Служба Гао Ліши полягала в пошуках красунь-китая­нок для поповнення та доукомплектуван­ня імператорського гарему.

⁵ Година Дракона — відповідає приблизно восьмій годині в координатах нашої сис­теми виміру часу. У традиційній Японії добу ділили на 12 часових відрізків, кожен з яких мав ім’я сакральної тварини (на зразок класичного далекосхідного «тва­ринного» календаря): Пацюк, Бик, Тигр, Заєць, Дракон, Змія, Кінь, Вівця, Мавпа, Півень, Собака, Свиня. Межа добової зміни приблизно відповідала 23-й годині нашої часової системи.

6. Тендай — одна з буддійських сект, по­ширених у середньовічній Японії.

7. Гьоген — син регента, першосвященик секти Тендай на початку XII ст.

⁸ Ранг тюгу — жінки імператорського гаре­му в Японії теж мали свою рангову ди­ференціацію: мон’ін (заслужена імперат­риця), кого (імператриця), тюгу (двірцева наложниця), нього (просто наложниця).

⁹ Дзюн-санго — високий титул, який дару­вався діду та бабі (по жіночій лінії) прав­лячого імператора й гарантував його во­лодарям солідне матеріальне утримання від держави.

10. Курандо (яп.) — скарбник; чиновник осо­бистого секретаріату японського імпера­тора.

11. Кен — традиційна японська одиниця виміру довжини. Приблизно дорівнює 1,8 м.

12. Тешу — фантастичний лісовий демон тра­диційної японської міфології. Уявлявся у вигляді покритої пір’ям людиноподібної істоти з довгим носом.

13. Рі (кит. лі) — традиційна далекосхідна одиниця виміру довжини. Приблизно до­рівнює 0,4 км.

¹⁴ Даймьо — титул, який у європейському сходознавстві часто перекладають як князь.

¹⁵ Тьо — традиційна японська одиниця ви­міру довжини. Приблизно дорівнює 110 м.

16. Хакама — широкі жіночі штанці (пере­важно червоного кольору), які одягалися під нижню спідницю та прив’язувалися шнурками до талії.

Дзієн ГУКАНСЬО

(ЗАПИСКИ ДУРНЯ)

Регенти Фудзівара і жінки (клану) Фудзівара

Починаючи з царювання (імперато­ра) Камму¹, нащадки Фудзівара Каматарі² служили на посадах міністрів, і всі імператриці та імператорські ма­тері були з того часу нащадками Каматарі...