Право власності, його форми, види та захист.

Право власності –право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до Закону за своєю волею, незалежно від інших осіб.(ст.316 ЦКУ).

Змістом права власності є: право володіння, право користування, право розпоряджатися своїм майном.

Право володіння – фактичне володіння річчю, що надає можливість особі фізично впливати на неї.

Право користування – можливість експлуатації речі шляхом витягу її корисних властивостей.(користування автомобілем, одягом, здача приміщення, землі в оренду).

Право розпорядження - визначення власником долі речі шляхом її знищення, відчуження чи передачі в тимчасове володіння іншій особі).

Форми власності:

- державна – загальнодержавна, республіканська, комунальна;

суб‘єктиправа – держава в особі ВР України, ВР АРК, Кабінет Міністрів, Фонд держмайна, територіальні громади,

- колективна – суб‘єкти права – колективи підприємств, організацій, орендарів, акціонерів тощо, що виступають на правах юридичних осіб),

- приватна– суб‘єкти – громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства.

Розрізняють таківиди права власності:

- право особистої власності(один власник),

- право спільної власності(два і більше власники).

Об‘єктами права приватної власності є: житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення; твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та ін. результати інтелектуальної праці.

Законами також можуть встановлюватись спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна (мисливська зброя), а також види майна, що не може перебувати у власності осіб (зброя, наркотики, вибухівка тощо).

Об‘єктами права державної власності є:земля, майно, що забезпечує діяльність ВРУ та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних та внутрішніх військ; оборонні об‘єкти; єдина енергетична система; система транспорту загального користування, зв‘язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; національний банк, інші державні банки та їх установи; державні страхові, резервні та ін. фонди; майно вищих та загальноосвітніх державних закладів; майно державних підприємств; об‘єкти соціально-культурної сфери.

Об‘єктами права комунальної власності є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, земля, природні ресурси територіальних громад, підприємства, організації, об‘єкти комунального господарювання, житловий фонд та ін.

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Підстави виникнення права власності:

- спадкування,

- одержання заробітної плати, соціальної допомоги,

- цивільно-правові договори,

- виробництво продукції для себе,

- привласнення загальнодоступних дарів природи,

- плата за виконану роботу,

- доходи від підприємницької діяльності,

- конфіскація, скарб, знахідка тощо.

Підстави припинення права власності:

- відчуження власником свого майна;

- відмови власника від права власності;

- знищення майна;

- припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

- викупу пам‘яток історії та культури;

- викупу земельної ділянки у зв‘язку з суспільною необхідністю;

- звернення стягнення на майно за зобов‘язаннями власника;

- реквізиції (примусово відчужене у власника майно на підставі закону за умови

попереднього і повного відшкодування його вартості з метою суспільної необхідності у

разі стихійного лиха, аварії, епідемії);

- конфіскації (безоплатне позбавлення права власності на майно за рішенням суду), разі

- припинення юридичної особи чи смерті власника та ін.

Право спільної власності – це право двох і більше осіб володіти, користуватися та розпоряджатися одним і тим же майном. Спільна власність може бути: 1) спільною частковою (кожен із співвласників має свою визначену долю), 2) спільною сумісною (розміри долі наперед не визначені, хоч і передбачається, що вони рівні).

Суб‘єкти права спільної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (подружжя, особи, що ведуть фермерське господарство та ін.)

Держава забезпечує захист прав усіх суб‘єктів права власності (с.386 ЦКУ). Усі суб‘єкти права власності рівні перед законом.

7. Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об‘єкт права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності ( право на визнання людини творцем об‘єкта права інтелектуальної власності, право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об‘єкта інтелектуальної власності); майнові права інтелектуальної власності (право на використання об‘єкта права інтелектуальної власності, виключне право дозволяти використання об‘єкта права інтелектуальної власності та ін.)

Об‘єкти інтелектуальної власності: літературні та художні твори, комп‘ютерні програми, виконання, фонограми, відеограми, передачі організацій мовлення, наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин, торговельні марки, комерційні найменування, комерційні таємниці, бази даних, географічні зазначення.

Суб‘єктами права інтелектуальної власності є: творці об‘єкта права власності (автор, виконавець, винахідник тощо), інші особи, якім належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Зобов‘язальне право.

Зобов‘язання – це цивільне правовідношення, за яким одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої (боржника) здійснення певних дій (чи утримуватися від певних дій), які боржник повинен виконати.

Сторонами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник – особа, яка несе обов‘язок, що відповідає праву вимоги кредитора.

Об‘єктами зобов‘язань є відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов‘язки суб‘єктів.

Зміст зобов‘язання становлять права, вимоги кредитора та обов‘язки боржника.

Сферою зобов‘язально-правових відносин є: продаж товарів, побутове обслуговування населення, транспортні послуги, будівництво, публічна обіцянка винагороди, відшкодування шкоди тощо.

Підставами виникнення зобов‘язань є два види дій:

- правомірні дії (договори, адміністративні акти, рятування та охорона майна третіх осіб тощо),

- неправомірні (знищення, пошкодження або привласнення чужого майна, заподіяння шкоди здоров’ю громадянина, що потягне за собою втрату заробітку, безпідставне набуття майна, заволодіння знахідкою).

Зобов‘язання припиняються:

- з його належним виконанням,

- зарахуванням зустрічної однорідної вимоги,

- за домовленістю сторін,

- за неможливістю виконання,

- внаслідок зміни плану,

- прощення боргу,

- збігу боржника та кредитора в одній особі,

- зі смертю фізичної особи або ліквідацією юридичної особи.

Односторонніми зобов‘язаннями називають такі зобов‘язання, коли одна сторона має тільки право і не несе ніяких обов‘язків, а друга несе тільки обов‘язки і не має ніяких прав (наприклад, договір позики – позикодавець має тільки право вимагати повернення позичених грошей і не несе ніяких обов‘язків, а позичальник має тільки обов‘язок повернути позичені гроші і не має ніяких прав).

Проте у більшості випадків у зобов‘язання кожна сторона має не тільки права, а й несе певні обов‘язки.

Невиконання зобов‘язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов‘язання (неналежне виконання) є порушенням зобов‘язання.

У разі порушення зобов‘язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом:

- припинення зобов‘язання внаслідок односторонньої відмови від зобов‘язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору,

- зміна умов зобов‘язання,

- сплата неустойки,

- відшкодування збитків та маральної шкоди.

Виконання зобов‘язання може забезпечуватися згідно з законом або договором такими способами: неустойкою, порукою, гарантією, заставою, завдатком, притриманням.

Неустойка – (штраф чи пеня) – це визначена договором або законом грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов‘язання, зокрема у разі прострочення виконання. Штраф - це неустойка увизначеній грошовій сумі, яка стягуєтьсяодноразово. Пеня – це неустойка, розмір якої визначається у відсотках щодо розміру платежу за кожен прострочений день.

Порука – договір, за яким поручитель бере на себе обов‘язок відповідати перед кредитором за виконання зобов‘язання основним боржником.

Гарантія - гарант (банк, інша установа) зобов‘язується перед кредитором погасити заборгованість боржника, якщо останній не виконує його.

Застава– це спосіб забезпечення зобов‘язання, за допомогою якого кредитор у разі невиконання зобов‘язання має право повернути стягнення з вартості заставленого боржником майна.

Завдаток– це грошова сума, або рухоме майно, що видається однією з договірних сторін другій стороні на підтвердження договору і забезпечення його виконання. Коли договір не виконано стороною, що дала завдаток, вона втрачає його. Коли ж у невиконання договору винна сторона, яка одержала завдаток, вона зобов’язана повернути завдаток у подвійному розмірі.

Притримання – кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов‘язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов‘язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов‘язання.