Як повноцінна преса, періодика для жінок постала на українських землях уже в XX ст., коли виникли видання, що своєю конкретною метою поставили виховання жінки як особистості.

Історія розвитку української преси для жінок

Очевидно, що виходячи із специфіки видань, у періодиці для жінок висвітлювалися питання, які для жінки-громадянки, патріотки, матері мали першочергове значення, у вирішенні яких жіноцтво брало відповідну участь. Найповніше діяльність жінок виявилася у жіночому русі, тому матеріали періодики можуть розглядатися у світлі вивчення історії жіночого поступу.

Преса для жінок окреслила коло проблем, пов’язаних з емансипацією жінки, підготувала до їх сприймання читачів, а головне, продемонструвала громадськості високий рівень жіночої творчості.

В Україні також стали поширюватися ідеї емансипації жінок. Виникнення нового ставлення до жінки в суспільстві, зародження нової жіночої свідомості, поява жінок нового типу – всі ці ознаки суспільної емансипації не залишилися непоміченими.

Перша спроба видавати часописи для жінок припадає на роки становлення західноукраїнської преси – середину XIX ст.

Перший часопис для жінок “Лада” виходив у Львові з серпня до кінця 1853 р. й традиційно сповідував ідею про “талант жінки подобатися чоловікові”, тобто підпорядковуватися його розумові й силі, дбати про “чарівність високу й духовну”, “бути розвиненою й сердечною”.

На сторінках зазначених часописів порушувалися морально-естетичні питання, котрі б сприяли духовному збагаченню жінки, давали їй важливі настанови для виконання традиційних обов’язків матері та дружини, однак зверхній повчальний тон цих матеріалів, надумано-пієтичне трактування ролі жінки в родині викликали у читачів реакцію непорозуміння і несприйняття. Але, незважаючи на недоліки, це були перші видання для жінок, які ставили своїм завданням піднесення культурного рівня та задоволення духовних потреб жіноцтва. На сторінках цих часописів вперше привселюдно заговорили про потребу обговорення у пресі проблем повсякденного життя і духовного розвитку жінки, тому що галичанки були позбавлені тих можливостей, якими користувалися жінки в Східній Україні.

1884 р. постав у Львові альманах “Перший вінок” за редакцією Наталі Кобринської та Олени Пчілки, [ДОВІДКА: Галицьке жіноцтво почало емансипаційний рух завдяки Наталі Кобринській. У своєму прагненні створити жіночу організацію, яка б ставила завданням звільнення жінок, Н. Кобринська разом із невеликою групою організували 7 жовтня 1884 р. перше жіноче товариство в Станіславі під назвою “Товариство Русских Женщин”, згодом перейменоване на “Товариство Українських Жінок”. Мета товариства була, за словами Кобринської, досить скромною: “Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була все вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, єго потреб і недостатків...] об’єднавши зусилля письменниць Австро-Угорської та Російської імперій у їхній спільній справі.

В альманасі центральне місце належить публіцистичним статтям Н. Кобринської “Про рух жіночий в новіших часах”, “Замужня жінка середньої верстви”, “Руське жіноцтво в Галичині в наших часах”, “Про первісну ціль Товариства руських жінок в Станіславові”. У памфлеті “Руське жіноцтво в Галичині в наших часах” авторка торкається літературних справ. Її цікавить роль жінки-письменниці в культурному та інтелектуальному житті.

Наталя Кобринська відредагувала та видала за власні кошти у Стрию три випуски збірника “Жіноча доля” (1893, 1895, 1896), де намагалася переконати суспільство, що організація жінок потрібна для їхнього самовдосконалення і кращої праці в громаді, а також для поступу української справи.

Як повноцінна преса, періодика для жінок постала на українських землях уже в XX ст., коли виникли видання, що своєю конкретною метою поставили виховання жінки як особистості.

у 1901 р. у Львові за ініціативою Наталі Будзиновської та Дарії Шухевич-Старосольської було засновано “Кружок українських дівчат” (згодом “Кружок українок”). Його метою була боротьба за рівноправність, за звільнення з вузьких рамок домашнього середовища і розширення світогляду. У 1905 р. Кружок скликав політичне віче (дівчата захоплювалися радикально-народницьким рухом) і через три роки видав перший номер часопису для жінок “Мета: Орган українських поступових жінок”. За словами дослідниці Л. Волинець, журнал прагнув “розбудити загал жіноцтва до суспільного життя та зорганізувати його в ряди свідомих жінок горожанок” .

У 1912 р. почав виходити безкоштовний додаток до популярної львівської газети “Діло” – “Жіноче діло”, який спрямовував читачок до економічної самостійності, набуття фахових знань у вищих навчальних закладах, знайомив із досягненнями жінок у творчих і мистецьких сферах”.

Отже, вищезазначеним виданням притаманні такі особливості:

– вони виконували культурно-просвітницьку та організаційну функції;

– формували образ жінки, яка виконувала певну роль у соціумі;

– створювалися та видавалися зусиллями самих жінок, які були редакторами, авторами,

дописувачами;

– порушували специфічні, суто жіночі проблеми.

До 1939 р. в Західній Україні розвиток преси для жінок проходив в умовах боротьби з асиміляційною політикою польського уряду, який після приєднання у 1920 р. Галичини до Речі Посполитої постійно то послаблював національні утиски, то вдавався до відверто репресивних заходів.

Пробуджуючи національну свідомість, виховуючи патріотів, українська преса активно сприяла пробудженню і самої жінки.

З’являються журнали “Наша мета: часопис робітного жіноцтва” (1919-1920), “Жіночий вісник” (1922), “Нова хата” (1925-1939), “Жіноча доля” (1925-1939), “Українська

господиня” (1929), “Жіноча воля” (1932-1939), “Громадянка” (1938), “Українка” (1938-1939), “Світ українки” (1938) та інші.

Першим із них був часопис робітничого жіноцтва під назвою “Наша мета”, перший випуск якого з’явився у Львові 1 лютого 1919 р. за редакцією Дарії Шухевич- Старосольської. З 16 березня до 24 серпня видання виявилось закритим польською владою. Після відновлення випусків з початку 1920 р. через нестачу коштів “Наша мета” перейшла у власність соціал-демократичної партії. Журнал спочатку виходив, як двотижневик, згодом – як місячник.

Справам українського жіноцтва присвячений місячник, а згодом двотижневик “Жіноча доля”, що у 1925 р. почав виходити у Коломиї за редакцією сенаторки Олени Кисілевської. Видання призначалося для селянок та містечкового жіноцтва і мало на меті “просвітити нашу меншу сестру”, допомогти жіноцтву, “щоб воно було моральне, патріотичне, щоб любило свою неньку Україну, щоб були добрими й зразковими жінками своїм чоловікам,а матерями своїм дітям”

Часопис “Жіноча доля” ставив собі за мету задовольнити різні верстви жіночого суспільства, і тому рівень його не був завжди високим.

Особливістю “Жіночої долі” був американсько-канадський розділ, де публікувалися матеріали про історію українських поселень у Канаді. Розділ знайомив читачів із

культурою корінного населення Америки, подаючи легенди письменниці Павлини Джонсон у перекладах О. Кисілевської.

Ще на початку 1934 р. прогресивне жіноцтво почало підготовку до проведення “Українського жіночого конгресу”. Незважаючи на ті перешкоди, які чинили польські та українські урядові чиновники, говорячи, що жіноча емансипація не приведе ні до чого іншого, як до “сексуальної свободи”, “права на вільну любов”, “реченцеві шлюби”, “подружжя на пробу”, конгрес, скликаний “Союзом українок”, відбувся 23-27 червня у Станіславові. Він мав позитивні результати.

Український жіночий конгрес дав поштовх до створення періодичних видань, на сторінках яких найповніше розкрилися тенденції розвитку громадського жіночого руху у національно-визвольному напрямку. Таким часописом стала “Жінка: Орган центрального українського жіночого товариства “Союз українок” у Львові”. Цей двотижневик був газетного формату і почав виходити 1січня 1935 р. у Львові як орган центрального українського жіночого товариства “Союз українок”. Головним редактором журналу стала Мілена Рудницька, а відповідальним – Олена Федак-Шепарович.

Кінець 1930-х рр. у Галичині ознаменувався значними утисками усього українського руху і, жіночого зокрема. Це позначилося також на пресі. У 1938 р. польська влада заборонила діяльність “Союзу українок” та видання їх пресового органу – часопису “Жінка”. У 1938 р. цей часопис виходить під назвою “Громадянка”, а білі плями, які час від часу з’являються на сторінках видання, свідчать, що матеріал не пропустила польська цензура. Перший номер “Громадянки” з’явився 1 жовтня 1938 р. за редакцією М. Рудницької. Порівняно з іншими періодичними виданнями для жінок цей часопис мав чітке політичне спрямування.

До особливостей української преси для жінок періоду 1919-1939 рр. належать такі:

1) вони видавалися зусиллями самих жінок, але вже на ґрунті певних жіночих організацій, які створювали видавничі кооперативи (найактивнішою у цьому плані організацією був “Союз жінок”);

2) основною формою видань для жінок стали окремі часописи, які до того ж здійснювали розгалужену видавничу діяльність, створюючи додатки (особливо у цьому відзначився коломийський часопис “Жіноча доля”);

3) характерною стає диференціація видань за:

ідеологією: націоналістичного спрямування (“Жіноча доля”, “Жінка”), соціалістичного (“Жіночий голос”);

орієнтацією на читацьку аудиторію:

для інтелігенток (“Нова хата”),

селянок (“Жіноча воля”),

молоді (“Світ молоді”),

широких верств читачок (“Жінка”) тощо;

метою: для підвищення національної свідомості,

для культивування українського народного мистецтва,

для допомоги у господарських справах.

Зовсім інакше склалася ситуація з виданнями для жінок в Східній Україні, що перебувала у складі Російської імперії і відповідно зазнавала усіх політичних утисків і цензурних заборон, спрямованих проти українського слова. За словами Н. Сидоренко, “до 1905 р. й мови не могло бути про національні періодичні видання, адже вони були заборонені царськими законами. Проте жіноцтво у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі відстоювало право на освіту, навчання рідною мовою, прагнуло допомогти працюючим жінкам й відстояти їхні права”.

Можливості дбати про окремий журнал для жінок на той час не було, але жодне періодичне видання в межах Російської імперії не залишилося байдужим до справ свого жіноцтва. До висвітлення тем про жіночий рух на українських землях, нові організації, жіночі права прилучалися часописи “Рідний край” (замітка “Всеросійський з’їзд по боротьбі з торгом жінками”) (1909. – № 25), “Нова громада” (публікація “Наші товариства”) (1906. – № 1), “Село” (замітки “Женщини на виборах”, “Права жінок в Новій Зеландії”) (1910. – № 35) та інші. Замітки, статті, нариси, новели належали не тільки жінкам-письменницям – Любові Яновській, Людмилі Старицькій-Черняхівській, Софії Русовій, а й багатьом чоловікам-публіцистам: Володимиру Дорошенку, Микиті Шаповалу, Симону Петлюрі тощо.

Лише влітку 1917 р. на

Наддніпрянській Україні, у Києві, вперше виходить, хоч і

недовго, часопис для жінок “Жіночий вісник” (вийшло два

числа – 11 червня і 22 серпня), орган Українського

жіночого союзу”

Так, у 1924 р. українською мовою починає виходити в Харкові двотижневик “Селянка України”. У 1931 р. назва була змінена на “Колгоспниці України”, редакція знаходилася у Києві, а видавцем значилася Комуністична партія (більшовиків) України. Часопис існував виключно для того, щоб закликати українських жінок працювати до нестями, виконуючи й перевиконуючи норми п’ятирічок у галузях сільського господарства.

Починаючи з листопада 1920 р. на Наддніпрянській Україні виходив часопис “Жінка”. Це був єдиний журнал для жінок, унікальний за тривалістю свого існування, адже він видавався в Україні впродовж усієї радянської епохи. Існує він і сьогодні. Але у січні 1946 р. відповідно до суспільно-політичних умов місячник змінює назву на “Радянська жінка”, який став популярнішим в Україні і під такою назвою виходив до листопада 1991 р. Його видавала Українська республіканська рада професійних спілок і Спілка письменників України. Цей часопис був розрахований на більш вимогливих читачів. На сторінках журналу редактори особливу увагу приділяли молодим дівчатам та підліткам. Навіть існувала окрема рубрика “Ровесниця”, в якій проводилася посилена агітація щодо здобуття дівчатами середньої освіти.

У процесі дослідження ми з’ясували, що на

шпальтах розглянутих видань для жінок створювалася

модель жінки-трудівниці, героїні з її неодмінними успіхами

у праці, при цьому особисте життя, соціальна

незахищеність, сімейні негаразди залишалися в тіні. Це

було пов’язано з тим, що людина сприймалася перш за все

як істота суспільна.

ВИСНОВКИ:

Поява та діяльність сучасної преси для жінок в

Україні стала об’єктивним наслідком тих політичних та

соціальних змін, що розпочалися в українському

суспільстві раніше. Історичні події стали підґрунтям

для розвитку сучасної періодики розглянутого

сегмента. Саме тоді зародження спеціалізованої преси

дало поштовх для появи сектору видань для жінок в

Україні.

У становленні та розвитку української преси для

жінок маємо такі основні періоди:

􀂃 середина ХІХ ст. (1853 р.) - 1920 р. – становлення

преси для жінок;

􀂃 1921-1939 рр. – найінтенсивніший розвиток

періодичних видань для жінок у Галичині та

виникнення радянських часописів для жінок на

Наддніпрянській Україні;

􀂃 1940-1990 рр. – у межах тоталітарної преси вихід

ідеологізованих радянських видань для жінок;

􀂃 з 1991 р. – становлення та розвиток елітарних

часописів, масово-популярної преси для жінок,

періодичних видань громадських жіночих

організацій в Україні.

Преса для жінок, що виходила на території

Галичини, пожвавлювала діяльність громадських

жіночих організацій, привертала увагу до важливості

українського жіночого руху, координувала роботу

товариств, роз’яснювала основні напрями роботи

організованого жіноцтва, виконувала неоціненну

просвітницьку роль. Часописи для жінок Галичини

ХІХ ст. стали осередком згуртування і полем діяльності

українських жінок. Періодичні видання сприяли

об’єднанню навколо себе жінок – журналісток,

громадських і культурних діячок, які прагнули

прислужитися спільній справі здобуття рівноправності

жінки та незалежності нації.

Паралельно з розвитком української преси для

жінок у 1920-х роках в УРСР створювалися

ідеологізовані видання вказаного сегмента, позбавлені

національних особливостей. Офіційна ідеологія

декларувала вирішеність жіночого питання у тому

вигляді, в якому воно сформувалося в кінці XIX – на

початку XX ст.: можливість працювати та надання

політичних прав жінкам. Однак все це було настільки

заідеологізовано, що неминуче вело до появи

стандартів мислення та відображення життєвих колізій,

створювало психологічні бар’єри у сприйнятті

публікацій, що не задовольняло читачів. Протягом

десятиліть офіційні засоби масових інформацій

пропагували цілком певний образ активної робітниці і в

той же час люблячої матері, гарної господині. Часописи

для жінок радянського періоду виконували ідеологічне

замовлення партії, науково обґрунтовуючи постання

“нової радянської жінки”. Проте якщо фемінізована

“нова жінка” являла собою автономну особистість, то

“нова радянська жінка” – це безликий елемент

суспільного механізму. Рівноправність стала для партії

важелем використання жінки, яка мала в інтересах

нового суспільства поєднувати материнство з

виробничою працею нарівні з чоловіками.