Науковці в 70—80-х роках обстежують цей стиль, ви­діляють його конструктивні ознаки, визначають засади культури української ділової мови.

Після проголошення незалежності України починаєть­ся третій етап бурхливого розвитку стилю, шліфування його норм. Виходять друком нові словники, довідники, посібники. У передмові до книги «Російсько-український словник. Сфера ділового спілкування» О. Тараненкоха­рактеризує 1992 рік як «злам двох періодів в історії укра­їнського суспільства, коли почав окреслюватися процес перегляду лексико-стилістичних норм української мови».

І все ж розширення соціальних функцій української мо­ви відбувається повільно, суперечливо. Так, певне розши­рення діапазону функціонування української мови, що спостерігалося в середині 1990 р. у таких сферах суспільно­го життя, як виробничо-економічна, науки, правоохоронна і нотаріальна, спорту, армії, відбувалося знов-таки в основ­ному в писемній формі реалізації, реалізація ж її усної фор­ми відбувалась у жанрах монологу (лекція, спортивний ко­ментар), у представницьких функціях (заміна вивісок, скла­дання військової присяги тощо). Мовою проектної та екс­плуатаційної, фінансової документації, юридично-нотаріальних документів лишилася в основному російська.У загальногромадських паспортах нового зразка написи здійснюються, як і раніше, двома мовами, однак українська тепер стоїть на першому місці. У написах назв населених пунктів та об'єктів усередині їх, назв товарних виробів та інструкцій щодо їх використання українська мова стала вживатися ширше. Посилюється тенденція до відтворення українських власних назв уже безпосередньо з української мови (Lviv, Bila Tserkva і под.), а не через посередництво росій­ської (Lvov, Belaya Tserkov і под.).

Найбільші успіхи в розширенні діапазону функціону­вання української мови виявилися у сферах загальнодер­жавного управління й політичної діяльності, освіти та ви­ховання, теле- і радіомовлення, а також у створенні на­писів на печатках, штемпелях, офіційних бланках держав­них установ.

Українською мовою оприлюднюються документи найви­щих органів законодавчої та виконавчої влади, вона є мо­вою міжнародних угод, контрактів, дипломатичного листу­вання. Публічні виступи (за участю засобів масової інфор­мації) більшості керівництва країни ведуться переважно державною мовою.

Спостерігається критичний підхід до поширення в офіційно-діловій сфері деяких висловів, орієнтація на мовну практику 20-30-х років, добір такої лексики, фразеології, яка б підкреслювала специфіку української мови насамперед у зіставленні з російською.

Характерні риси офіційно-ділового стилю:

· документальність (кожен папір повинен мати статус документа);

· конкретна адресність інформації;

· повторність дій і ситуацій (управлінська діяльність – це завжди «гра за правилами». Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів);

· тематична обмеженість кола завдань;

· стабільність (довго зберігає традиційні форми);

· стислість, чіткість;

· висока стандартизація вислову, застосування особової термінології і синтаксичних конструкцій, стандартних формул, кліше;

· сувора регламентація тексту (укладання документів у строгій відповідності до типового формуляр-зразка з дотриманням складу і розміщення елементів, композиції, обсягу основних розділів тексту, характеру аргументації і висновків).

Офіційно-діловий стиль функціонує переважно в пи­семній формі, це пов'язано з необхідністю документувати інформацію, надаючи їй правового значення за допомогою особливої побудови і мови службових документів.

Основні мовні засоби офіційно-ділового стилю:

· наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить під змісту документа, його призначення та способу оброблення. Укріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа;

· широ­ке використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінологій, номенклатурних наймену­вань (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

· широке вживання готових словесних формул типу: у зв'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

· повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки;

· включення в текст складноскорочених слів, абревіа­тур;

· наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

· синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

· чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися бланками);

· часте вживання віддієслівних іменників, відіменних прийменників, складних сполучників, а також стійких словосполучень, що служать для зв'язку частин складного речення;

· використання називних речень з перерахуван­ням;

· безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення;

· іменний присудок, складні синтак­сичні конструкції, дієприкметникові і дієприслівникові звороти;

· тенденція до вживання складних речень, що ві­дображають логічне підпорядкування одних фактів ін­шим;

· ВІДСУТНІСТЬ емоційно-експресивних мовних засобів та будь-якої авторської мовної індивідуальності;

· слабка індивідуалізація мовлення;

· для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

· характер викладу розповідний, прямий порядок слів у реченні.

Офіційно-діловий стиль має такі підстилі:

· зако­нодавчий. Використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується у Конституції, законах, указах, статутах, постановах;

· юрисдикційний. Використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж) та обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини (між державою та підприємствами усіх форм власності, між самими підприємствами та організаціями, між державою та приватними особами, між підприємствами та приватними особами, між приватними особами). Реалізується у жанрах: акт, вирок, протокол, обви­нувальний висновок, постанова про арешт, обшук, запит;

· дипломатичний. Використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Для цього підстилю властиві специфічна лексика, термінологія, своєрідні формули дипломатичної ввічливості, що використовуються з метою досягнення взаєморозуміння на міждержавному рівні. У текстах дипломатичного підстилю, на відміну від інших типів офіційних документів, допускаються використання образних виразів, які надають мовленню додаткової експресії. Реалізується в документах організаційно-регулювального характеру (конвенція, пакт, угода), організаційно-впливових за змістом документах (декларація, нота, міжнародна заява), інформаційно-описових документах (меморандум, комюніке);

· адміністративно-канцелярський. Використовується у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Сфера функціонування документів цього підстилю дуже широка, оскільки адміністративні документи супроводжують кожну людину, регулюють відносини між установами та їхніми підрозділами. За характером висвітлюваних питань документи цього підстилю реалізуються у таких жанрах: документи щодо особового складу (автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика), довідково-інформаційних документах (анотація, відгук, довідка, звіт, службовий лист, прес-реліз), обліково-фінансових документах (акт, доручення, розписка, накладна), господарсько-договірних документах (договір, трудова угода, контракт), організаційних документах (інструкція, положення, правила, статут), розпорядчих документах (вказівка, наказ, постанова, розпорядження).

Крім письмових текстів, офіційно-діловий стиль реалізується також у виступах на зборах, нарадах, прес-конференціях, бесідах з діловими партнерами.

4. Публіцистичний (лат. publicus — суспільний) стиль — функціо­нальний різновид літературної мови, призначений для передаван­ня масової інформації. У системі функціональних стилів займає центральне місце: за своїми мовними якостями він близький до всіх книжно-писемних стилів, але водночас активно взаємодіє із розмовним стилем. Цим визначається і його важлива роль у розвитку літературної мови, становленні сучасних стилістичних норм. Особливо зросла роль цього стилю у зв’язку з розвитком засобів масової інформації.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ - засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення, тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Основне призначення:

• інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

• активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

• пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

• доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

• поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

• сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

• емоційно-експресивне висловлення наукових положень і фактів;

• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

• використання суспільно політичної лексики: державність, громадянин, поступ, єдність, національна ідея, актуальність тощо.

• типовими є емоційно забарвлені слова, риторичні запитання, повтори, фразеологічні одиниці, що зумовлюють емоційний вплив слова.

• тон мовлення пристрасний, оцінний.

Як і інші стилі, він існує в писемному та усному варіантах.

Мовні засоби публіцистичного стилю:

· синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів,

· лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність та ін..),

· багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін..), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта; голубі магістралі – ріки; легені планети – ліси та ін.), що здатні привернути увагу реципієнта і вплинути на нього;

· точні найменування подій, дат, місцевості, учасників;

· уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор й под.);

· із морфологічних засобів часто використовують іншомовні суфікси -іст (-ист), -атор, -ація та ін. (полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

· різні типи окличних, питальних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;

· ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки.

5. Художній стиль — функціональний різновид літературної мови, мова художньої літератури, особливий спосіб мислення створення мовної картини світу.

Сфера його використання широка: індивідуальна і ко­лективна творча діяльність, усі види мистецтва, культу­ра, освіта.

Підстилі у художньому стилі виокремлюють за родами і жанрами літератури:

· епічні (епопея, роман, повість, оповідання, нарис);

· ліричні (поема, балада, пісня, пое­зія);

· драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодра­ма, водевіль);

· комбіновані (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо).

Кожний з них має свої особливості мовної організації тексту.

Призначення цього стилю — впливати засобами ху­дожнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

У художньому стилі все подається через призму соці­альної орієнтації, світогляду, інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора) і все зображуване спрямовується на особистість читача (слухача). Тому в цьому стилі (зокре­ма, в художніх творах), крім об'єктивності реального сві­ту, існує і суб'єктивність сприйняття його людиною.

Основні ознаки:

- найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності - образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);

- поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

- естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

- експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

- зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

- відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

- визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світо відтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

· наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

· використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

· запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів), формування індивідуального стилю митця;

· уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

· поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

· широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

· повною мірою представлені всі стилістичні фігури (метафора, метонімія, синекдоха, порівняння, епітет, парономазія, гіпербола, літота, персоніфікація, асонанс, алітерація, повтори, синтаксичний паралелізм, еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

6. Конфесійний стиль — функ­ціональний різновид літературної мови, який обслуговує релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства.

Функціонує він у культових установах — церквах, мо­настирях, скитах, теологічних навчальних закладах, мо­литовних будинках, а також релігійних громадах, роди­нах вірників.

Основними його підстилями є:

· біблійний (мова пе­рекладів Біблії),

· молитовний (молитви, тропарі, кон­даки та ін.),

· проповідницький (проповідь, духовна бесіда),

· агіографічний (стиль, яким описуються житія святих),

· підстиль церковних послань.

Основне призначення стилю – вплив на душевні переживання людини.

Конфесійний стиль характеризується особливою урочистістю і піднесеніс­тю, благозвуччям, символізмом та стійкістю стильової норми.

Основними мовними засобами є:

· конфесійна лексика, архаїзми, старослов'янізми, усталені конфесійні словосполучення, складні слова (молитися, воскресіння, заповіді, покаяння, дар праведності, гріховність тіла, усі люди – Божий храм);

· вживання слів для найменування Бога та явищ потойбічного світу (Божий Син, Святий Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, сатана тощо);

· значна кількість епітетів, метафор, символів, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, – ї за три дні збудую інший, нерукотворний: Єв. від Марка 14);

· інверсійний порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити: Єв. від Матвія 7.18).

7. Епістолярний (лат. epistola, від грец. epistole — послання, лист) стиль — функціональний різновид літературної мови, який обслуго­вує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики ("Посланія" І. Вишенського, "Листи з хутора" П Куліша та ін.).

Крім листів, до епістолярного стилю належать щоден­ники, мемуари, записники, нотатки, календарі.

Сфера його використання не має чітко окреслених меж: це побут, інтимна сфера життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, справочинство.

Основним призначенням цього стилю є обслуговування у формі листів заочного спілкування людей у всіх сферах їхнього життя, інформування адресата про щось, викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційній настроєності автора.

Залежно від сфери використання листів та інтересів ад­ресатів листування поділяють на офіційне (службове) і не­офіційне (приватне). Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями, а також між службовими особами, які перебувають в офіційних відносинах. Таке листування належить до сфери офіційно-ділового стилю. Неофіційне листування ведеться між особами, які перебувають в неофіційних стосунках. Воно має переважно побутовий характер — родинний, інтим­ний, дружній — і перебуває у сфері дії усно-розмовного стилю. Тому епістолярний стиль часто розглядають як писем­ний різновид (підстиль) усно-розмовного.

Правила написання листів були сформульовані ще в античні часи. З часом виробилася і стала канонічною структура листа, яка передбачає наявність привітання і звертання, встановлення контакту (домагання прихиль­ності, розповідь, прохання), закінчення листа та прощан­ня. Спеціальне позначення Р. S. («post scriptum») означає необхідність істотної дописки після прощальної формули.

Ознаками епістолярного стилю є:

· логічна послідовність викладу,

· точність і лаконічність,

· докладні висновки,

· дотримування і наявність певної композиції:

а) зверху зліва вказують дату написання листа; на початку чи в кінці листа інколи зазначають дату написання, завершують лист підписом (на розсуд автора);

б) лист починають звертанням до адресата, звертання може бути офіційним, напівофіційним, дружнім тощо. Характер звертання залежить від стосунків між тими, хто пише листа, і тим, кому лист адресується. Найбільш звичними є такі звертання: друже, друже мій, дорогенькі, шановний пане, вельмишановний, дорогий друже, дорогі батьки, високоповажний товаришу. Листи починають також словами, що вказують на час написання листа (Добридень! Добрий день! Доброго вечора Вам). Форма прощання в листі також залежить від взаємин автора адресатом (До побачення, Прощай, Будьте здорові. Прощавай до скорої зустрічі. Цілую. Кохаю. Чекаю) Після слів вітання і прощання ставлять знак оклику чи крапку.

У доборі лексики, у вживанні малої чи великої літери, розділових знаків виявляється особистість автора. Має значення також те, з якою метою пишеться приватний лист;

в) займенник ти, ви у звертанні до однієї особи пишуть з великої літери, засвідчуючи цим власну вихованість, одну з ознак індивідуальної культури;

г) усі назви адресата можуть повторюватися, ускладнюватись префіксами, суфіксами, набуваючи певної негативної чи позитивної оцінки;

ґ) специфіка листів як писемно-розмовного жанру перед­бачає переведення живомовної усної безпосередньої комуні­кації у текстову писемну. У листах поєднуються елементи уснорозмовного мовлення, оскільки автор є носієм загаль­нонародної мови, і елементи писемної, комунікативно-прагматичної, організованої мови, що чітко виражає намі­ри автора. До того ж у листах яскраво виражені ознаки психологічного порядку (автор перебуває у певному пси­хічному стані) і ознаки художньо-естетичного порядку (ав­тор є особистістю, носієм певних естетичних, художніх ідей тощо).

8. Розмовний стиль — функціональний різновид літературної мови, яким забезпечується усний обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи надання допомоги, виховний вплив, засіб невимушеного спілкування.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків. Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом. Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів. У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Жанри розмовного стилю виокремлюють:

— за кількістю мовців і характером їх участі у спілку­ванні (розповідь, діалог і полілог);

— за цільовою спрямованістю, характером ситуації і соціальними ролями учасників спілкування (сімейна роз­мова за обіднім столом, діалог співробітників на побутові і професійні теми, розмова людини з твариною, різні види інвективи (лайливе мовлення)) тощо;

— за мовним матеріалом конотативного (розмовного) значення.

Основні ознаки:

- безпосередня участь у спілкуванні;

- усна форма спілкування;

- неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

- ситуативність;

- невимушеність спілкування;

- непідготовленість до спілкування (неформальне), спонтанність;

- використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

- використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

- емоційні реакції;

- потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

- емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

- суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

- прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

- часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

- фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

- заміна термінів розмовними словами (електропоїзд - електричка, бетонна дорога – бетонка).

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець. Жанри реалізації - бесіда, лист.

Для української мови розмовний стиль є особливо важ­ливим, бо в несприятливі для розвитку літературної мови і держави часи, через політичні утиски українського наро­ду, через офіційне невизнання його мови, культури, через надмірні впливи інших мов тільки розмовна мова зберігала власне українські слова, вислови, моральні засади, етнічні ознаки українства. У період занепаду давньої української літературної мови розмовна мова мала таке багатство різно­манітних виражальних засобів на кожному рівні і таку уні­фікацію вимовних, лексичних, граматичних, стилістичних норм, що змогла перебрати на себе функцію нової літератур­ної мови і оживити не лише художній, а й інші стилі.