Місце і роль кирило-мефодіївського товариства у національно-визвольному русі. т.г.шевченко 4 страница
' січні 1919р. посли Директорії ночшіи у Бірзулі на Одещині переговори з представниками військового командування Антанти, яка не визнавала Україну, / незалежну від Росії, вважаючи УНР витвором Німеччини. Досяіти порозуміння так і не вдалося, оскільки вимоги французів були несумісні з суверенітетом Української держави (аж до переходу УНР під протекторат Франції). 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії, яка продовжувала підтримувати харківський більшовицький уряд.
Не виконавши проголошених декларацій. Директорія поступово втратила авторитет і владу. Під впливом більшовицької агітації і радянських декретів про землю та Інших соціальних законів в Україні швидко поширювалися прорадянські настрої. Вони не обминули навіть армію Директорії, яка скоротилася зі 100 до 20 тис. бійців.
68. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКАНАРОДНА РЕСПУБЛІКА,ЇЇ ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА. 9 листопада УНРада утворила уряд, що отримав назву Тимчасовий держ. секретаріат. Його очолив колиш. депутат австрійс. парламенту і Галицького крайового сейму адвокат К.Левицький. До уряду увійшло 14 держ. секретарів: голова президії й водночас держ. секретар фінансових справ — К.Левицький;). Того ж дня УНРада затвердила нову назву д-ви — «Західно-Українська Народня Республіка» (див. Західноукраїнська Народна Республіка). 10 листопада Українська національна рада ЗУНР (колишня УНРада) ухвалила рішення: «Українська Національна Рада, як найвисша влада українських земель бувшої австро-у горської монархії, в змаганню до здійснення національного ідеалу всего українського народу, доручає Генеральному Секретаріятови поробити потрібні заходи для з'єдинення всіх українських земель в одну державу». 13 листопада УНРада ЗУНР прийняла «Тимчасовий основ-ний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Того ж дня Держ. секретаріат військ, справ ЗУНР видав
наказ про мобілізацію чоловіків 1883—1900 рр. народження і створення на території краю 3-х військ, областей і 12-ти військ, округ з військ, командами на чолі, чим започалкував формування регулярної Української Галицької армії. 16 листопада УНРада ЗУНР ухвалила «Закон з 16 падолиста 1918 про тимчасову адміністрацію областий
Західно-Української Народньої Республіки», а 21 листопада — «Закон з 21 падолиста 1918 про тимчасову організацію судів і власти судейської». У листопаді 1918 було сформовано Команду держ. жандармерії ЗУНР з осідком у Львові, яку очолив майор Л.Індишевський (дин. Жандармерія Західноукраїнської Народної Республіки).
Співвідношення укр. і польс. військових сил у Львові було не на користь українців, тому що до міста постійно прибували польс. війська. Ухвалюючи рішення зайняти Львів, УНРада розраховувала, що укр. військовики зуміють утримати місто до підходу допомоги з краю і з Української Держави. Але допомога надходила не так швидко і не в таких обсягах, як на те сподівалися. Полк УСС, який прибув до Львова з Буковини 3—4 листопада, не змінив співвідношення сил. Допомога з Києва, у кількості 3 тис.
січових стрільців, які стояли тоді в Білій Церкві, взагалі не надійшла, оскільки Український національний союз вирішив використати стрільців у повстанні проти гетьмана П.Скоропадського, яке розпочалося 14—15 листопада (див. ІІротигетьманське повстання 1918).
У ніч з 21 на 22 листопада укр. військо відступило з міста в сх. і пн. напрямках, започаткувавши піврічну облогу міста. Разом з ним вийшли зі Львова частина членів УНРади ЗУНР і майже всі члени Держ. секретаріату ЗУНР. Місцем тимчасового перебування уряду було обрано Тернопіль. 22 листопада польс. війська повністю зайняли Львів, ще раніше, 11 листопада, захопили Перемишль.
У боях за Львів українці втратили загиблими 250 вояків, бл. 500 дістали поранення. Поляки втратили загиблими 277,910 осіб було поранено. Від січня 1919 місцем перебування уряду ЗУНР став Станіслав.
22 січня 1919 було проголошено злуку ЗУНР з Українською Народною Республікою в єдиній Соборній Укр, Д-ві (див. Акт злуки).
У 1920—30-х рр. загиблі в листопаді 1918 під час боїв у Львові укр. вояки були поховані на меморіалі УСС—УГА на Янівському кладовищі, а польс. вояки — на «Цвинтарі Орлят» на Личаківському цвинтарі у Львові.
Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика. Є.Петрушевич
Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Це такі етнічні українські території: Східна Галичина (центр -Львів), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Мукачево), Холмщина і Підляшшя. Поглиблення кризи габсбурзької імперії супроводжувалося зростанням національного руху українців. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. Про це було зроблено заяву 18 жовтня 1918 р. Цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення "великої" польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку українці збиралися одержати мирним шляхом з рук австрійців, група молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським бере ініціативу в свої руки. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання взяли під контроль Львів, наступного дня —інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинно'го робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення.
Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1919 р. на Буковині розпочалося національне повстання, влада перейшла до Крайового комітету на чолі з Поповичем. Але вже 11 листопада край окупувати румунські війська. Закарпаття, що стаю ареною протиборства українських, чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами.
5 листопада 1918 р. на сторінках газети "Справа" з'явилася програмна декларація Національної Ради, у відповідності з якою ЗУНР проголошувалась демократичною республікою, соціальну основу якої складали робітники. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з Костем Левнцьким. Факт проголошення республіки обнародували лише 13 листопада 1918 р., після відречення імператора від престолу,
22—26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на націонапьно-ліберальних позиціях, надаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР став Євген Пегрушевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, їм було віддано 30 % депутатських місць.
Соціальна стабільність забезпечувалась розпочатою в квітні 1919 р. аграрною реформою. Маєтки великих власників (переважно поляків) експропріювалися, землю планувалося передати малоземельним і безземельним українським селянам.
Надзвичайно важливим державним актом стало об'єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. (акт "Злуки"). Змінено назву ЗУНР на "Західна область Української Народної Республіки" (ЗОУНР) при повній її автономії.
В умовах конфлікту з поляками вкрай необхідним було формування боєздатної армії. До весни в Українській Галицькій Армії (УГА) перебуваю 100 тис, чол., з яких 40 тис. брали безпосередню участь у бойових діях.
Українсько-польська війна, провал спроб здобути міжнародне визнання, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР Франція, яка вбачала у сильній Польщі противагу Німеччині на сході. Порівняння історичного досвіду ЗУНР та УНР показує:
—на Західній Україні вдатося уникнути радикальних перегинів у соціально-економічній політиці;
—на першому місці стояло завдання національного державного будівництва. Своєчасне здійснення соціально-економічних перетворень забезпечувало авторитет ЗУНР в українського населення;
—належна увага приділялася створенню боєздатної національної армії.
ЗУНР ввійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.
Євген Омелянович Петрушевич (1863 —1940) народився в родині священика. Увійшов в історію України як видатний політичний діяч українського народу, державотворець. Відігравав провідну роль у політичному житті на західноукраїнських землях. Юрист за освітою, доггор права. Займався адвокатською практикою. У 1908—1918 рр. посол австрійського парламенту, заступник голови. З 1910 р. член Галицького сейму. Перебуваючи на чолі Української парламентської Репрезентації у Відні, він рішуче обстоював українські інтереси в сеймі та парламенті. У роки Першої світової війни був членом ГУР і ЗУР. У 1917 р став речником прагнень галицьких українців до національного самовизначення. Для вирішення долі українських земель Австро-Угорщини скликав 18 жовтня 1918 р. до Львова Українську Конституанту (загальні збори українських суспільно політичних діячів Галичини і Буковини), що перетворилася на очолену ним У країнську Національну Раду, яка 13 листопада 1918 року проголосила створення на українських землях Австро-Угорщини незалежної держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом ЗУНР і став голова Національної Ради Євген Пегрушевич. 1 грудня 1918 року державний секретаріат ЗУНР уклав з директорією УНР договір про злуку обох українських держав в одну державну одиницю. 22 січня 1919 р. було проголошено акт об'єднання століттями відірваних одна від одної частин єдиної України. 9 червня 1919 р. отримав диктаторські повноваження. Після державної катастрофи у листопаді 1919 р. Є. Петрушевич оселився у Відні, де створив уряд (1920-1923 рр.— Уряд диктатора в екзилі (у вигнанні)), який при підтримці краю боровся на міжнародній арені за успішне вирішення галицької справи. У 1923 р. він виїхав до Берліну, щоб вести дипломатично пропагандистську працю на користь Галичини перед міжнародними колами вже особисто. Не зрікаючись своїх поглядів, Є. Петрушевич провів останні роки життя в скрутних матеріальних обставинах у Берліні, де й помер в 1940 році.
69. ЗЛУКА ЗУНР І УНР, ЗНАЧЕННЯ ЦЬОГО АКТУ. Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об'єднання УЦР і ЗУНР у соборну Україну, День соборності України.
22 січня 1918 року Центральна Рала своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня 1919 р. відбулося об'єднання УНР і Західно-У країнськоЖ^ (ЗУНР). Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків
розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані
національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. 06 одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство.
Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.
Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським. делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.
О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.
У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський. а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріат)' про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.
Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відсігужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.
Наступного дня почав роботу Трудовий Конгрес. Першим на порядку денному було прийняття Акту Соборності, і на знак цілковитої згоди депутати повставати з місць, аплодуючи.
Значення
Вагон, у якому було підписано Акт Злуки
Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.
Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.
Об'єднання мато і практично-політичний аспекг, адже обидві держави потребувати концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, ^експансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Е інонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку У1ІР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою вдасть чужі землі»
Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі. У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'сдинення не було між нами двох думок». І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні поправки на складні й динамічні процеси української революції, які чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.
Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стати січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.
70. ВСТАНОВЛЕННЯ ВЛАДИ БІЛЬШОВИКІВ В УКРАЇНІ. СУТЬ ПОЛІТИКИ «ВІЙСЬКОГОВОГО КОМУНІЗМУ». Встановлення влади на українських землях виявилося для більшовиків нелегкою справою. Перші їхні два походи на Україну були невдалими: 1-й радянський уряд проіснував тут з кін. 1917 по квітень 1918 р., а 2-й — з кін. 1918 по вересень 1919 р. Після поразки наприкінці літа 1919 р. один із провідних керівників більшовицької Росії Л.Троцький зазначав: «Ні для кого не є секретом, що зовсім не Денікін змусив нас покинути межі України, а грандіозне повстання, що підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, «чрезвичайку», продовольчі загошг, комісарів і євреїв зненавидів український селянин до глибини своєї душі. В ньому прокинувся вільний дух, який дрімав сотні років; нині він кипить, вирує, як грізний Дніпро на своїх порогах». Тому, збираючись у черговий раз завойовувати Україну, більшовики змушені були врахувати свої попередні помилки, насамперед — насадження колективізації та ігнорування українського націоналізму. Створення 21 грудня 1919 р. третього радянського уряду супроводжувалося патріотичною риторикою на кшталт: «Знову постає з мертвих вільна і незалежна Українська соціалістична радянська республіка» та запевненнями про припинення колективізації і реквізицій. Проте було б наївним вважати, що саме ці облудні маневри зробили податливим розбурхане українське суспільство. Тим більше, що більшовики й далі продовжували забирати в селян зерно, правда, стверджуючи, що воно «не для Росії, а для бідних українських селян, для робітників і Червоної армії, що вигнала Денікіна з України». Згаданий вже Л.Троцький наприкінці 1920 р. відкрито стверджував: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і червоної армії». Про це ж свідчать і слова Х.Раковського. голови маріонеткового Раднаркому України, котрий цинічно, але правдиво визнавав, що боротьбу за Україну веде виключно російський пролетаріат в Україні і російська радянська влада. Ще влучніше висловився головнокомандувач Східним фронтом в Україні полковник Муравйов, заявивши в кін. січня 1918 р.: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всеціло підгримуємо її силою цих багнетів». Отже, остаточна перемога більшовицького режиму в Україні була забезпечена не чим іншим як збройною силою Радянської Росії, яка на весну 1920 р. нараховувала майже 3,5 млн. солдатів під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів. Але й за таких умов українці, за словами Я.Грицака, воліли розмовляти з більшовиками крізь приціл рушниці. До серпня 1921 р. 15-тисячна армія Н.Махна контролювшіа окремі регіони в центрі та на півдні України. Крім того, у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських загони, які налічували від 20 до 500 чол. В кожному. Деякі з них проіснували аж до кін. 1920-х років. |
Що ж собою являла більшовицька влада в Україні? Згідно з офіційними даними партійного перепису КП(б)У, у 1918 р. ця організація маїа у своїх лавах тільки З % членів, що визнавали себе українцями, тобто з усіх 4364 членів КП(б)У лише 130 вважати себе українцями. У 1925 р. КП(б)У нараховувала вже 101 852 члени, але й тепер українці в ній становили меншість — всього 36,9 %. Враховуючи той факт, що керівні пости займали, як правило, комуністи, можна зробити висновок, що ця влада була чужою для України і не могла виражати інтереси українського народу.
Прапіення більшовицької Росії будь-що завоювати Україну пояснював Л.Троцький: «Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба солі, Чорного моря — Росія існувати не може». Особливо гострою була хлібна проблема. У телеграмі до Антонова-Овсієнка та Орджонікідзе в Харків від 15 січня 1918 р. російський керівник В.Ульянов-Ленін благав. «Ради бога, вживайте НАЙБІЛЬШ енергійних і революційних заходів для відправлення хліба хліба хліба! Інакше Пітер може сконати... Повідомляти щодня. Ради бога». І заходи вживатися. Після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня — по 300, а з 1 квітня — по 400 вагонів. Проте цього було замало. Трохи згодом більшовицький вождь уже прямо закликає своїх підданих до загарбання України: «Безглуздям було б голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля». Якогось дискомфорту від того, що Україна в той час була незалежною державою. Ленін, очевидно, не відчував, сповідуючи принцип «мета виправдовує засоби». «Воєнний комунізм»
Характерною ознакою економічного життя в перші роки радянської влади було згортання виробництва, нестача харчів, палива, безробіття. Така ситуація значною мірою була спричинена політикою більшовиків, які, здійснюючи свою програму, прагнули негайно встановити т. зв. соціалістичний лад. перетворивши народи колишньої царської Росії, в т. ч. й український, на об'єкт небаченого за масштабністю і жорстокістю експерименту. З метою виконання більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території маріонеткової УСРР було введено жорстку економічну політику під назвою «воєнного комунізму». Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, централізований розподіл продуктів і товарів. Центральне місце в політиці «воєнного комунізму» займала «продрозкладка» — експропріація зерна в селян. Усі надлишки сільськогосподарської продукції, перш за все хліб, треба було здавати державі. Під охороною військових загонів («продотрядов») більшовицькі комісари шуліками налітали на села конфісковуючи зерно, інші продукти.
Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами — комітети незаможних селян, число яких на 1 листопата 1920 р. становило 10 799. їхні члени, маючи переваги при розподілі землі, були звільнені від податків і отримували 10 — 20 % «здобичі». Ці «надзвичайні революційні органи» діяли всупереч інтересів основної частини селянства. З їх допомогою матеріальну базу заможних господарів України було вкрай підірвано. Значна частина селянства зовсім припинила виробництво.
71. Україна у 1920-х роках. НЕП. Утворення СРСР. цей період увійшов в історію України як найтрагічніший. 3 перемогою більшовиків в Україні формально утвердилась радянська влада, однак, фактично влада належала партії, яка здійснювала диктатуру. Антидемократизм і терор стати головними формами й методами суспільно-політичних відносин. Нова економічна політика (НЕП).
Політичний та економічний крах змусив Леніна у 1921р. перейти до "нової економічної політики", шо означало часткове повернення до капіталізму, але військова промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у руках держави.
Суть НЕПу: запровадження ринкової системи та допущення елементів держкапіталізму; розвиток усіх форм кооперації; госпрозрахунок; денаціоналізація; матеріальна зацікавленість; заміна продрозверстки (насильне відбирання продовольства) продподатком, плановість народного господарства та ін. НЕП дозволила швидко відбудувати зруйноване господарство, значно збільшивши виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. У 1927р. оброблялося уже на 10% землі більше, ніж у 1913р.
Водночас закріплюється централізоване правління радянськими республіками.
Українізація. ЗО грудня 1922р. утворюється СРСР, який згодом переростає у більшовицьку імперію. У 1923р. РКП(б) приймає програму коренізації. Більшовики шукають опори серед національних меншин. Формуються віддані кадри будівників соціалізму. В УСРР ця політика отримала назву "українізації". ЗО грудня 1922р. утворюється СРСР, який згодом переростає у більшовицьку імперію. У 1923р. РКП(б) приймає програму коренізації. Більшовики шукають опори серед національних меншин. Формуються віддані кадри будівників соціатізму. В УСРР ця політика отримала назву "українізації".
"Українізація" у 1920-х рр. допомогла зробити значний крок вперед в освіті, культурі, науці. Переводиться на українську мову діловодство. Виходять книжки (50%), газети (90%) українською мовою. 80% загальноосвітніх шкіл стають україномовними. З 24% до 57% зростає рівень писемності за 10 років. Діють 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та інших іпкіл. Створюється "Вільна академія пролетарської літератури" (1925р.), функціонує Українська Академія Наук, відроджується Українська автокефальна православна церква (1921р.). Повертається значна частина емігрантів (МГрушевський).
Політика "українізації" посилює позиції прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв). Москва кваліфікує їх, як ворожі "ухили", починає боротьбу з метою їх "нейтралізації". У 1929 році ОДПУ заарештовує 45 членів вигаданої "Спілки визволення України" і репресує їх у 1930р. Розпочинається згортання "українізації" (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття українських театрів та введення у 1938 р. обов'язкового вивчення російської мови в усіх школах). Утворення СРСР.
X з їзд пзртц (березень 1921 р.) обговорив доповідь Сталіна з національного питання. <> ній наголошувалось на невідкладності заходів, спрямсшаних на подолання соціально-економічної і культурної нерівності народів. А він виступив за адміністративний переділ Росії. Ця настанова призвела до серйозних ускладнень в ряді районів, зокрема на Закавказзі.
В березні 1922 р. представники вищих органів влади Азербайджану. Вірменії і Грузії затвердили договір про створення федеративного Союзу Радянських Соціалістичних республік, який у грудні 1922 року перетворився в Закавказьку соціалістичну республіку (ЗСФСР).
В радянських республіках у 1922 р. були скликані з'їзди Рад. Вони прийняли рішення про утворення СРСР. 30 грудня 1922 року відбувся І з'їзд Рад СРСР. Він затвердив конст. Документи; Декларацію Договір Російської, Української, білоруської, закавказької республік про утворення СРСР. Було створено першу радянську Конституцію, яка була затверджена на II всесоюзному з'їзді Рад у січні 1924 р. Конституція проголосила, що СРСР є "добровільним об'єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечене право вільного виходу з Союзу. В 1925 р. на III зїзді Рад було оформлено входження в Союз Середньої Азії. Конституція СРСР.
В лютому 1935 р. відбувся черговий з'їзд (VII) Рад СРСР. На попередній пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести на його порядок про зміни в конституції СРСР. Вказувалося на зміни у виборчій системі; зміни нерівних виборів рівними, багатоступеневих прямими, відкритих - закритими. Йшла мова про підготовку тексту до нової Конституції.
Надзвичайний VIII з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. прийняв нову Конституцію СРСР. В ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади змінювались прямими при таємному голосуванні. Говорилось про те, що експл. Класи повністю знищені. До Конст. 1936 р. вперше ввійшло положення про Комуністичну партію як керівне ядро всіх громадських і державних організацій. Партапарат дійсно являв собою вузол тоталітарної держави і в руках генерального секретаря зосередилась небачена в історії вся повнота влади. Вражаюча невідповідальність практиці державного терору аніскільки не турбувала тих, хто розробляв цю Конституцію, Сталінський терор.
В січні 1934 року відбувся VII з'їзд партії більшовиків, який відвів підсумки 5-річного плану господарського розвитку. На з'їзді виступили керівні діячі опозиції Бухарш, Риков, ЗіновєВ і Каменев, які піддати критиці меіодй диктаторського Правління Сталіна. Більше проти Сталіна не виступав ніхто, бо це було смертельно небезпечно. Єдину можливість усунути йогот з керівництва давала процедура виборів у Центральний комітет партії. Як і раніше, вибори в ЦК відбулися шляхом таємного голосування. Сталін дістав менше голосів, ніж інші кандидати. Найбільшу підтримку одержав С.Кіров.
1 грудня 1934 року Кірова було вбито. Причетність Сталіна до цього вбивства є безспірною. Ця смерть для нього була вигідною: він усунув головного суперника і одержав підставу для розгортання терору, спрямованого проти міфічних ворогів народу. 5 грудня в газеті "Правда" появилася постанова про внесення змін до кримінально-процесуальних кодексів республік. Розслідування справ про терористичні акти проти представників радянської влади тепер вимагалось закінчити в строк не більше 10 днів, слухати ці справи без участі сторін, не допускаючи подачі про помилування і касаційного розгляду, виконати негайно вирок про вищу міру покарання, якою був розстріл.