Національний фактор і сучасний світ.

Глобалізація соціально-економічного життя аж ніяк не веде неодмінно до її одноманітності, а поєднується з багатомірністю і поліфонією суспільного буття. Більш того, збільшення різноманітності форм соціального життя являє собою характерну рису формується постіндустріальної цивілізації. У більш широкому контексті це можна розглядати як прояв закономірності світового еволюційного процесу; збагачення сукупного генофонду системи за рахунок збільшення кількості її компонентів призводить до їх взаємодоповнюваності, посилюючи міцність і життєздатність всього організму. «Протилежності - суть доповнення» - цей сформульований Н. Бором принцип по суті своїй універсальний і застосовний при дослідженні людського суспільства не в меншій мірі, ніж при вивченні фізичних явищ.

Звичайно, в ході сучасного світового трансформаційного процесу складається певна тенденція до уніфікації, що носить, однак, відносний характер. В основі її так звана технологічна конвергенція, поширення нового технологічного способу виробництва, який не обмежується національними та регіональними рамками. У принципі, так відбувалося і в попередні епохи, проте, в найбільшою мірою ця тенденція властива і адекватна технологічному строю саме постіндустріальної цивілізації, в рамках якої вона носить дуже глибокий, різнобічний та органічного характеру. Це обумовлено, перш за все, тим, що наука, інтернаціональна за своєю природою, перетворюється в основну продуктивну силу, а ядром економіки стає інформатика, яка, вимагаючи постійного збільшення банку даних, породжує необхідність розширення інформаційних мереж, що виходять за межі національних кордонів, створюючи для цього реальні можливості. Потреба в уніфікації засобів транспорту, метеорологічної та екологічної служб також має суттєву значимість. 8 специфіці сучасних продуктивних сил закладена і тенденція до певної синхронізації їх поширення, 6 цьому ж напрямку діє і розширення сфери змінюються виробничих відносин (передусім - в їх техніко-економічному аспекті), а також комплекс соціальних процесів у галузі культури, освіти, способу життя та ін

В останні десятиліття XX століття склалася сукупність лідируючих, найбільш прогресивних і перспективних трендів світового розвитку, виражають сутнісні риси постіндустріальної цивілізації, сконцентрованих у країнах соціально-економічного авангарду і поширилися - в тій чи іншій мірі - на різні континенти земної кулі. До числа цих трендів відносяться провідна роль наукомістких виробництв, ресурсу-і енергозберігаючих технологій, інформатизація суспільства, різке поглиблення інтеграційних процесів і пов'язаний з ним якісно новий етап у розвитку світового господарства, що випереджає розвиток та суттєве розширення сфери послуг, скорочення частки матеріального виробництва в суспільному продукті і зростання нематеріальних форм багатства, падіння питомої ваги добувної промисловості, чорної металургії, сільського господарства, переважання інтенсивного типу відтворення, зростаюче значення таких факторів, як екологічна складова економічного зростання, децентралізація управління, розширення мережевих структур в порівнянні з ієрархічними, підвищення ролі «демократії участі »поряд із зміцненням представницької демократії, перехід від вузького вибору (або-або) до множинного вибору при посиленні загальної хомоцентрістской орієнтації в різних сферах соціально-економічного життя.

Поширення цивілізаційних відносин нового типу відбувається, хоча і нерівномірно, але в цілому з безпрецедентними з точки зору історії швидкостями. Якщо перехід людства від полювання і збирання плодів до осілого землеробства зажадав декількох десятків тисячоліть, а промислову революцію, що почалася в Англії понад 200 років тому, і на початку нашого століття не можна вважати завершеною для багатьох регіонів земної кулі, то, як показав, зокрема, досвід країн Південно-Східної Азії, в умовах взаємозалежного світу, можна прорватися на підступи до постіндустріалізму протягом десятиліття, навіть при низькій вихідній базі, хоча це і пов'язано з рішенням безлічі проблем. Характерно, що Кінг і Шнайдер назвали процес формування постіндустріальної цивілізації «першої глобальної революцією», враховуючи не тільки глибину і масштаби »але і швидкість відбуваються перетворень. Планету, за словами цих авторів, охопив «вихор перемін», залучивши людство в епоху «бурі і натиску», і проблема адаптації до нових реалій, що породжує небезпечні виклики і серйозні загрози постала як ніколи гостро. Однак поширення нового технологічного способу виробництва і пов'язаних з ним соціально-економічних відносин не дозволяють говорити про тотальної уніфікації сучасного світу. Зараз він різко асиметричний, але хоча тенденції постіндустріалізму в різній мірі охопили всі континенти земної кулі, і продовжують існувати ареали з украй низьким, примітивним рівнем розвитку, тим не менше, навіть у найбільш відсталих країнах субтропічної Африки, в містах, як правило, вже з'явилися елементи, а подекуди навіть анклави постіндустріальної комунікаційної інфраструктури.

Розвиток постіндустріальних трендів, включаючи ті регіони, де вони набули найбільшого поширення, не створює одноманітного соціального ландшафту і не веде до загальної уніфікації не тільки в силу різного ступеня своєї зрілості і масштабності, а й тому, що вони виступають у формі різних національних моделей, що відображають специфіку тієї чи іншої країни. При цьому інтеграційні процеси, що охопили різні мрери життєдіяльності, формують механізми взаємної адаптації держав, що істотно відрізняються один від одного за своїм суспільного устрою.

Тенденція до певної уніфікації, що виникає в ході інтенсивного розвитку глобалістських процесів в епоху формування постіндустріальної цивілізації, супроводжується посиленням процесів диференціації, що збільшують різноманіття сучасного світу

Розгортання науково-технічної революції поглиблює поділ праці, стимулюючи диверсифікацію економіки, що включає збільшення різноманітності потреб: відбувається процес «самодемассіфікаціі масового виробництва», пов'язаний з усе зростаючою орієнтацією на точковий індивідуалізований попит. Невипадково у світі бізнесу був сформульований принцип «Щоб вижити завтра, світ вже сьогодні має бути різноманітним».

Характер сучасних продуктивних сил передбачає різноманітність форм власності та типів господарської діяльності, освіта багатоукладних систем, які в умовах конкурентної боротьби знаходять своє місце у складному динамічному економічному просторі, заповнюючи певні ніші в задоволенні суспільних потреб, виходячи в основному з принципів економічної та соціальної ефективності. Не тільки сучасна агрегативна економічна система, а й суспільство в цілому завдяки своїй зростаючій плюралізація може бути охарактеризований як політичне, змішане.

Потужним фактором, які примножують різноманітність у соціально-політичній сфері, є ускладнення структури громадянського суспільства - вдосконалення демократичних інститутів, розширення мережі та активізація діяльності різних неформальних організацій, «тріумф індивіда», як визначив Дж. Несбіт наростаючий процес звільнення особистості від імперативів жорстко детермінують соціальних зв'язків , розширення її життєвого простору і можливостей розкриття закладених у ній здібностей. Цей новий виток індивідуалізації людини, так само як тенденції децентралізації в арере організації та управління виробництвом в ході його інтернаціоналізації, є переконливими свідченнями того, що глобалістичні процеси можуть поєднуватися з розширенням принципу автономізації компонентів соціально-економічного життя і аж ніяк не ведуть з неминучістю до мондіалізаціі, однаковості світу, Як відзначив швейцарський економіст Якруліс-Ранд, «одним з ключових гасел глобалізації може бути« Хай живуть відмінності! ». Зростаюче різноманітність сучасного світу можна розглядати і в зв'язку про розширенням демократичного процесу, що сприяє впровадженню та зміцненню принципу терпимості (завдання далеко не простий і зустрічає чимало перешкод на шляху свого здійснення). Аналізуючи розвиток глобалістської тенденції в контексті формування постіндустріального суспільства, тобто виділяючи в якості осьового принципу світового історичного процесу динаміку продуктивних сил, збільшення знань, необхідно підкреслити, що відповідна класифікація (аграрне суспільство, індустріалізм, постіндустріалізм), відображаючи реалії мінливого світу, в той же час аж ніяк не вичерпує всієї його повноти і своєрідності, (Не випадково ще Аристотель підкреслював відносність і обмеженість будь-якої класифікації).

У світі існували і існують різноманітні локальні цивілізації, кожна з яких сформувалася на основі певної спільності історичних доль, ціннісних систем, релігій, специфіки культури. Взаємозв'язки між локальними цивілізаціями відрізняються не ієрархічним, вертикальним, а горизонтальним характером. Якщо концентрувати аналіз лише на дослідженні світових цивілізацій або ж абсолютизувати факт існування цивілізацій локальних, то складаються різні картини світу (хоча розрив між ними скорочується, коли об'єктами дослідження стають національні моделі аграрного, індустріального або постіндустріального суспільства).

Найбільш адекватний підхід передбачає аналіз взаємодії світових і локальних цивілізацій, які перебувають у складних діалектичних відносинах. Спецісріка локального цивілізаційного типу визначає своєрідність прояву світових тенденцій в рамках даного соціального організму, диктує межі й можливості для їх розповсюдження та зфсректівного розвитку.

Деякі вчені прогнозують ймовірність, і навіть неминучість наростаючого конфлікту між окремими локальними цивілізаціями, що є чинником, що протидіє глобалістським тенденціям, У найбільш гострій формі в 90-ті роки ця точка зору була представлена, як відомо, професором Гарвардського університету С. Хантінгтоном, який стверджував, що конфлікт між західною (християнської) та ісламської цивілізаціями стане основним протиріччям XXI століття.

Існування дуже серйозних проблем у цій області, звісно, ​​не можна ігнорувати (і в даній роботі ми неодноразово зупиняємося на них). Однак невипадково досить жорсткі і категоричні висновки Хантінгтона в ході широкої міжнародної дискусії піддалися багатоаспектною критиці, у тому числі і з боку представників ісламського світу.

Хоча спеціальний розгляд цих проблем не входить в сферу нашого дослідження, зазначимо коротко, що притаманне

Хантінгтоном поділ народів за релігійною ознакою як найбільш жорсткого соціокультурного критерієм («можна бути наполовину французом, а наполовину арабом, але не можна бути наполовину католиком, а наполовину мусульманином») не веде неминуче до агресивної міжконфесійної нетерпимості, а тим більше - до жорсткої конфронтації у суспільному життя. До того ж в ісламі, на його базових позиціях, є багато спільного з іншими великими релігіями,

Знаменний образ, даний видатним кінорежисером С. Параджановим: «Бог один, і він оточений різними культурами, кожна з яких тяжіє до нього».

Класичний іслам не проповідує ворожого ставлення до інших релігій; іудеї, християни й представники інших релігійних конфесій, які названі в Корані «людьми книги», оскільки вони також мають своє Священне писання, відповідно отримують статус «заступництвом».

Різниці у тлумаченні ісламу, для чого тут, як і в більшості релігій, є доброчинна грунт, численні нашарування на класичні джерела створюють сприятливе середовище для існування в ісламі різних напрямків, які використовуються різними політичними і соціальними силами у своїх часто протилежних інтересах,

У сучасну епоху відбулися різка політизація ісламу і ісламізація політики, що характерно нині для мусульманства більше, ніж для будь-якої іншої релігії. Широкого розмаху набули різні фундаменталістські ісламські течії, які за своїми соціально-економічним коріння є, перш за все, гіперреакціей на процеси модернізації та вестернізації. Свого часу фундаменталізм широко використовувався в боротьбі за національну незалежність цілого ряду країн, де метрополії не проявили достатньої гнучкості і прагматизму в період розпаду колоніальної системи. Ставши активної політичної картою в різного роду внутрішніх і зовнішніх конфліктах, що дестабілізують життя суспільства, мусульманський фундаменталізм здійснює акції, що носять не тільки антизахідний характер, «Невірними» можуть оголошуватися і представники інших східних релігій - досить згадати варварське знищення афганськими талібами стародавніх буддистських статуй; в розряд «невірних» можуть також потрапити і мусульмани, які не поділяють фундаменталістських поглядів.

Хоча з плином часу залежність людського гуртожитку від релігійних постулатів стає в цілому не настільки жорсткою як раніше, хоча «навіть у мусульманському світі, де структуроутворюючих роль ісламу очевидна, не все може бути пояснено відсиланням до відповідних релігійних цінностей і інституцій», фундаменталісти намагаються повернути історію назад, до середньовіччя.

Виступаючи з жорстких, по перевазі вохабістскіх ультраортодоксальних позицій, вони не допускаючи можливість існування будь-яких алегорій в тексті Святого писання, прагнуть до буквального, догматизированной виконання комплексу традиційних приписів в якості обов'язкових норм для всіх галузей життєдіяльності сучасної людини і суспільства (користуючись зокрема тим , що діфсреренціація духовних і мирських офер існування носить в ісламі дуже розпливчастий характер). Багато фундаменталістські релігійно-політичні організації та рухи відрізняються крайнім екстремізмом і фанатизмом, часто заражені ідеологією панісламізму і широко використовують як засіб для реалізації своїх цілей терор, що, однак, не дає підстав ставити знак рівності між ними і мусульманством як конфесією.

Вельми показовий той факт, що, на думку аналітиків, трагічні події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, вибух Всесвітнього торгового центру як символу західної цивілізації і розвивається під її егідою глобалізації, можливо, повинен був згідно з планами бен Ладана спровокувати початок широкомасштабної війни між Заходом і Сходом, оскільки очікувалося, ніби у відповідь дії США сколихнуть мусульманський світ і розв'яжуть (по суті, обіцяний Хантінгтоном) «конфлікт цивілізацій». Проте військові акції Сполучених Штатів в Афганістані зі знищення режиму Талібану як одного з центрів міжнародного тероризму були підтримані урядами переважної більшості мусульманських країн (проти висловилися лише представники трьох держав - Сирії, Іраку, Лівії), У цьому контексті не можна ітерованих того факту, що бізнеселіта і політичне керівництво багатьох мусульманських країн вже досить грунтовно втягнулися в процеси глобалізації і розуміють, що в їхніх інтересах знайти відповідну нішу в сучасному світовому господарстві і утвердитися у ній, замість того, щоб затівати війну із Заходом. Навіть коли американські війська без санкції ООН почали військові дії проти Іраку, які зібралися на екстрене засідання члени Ліги арабських країн не змогли прийти до єдиної думки і виробити загальної резолюції. Іракська війна не мала наслідком також «конфлікту цивілізацій», серед противників політики адміністрації Буша (так само, як його прихильників) були представники і мусульманського, і християнського світу, причому останні виступали виключно активно. Проте якщо Америка стане продовжувати свою військову експансію, то це може різко активізувати радикальний іслам і сколихнути значну частину Сходу з усіма включають звідси негативними наслідками.

Не можна не помічати того, що в рамках мусульманського світу відбувається дуже напружена боротьба різних соціально-політичних сил, включаючи тих, які виступають за модернізацію, демократизацію, впровадження світських норм життя, розширення відкритості суспільства, за співпрацю і зближення з іншими країнами і народами. Характерним прикладом цих процесів стала сучасна Туреччина. Не варто недооцінювати боротьби проти крайніх форм ісламського фундаменталізму, яка з тим або іншим ступенем успіху здійснюється у таких мусульманських державах, як Єгипет і Судан, Алжир і Марокко, Туніс, Південно-Африканський Союз і інших.

У цілому при всіх історично сформованих відмінностях між цивілізаціями Заходу і Сходу, поряд з конфронтаційними тенденціями в їх взаємозв'язках, існують і протилежні тренди - зростання інтересу різних цивілізацій один до одного, активізація їх взаємодії, що створює грунт для розростаються процесів глобалізації, ставлячи під сумнів знамените затвердження Кіплінга про неможливість Заходу і Сходу «зрушити» назустріч один одному. Завдяки потужному економічному прориву нових індустріальних країн Азії, число яких збільшується, йде в минуле традиційний образ Сходу як закостенілого, зануреного в дрімоту ареалу, якому протистоїть динамічний, прогресує в своїх соціально-економічних досягненнях Захід.

Держави Сходу, пов'язані а основному до Тихоокеанської гряди, стали енергійно й ефективно засвоювати розроблені на Заході новітні технології, все більше прагнуть виявити цінне для себе в його політичних структурах. Поступово, вкрай нерівномірно, в осередковому режимі, в найбільш просунутих країнах Сходу йде процес демократизації суспільства, засвоєння е тій чи іншій формі окремих принципів правової держави і громадянського суспільства - загальнолюдських цінностей, які історично сформувалися в лоні західної цивілізації. Досить активно значна частина міського населення, що проживає на Сході, асимілює деякі елементи культури, побуту, раніше чужі йому. «Ми хочемо розгерметизувався», - заявляють представники інтелектуальних та ділових кіл цих азіатських країн.

Захід не тільки в зростаючих обсягах споживає вироблену на Сході продукцію, включаючи різноманітну сучасну побутову техніку. У західних країнах у зв'язку з кризою його традиційних цінностей істотно зріс інтерес до багатющого духовної спадщини Сходу. Якщо філософська західна думка традиційно була спрямована переважно у поза індивіда, на вивчення навколишнього його світу, то Схід набагато більше уваги приділяв мікрокосмосу людини, його психофізичним можливостям, Ця обставина є досить актуальним, оскільки саме поворот до людини, на думку футурологів, складе відмінну риску наукових досліджень XXI століття.

Важливо, що філософським системам стародавнього Далекого Сходу властиві моделі багаторівневого сприйняття. На відміну від класичної античної дилеми «або - або», а також властивих європейській культурі пошуків компромісних рішень, що лежать десь посередині між цими полюсами, східні системи, хоча і не позбавлені у своєму конфуцианском варіанті принципу «золотої середини», часто пропонують рішення , що знаходяться в зовсім інших площинах, ніж породили їх проблеми, Такі підходи близькі принципам постіндустріалізму, який відмовляється від площинного бачення світу і підкреслює його плюралізм і багатомірність. У цьому

У руслі знаходиться високий престиж нематеріальних цінностей, властивий менталітету багатьох народів Сходу, тоді як на Заході став очевидним криза індустріальної культури, замішаної на принципах економічного успіху, гедонізму, на стимулюванні необмеженого зростання матеріальних потреб, що в перспективі загрожує серйозними, перш за все ресурсними, проблемами . Ослаблення культу раціоналізму в країнах Заходу висвітило характерний для них брак уваги до виключно важливим інтуїтивним факторів пізнання, настільки властивим східному світогляду,

Заявляючи про відсутність одвічного і непереборного антагонізму між Заходом і Сходом, вчені апелюють до подібності багатьох, початкових базових цінностей, на яких грунтується існування будь-якого людського суспільства і які відображені, передусім, у класичних релігійних системах, хоча конфронтація в сучасному світі зумовлена ​​швидше інтересами, ніж цінностями. У все зростаючій тяжінні до східної культури деякі дослідники вбачають наближення Заходу до своїх першовитоків - до архаїки, оскільки, як стверджується, в цілому, на Сході людина, з властивою йому споглядальністю більш близький до природи, до споконвічного відчуттю нескінченності буття і цілісного його сприйняття.

В останні десятиліття XX століття особливо досягли успіху в асиміляції елементів східної культури Сполучені Штати, так як вони менше, ніж Європа, обтяжені вантажем традицій, монокультурним стереотипами і їм більшою мірою притаманний дух експериментаторства. Характерно, що ці процеси проявляються не тільки в теоретичних пошуках вчених, що працюють на університетських кадрах або в центрах по взаємодії культур. Дані тенденції, зокрема у формі «Тибетського буму», виразно відчули і в повсякденному повсякденного життя, що характерно для багатьох молодіжних, релігійних, художніх структур. Посилився інтерес до принципів східної медицини, до їх практичного застосування. Прагненням осягнути і відтворити складний світ Сходу зазначено творчість багатьох видатних кінорежисерів Заходу, в тому числі таких, як М. Скорсезе, Б. Бертопуччі, П. Грінуей. У той же час азіатське кіно, зокрема таких країн, як Іран і Китай, набуває все більшого світове визнання. Показово, що в останні роки стало здійснюватися спільне виробництво азіатсько-американських фільмів. Студії Голлівуду надають можливість знімати картини деяким набирає міжнародну популярність талановитим азіатським кінематофасрістам. Доступ до використання величезних потенцій сучасної кіноіндустрії надає цим фільмам той розмах, барвистість, здатність реалізовувати за допомогою спецефектів та комп'ютерної графіки найфантастичніші задуми, що допомагають донести до масового західного глядача своєрідність філософських уявлень про життя і смерть, про призначення людини і його місці в світі , якими насичене справжнє мистецтво Сходу. Все це істотно збагатило поліфонічний краєвид Західного суспільства, сприяючи посиленню глобалістських тенденцій.

Не байдужі до них і процеси регіоналізації, настільки характерні для нашої епохи, особливо активізувалися після того, як стало долатися жорсткий поділ світу на дві протиборчі системи. Освіта регіональних структур здійснюється надзвичайно динамічно. Формуються нові регіональні центри, що охопили всі жилі континенти земної кулі. Об'єднані певною специфікою економічних, військово-політичних, соціальних та інших інтересів, регіональні спільності вносять свою лепту в мозаїку сучасного світу, сприяючи спростуванню поглядів на суспільний розвиток кінця XX століття як всеохопне рух до уніфікації. У той же час розвиток регіональних структур перебуває у вельми неоднозначне ставлення до процесів глобалізації. Регіоналізація так званого закритого типу відрізняється відносною жорсткістю і більшою протекціоністської спрямованістю по відношенню до решти світу. З цієї точки зору вона до певної міри протистоїть глобалістської тенденції, на відміну від регіоналізації відкритого типу, вибудовує свої зв'язки зі світовим співтовариством на більш гнучких і широких засадах. У цілому ж у всіх випадках (включаючи і її проміжний тип) регіоналізація виступає як невід'ємна, динамічна складова багаторівневого процесу інтернаціоналізації, що лежить в основі глобалістської тенденції, тим більше що розвиток міжрегіональних зв'язків і об'єднань набирає все більшої сили.

Не випадково в літературі висловлюється думка про те, що процесу глобалізації належить, мабуть, пройти через етап інтеграції так званого «острівного типу», оскільки вона «буде, перш за все, і найбільш глибоко відбуватися на регіональних і субрегіональних« островах », складових великий архіпелаг світового господарства ».

У строкатій багатоликої структурі сучасного світу, в цьому «світі світів», де владно пробиває собі дорогу сукупність нових історичних тенденцій, все ж таки в якості домінуючої форми макроооціальной організації як і раніше виступає національно-державна спільність, хоча її положення як чільної соціальної клітинки виявилося в кінці століття істотно потіснити міжнаціональними та наднаціональними формами організації.

Національно-державна спільність носить глибинний, кореневої характер і традиційно володіла значною історичної стійкістю. Саме націю-державу, що розглядається переважно як територіально певної політичної та соціально-економічної спільності, ми маємо на увазі, говорячи в рамках даної роботи про національному факторі історичного процесу, При цьому ми слідуємо підходу, що переважає в світовій політологічній літературі і міжнародній правовій практиці, оперує в аналогічному контексті такими категоріями, як політична або громадянська нація. Етнічна спільність (і відповідне їй поняття національності) - предмет спеціального розгляду, що виходить за рамки даного дослідження.

Складність і діалектичність сучасного історичного розвитку проявляються вельми яскраво в поєднанні глобалістської тенденції з активізацією національного чинника. Остання пов'язана з процесами глибокої соціально-економічної ломки кінця XX століття - відбувається зміною світових цивілізацій, розпадом соціалістичного табору і ряду що входили до його складу багатонаціональних держав, з утворенням на деяких з цих територій ідеологічного вакууму у зв'язку з кризою марксизму-ленінізму як панівної світоглядної системи на тлі поглиблюються економічних труднощів, у поєднанні з прагненням залежних раніше країн «третього світу» затвердити свою самостійність. Тут же - реакція на імперативи глобалізму і складність узгодження і ув'язки інтересів різних економічних і соціокультурних утворень, що складають мозаїку сучасного глобального простору, прагнення людей знайти притулок від все нових змін, викликів та можливих потрясінь у традиційної національної культурної та національної спільноти.

Якщо говорити про активізацію національного чинника як про посилення націоналізму, то надається за потрібне підкреслити неоднозначність сучасного трактування цього поняття в теоретичній літературі і політичній практиці. У найбільш широкому сенсі воно зводиться до прагнення усвідомити і реалізувати свої національні інтереси. Будучи на кшталт патріотизму, воно аж ніяк не обов'язково включає «проповідь національної відособленості і винятковості, недовіри до інших націй і міжнаціональної ворожнечі», як це прийнято традиційно вважати в нашій літературі.

Диференційований підхід до поняття націоналізму розглядає його як складне, різнорідне явище. Так званий ідейний, освічений націоналізм, що виходить із певних ідейних підстав, властивий більшості сучасних західних країн, перш за все Сполученим Штатам. Він виходить з інтересів національно-державної спільності, з певної ідеології, системи цінностей, спільної історії, які об'єднують живуть на даній території людей. Такий вид націоналізму передбачає співіснування і взаємодію всередині країни різних рас, етносів, релігій, що гарантується та охороняється конституцією країни і «Декларацією прав людини», що мають необхідні механізми своєї реалізації. Звісно, ​​певні проблеми існують і тут - перш за все на побутовому та місцевих рівнях, однак у принципі націоналізм такого роду не є перешкодою до пошуків компромісних рішень у відносинах між різними країнами і народами, до узгодження глобальних і національних інтересів.

Що ж стосується іншого виду націоналізму - етнічного, в основі якого лежать принципи «крові і грунту», родової солідарності, «чистоти крові", то він може містити в собі небезпечний кон фронтаціонний заряд і володіє потужною вибуховою силою. Боротьба за максимально широке "етнічне самовизначення * чревата наростанням соціальної напруженості, дезорганізацією суспільного життя, розпадом сформованого економічного простору, відтоком з країни робочої сили, часто висококваліфікованої, руйнуванням усталених соціально-психологічних умов, що складали природну життєве середовище для багатьох поколінь.

Тим не менш, етнонаціональні конфлікти, що спалахують в різних частинах нашої планети, стали характерною рисою кінця XX - початку XXI століття.

Демографічні, соціально-економічні, екологічні проблеми країн, що розвиваються часто приймають у цих регіонах форму етнічних зіткнень. Чималу роль зіграв тут і той факт, що встановлення національних кордонів численних знову утворилися в результаті кризи колоніальної системи держав здійснювалося часто занадто поспішно, непродумано, без належного врахування етнічної специфіки і вже спочатку містило в собі зародки конфліктних ситуацій.

Серйозні проблеми «третього світу» породили потужну хвилю імміграції з цих країн на Захід. Даний процес здійснюється в контексті гострої демографічної глобального дисбалансу. Якщо в більшості високорозвинених країн Заходу не відбувається розширеного відтворення населення при неухильному збільшенні його непрацездатних людей похилого шарів, то в державах «третього світу», де зберігається прихильність традиційної сімейної ідеології і переважають патріархальні багатодітні сім'ї, чисельність населення дуже стабільно подвоюється кожні тридцять років. Прагнення частини населення «третього світу» підвищити свій життєвий рівень і статус, перебравшись на Захід, поєднується з політикою багатьох економічно розвинених західних країн, що відбиває зацікавленість у квотної і контрольованою (аж ніяк не завжди успішно) імміграції з регіонів, що розвиваються.

Хоча деяка, найбільш кваліфікована та освічена частина подібного роду іммігрантів поповнює ряди комп'ютерників, інженерів, вчених, однак основна їхня маса знаходить застосування у сфері послуг, на конвеєрному виробництві, як сезонних сільськогосподарських робітників (останнє дуже характерне для США), Зараз турецька громада в ФРН нараховує близько 10 млн. чоловік, приблизно половину жителів Лондона складають вихідці з колишніх колоній Британської імперії. У цілому складається глобальна ситуація, де Захід виступає в якості світової фінансово-економічного донора, тоді як країни, що розвиваються по суті беруть на себе функції своєрідного фізичного донора «малодетной» Заходу. Нині майже чверть так званого «золотого мільярда» складають вихідці з країн «третього світу», і ця тенденція за існуючих умов, на думку експертів, буде наростати, в результаті чого вже в недалекому майбутньому «почорніння» Європи може стати настільки значно, що корінні жителі континенту опиняться в меншості.

У силу даних обставин етнічний зронило європейського континенту зараз змінюється настільки стрімко, що європейці часто не можуть адаптуватися до такого явища з достатньою швидкістю, і це нерідко виливається в стихійні прояви агресивності по відношенню до іммігрантів, переважно «кольоровим», У країнах континентальної Європи стали поширюватися і посилюватися расистські настрої. Не останню роль у цьому відіграє проблема безробіття серед корінного населення, невдоволення підвищенням податків, пов'язаних з різними соціальними програмами для переселенців, зростання злочинності, зниження рівня освіти в початкових класах муніципальних шкіл і т.д. Європейці побоюються, що в ході масованої афро-азіатської імміграції можуть піддатися розмивання культурні підвалини тієї чи іншої західноєвропейської країни, Поза цим контекстом не можна, зокрема, пояснити значний успіх на парламентських і президентських виборах у Франції правих сил на чолі з Ле Пеном, які активно виступають проти «колонізації Франції» вихідцями з африканського континенту. Ле Пен і його прихильники по суті висувають антиглобалістські вимоги обмежити принцип свободи пересування та встановити жорсткий контроль за в'їздом у країну в межах традиційних кордонів Франції. (У той же час, можливо, не без демагогічних міркувань, Ле Пен нарікає, що витрати на соціальну підтримку іммігрантів з держав «третього світу» звужують можливості Франції надавати допомогу самим цим країнам, яку вона щиро прагне здійснювати),

Небезпечним джерелом національно-етнічних конфліктів з'явився розпад соціалістичного табору і вхідних в нього багатонаціональних держав - перш за все, Радянського Союзу та Югославії.

Етнонаціонапьние протиборства, що ведуть до перегляду усталених державних кордонів, являють собою загрозу міжнародній безпеці і перетворюються у гостру глобальну проблему. В умовах сучасної вибухонебезпечної ситуації було б вкрай безвідповідально розглядати у всіх випадках принцип етнокаціонального самовизначення максимально широко, маючи на увазі право не тільки на культурну, соціально-економічну, адміністративно-державну автономію в різноманітних формах, але і на державне відділення. Невипадково ООН наполягає на принципі непорушності існуючих кордонів, на неприпустимість їх змін за допомогою сили, і сьогодні не існує держав, чиє законодавство передбачало б так звану явочну сецесію - тобто вольове одностороннє відділення. У той же час можуть виникнути конкретні ситуації, коли історія освіти багатонаціональних державних конгломератів, характер сформованих внутристранового взаємин, специфіка менталітету та соціо-демсграфіческой ситуації перетворюють прагнення народу до державної самостійності в свого роду «категоричний імператив», з чим не можна не рахуватися. У такому випадку центральна проблема полягає в тому, щоб цей «розвод * здійснювався мирним шляхом і щоб у підсумку між даними державами склалися б нормальні цивілізовані стосунки.

Зараз на земній кулі проживає близько 10 тисяч етно-національних груп, і якщо хоча б частина з них буде домагатися статусу державної незалежності, то це призведе до розвалу більшості існуючих держав і кидає світ в стан тотальної ворожнечі, роз'єднаності і хаосу. В умовах накопичення зброї масового ураження та існування сучасних найнебезпечніших ядерних і хімічних технологій ця ситуація цілком може привести до самих катастрофічних наслідків. Невипадково Р ^ агресивного етнічного націоналізму, який часто поєднується з релігійним екстремізмом, перетворився на виключно гостру проблему, названу «прокляттям століття» (що відноситься вже не тільки до XX сторіччя).

У цілому ж етнічний націоналізм, ізоляціоністські устремління ряду країн Сходу, сепаратистські рухи різної соціальної природи, які захопили, неабиякою мірою, такі країни, як Великобританія, Іспанія, Канада, породили відгомони в Італії та Франції, Швейцарії та Бельгії, складають у сукупності певну фрагментарістскую тенденцію, яка протистоїть процесам глобалізації та посилює таку небезпечну для сучасного світопорядку «повзучу дестабілізацію».