Під проводом Б. Хмельницького
3.1.1. Причини, передумови і характер революції.
В останній третині XVI – першій половині XVII ст. соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої, надзвичайно ускладнилася. Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. У зв’язку з цим помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. У Східній Галичині та на Волині вона становила 5–6 днів на тиждень. Невпинно зростали натуральні та грошові податки. За свідченням очевидця, французького інженера Г. Боплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Влада пана була безмежною – він за своїм бажанням міг будь–кого з селян продати, обміняти, навіть убити.
Фільварково-панщинна система, помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного ринку України.
Українські селяни потерпали також і від здачі феодалами своїх земель у оренду. Більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті у короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.
Міське населення також опинилося у складній ситуації, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки – чинш, церковну десятину та ін. На початку XVII ст. більшість міст України користувались Магдебурзьким правом, але самоврядування постійно обмежувалось. Як правило, війтів призначав польський уряд, а не обирало міське населення. Феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торгівельно–промисловій сфері, користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції. Важливою обставиною було те, що у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу « випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу « селянську націю» .
Заможне реєстрове козацтво також було незадоволене своїм становищем, бо «Ординація Війська Запорозького реєстрового» 1638 р. обмежувала козацьке самоврядування, скорочувала реєстр, а виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.
У середині XVII ст. ситуація в українських землях ускладнювалась і 0критичним становищем у політичній сфері. Масове ополячення української еліти, відсутність власної держави, перервана державотворча традиція були причинами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якої він повинен зійти з історичної сцени як самостійний суб’єкт. Польська влада, намагаючись прискорити хід цього процесу, посилила національно – релігійне гноблення. спираючись на католицизм, вона здійснювала політику національного та культурного поневолення українського народу. Уніатська церква стала одним із основних інструментів окатоличення, що активно підтримував Ватикан. В українських землях один за одним виростали костьоли, монастирі, колегіуми та школи єзуїтів, і, водночас, дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та поширення українських книг.
Таким чином, втрата національної еліти, відсутність власної держави, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки гальмували у середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної арени. Зазначені причини зумовлювали необхідність масового народного виступу саме у цей час. Однак у природі та суспільстві крім причин, які підштовхують до дії, обов’язково мають існувати передумови, що роблять дію можливою.
Одними із найголовніших передумов, які сприяли активній національно–визвольній боротьбі, були:
– слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій;
– накопичення воєнного досвіду, зростання національної самосвідомості українського народу;
– посилення єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формування психологічної готовності боротися до переможного кінця, якій сприяли селянсько–козацькі повстання першої половини XVII ст.;
– посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі що робили можливими початок козацького повстання( Січ того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної української держави).
Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у національно–визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, глибокі, якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла у національну революцію. Треба наголосити на тому, що аргументами на користь терміна « національна революція» є ті докорінні (революційні) зрушення, які відбулися у житті суспільства у другій половині XVII ст.: утворення та розбудова Української національної держави; встановлення нових кордонів та поступове формування державної території і радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи; ліквідація великої земельної власності польських і ополячених українських феодалів та утвердження дрібної козацької власності на землю; визволення українських міст з–під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства; втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.
Революція мала антифеодальний та національно–визвольний характер. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я). Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство.
Таким чином, у середині XVII ст., втрата національної еліти, відсутність власної держави, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі, робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася у національну революцію. Боротьба, що точилася у другій половині XVII ст. носила національно–визвольний, релігійний та соціальний характер.
3.1.2. Воєнні події 1648-1654 рр.
Боротьба розпочалася в 1648 р. з повстання козаків Запорозької Січі під гаслами «За православ’я, проти католицизму і унії» охопила більшу частину території України і переросла в національно–визвольну війну, а потім народну революцію. Військо повстанців складалось в основному з козаків і селян, вело справедливу війну і захищало свою землю.
Поляки, намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля», кинули проти повстанців свої війська під керівництвом Миколи Потоцького, до якого входили іноземці, в основному німецькі солдати.
Заручившись підтримкою козаків, у лютому 1648 р Хмельницький оволодів Січчю, звільнив Запоріжжя від поляків і був обраний гетьманом Війська Запорозького. Незабаром виступає назустріч М. Потоцькому. Перші битви відбулися у травні під Жовтими Водами і Корсунем. Козаки двічі отримали блискучі перемоги.
У вересні 1648 р. Хмельницький з армією зустрівся під Пилявцями з польськими військами, які йшли з Волині. В ході цієї великої битви козаки вийшли переможцями. І, на якийсь час, їх похід продовжувався без бою, бо польське військо було значно знесилене після втрат яких воно зазнало.
Звістка про військові успіхи козаків розлетілися по всій землі. Селяни, міщани піднялися на боротьбу, яка охопила терени України і перетворила козацьке повстання у Визвольну війну, а потім народну революцію. Боротьба набуває всеукраїнський характеру, а авторитет козацтва, як провідної і рушійної сили, значно зростає. Коли, 23 грудня 1648 р. Б. Хмельницький на чолі повсталого війська вступив до Києва, то його зустрічали як «українського Мойсея», що «визволив свій народ від польського рабства».
Польща зібрала сили і у травні 1649 р. розпочала комбінований удар на чолі з новим королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзівілом. Під Зборовом і Збаражем відбулися жорстокі бої і хоч перевага була на боці козаків, Хмельницький змушений був піти на укладення 8 серпня 1649 р. Зборівського мирного договору через складнощі в українсько–татарських відносинах. Татари відійшли від попередніх домовленостей, як тільки зрозуміли, що Хмельницький починає розбудову української держави.
Згідно зі Зборівським мирним договором козацький реєстр зростав до 40 тис. людей, Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства відходили козакам, ці території підпорядковувались гетьману і його адміністрації. Київський митрополит одержував місце в сенаті, всім учасникам повстання проголошувалась амністія. Водночас, магнати і шляхта мали право повертатися до своїх маєтків. Це викликало незадоволення селян, які брали активну участь у воєнних подіях, і масові виступи яких практично перетворилися в селянську війну, під тиском якої шляхта тікала до Польщі. Однак після укладення Зборівського договору, селянство опинилося за межами Української гетьманської держави, бо відновлювалось панське землеволодіння. Селянство не погоджувались з таким станом, і селянська війна, тепер уже на теренах своєї держави, була спрямована проти повернення шляхти до маєтків. Селяни оголошували себе вільними і розпочали нову хвилю масового покозачення.
Зборівська угода не зняла протиріч між Україною і Польщею. Почався новий раунд протистояння – битва під Берестечком і підписання в 1651 р. Білоцерківського договору. Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. людей, за гетьманом залишалося лише Київське воєводство, заборонялися зовнішні відносини, а шляхті дозволялося повертатись у свої маєтки. Цей договір Б.Хмельницький розглядав як тимчасовий і в наступних битвах під Батогом (1652) і Жванцем (1653), незважаючи на зраду татар, отримав перемогу і знову вийшов на умови Зборівського миру.
Наприкінці 1653 р. польський уряд провів мобілізацію і зібрав військо із 80 тис. шляхтичів і селян. Військові події відбувалися на Поділлі. Козаки мали перевагу, однак татари знову зрадили Б. Хмельницького і уклали сепаратну угоду з польським королем. Воєнні невдачі, ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, формальна підтримка Туреччини підштовхнула гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили промосковський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.
Отже, національно–визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та населення України, одночасне поєднання з селянською війною. За цей час різко ускладнилось міжнародне становище українських земель. Динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького визначали еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процеси державотворення. В даний період пошуки союзників здійснювалися у трикутнику «Польща–Туреччина–Московщина».
3.1.3. Українська держава Б. Хмельницького.
На території, яка контролювалася Б. Хмельницьким, було відразу ліквідовано адміністративний апарат польсько–шляхетської влади і створено нову систему управління. Столицею держави став Чигирин. У основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялась на полки та сотні, кількість яких не була сталою. З початку війни основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Гетьман був главою і правителем України. Він очолював державну адміністрацію. Генеральний писар одночасно з військовими справами почав здійснювати функції керівника уряду, тобто прем’єр-міністра, генеральний обозний, який у Запорозькому війську відповідав за тил і артилерію, почав опікуватися економічними питаннями (міністр економіки), генеральний підскарбій – фінансовими справами (міністр фінансів), так само й інші генеральні старшини мусили виходити за межі суто своїх звичних військових повноважень. Полковники фактично стали виконувати на території, де формувався їх полк, обов’язки генерал-губернаторів. Сотники стали за сумісництвом регіональними намісниками відповідного рівня.
Водночас упродовж воєнних подій 1648 – 1657 рр. у характері козацької держави відбулися певні якісні зміни. Сутність цих змін – еволюція від примітивної козацької демократії в бік монархічної держави. Студенти можуть зазначити: як поступово втрачала свою роль генеральна (чорна) рада й важливі питання й козацького війська, й управління гетьманщиною стали вирішуватися генеральною старшиною; як зникала практика виборності козаків на старшинські посади й дедалі частіше здійснювалося їхнє призначення гетьманом та уповноваженими ним особами. Щодо самого гетьмана, то він, всупереч традиції, жодного разу не переобирався з часу свого обрання в 1647 р. гетьман призначав полковників, скасовував рішення старшинських рад, рішуче добивався виконання всіх розпоряджень органами влади, а за невиконання суворо наказував. Більше того, все частіше прямо чи опосередковано він починає висловлювати думку про свою владу не як виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря України. У своїх універсалах, листах, інших документах він іменує себе не тільки гетьманом, але й «єдиновладцем і самодержцем руським», «князем всієї Руської землі» тощо. При цьому варто підкреслити, що справа тут не в честолюбних особистих амбіціях гетьмана (хоча й це мало місце!), а в його прагненні зробити свою державу більш міцною й схожою на більшість тодішніх розвинених європейських держав.
Необхідно відмітити, що вже в ході Національної революції всі верстви українського населення отримали певні вигоди. Козацтво перетворилося на провідний соціальний стан. Натомість був ліквідований стан великих і середніх феодалів польсько-литовського походження.
Козацька армія стала своєрідним гарантом розбудови Української держави. Вона сформувалася на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядром було реєстрове та запорозьке козацтво. Талановитими воєначальниками стали Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар та інші. Армія формувалась з добровольців і у вирішальних битвах її чисельність сягала до 100–150 тис. людей.
Утвердилася козацька земельна власність. Водночас слід відмітити зростання соціального розшарування серед козацтва, адже більшість землі досталася козацькій старшині. Було започатковане складання великого гетьманського й старшинського землеволодіння.
Розширилися права і привілеї міщанства і купецтва. Гетьмансько–старшинська адміністрація проводила заохочувальну політику стосовно міщан і надавала їм привілеї, які спонукали селян переходити до стану міщан. Влада також підтримувала багатшу частину міщанства, українське купецтво, яке до війни було національне неоднорідним і, в більшості своїй, польським та єврейським.
Послідовну підтримку гетьманської адміністрації мало православне духовенство, яке об’єднувало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування. Більшість монастирів отримали охоронні гетьманські універсали в яких заборонялось посягати на монастирське майно і землі під загрозою суворого покарання. Зросло землеволодіння православних монастирів.
Національна революція (Визвольна війна) принесла великі соціальні завоювання українському селянству. Селяни добились ліквідації фільварково-панщинної системи господарства, кріпацтва і різних форм феодальної залежності. Вони отримали право власності на землю, вступу до козацького стану тощо. Однак, скасування феодальних відносин без затвердження законодавством, створило умови для відновлення довоєнної моделі в майбутньому. Вже в цей період в українському суспільстві назрівають глибокі соціальні протиріччя. Навіть відбуваються перші селянські виступи проти нових українських землевласників, які жорстко придушуються гетьманською адміністрацією.
Тим не менше можна відмітити, що внаслідок Української національної революції провідна роль і в політичному житті, й у економіці перейшла до українців, українське селянство, яке становило переважну більшість населення і визначало розвиток економіки, отримало кращі можливості для ведення свого господарства. Пришвидшилися процеси формування національної еліти й української політичної нації.
3.1.4. Зовнішня політика Б. Хмельницького.
Аналізуючи зовнішню політику української держави, варто відмітити два її завдання: 1) отримання допомоги у війні з Польщею; 2) забезпечення легітимності (законності), зміцнення держави й особистої влади гетьмана.
Перше завдання, як відомо, вирішується шляхом утворення воєнних союзів. Уже на початку повстання Б. Хмельницький звернувся с проханням про допомогу до двох держав – Московської держави (Росії) й Кримського ханства.
Москва надала й продовжила в подальшому надавати певну підтримку Б. Хмельницькому, але протягом тривалого часу не наважувалася відкрито стати на бік України, тобто фактично розпочинати війну проти Речі Посполитої через внутрішні складнощі в державі (народні заворушення й повстання, відсутність фінансів, слабкість молодої самодержавної влади) тощо). Слід нагадати, що Московська держава ще встигла загоїти рани після «великої смути» початку ХVІІ ст., польської інтервенції 1612 р., спустошливих війн з Польщею, які тривали впродовж двох десятиліть і завершилися підписанням Полянівського миру 1634 р. За таких обставин Б. Хмельницький мусив зробити своїм основним союзником Кримського хану. Як відомо, татарська кіннота допомогла Б. Хмельницькому одержати перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (1648 р.), Зборовом (1649 р.) тощо. Однак, по-перше, ціна такої допомоги була непомірно високою – татари грабували й розоряли українські землі, захоплювали в рабство українців; по-друге, виявили себе не дуже надійними союзниками, через що, зокрема козацькі війська зазнали воєнної катастрофи в битві з поляками під Берестечком у 1651 р. Тому Б. Хмельницький був змушений шукати більш надійних союзників, знов і знов просити Московського царя про надання більш суттєвої військової допомоги.
Однак Хмельницькому був край потрібен не тільки воєнний союз – він докладав не менших зусиль для міжнародного визнання козацької держави. Для цього підтримував дипломатичні зв’язки з Туреччиною, Швецією, Англією, Молдавією та іншими країнами. Справа також в тім, що посада гетьмана була виборною, а тому, за уявленнями тих часів, не недостатньо міцною – «як обрали, так і скинуть». Переважна більшість європейських країн була монархіями зі спадкоємною владою. Як можна було зробити спадкоємною гетьманську владу? Очевидно, це запитання постійно бентежило Хмельницького. Саме в цьому контексті можна розглядати стосунки Хмельницького з Молдавським господарем (царем) Лупулом. Надавши йому підтримку в боротьбі з боярською опозицією, Богдан отримав від нього згоду на шлюб свого сина Тимоша з дочкою молдавського правителя Розандою. Зрозуміло, що такий шлюб відразу підвищував статус Тимоша, ще більше його можливого сина – онука Богдана. Тож зростала вірогідність встановлення династії українських правителів. На жаль, Тимош випадково загинув.
Через це з’являється нова мотивація в стосунках Хмельницького з Московським царем – зробити владу спадкоємною завдяки покровительству царя, «помазаника Божого». Врешті-решт після тривалих коливань, і російська влада (Земський собор) прийняла рішення «в ім’я віри православної», взяти Військо Запорозьке під «високу царську руку». Україна ухвалила відповідне рішення на Переяславській раді, яка відбулась 8 січня 1654 р.
Проте вже на етапі підготовки Переяславської ради, виникають розбіжності у підходах до нового союзу. Російські посли відмовилися принести присягу за царя, боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вільностей після того, як договір набере чинності.
У березні 1654 р. козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору, який увійшов в історію під назвою «Березневих статей». Згідно з цим документом Україна зберігала республіканську форму правління, територіально–адміністративний поділ, систему соціально–економічних відносин, незалежність у проведені внутрішньої політики і зовнішньої (за винятком Речі Посполитої і Туреччини).
Якщо до цього Хмельницький іменував себе, «Гетьманом Його Королівської Мілості Війська Запорозького», то після затвердження царем «Березневих статей» – «Гетьманом Його Царської Величності Війська Запорозького». Тобто він став підданим царя. Але водночас це дало йому можливість згодом передати владу своєму сину Юрію. Можна також відмітити, що Юрій тричі ставав гетьманом. Крім того, гетьманами були родичі Б. Хмельницького – І. Виговський і Я. Сомко, його ад’ютант – І. Брюховецький. Тож можна говорити про те, що певною мірою Б. Хмельницький досяг мети – встановлення своєї династії.
Договір з царем був необхідний Україні для того, щоб припинити війну. Хмельницький прагнув використати Росію як важіль, за допомогою якого можна було вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої. Натомість Росії Україна була потрібна, як буфер в боротьбі проти Туреччини, а в перспективі, як можливість перетворити часткову залежність на цілковиту. Тобто, підписуючи договір, кожна зі сторін вкладала в нього свій зміст. Незрілість національної держави, відсутність великого досвіду державотворення штовхнули Україну на об’єднання з більш сильною державою, суспільний устрій якої відрізнявся від козацької держави, що в подальшому призведе до ліквідації української державності. Разом з тим, зв’язавщи на тривалий час свою історичну долю з православною Росією, український народ отримав кращі умови для свого економічного й культурного розвитку, ніж під Польщею, зумів зберегти свою національну й духовну ідентичність.