Тема 16. правові основи загальної зовнішньої політики і політики безпеки європейського союзу

1. Історія становлення і розвитку загальної зовнішньої політики і політики безпеки (ОВПБ).

2. Зовнішньополітична компетенція Союзу зі вступом через Лісабонський договір 2007 г..

3. Дуалізм зовнішньої політики ЄС.

4. Зміни правового механізму ОВПБ, внесені Лісабонським договором.

5. Політики ЄС у області оборони і «європейської політики сусідства».

Впродовж багатьох років, будучи складовою частиною ЄС, загальна зовнішня політика і політика безпеки вирішувала ті, що стоять перед Союзом загальні завдання, керуючись при цьому загальними цілями і принципами для всіх трьох опор як при перебуванні їх існування, так і після їх.

Проте, зовнішня політика і політика у області оборони і безпеки Європейського Союзу постійно еволюціонувала. Вона придбала сучасні риси, одержала нинішнє організаційне і правове оформлення, пройшовши певні етапи свого розвитку. Кожний з них пов'язаний з розробкою і узгодженням між державами-членами основоположних міжнародно-правових, політико-правових актів і програмних документів, обслуговуючих європейську інтеграцію, що визначають взаємні права і обов'язки її учасників і регламентуючих функціонування загальних інститутів. Як правило, зусилля знаходили закріплення в змінах і доповненнях, що вносяться в засновницькі договори ЄС.

Загальновідомо, що зовнішня політика і оборона складають серцевину державного суверенітету. На відмову від якоїсь частини прерогатив в такій важливій і делікатній сфері і на наділ класичної міжнародної співпраці елементами наднациональності європейські країни йшли неохоче. Роблячи які-небудь кроки в даному напрямі, вони і зараз діють з підвищеною обережністю. До того ж інтеграція у області зовнішньої політики і оборони не сприймається ними як безальтернативна. Чинник євроатлантичного простору, наявності НАТО, гарантій безпеки, США, що надаються, вимушує їх оцінювати її вигоди і переваги набагато критичніше, ніж у випадку з регіональною економічною інтеграцією. Звідси відставання з юридичним і інституційним оформленням загальної зовнішньої політики і політики безпеки (ОВПБ) від прогресу у області створення єдиного ринку, валютного і економічного союзу, перевага, що віддається міжурядовому, а не наднаціональному інструментарію вироблення, ухвалення і здійснення рішень.

Розділ V Договору про Європейський Союз в редакції 1992 р. замінив європейську політику Співтовариств на ОВПБ і перетворив її в другу - міжурядову опору Союзу. Загальна зовнішня політика і політика у області оборони і безпеки вступила в нову фазу свого становлення. Проведення узгодженої лінії держав-членів в міжнародних справах було піднято на вищий ступінь. Формальне затвердження ОВПБ як один з основних доданків Європейського Союзу радикально змінило їй статус, став частиною інтеграційних процесів. Нововведення, привнесені на той момент Договором про Європейський Союз, зводилися до наступного. Хоча компетенція у області ОВПБ володіла значною специфікою, Європейський Союз наділявся нею такою ж компетенцією як і у всіх інших областях. Тим самим встановлювався правовий зв'язок між всіма напрямами діяльності Союзу.

Через декілька років Ніццкий договір додав механізму ухвалення рішень у області ОВПБ ще більшу гнучкість. Основне призначення цього договору полягало в адаптації Європейського Союзу, його інститутів і методів їх функціонування до нової найбільш масштабної хвилі розширення інтеграційного об'єднання - включенню в нього країн Центральної і Східної Європи, країн Балтії, а в перспективі і Південно-східної Європи. Ніццкий саміт підвів підсумок першим двом рокам здійснення загальної політики безпеки і оборони (ОПБО), затвердив інституційну і організаційну структури ОПБО в рамках ОВПБ, задав траєкторію її розвитку на подальший період. У додатках до Договору він фактично підтвердив основні пріоритети прискореного облаштування ОПБО. Інститути Європейського Союзу і держави-члени зобов'язувалися в можливо коротші терміни забезпечити підведення під ОПБО матеріальної бази, відладити механізми її здійснення, підключити до їх функціонування інші європейські країни, встановити необхідна взаємодія з НАТО, вдягнутися його в належну договірну форму.

До кінця 2003 р. значна частина первинних цілей, поставлених Європейським Союзом на момент проголошення і запуску ОПБО, була досягнута. Угоди з НАТО поміщені. Співпраця з європейськими країнами, що не входять в інтеграційне об'єднання, і третіми міжнародними організаціями налагоджено. У Союзу з'явилися достатні сили і інші матеріальні можливості для проведення в автономному режимі обмежених цивільних і військових операцій по підтримці і установленню миру. Він приступив до їх практичного здійснення, частково приймаючи естафету від ООН і НАТО, частково витісняючи їх. Накопичуючи безцінний досвід підготовки і проведення таких операцій, Союз використовував його для вдосконалення своїх цивільних і військових миротворчих можливостей, нарощуючи, разом з тим, вже більш комплексно і скоординовано свій військово-цивільний потенціал превентивних дій і кризового регулювання.

Досягнуті успіхи багато в чому пояснювалися тим, наскільки активно і злагоджено запрацював інституційний і організаційний механізм ОПБО, що постійно добудовується новими компонентами.

Першочергова увага Європейська Рада вирішила сконцентрувати на створенні Механізму розвитку військових можливостей Європейського Союзу. Такий механізм знадобився для додання військовим можливостям Союзу, що складаються з сил і озброєнь, спочатку виділених державами-членами на свій власний розсуд, комплексного, цілісного і стандартизованого характеру. В ув'язненні Ради ЄС із загальних справ і зовнішніх стосунків від 13 травня 2002 р. уточнювалися, що пріоритетним в його діяльності повинні стати розробка і узгодження принципів і порядку визначення взаємопов'язаних і взаимодоповнюючих вимог до можливостей Європейського Союзу і НАТО.

Одним з ключових напрямів перетворень правових засад ЄС, яке безпосередньо зачіпає інтереси України і інших партнерів ЄС на міжнародній арені, служить реформа його зовнішньополітичної компетенції, що проводиться згідно змін за Лісабонським договором 2007 р.

Деякі елементи цієї реформи вже були названі і тому заслуговують тут лише короткої згадки. Інші елементи, навпаки, вимагають докладнішого розгляду.

До безперечних досягнень Лісабонського договору 2007 р. можна віднести визнання єдиної правосуб'єктності Європейського Союзу, зокрема на міжнародній арені (за рахунок ліквідації Європейського співтовариства і «структури трьох опор»). Цей крок дозволяє «оновленому» Союзу укладати від власного імені міжнародні угоди по всіх аспектах своєї компетенції, за винятком питань атомної енергетики, які як і раніше розв'язуватимуться інститутами ЄС від імені Європейського співтовариства по атомній енергії.

Слід також відзначити, що засновницькі документи «оновленого» Союзу сприйняли розширювальне тлумачення міжнародної правосуб'єктності ЄС, сформульоване ще в 1970-х років в прецедентному праві Суду Європейських співтовариств. Відповідно до цього підходу, відтепер закріпленому в засновницьких документах (стаття 216 Договору про функціонування ЄС), Союз має право вступати в міжнародні переговори і укладати угоди з іноземними державами і міжнародними організаціями в чотирьох випадках:

• якщо це прямо передбачено в засновницьких документах (наприклад, тарифні і торгові угоди);

• якщо це необхідно для реалізації однієї з цілей Союзу в рамках якого-небудь напряму його політики (наприклад, угоди про спрощення видачі віз або про відміну візового режиму в рамках політики ЄС з питань віз для короткострокового перебування);

• якщо це передбачено в юридично обов'язковому акті союзу (наприклад, угоди про порядок здійснення банківського нагляду відносно транснаціональних кредитних організацій, можливість висновку яких передбачена в статті 39 Директиви 2006/48/ЕС Європейського парламенту і Ради від 14 червня 2006 р. «Про доступ до діяльності кредитних організацій і її здійсненні»);

• якщо цей крок здатний зачіпати загальні правила, раніше встановлені в законодавстві або інших правових актах Союзу (наприклад, міжнародні угоди з питань товарних знаків або інших інтелектуальних прав, врегульованих в законодавстві ЄС про інтелектуальну власність).

У останніх двох випадках компетенція Союзу укладати міжнародні угоди носить винятковий характер, тобто держави-члени позбавляються права укладати з відповідних питань міжнародні угоди від свого власного імені. До виняткової компетенції Союзу відноситься і укладення будь-яких міжнародних угод, необхідних для реалізації його внутрішньополітичної компетенції (параграф 2 статті 3 Договору про функціонування ЄС). Загальна торгова (зовнішньоторговельна) політика, в рамках якої ЄС традиційно укладає найбільше число угод економічного характеру, також цілком віднесена до виняткової компетенції Союзу (пункт «е» параграфа 1 згаданої статті).

Політично обумовленим, але з юридичної і практичної точок зору більш спірним і неоднозначним кроком, є збереження Лісабонським договором 2007 р. дуалізму зовнішньої політики Союзу, що склався:

• діяльність Союзу відносно «загальнополітичних» проблем міжнародного життя, включаючи питання міжнародного світу, безпеки і військової співпраці,, як і раніше, здійснюватиметься в рамках ОВПБ. ОВПБ перестає служити окремою «опорою» ЄС, але зберігає за собою якість особливого напряму зовнішньополітичної діяльності Союзу, регульованого його базовим (засновницьким документом (Договором про Європейський Союз);

• інші, зокрема всі економічні аспекти міжнародної діяльності Союзу, що відносилися раніше до ведення Європейського співтовариства, виступатимуть відтепер предметом спеціальних правил Договору про функціонування Європейського Союзу (див. вище, розділ 1 і пункт 2.1 коментаря). Для ОВПБ, формування якої відноситься в 1970-м рокам, характерний акцент на традиційних міжурядових формах співпраці держав-членів, прагнучих виробити загальний підхід на основі одноголосності і із слабким залученням наднаціональних елементів (обмеженість повноважень Комісії, Європейського парламенту, відсутність юрисдикції у Суду Європейських співтовариств, надалі — Судна Європейського Союзу). Подібний механізм ОВПБ, як показує практика, часто не дозволяє сформулювати єдину позицію Союзу по ключових аспектах міжнародних відносин. Наочним прикладом «збоїв» загальної зовнішньої політики і політики безпеки Союзу стали розбіжності навколо військової операції США протіу Іраку, по відношенню до якої різні держави-члени займали часом діаметрально протилежні позиції.

Звідси слідує висновок, що прагнення Союзу підсилити свою індивідуальність на міжнародній арені в першу чергу вимагає удосконалення правових механізмів ОВПБ, яка виступає своєрідною ахіллесовою п'ятою всієї внутрішньої і зовнішньої компетенції цієї інтеграційної організації.

Реформа правових механізмів зовнішньополітичної діяльності і особливо ОВПБ тому стала одним з пріоритетних питань при підготовці проекту Європейської конституції 2004 р. Ініційовані нею нововведення надалі були сприйняті Лісабонським договором 2007 р. у вигляді поправок в засновницькі документи ЄС. Найважливішими підсумками цієї реформи є перераховані нижче зміни.

1) як правові акти, якими оформляються заходи щодо питань ОВПБ, в «оновленому» Союзі служать рішення, що мають в повному об'ємі юридично обов'язкову силу. Рішення виступають правовою формою всіх заходів Союзу з питань цієї політики, для яких раніше використовувалися специфічні правові інструменти, такі як «загальні стратегії», «загальні позиції» і «загальні акції». Видання законодавчих актів в рамках ОВПБ не допускається.

2) інститутами ЄС, відповідальними за розробку загальної зовнішньої політики і політики безпеки, залишилися Європейська рада і Рада Європейського Союзу. Ці міжурядові «політичні» інститути зберігають прерогативи по ухваленню в рамках ОВПБ всіх рішень — із стратегічних питань (Європейська рада) або відносно поточних проблем зовнішньої політики (Рада).

3) не дивлячись на пропозиції, що висловлювалися ще при підготовці проекту Європейської конституції 2004 р., як загальне правило ухвалення рішень з питань ОВПБ збережене одноголосність представників держав-членів в Європейській раді і Раді (параграф 1 статті 31 Договору про Європейський Союз). Навіть в тих ситуаціях, коли допускається використання кваліфікованої більшості (параграф 2 статті 31 Договору про Європейський Союз), державам-членам через своїх представників в Раді залишена можливість накладати вето на проект рішення, посилаючись на «життєво важливі міркування національної політики».

Внаслідок цього резонно припускати, що ОВПБ «оновленого» Союзу, як і раніше, може бути паралізована у разі виникнення серйозних розбіжностей між його державами-членами.

4) зберігаючи за державами-членами суверенні права відносно заходів ОВПБ, розробники проекту Європейської конституції 2004 р. і потім Лісабонський договір 2007 р., постаралися одночасно максимально удосконалити механізм підготовки і втілення в життя зовнішньополітичних актів Союзу.

Найбільш важливим нововведенням в цій області стала установа з проекту Європейської конституції 2004 р. поста «Міністра закордонних справ Союзу», який на вимогу Великобританії був перейменований Лісабонським договором у Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки (стисло: Верховний представник).

Відповідно до нової редакції Договору про Європейський Союз (стаття 18) Верховний представник сконцентрує в своїх руках основні нитки підготовки і реалізації всіх заходів Союзу на міжнародній арені — як в рамках ОВПБ, так і по інших напрямах зовнішньої політики Союзу, включаючи зовнішньоекономічні зв'язки. іє нововведення.

1) як правові акти, якими оформляються заходи щодо питань ОВПБ, в «оновленому» Союзі служать рішення, що мають в повному об'ємі юридично обов'язкову силу. Рішення виступають правовою формою всіх заходів Союзу з питань цієї політики, для яких раніше використовувалися специфічні правові інструменти, такі як «загальні стратегії», «загальні позиції» і «загальні акції». Видання законодавчих актів в рамках ОВПБ не допускається.

2) інститутами ЄС, відповідальними за розробку загальної зовнішньої політики і політики безпеки, залишаються Європейська рада і Рада Європейського Союзу. Ці міжурядові інститути зберігають прерогативи по ухваленню в рамках ОВПБ всіх рішень — із стратегічних питань (Європейська рада) або відносно поточних проблем зовнішньої політики (Рада).

3) не дивлячись на пропозиції, що висловлювалися ще при підготовці проекту Європейської конституції 2004 р., як загальне правило ухвалення рішень з питань ОВПБ збережене одноголосність представників держав-членів в Європейській раді і Раді (параграф 1 статті 31 Договору про Європейський Союз). Навіть в тих ситуаціях, коли допускається використання кваліфікованої більшості (параграф 2 статті 31 Договору про Європейський Союз), державам-членам через своїх представників в Раді залишена можливість накладати вето на проект рішення, посилаючись на «життєво важливі міркування національної політики».

Внаслідок цього резонно припускати, що ОВПБ «оновленого» Союзу, як і раніше, може бути паралізована у разі виникнення серйозних розбіжностей між його державами-членами.

4) зберігаючи за державами-членами суверенні права відносно заходів ОВПБ, розробники проекту Європейської конституції 2004 р. і потім Лісабонський договір 2007 р., постаралися одночасно максимально удосконалити механізм підготовки і втілення в життя зовнішньополітичних актів Союзу.

5) з введенням поста Верховного представника пов'язана також реформа представництва Союзу на міжнародній арені, зокрема дипломатичного представництва в третіх країнах.

6) особливим аспектом у вдосконаленні організаційних і «представницьких» механізмів зовнішньої політики Союзу (включаючи і ОВПБ, і решта сфер міжнародних відносин ЄС), є вперше передбачене Лісабонським договором 2007 р. створення дипломатичної служби ЄС.

Роль Верховного представника підсилює ту обставину, що засновницькі документи «оновленого» Союзу наділяють його правом едінолічно ініціювати ухвалення рішень у сфері ОВПБ (стаття 27 Договору про Європейський Союз). При цьому Верховний представник може діяти незалежно від Комісії або тільки «за підтримкою» останньої (стаття 30 Договору про Європейський Союз). Широку автономію Верховного представника підкреслює і формулювання параграфа 2 статті 22 Договору про Європейський Союз, яка уповноважує Комісію і Верховного представника вносити «сумісні пропозиції Раді».

До Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки переходять також повноваження по виконанню актів, прийнятих в рамках ОВПБ, у взаємодії з державами-членами. З цією метою він, зокрема, забезпечує втілення в життя зовнішньополітичних рішень, прийнятих Європейською радою і Радою (статті 18 і 24 Договору про Європейський Союз), координує дії держав-членів в рамках міжнародних організацій і на міжнародних конференціях, одержує інформацію від держав-членів про роботу міжнародних інстанцій, зокрема Ради Безпеки ООН (стаття 34 Договору про Європейський Союз). У свою чергу, на Верховного представника покладається обов'язок проводити консультації з Європейським парламентом і інформувати його про розвиток загальної зовнішньої політики і політики безпеки Союзу (стаття 36 Договору про Європейський Союз).

Як член Комісії Верховний представник може бути відправлений Європарламентом у відставку у разі винесення їй вотуму недовір'я.

У «оновленому» Союзі пост «Комісара по зовнішніх стосунках» був ліквідований або поставлений в підпорядкування Верховному представнику як віце-голові Комісії, відповідальному за питання зовнішньої політики. Те ж саме відноситься до комісарів, які займалися окремими напрямами зовнішньополітичної діяльності ЄС (загальну торгову політику або співпрацю з країнами, що розвиваються).

Унаслідок дуалізму зовнішньої політики «старого» Союзу його представляли в міжнародних відносинах, з одного боку, Комісія (в рамках Європейського співтовариства і Евратома), з іншою — Голова Ради, якій допомагав Генеральний секретар Ради, що одночасно займав пост Високого представника по загальній зовнішній політиці і політиці безпеки (в рамках ОВПБ). На найважливіших міжнародних зустрічах вказані посадовці утворювали так звану «трійку» (слово запозичене офіційним лексиконом Європейського Союзу з російської мови). Керівник «трійки» (Голова Ради) мінявся кожні полгода, що негативно позначалося на послідовності зовнішньополітичного курсу Союзу.

Зроблена Лісабонським договором 2007 р. реформа зовнішньополітичних інстанцій Європейського Союзу покликана виправити цю ситуацію. Тепер держави-голови Ради надалі втрачають право офіційно представляти Європейський Союз в міжнародних контактах. Одночасно зникає посада Високого представника по загальній зовнішній політиці і політиці безпеки, що була доповненням до поста Генерального секретаря Ради. Особою, уповноваженою представляти Союз «з питань, що відносяться до загальної зовнішньої політики і політики безпеки», став вищезазначений Верховний представник (параграф 2 статті 27 Договору про Європейський Союз).

По решті (зокрема соціально-економічним) аспектів зовнішньої політики Союзу право здійснювати його представництво на міжнародній арені збереглося за Європейською комісією в цілому (параграф 1 статті 17 Договору про Європейський Союз). Верховний представник, що входить до складу останньої в ранзі віце-голови, має право вирішального голосу в розробці зовнішньополітичних заходів Комісії із цих питань.

Проте, на відміну від ОВПБ, у вказаній сфері Верховний представник не уповноважений діяти в індивідуальній якості. Щоб реалізувати свої ідеї і ініціативи, йому потрібно заручитися підтримкою інших членів Комісії, в якій Верховному представнику може бути і відмовлено.

Нарешті, як ще один представник Союзу на міжнародній арені Лісабонський договір 2007 р. визнає постійний Голову Європейської ради. Повноваження цього посадовця обмежуються тільки загальною зовнішньою політикою і політикою безпеки (другий абзац параграфа 6 ст. 15 Договору про Європейський Союз). В той же час не встановлено чіткого змісту і об'єму відповідних прерогатив останнього, що може привести до виникнення тертя і конфліктів між Головою Європейської ради, з одного боку, і Верховним представником, а також Комісією — з іншою.

Отже, після вступу через Лісабонський договір ЄС як і раніше має в своєму розпорядженні трьох вищих представників на міжнародній арені, які, при необхідності, можуть виступати спільно у вигляді «трійки» (Верховний представник, Голова Європейської комісії і Голова Європейської ради).

На відміну від «старого» Союзу, новий склад «трійки» має постійний і самостійніший характер. Що особливо важливо, кожний з її елементів повинен відображати в своїй діяльності загальні інтереси всього Союзу, а не позицію якої-небудь держави-члена окремо.

Вказана служба одержала офіційне найменування «Європейська служба зовнішньополітичної діяльності» і комплектується із співробітників апарату Комісії, Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу і дипломатичних служб держав-членів. Керівництво Європейською службою зовнішньополітичної діяльності покладається на Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки (параграф 3 статті 27 Договору про Європейський Союз).

Одночасно із створенням дипломатичної служби ЄС з'являється можливість установи постійних або тимчасових представництв («делегацій») Європейського Союзу в іноземних державах і при міжнародних організаціях (ьних цілей, так і для здійснення миротворчих операцій за його межами (зокрема на інших континентах земної кулі).

Як указувалося вище, правові основи формування вказаної політики були закладені Маастріхтськім договором 1992 р., а її повноцінний розвиток почався в XXI столітті (зокрема, були створені сили швидкого реагування, виступаючі з 2007 р. як сукупність «тактичних груп» з військовослужбовців одного або декількох держав-членів).

Основними проблемами у військовій сфері є, з одного боку, політичні розбіжності між державами-членами і США з приводу «розмежування» європейських військових структур і трансатлантичних механізмів НАТО, до складу якої одночасно входять більшість країн-членів Союзу. З іншого боку, все більше критики викликає технічний стан озброєних сил держав — членів ЄС, включаючи військове устаткування і планування.

Прагнучи знайти рішення цих проблем і забезпечити повноцінний розвиток військово-політичного компоненту європейської інтеграції, при підготовці проекту Європейської конституції з членів Європейського конвенту в 2002-2003 рр. була утворена спеціальна робоча група з військових питань. Результати діяльності цієї групи, підтверджені і доповнені міжурядовими конференціями 2003-2004 і 2007 рр., дозволили включити в Лісабонський договір 2007 р. більш розгорнену і ефективну правову основу діяльності Союзу у військово-політичній сфері:

1) засновницькими документами «оновленого» ЄС «загальна політика безпеки і оборони» (ОПБО) визнана як юридично автономний напрям діяльності Європейського Союзу. Хоча ОПБО і вважається частиною загальної зовнішньої політики і політики безпеки (ОВПБ), в рамках останньої вона одержала особливий правовий режим, закріплений в спеціальному відділі Договору про Європейський Союз (відділ 2 «Положення про загальну політику безпеки і оборони» розділу 2 розділу V Договору про Європейський Союз).

2) Лісабонський договір 2007 р. розширив круг «місій», які Європейський Союз може здійснювати за кордоном, зокрема шляхом проведення військових операцій (стаття 43 Договору про Європейський Союз). Зокрема, Союз юридично уповноважений допомагати третім країнам в боротьбі з тероризмом «на їх території», що може мати наслідки, що далеко йдуть.

3) у Лісабонському договорі, що вступив в силу, в засновницьких документах ЄС вперше зафіксований принцип колективної самооборони держав-членів, тобто обов'язок держав-членів надавати допомогу і сприяння тому з них, яке стане жертвою озброєної агресії з-за кордону.

4) в цілях розвитку технічного оснащення озброєних сил передбачене створення Європейського оборонного агентства (параграф 3 статті 42 і статтю 45 Договору про Європейський Союз). Ця новела проекту Європейської конституції 2004 р., сприйнята Лісабонським договором 2007 р., вже реалізована на практиці в 2004 р., а саме оборонне агентство приступило до роботи в 2005 році.

5) Лісабонський договір також вперше в історії Союзу уповноважив держави-члени здійснювати «постійну організовану співпрацю» у військовій сфері (параграф 6 статті 42, стаття 46 Договору про Європейський Союз і новий Протокол «Про постійну організовану співпрацю»). Брати участь в ньому мають право держави-члени, що володіють достатнім військовим потенціалом і готові спільно розвивати його в рамках ЄС.

У правових актах Союзу використовуються також терміни «європейська політика безпеки і оборони» або «європейська політика у сфері безпеки і оборони».

Завершуючи характеристику перетворень правових основ зовнішньополітичної діяльності Союзу і інших реформ, здійснених Лісабонським договором 2007 р., слід ще раз відзначити важливий для України факт юридичного визнання «європейської політики сусідства» як специфічного напряму взаємодії ЄС з сусідніми державами. Європейська політика сусідства почала формуватися ще в «старому» Союзі і покликана вести до встановлення «привілейованих відносин» між ЄС і країнами, що граничать з ним або географічно розташованими поблизу від нього. «Привілейовані відносини», при необхідності, можуть бути оформлені спеціальною міжнародною угодою (стаття 8 Договору про Європейський Союз). Проведення такої політики, як представляється, виступає не тільки правом, але і обов'язком «оновленого» Європейського Союзу. Ці додаткові місії були раніше передбачені в «Європейській стратегії безпеки», схваленої Європейською радою як політичний документ ще в грудні 2003 р.

Таким чином, міжнародна безпека має всеосяжний характер. Вона включає економічні, політичні, військові, екологічні, гуманітарні, інформаційні та інші аспекти, які тісно взаємозв'язані і взаємообумовлені. Реалізацію європейської оборонної інтеграції слід розглядати як процес, який протікає в рамках трансатлантичної парадигми НАТО. Тут не існує глибоких стратегічних розбіжностей між США і їх європейськими союзниками по майбутньому ЄС. Концепція загальної європейської оборони в тому вигляді, в якому вона передбачена в Маастріхтськом договорі, неминуче веде до опосередкованого зближення Європейського Союзу з НАТО. Засновницькими документами «оновленого» ЄС «загальна політика безпеки і оборони» (ОПБО) визнана як юридично автономний напрям діяльності Європейського Союзу. Хоча ОПБО і вважається частиною ОВПБ, в рамках останньої вона одержала особливий правовий режим, закріплений в спеціальному відділі Договору про Європейський Союз (подраздел 2 «Положення про загальну політику безпеки і оборони» розділу 2 розділу V Договору про Європейський Союз).

Після вступу через Лісабонський договір в засновницьких документах ЄС вперше зафіксований принцип колективної самооборони держав-членів.

Лісабонський договір також вперше в історії ЄС уповноважує держави-члени здійснювати «постійну організовану співпрацю» у військовій сфері. Узагальнюючи характеристику перетворень правових основ зовнішньополітичної діяльності Союзу і інших реформ, здійснених Лісабонським договором 2007 р., слід ще раз відзначити важливий для України факт юридичного визнання «європейської політики сусідства» як специфічного напряму взаємодії ЄС з сусідніми державами. Європейська політика сусідства покликана вести до встановлення «привілейованих відносин» між ЄС і країнами, що граничать з ним або географічно розташованими поблизу від нього, а це відповідає євроінтеграційним устремлінням України. «Привілейовані відносини», при необхідності, можуть бути оформлені спеціальною міжнародною угодою (стаття 8 Договору про Європейський Союз).

Контрольні питання

1. Де і коли вперше законодавчо зафіксована ОВПБ?

2. У чому виявилася єдина правосуб'екность ОВПБ за Лісабонським договором?

3. У яких випадках компетенція ЄС дозволяє укладати міжнародні угоди виняткового характеру?

4. Допускається видання законодавчих актів в рамках ОВПБ

5. Опишіть правову основу діяльності Союзу у військово-політичній сфері.

6. Повноваження і обов'язки Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки.

Література

1. Данілов Д.А. Загальна зовнішня політика і політика безпеки ЄС // Європейський Союз на порозі XX1 століття. - М., 2001.

2. Журкин В.В. Європейський Союз: зовнішня політика, безпека, оборона // Доповіді Інституту Європи РАН. - М., 1998. - №47.

3. Європейський Союз: Основоположні акти в редакції Лісабонського договору з коментарями. — М.: ІНФРА-М, 2008.

4. Мартинов А. Общая зовнішня політика і політика безпеки Європейського Союзу: проблеми формування і перспективи реалізації // Людина і політика. - 2001. - №5. - С. 35-483.

5. Право Європейського союзу: Підручник / Під ред. С. Ю. Кашкина. — М., 2006. — Гл. 1.

6. . Право Європейського Союзу: Навч. посіб. / За ред.. Р. А. Петрова. – К.: Істина, 201.