Напрями ісламу, їх історична обумовленість та зміст основних положень

Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська громада розкололася на три основні на-прями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

Сунізм

Сунізм - основний напрямок в ісламі, що виникло в результаті його розколу після смерті пророка Мухаммада. Сунізм оформився в X-XI ст. в Халіфаті як панівний релігійна течія. Причиною розколу постало питання про владу в Халіфаті. На відміну від шиїтського напрямку, суннізм заперечував ідею про особливу природу Алі (сам Алі його теж заперечував) і його право на імамат, а також ідею посередництва між Аллахом і людьми. Іноді сунітів називають ахль аль-хакк, тобто «люди істини».

Суніти роблять особливий акцент на дотриманні Сунни (вчинків та висловлювань) пророка Мухаммеда, на вірності традиції, на участі громади у виборі свого голови - халіфа.

Мусульманська сунна включає в себе норми державного, кримінального, майнового, сімейного права, а також пропонує стереотипи поведінки мусульманина в побуті. Як було сказано вище, спочатку за основу була взята сунна Мухаммеда, що включає в себе вчинки (фіал) і вислови (Каули) пророка, зафіксовані його послідовниками у вигляді хадисів.

Хадис (араб. – повідомлення) – розповідь про діяння і висловлювання пророка Мухаммеда та його однодумців, що склали зміст Суни.
Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хади-сів.

^ Халіф(араб, халіфа – спадкоємець, намісник) – духовний і світський глава теократичної мусульманської держави.

Кияс – порівняння, або аналогія, з юридично подібними випадками –судження про непередбачені Кораном і Суною положення за аналогією з тими, які є.

Іджма– узгоджена думка мусульманських богословів-законників щодо певних релігійно-правових питань, які не передбачено Кораном або Суною.

У сфері теології головна відмінність сунізму від шиїзму полягає в тому, що його прибічники не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу двоюрідного брата пророка Алі й право його нащадків на імамат – управління громадою. Світського і духовного главу повинні, на їх думку, обирати члени громади. Сунізму притаманні також свої особливості у деяких принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина.

Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири релігійно-правові мазхаби (школи). Їх назви походять від імені їх засновників. Це ханіфіти, засновником яких вважається перс Абу Ханіфа Неман ібн Сабіт (700-767); малікіти, засновник – виходець із Медини Малік ібн Анас (715-795); шафіїти, засновник – виходець із Єгипту Мухаммед ібн Ідрис аш-Шафії (767-820) та ханбаліти – засновником є виходець із Багдада Ахмед ібн Ханбал (780-855).

Усі школи регламентують мусульманські правові положення на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма.

Відмінність між мазхабами здебільшого і визначається їх ставленням до іджми та киясу. Так, малікіти вважають, що консенсус громади виражається в консенсусі вчених-богословів («улама»), а ханіфіти допускають індивідуальну інтерпретацію, якщо вона спрямована на благо громади. Шафіїти акцентують увагу на Суні та впевнені, що консенсус досягається тоді, коли існує узгодженість усіх обрядів. Індивідуальні судження заперечуються.

Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівноправними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь-якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфінітського мазхабу. Вони живуть в Афганістані, Індії, Пакистані, Китаї, Туреччині, Сирії, Єгипті, Росії. Мусульманські громади в Україні також здебільшого є сунітськими.

Шиїзм.

Це – другий за кількістю послідовників напрям в ісламі. Виник шиїзм (араб, ши'а– угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Особливо поширився в Ірані у VIII ст., сприйнявши при цьому деякі елементи віровчення і культу зороастризму, буддизму тощо. Сьогодні понад 90 відсотків населення Ірану є шиїтами.

Як і в сунізмі, в шиїзмі Коран є «божественним одкро-венням». Але вважається, що в основній його редакції немає аятів, які стосуються Алі ібн Абі Таліба. Тому тут Коран доповнюється ахбаром – Святим переказом.

Обряди шиїтів мало відрізняються від обрядів сунітів. Та все ж вони мають певні особливості. Так, дотримуючись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, пов'язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свята на їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість переселення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вважається «таємний імам», а чинні владики виступають його представниками на землі.

Основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інституту верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна). Якщо для сунітів імам є головою світської і духовної влади, яка обирається і призначається людьми, то шиїтський імам є ним лише за своєю сутністю, завдяки таємничій еманації Божої благодаті, що переходить від одного імама до іншого. До того ж виняткове право на наслідування імамату шиїти визнають тільки за нащадками Алі.

Шиїзм не мав і не має однорідного релігійного вчення й структури. Сьогодні він представлений численними релігійними організаціями, серед яких – імаміти, шейхіти, езеліти, ісмаїліти, алавіти, зейдититощо.

Окрім населення Ірану, шиїтського віровчення дотримується більше половини населення Іраку, значна частина мусульман Лівану, Йемену, Бахрейну. Окремі послідовники шиїзму є практично у всіх мусульманських країнах.

Хариджизм

Хариджизм – це третій напрям ісламу, що виник у середині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Поширився хариджизм в арабському світі в VII-IX ст. Найбільшої ж могутності набув у IX-XII ст., коли м. Каіруан, розташоване у Тунісі, було їхньою столицею.

З часом хариджити розкололися на угруповання: азракіти, ібадіти, суфріти та ін. Виступаючи проти центральної влади, хариджитські групи суперничали між собою, що не дозволило їм стати потужним опозиційним рухом.

Хариджити (араб. Харадж – виступаючий, повстанець) – ригористи (франц. rigorisme, від лат. rigor – твердість, суворість; непохитне додержання якихось принципів). На їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм замало, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна поєднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не виконати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани-нехараджисти вважають, що милосердя Боже не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хариджити впевнені, що халіфом-імамом може бути будь-який повноправний член громади, який добре знає догмати ісламу і дотримується їх. Допускають, що громада може існувати і без імама.

Релігійні погляди харіджитів в основному збігаються з поглядами сунітів. Але Хариджити визнавали законними тільки двох перших халіфів - Абу Бакра і Омар ібн Хаттаба, не визнаючи Усмана, Алі і всіх інших (Омеядів, Аббасидів та ін).

Основним пунктом вчення було визнання рівності всіх мусульман (арабів і неарабів) всередині умми. У погляді на халіфат вважають, що халіф повинен бути виборним і володіти тільки виконавчою владою, а судова і законодавча влада повинна бути в ради (шури).