О. В. Бакаев, В. П. Нагребельний

О.В. Батанов

ЦЕНЗОР. (лат. Censor, від censere— визнача­ти ціну, переписувати, обчислювати) —

1) Ор­динарний патриціан. магістрат у Давньому Римі. Від серед. 4 ст. до н. є. обиралися по двоє, як правило, кожні 5 років. Виконували свої функції не більше 18 місяців, а потім їхні повноваження переходили до ін. магістратів, переважно консулів. Цензори діяли тільки разом: як­що один з них чомусь залишав посаду, то й інший мусив скласти повноваження. Головним завданням цензора був розподіл усіх громадян по центуріях, і трибах залежно від віку, майна і цензу (лат.census) та складання списків се­наторів. Крім того, вони здійснювали нагляд за моральністю суспільства та сімейним життям громадян. Порушників суспільної або сімейної моралі цензори ганьбили, викреслювали зі списків сена­торів чи вершників, переводили у нижчі цен­турії або триби тощо. Вони також відали окремими ділянками державного господарства: давали підряди на гро­мад, роботи, керували роботами у копальнях, здавали в оренду державні землі тощо. Результа­ти своєї діяльності — укладення договорів від імені держави з приватними особами тощо — цензори фік­сували в спец, книгах.

Цензори мали велике політ, значення і вагу, оскіль­ки їхнє втручання впливало на склад і ухвали нар. зборів. Хоча вони не мали імперіуму, але їх посада вважалася вершиною службової ка­р'єри. Як правило, цензори були особами з рангом консула, на них не поширювалося jus intercessionis (лат. — право нар. трибунів скасову­вати рішення магістрату, спрямовані проти когось з плебеїв), ховати їх належало у пур­пуровому плащі.

З поч. 1 ст. до н. е. цензори обиралися нерегуляр­но. Востаннє за часів республіки це відбулося у 63 до н. є. Перші принцепси (див. Принци­пат) наділялися ще й функціями цензора. Пізні­ше ці обов'язки, крім нагляду за моральніс­тю, перейшли до імп. чиновників. Остаточно посаду цензора скасував Доміціан, котрий включив функції та звання Ц. У титул і повноваження принцепса.

2) Службова особа, яка здійснює цензуру.

Є.О. Харитонов

ЦЕНЗУРА. (лат. Censura — суворе судження, носача цензора, від censere — визначати ціну, переписувати) - контроль офіц. влади за змістом, випуском у світ і поширенням друкованої, про­дукції, змістом та виконанням (показом) оціноч. постановок, радіо- і телепередач, а інколи й особистого листування (перлюстрація) з тим, аби не допустити чи обмежити поширення ідей та інформації, визнаних владою небажа­ними або згубними. За способом здійснення цензура поділяється на попередню і наступну. По­передня передбачає необхідність отримання дозволу на вихід у світ книжки, постановку п'єси тощо. Наступна цензура виражається в оцін­ці вже надрукованих, випущених видань та у вжитті заходів заборони або обмеження сто­совно тих, хто порушив вимоги цензури. У більшос­ті сучасних країн цензуру заборонено, крім окремих спеціально визначених випадків. Зокрема, в Україні цензура може запроваджуватися при ого­лошенні режиму надзвичайного або воєнного стану

(СТ. 64 КОНСТИТУЦІЇ України). В. О.Антонов.

ЦЕСІЯ. (лат.cessio — уступка, передача, від cedere – йти, поступатися, підкорятися)—

1) У рим. праві — уступка речі або права ін. особі. Юридично існували два види Ц.: урочиста Ц., що здійснювалася в присутності представників влади, та більш вільна Ц., що була дозволом ін. особі користуватися пев­ною річчю або певним правом.

2) У цивільному праві — уступка кредитором своїх прав на ви­могу за зобов'язанням ін. особі.

3) Передача території однієї держави іншій за домовленістю між ними. Сучасне міжнародне право допускає таку передачу до тієї межі, доки воно не по­рушує права націй на самовизначення. Цесія передбачає відповідну компенсацію, яка може відбуватися у різних формах. Крім цього, цесія вимагає укладення між відповідними державами між­народного договору. Оскільки в багатьох конститу­ціях, у т. ч. в Конституції України, закріплено принцип цілісності й недоторканності державної території, нині цесія застосовується рідко. Згода на обов'язковість міжнародних договорів про набут­тя чи уступки території зазвичай відбувається за процедурою, встановленою для внесення змін до конституції. Цесію необхідно відрізняти від передачі (обміну) невеликих ділянок те­риторії в процесі уточнення лінії державного кор­дону, договір про який ратифікується у від­повідному порядку.

Б. Чехович

ЮВІЛЕЙ.[лат. (annus) jubilaeus — ювілейний (рік)тобто рік відпущення і звільнення рабів (кожний 50-й рік), від давньоєврейського yobel — ра­дісний крик] – календарна дата (день, місяць, рік, річниця), пов'язана з певною важливою історичною подією, заснуванням підприємства, ор­ганізації чи установи, народженням окремої особи, вшануванням пам'яті видатних людей. Порядок організації та святкування ювілею на за­гальнодержавному рівні регламентується ука­зами Президента України «Про впорядкування відзначення пам'ятних дат і ювілеїв» від 2.ХІІ 1995, «Про додаткові заходи щодо впорядку­вання відзначення пам'ятних дат і ювілеїв»
від 17.ХІІ 1999, Порядком підготовки та по­дання КМ України на погодження пропози­цій щодо відзначення пам'ятних дат і ювілеїв(затверджено КМ України 13.УІІІ 2003). Цими акта­ми встановлено, що ювілей підприємств, установ, організацій уперше мають відзначатись у 50-у річницю їх заснування, а наступні — не ра­ніш як через 25 років. Ювілеї видатних людей та їх вшанування мають святкуватись у день їх­нього 50-річчя, з наступним відзначенням ювілею не раніш як через 10 років. Проведення Ю. мають погоджуватися з КМ України або з центр, (місцевими) органами виконавчої влади. Пропозиції щодо відзначення ювілею повинні подаватися до вказаних органів не пізніш як за півроку до дати їх відзначення. Пропозиції мають містити належне обґрунтування що­до необхідності відзначення ювілею, місце і час проведення пропонованих заходів. Разом з пропозиціями подається і список осіб, які включаються до організаційного комітету з підготовки та проведення ювілею, а також проект плану за­ходів, пов'язаних з Ю.

О. В. Бакаев, В. П. Нагребельний

Юліан. (Julianus) Луцій Октавій Корнелій Сальвій Еміліан (близько 100, м. Гадрумет, держава Карфаген, тепер м. Сус, Туніс – р. і м. см. Невід.) – римський юрист. Займав високі державні посади, в т.ч. був намісником на території, заселеній германцями, в Іспанії та Північній Африці. Консул у 148. Був претором, префектом, радником імператорів Адріана, Антоніна Пія, Марка Аврелія і Луція Вера. Останній представник школи сабініанців. За завданням Адріана в 130 переглянув преторські едикти часів республіки, вибрав і систематизував ті з них, які зберігали значення, поставив їх у певному порядку і видав так званий Вічний едикт („Edictum perpetuum”). Цей збірник був фактично кодифікацією преторського права. В ньому поєднувалися едикти міського претора і претора перегринів, подавався едикт курульних едилів. Перша частина збірника стосувалася судочинства перед магістратом, друга – формул і позовів, третя містила постанови про судові рішення та їх виконання.

Як учений Юліан відомий переважно своїми „Дигестами у 90 книгах”(„Digestorium libri XC”), написаними наприкінці правління Адріана та за часів Антоніна. Вони містять коментарі до Вічного едикту, а також консультації і відповіді з інших галузей римського права. Багато витягів з цієї та ін. праць Юліана, відомі з посилань на них ін. юристів.

Є.О. Харитонов, С.В. Глухова

ЮС ГЕНЦІУМ. (лат. Jus gentium) - право на­родів, міжнародне право; — термін римського права, що уособлював систему прав, норм, відмінних від юс цивіле. Останнє походило від потреб род. громади і як суворе, жорстке та обмежене право застосовувалося винятково до рим. громадян, залишаючи неримлян поза сфе­рою його дії. Але ця архаїчна система права не могла зберігатися у незмін. вигляді, коли Рим почав перетворюватися на велику імперію і приваблювати іноземців. їх статус офіційно визнали у 242 до н. є., коли було запровадже­но посаду другого претора (лат. Praetor qui inter peregrinos jus dicit — претор, що вершить суд між перегринами, або praetor peregrinus — претор перегринів), який розглядав спори між іноземцями або між іноземцями і рим. громадянами. Це призвело до виникнення нової системи норм ліберального характеру, яка поєднува­ла ціннісні елементи римського права, так само як елементи іноземного права, передусім грецького, і наповнило їх принципами справедливості та неупередженості. Таким чином, громіздкі формальності юс цивіле значною мірою були усунені, й нова система норм, що діяла на противагу старому юс цивіле, утвердилася як самостійне джерело римського права. Однак юс генціум, як і юс цивіле, регулювало відносини між інди­відами, тому немає підстав для розгляду його міжнародним правом у традиційному розумінні, тобто як такого, що регулює відносини між державами. Проте час від часу римські джерела права за­стосовували зіставлення юс генціум з юс цивіле у ширшому розумінні. Великого значення таке зіставлення їх набуло у першій частині Кор­пус юріс цивіліс — Інституціях, що починаються з вислову рим. юриста Тая (2 ст. н. є.), кот­рий протиставляв юс цивіле, що є правом, яке кожний народ встановлює для себе, Ю. г., встановленому для усіх людей природним розумом і якого дотримуються всі народи (лат. gentes). Це філософське узагальнення римських реа­лій змінило первісне значення юс генціум. Якщо іс­торично встановлене юс генціум лише в окремих випад­ках використовувало іноземний елемент, то у філософському розумінні воно, за Гаєм, виражало універсальне значення його прав, норм та інститутів, що «є повсюди». До них належали, зокрема, прав, норми та інститути, що регулюють шлюб, за­хист власності, відшкодування завданої шко­ди, а також ті, що набули міжнародного характеру, подібно до права посольства або права здо­бичі на війні.

Виникнення нового за природою та змістом юс генціум стало результатом засвоєння Римом кон­цепції юс натурале (права природи, або при­родного права), розробленої грецькими філософами, передусім стоїками у 3 ст. до н.е. Римляни розглядали право природи як дійсне право і відповідно юс генціум – як його втілення. Виняток становило лише рабство, яке також «було по­всюди» і проголошувалося інститутом юс генціум, але таким, що не належить до юс натурале, згідно з яким усі люди є вільними. Таким чином, рим. юристи 2 ст. н. є. застосовували юс генціум і юс натурале майже в однаковому значенні, розглядаючи їх як сукупність правових норм універсального характеру, включаючи норми, що походять від розуму, справедливості та неупередженості.

Отже, історичне значення юс генціум полягало в тому, що з його розвитком як права, котре належить до юс натурале, була створена система загаль­них для всіх народів прав, норм, необхідних для їх співіснування.

Середньовічна Європа, що здійснила у 12 ст. рецепцію Корпус юріс цивіліс, не тільки за­своїла відмінність між юс цивіле та юс генціум, а й розвинула рівень універсальності норм останньо­го в рамках такої своєрідної спільності народів, якою була в цей період Священна Римська імперія. Вона виникла після розпаду Римської ім­перії у складі численних державних утворень, очолюваних монархами, і мала демонструвати світську (імператорську) і духовну (християн­ську) єдність значної частини Європи. Подіб­но до римських юристів, які застосовували принци­пи юс генціум до відносин усередині Римської імперії, новітні юристи вважали само собою зрозумі­лим, що конфлікти між государями в межах Священної Рим. імперії мають вирішуватися з посиланням на Корпус юріс цивіліс, в якому було знайдено чимало прав, принципів для розв'язання спорів, що виникали між монар­хами з приводу здійснення тих чи ін. їхніх прав. Так, рим. право власності було адапто­ване до тер. спорів монархів, а рим. контракт­не право дало поштовх формулюванню права договорів. Крім того, принципи юс генціум адаптува­лися до регулювання таких сфер загального інтересу, як ведення війни, укладання миру, недотор­канність послів тощо. Водночас розвивалася посередницька юрисдикція третейських су­дів, що розглядали спори європейських монархів на основі застосування договір, та звичаєвих норм права, а також принципів розуму, правосуддя і рівності. Таке засвоєння юс генціум супроводжу­валося дальшим розвитком його як юс натурале і визнанням таким, що ґрунтується на загальній згоді.

Значний внесок у розвиток поняття юс генціум як права, що управляє міжнародними відносинами, зробила християнська філософія та пов'язані з нею ідеї про правову єдність світу, які виходили пе­реважно з концепцій природного права. Водночас з юс генціум поступово почали виокремлюватися позитивні норми, що було результатом зростан­ня значення у міжнародних відносинах договорів. Пояснювалося це як економічними факторами (зокре­ма розвитком торгівлі та кап., відносин), так і політичними — боротьбою імператора і папи рим­ського за верховенство у Священній Римській ім­перії, яка поряд з рухом Реформації за релігійну свободу послаблювала і так нестійку єдність її складових частин, та суверенізацією остан­ніх, вінцем якої став Вестфальський мирний договір 1648, що остаточно визнав принцип територіального суверенітету. В результаті юс генціум була відокремлена від етики й теології, її почали розглядати як галузь юриспруденції. Видатними представниками нового напряму в розвитку юс генціум були П. Беям (1505-72), Б. Мала (1548-84), А. Джентілі (1552-1608), Ф. Суарес (1548 -1617), Ф. де Віторія (1486-1546). Останній замінив юс генціум новим терміном юс інтер гентес (лат. Jus inter gentes_ право між народа­ми). Це право вже не обмежувалося західноєвропейськими країнами, а розглядалося таким, що охоплює все людство, оскільки коріниться у природному праві. Але воно регулює лише основні принципи людських відносин, тоді як утілення його в життя здійснюється звичаями та дого­ворами. З кін. 17 ст. термін «юс генціум» почав визнаватися як такий, що регулює відносини незалежних держав.

По суті юс генціум можна вважати прообразом сучасного міжнародного права, яке також ґрунтується на спільних правових ідеях народів, зумовлених загальнолюдською природою, що надає його основоположним нормам універсальне значення. У докт­рині міжнародного права термін «юс генціум» у перекладі англ. мовою іноді вживається як «пра­во націй» (law of nations) або навіть «міжнарод­не право» (international law), тобто як тотожне останнім. Це, однак, не може змінити його значення як джерела римського права, засвоєного і розвиненого в Європі упродовж 12-17 ст., і в оновленому вигляді воно було використане для правової організації нової системи міжнародних відносин, що виходила із суверенної рівності держав, і наприкінці 18 ст. стало називатися міжнародним правом.

В.Н. Денисов

ЮС ДІСПОЗІТІВУМ. (лат.jus dispositivum) – право, спроможне змінюватися на проти­вагу консенсуальним зобов'язанням. У між­нар. праві Ю. д. — партикулярні норми, від­мінні від норм міжнар. юс когенс. Вони є нормами окр. держав і зобов'язують лише ці д-ви, тоді як норми юс когенс є, переважно, нормами заг. міжнар. права і зобов'язують усі д-ви. Будучи «гнучким правом», норми Ю. д. за певних умов можуть змінюватися за згодою сторін. Це залежить від того, чи міжнар. зви­чаєве право є когентним (імперативним) чи ні. Сторони, яй домовляються, можуть на основі договору не тільки відступити від «гнучкого» партикуляр. права, що зобов'язує ті самі д-ви, але також від «гнучкого» заг. звичаєвого права, якщо воно є Ю. д. Вони не можуть законно відступати від заг. звичаєвого права, що має когентний характер, оскільки таке відхилення може зробити договори недійс­ними внаслідок первіс. незаконності змісту і припинити їх дію в майбутньому.

Якщо сторона укладає другий договір, не су­місний зі змістом першого договору, з тією самою стороною, то другий договір є дійсним і його укладення припиняє дію першого до­говору взаєм. згодою відповідно до принципу lex posterior derogate prior (лат. - наступний за­кон скасовує попередній). Але якщо д-ва ук­ладає договір з третьою д-вою, зміст якого порушує більш ранній договір з ін. д-вою, то другий договір не втрачає закон, сили, хоча сторона, що уклала обидва договори, є вин­ною у цьому незакон. акті.

Стосовно багатостор. договорів, то останній договір, який суперечить більш давньому до­говору, є дійсним, якщо обидва договори ук­ладені між одними й тими самими д-вами. Однак складніші проблеми виникають, якщо останній двосторонній чи багатостор. дого­вір, укладений двома або більше сторонами, але не всіма сторонами більш раннього бага­тостор. договору, є несумісним з цим раннім договором. Тут можуть виникати різні ситуа­ції, які також пов'язані з ієрархіч. станови­щем норм Ю. д. і норм юc когенс у міжнар. праві. Так, якщо наст, двосторонній або ба- гатостор. договір, укладений між сторонами — всіма учасниками первіс. багатостор. догово­ру, то його дійсність знову залежить від того, чи відступає ост. договір від когентних норм чи лише від норм Ю. д. більш раннього до­говору. Ост. договір є дійсним, якщо більш ранній договір ясно дозволяє укладати дого­вори цього типу, або розуміється, що первіс. договір розглядається як Ю. д. Більш раннім договором може бути встановлено, що сторо­ни правомочні шляхом прийняття за взаєм. згодою нового договору замінити більш ран­ній договір за умови, що новий договір буде відкритий для доступу первіс. сторін. У такому разі більш ранній договір залишається чин­ним для первіс. сторін, які не є сторонами більш пізнього договору і не приєдналися до нього. Але більш ранній договір може містити когентні норми, і в такому разі ост. двосто­ронній чи багатостор. договір, укладений не всіма первіс. сторонами, при відхиленні від цих норм є не тільки незаконним, а й недійс­ним. Такий підхід застосовується не лише до первіс. дійсності наст, договору, а й до при­пинення дійсності першого договору. Менша кількість учасників першого багатостор. дого­вору не може законно змінити більш ранній договір чи відступитися від нього навіть за взаєм. згодою.

В. Н. Денисов

ЮС ЕКВУМ. (лат. Jus aequum — рівне, спра­ведливе право) — неупереджене право. В рим. праві цей термін був тотожним терміну еквітас (лат.aequitas— справедливість, рівність перед законом) і використовувався на про­тивагу юс стріктум (лат.jus strictum— суворе право) для вираження пристосування (адап­тації) права до обставин індивід. випадку. У міжнар. праві виражає прав, порядок, в якому права є відносними і мають здійснюватися розумно і добросовісно. В сучас. міжнар. пра­ві договірні права, як правило, формулюються як норми Ю. е. Однак, якщо сторони бажа­ють, вони можуть створювати консенсуальний юс стріктум, напр., згідно з формулою «за всіх обставин».

У процесі створення відносних прав типовим наміром сторін є те, що ці права мають тлу­мачитися неупереджено, а саме в дусі добро­совісності, заг. смислу і розумності. Таким чином, добросовісність у цьому контексті не обме­жується більше тим, що вона первісно означа­ла на поч. фазі еволюції міжнар. права дого­ворів, а саме bona fides (лат. — добросовісність) як відмінне від mala fides (лат. — нечесні наміри, недобросовісність), оскільки в сучас. міжнар. праві більше наголошується на за­стосуванні норм Ю. е. як відмінних від норм юс стріктум. Таким, напр., є значення п. 2 ст. 2 Статуту ООН, згідно з яким д-ви ма­ють добросовісно виконувати взяті на себе зобов'язання за цим Статутом. На рівні міжнар. судів і трибуналів та навіть на найширшому рівні існує практика тлума­чення і застосування міжнар. права як Ю. е. Сторони, що беруть участь у міжнар. спорах, добровільно підкоряються юрисдикції між­нар. суд. установ. Відповідно під консенсуальним характером компромісу (рішення) розу­міється, що самі сторони та суд. органи, які наділені делегованою компетенцією, мають здійснювати свої права та обов'язки розум­ним і справедливим способом. Сьогодні між­нар. суди і трибунали мають тенденцію засто­совувати всю сферу дії норм міжнар. права як Ю. е., і це перетворює зобов'язання абс. ха­рактеру на відносні зобов'язання, в яких еле­менти Ю. е. набувають вирішального значен­ня. Крім того, чітке включення до ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН заг. принци­пів права як третього правостворювального процесу (після міжнар. конвенцій і міжнар. звичаїв) також є правовим способом для пе­реходу міжнар. права від норм юс стріктум до норм Ю. е.

В. Н. Денисов.

ЮС НАТУРАЛЕ. (лат. Jus naturale – природне право) — право, що складається з принципів, які походять від розуму, природи та Бога й яких люди мають дотримуватися так само, як і норм позитивного права, що виникли на їх основі, створюючи тим самим нормат. за­сади для об'єднання всього людства в єдине ціле. У римському праві Ю. н. пов'язане з ви­никненням і розвитком у його структурі тако­го самостійного джерела права, як юс генціум, що діяло на відміну від юс цивіле. Поява юс генціум була зумовлена перетворенням респ. Риму на імперію з підкореними народами і необхідністю урегулювання відносин рим­лян з неримлянами та останніх між собою, оскільки юс цивіле, будучи традиційним рим. правом, регулювало відносини виключно між римлянами.

Спочатку прав, принципи та інститути юс генціум не мали пост, характеру; вони засто­совувалися лише зрідка. Але з розширенням Рим. імперії та розвитком сусп. зв'язків у її межах римляни надали цьому джерелу права універс. значення, сприйнявши цю ідею від принципів та інститутів грец. права, а саме тієї частини «законів еллінів», що виходила з концепції природ.права. Так, «закони ел­лінів» складалися частково зі звичаїв, заснова­них на природ. праві, а частково — з договорів, що укладалися між окр. містами-державами. І саме перші походили від природного або універс. принципу справедливості й неспра­ведливості, що діяв незалежно від будь-якого взаєм. зв'язку чи договору, і дотримання яко­го, за висловом Арістотеля, визнається всіма людьми.

Римляни засвоїли концепцію природ. права у формі, наданій їй стоїками, які виходили з універсальності рац. природи людини. Сфор­мульована стоїками теорія природ, права виз­начала його таким, що походить від власти­востей внутр. природи права, і ці властивості є незмінними та вічними. Звідси природ, пра­во розумілося стоїками як таке, що є осно­вою для абс. права, якому має відповідати право, що створюється людьми. Стоїки, од­нак, сприяли не лише утвердженню ідеї уні­версальності права, що виходила з рац. при­роди людини, а й розвитку ідеї універсального співтовариства людства, що також було найвеличнішою ідеєю людства. Так, якщо для рим. юристів принцип природної справедли­вості (неупередженості) був підґрунтям для координації різноманіт. звичаїв та законів, з якими вони стикалися, і необхідністю приве­дення їх до певної єдності, то для Цицерона і Сенеки як держ. діячів універсалізм природ. права стоїків слугував моральним виправдан­ням утворення Рим. імперії. У Середньовіччі концепція природ. права ототожнювалася зі священ. правом (правом Бога) через визначення кагал, церквою на чолі з римськими папами її провід, місця в доктринальній системі духовних цінностей. Це привело до того, що природне право розгля­далося як право істотно більшого значення, ніж закони, створені людьми. В цей час пи­тання природ. права передусім розглядалися у сфері теології та етики, але деякі з них безпосередньо стосувалися відносин правителів Священної Римської імперії. Дезінтеграція ос­танньої та послаблення у зв'язку з цим впли­ву римських пап як корпорат. органу церкви відбилися і на концепції природ. права, яка перестала розглядатися в абсолютизованому значенні.

Період 15—16 ст. характеризується переходом від Середньовіччя до сучас. світу, в якому розвивалися мистецтво та л-ра, які разом з від­криттям Нового Світу сприяли розширенню взаємовідносин між народами, і значними темпами відбувався процес становлення між-нар. права, в якому провідна роль належала концепції природ. права. Так, ісп. правозна­вець і теолог Ф. Віторія обгрунтував прин­цип, згідно з яким народи світу встановили співтовариство, засноване на природ. розумі та соціальній взаємодії. У 1582 Б. Мала вису­нув доктрину, згідно з якою Ю. н. та юс генціум розглядалися як такі, що встановлюються заг. згодою. Потім А. Джентілі охарактеризу­вав право війни як таке, що засновується на природ, розумі та згоді. Ост. представник до­ктрини міжнар. права цього періоду Ф. Суарес наполягав на моральному значенні зо­бов'язань юс генціум, звертаючи увагу на те, що різні д-ви, хоча є незалежними, водночас — члени люд. раси, зв'язаної правом пове­дінки, заснованим на природ. розумі та зви­чаї. Особливе значення при цьому він нада­вав єдності людства та спільноті держав, що управляється правом, зумовленим природ. розумом і заг. звичаєм, який у підсумку зале­жить від Бога. Наст, період розвитку концепції природ. пра­ва в міжнар. праві пов'язаний з Г. Гроцієм, який поставив за мету знайти норми права націй, які є вічними, незмінними та незалеж­ними від згоди держав. Він виводив їх з норм справедливості, що зв'язують людей, які ме­шкають у єдиному соціальному середовищі, незалежно від будь-яких позит. законів люд. установ, або із загальноприйнятих норм, а та­кож з норм, що називаються природ. правом, які застосовуються у взаємовідносинах окр. спільнот людей, які мешкають у под. стані. І в наст, період природне право визнавалося у доктрині однією з основ міжнар. права, хоча і в ін. співвідношенні з його позит. норма­ми. Такі доктринальні погляди щодо ролі та місця природного права в розвитку міжнар. права висловлювали Р. Зьоч, Т. Гоббс, С. Пуфендорф, К. Бейнкерсгук, В. Вольф, Е. Ват-тель та ін., і вони стали основою для виник­нення у 17—18 ст. трьох шкіл міжнар. права — «натуралістів», «гроціанців» та «позитивіс­тів», які значно вплинули на розвиток міжнар.-правової доктрини та практики. їхні пред­ставники головним чин. виходили з відмінностей між природ. правом націй, яке обстоювалося Г. Гроцієм, та звичаєвим або добровільним (лат. voluntarius — добровільний, вчинений за власною волею) правом націй, заснованим на їх вільній згоді, яке обстоювали Р. Зьоч, К. Бейнкерсгук та ін. позитивісти. Отже, при­род.праву належить видатна роль у розвитку міжнар. права. Як зазначив Г. Мейн (Велико­британія), «найважливішим призначенням пра­ва природи було те, що воно заклало основу для сучасного міжнародного права». У 19 — на поч. 20 ст. аж до Першої світ, війни 1914—18 прогрес міжнар. права характеризу­вався збільшенням та, зрештою, переважним впливом позит. школи права, особливо в осо­бі її нім. представників. Цей період визнача­ється крайньою доктриною держ. суверенітету, яка заперечувала дійсність ін. джерел міжнар. права, ніж тих, що пов'язані з волею держав. Вона була виключно послідовною у тому, що не визнавала відмінності між справедливою та несправедливою війною, і війна сприйма­лася як цілком норм, спосіб здійснення нац. політики.

Після Першої світ, війни в міжнар. праві та доктрині відбулися радикальні зміни. Широ­ко була сприйнята необхідність визнання норм справедливості та заг. принципів права як структур, складових позит. міжнар. права. За словами Л. Огшенгейма та Г. Лаутерпахта (Ве­ликобританія), «твердий позитивізм не може більше розглядатись як такий, що існує в чинному міжнародному праві». А після Дру­гої світ, війни 1939—45 поновився інтерес до природ. права з певним наголосом на соціол. тлумаченні міжнар. права. Сьогодні найваж­ливішим є розуміння природ. права як пану­вання розуму, що визначено ще в концепції Г. Гроція, яка нічого не має спільного з праг-мат. тлумаченням цього права. У сучас. умовах концепція природ. права від­криває нові можливості для розвитку міжнар. права. Панування природ. права, яке визна­ється знову та інкорпорується в юрид. систему, в т. ч. шляхом сприйняття осн. принципів, які не можуть бути знищені юрид. зобов'я­заннями, що конфліктують. Міжнар. органі­зації, насамперед ООН, визнають, що осно­вою будь-якого права є справедливість, і цей факт відображений у ст. 1 Статуту ООН, яка, характеризуючи цілі Організації, посилається на необхідність діяльності її членів «у згоді з принципами справедливості та міжнародного права». Відповідно Міжнар. суд ООН (ст. 38 Статуту МС) зв'язаний застосуванням не лише позит. права (договірне право, міжнар. зви­чай), а й «загальними принципами права, ви­знаними цивілізованими націями», що ви­никли і діють як природно-правові принципи (див. Норма міжнародного права). Так, у спра­ві брит.-алб. спору про проходження через канал Корфу Міжнар. суд ООН зобов'язав прибережні д-ви попереджати судна, що про­ходять у прибереж, водах, про небезпеки, які їм загрожують, виходячи виключно з прин­ципів людяності, які, на його думку, мають абс. значення; цим самим Суд чітко дав зро­зуміти, що визнає природно-правові принципи. Ген. секретар ООН у своєму Меморанду­мі, представленому ГА ООН 1948, заявив: «Іс­нує основний принцип міжнародного права, який містить певні загальні стандарти пове­дінки, що передбачають пріоритет над волею індивідуальної держави... Не визнається жод­ної відмінності між моральними законами, що застосовуються до індивідуальних грома­дян та націй. Існує лише один єдиний стан­дарт поведінки між нацією і нацією та між людиною і людиною... Звідси жодна нація не може вимагати звільнення від дотримання морального закону на підставі політичного, економічного або расового верховенства або особливої національної культури, до якої во­на належить, щоб бути вищою порівняно до культури інших держав». Вироки на процесі військ, злочинців у Нюрнберзі та Токіо за злочини проти миру і людяності також частко­во були засновані на порушенні загальних принципів, що сприймаються цивіліз. людст­вом і визнаються люд. розумом. Як підкрес-лює А. Фердросс (Австрія), «позитивне міжна­родне право залежить від певних, йому адресо­ваних правових принципів. Тому ці принципи створюють нормативну основу, що поєднує всі держави в єдине ціле. Без такої єдності спільнота держав розпалася б на окремі групи держав, які безперестанно ворогують між собою”.

В.Н. Денисов

ЮС ПРЕТОРІУМ. (лат. Jus praetorium) – преторське право.

ПРЕТОРСЬКЕ ПРАВО – система приватного права Давнього Риму, що склалася на основі претор, едиктів. Для здійс­нення своїх повноважень і в межах своєї судочинської компетенції претор перед вступом на посаду проголошував едикт, у якому викла­дав правила судочинства. Ці правила були обо­в'язковими упродовж того року, коли він вико­нував свої функції. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, в якому формулював свої правила, що грунту­валися на тих правилах його попередників, які себе виправдали і виявилися доцільними. Потреба у розробці й проголошенні нових правил судочинства була зумовлена нездатніс­тю класичного цив. права надійно захистити підносний, що складалися під тиском нових соціально-екон. умов. Претор не був зв'яза­ний чинним зак-вом. Він проголошував свої правила судочинства, виходячи з власного ро­зуміння ситуації. П. п. було засобом швидкого реагування на зміни в соціально-екон. Житті сусп-ва.

О. А. Підопригора.

ЮС ЦИВІЛЕ. (лат. Jus civile ) – термін римського права, який згідно з визначенням римського юриста Е. Папініан, даним у Дигестах Юстиніана, є правом, що походить від статутів, плебісцитів, сенатус-коисультів, указів імператора та авторитетних юристів. Етимологічно Ю. ц. вказує на право, надане гр-нам (лат.cives), а з посиланням на Рим є цивільним правом для рим. гр-н (лат. Jus civile proprium Romanorum — власне римське цивільне право). Для юристів респ. Риму Ю. ц. було правом, що застосовувалося до взаємовідно­син громадян, і, отже, приватним правом. Ранні трак­тати, присвячені Ю. ц. [„Libri luris civilis”або „Commentarii juris civilis (або de jure civili”], стосувалися майже виключно приватного права. Одним з найвідоміших коментарів Ю. ц. бу­ло «Цивільне право у трьох книгах» («Libri tres juris civilis») рим. юриста М. Сабіна. Його системи дотримувалися і пізніші юристи, які називали свої праці «відповідно до Сабіна» (ad Sabinum).

В рим. праві протилежністю Ю. ц. є юс преторіум, або юс гонораріум (лат. Jus praetorium, абоjus honorarium), — преторське право, за яким претори, будучи вищими магістратами в респ. Римі після консулів, мали право ого­лошувати едикти народу (лат. Jus edicendi), щоб підтримати (лат.adjuvare), доповнити (лат. supplere) або виправити (лат.corrigere) існуюче право в інтересах громади (лат. Proper utilitatem publicum – власне суспільної ко­ристі) і таким чином врахувати умови прав, та економічного розвитку останньої. Це стосувалося й Ю. ц., яке також могло змінюватися пре­тор, правом (Дигести Юстиніана). Преторсь­ке право стосувалося насамперед процедур, заходів, які, не змінюючи структури первісних інституцій, реформували їхню захисну функ­цію, що іноді призводило до істот, змін в чин­ному праві. Водночас Ю. ц. було відмінним і від юс генціум, що частково збігалося з юс преторіум. Термін «юс цивіле» також застосо­вується до системи норм приват. права, яке саме в цьому значенні називається «цивільним Правом».

В. Н. Денист.

ЮСТИНІАН I . Юстиніан Флавій Петр Савватій (бл. 482-483, Таурісій, Верх­ня Македонія — 14.ХІ 565, Константинополь) — імператор Візантії (Сх. Рим. імперії; 527— 565). В період прав­ління Ю. І були про­ведені зоконодавчі та адміністративні реформи, які сприяли централізації влади і зміцненню Візантійської ім­перії. За його ініціа­тивою була здійснена кодифікація рим. права у формі Корпус Юріс цивіліст. Юстиніан І укрупнив адміністративні округи, заборонив продаж посад, боровся з корупцією, сприяв розвитку приватної власності. В управлінні державою відзначався жорстокістю.

Л.М. Маймескулов