VIII. Громадянське суспільство
Вставка 5а
ХІV. Політичні еліти та політичне лідерство
1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії
ХVI. Практична політологія
1. Політична діяльність
2. Політичний менеджмент
2. Політичний маркетинг
Література
Вставка 118а—118б
Існують різні концепції влади, серед них — марксистська, біхевіористська, реляціоністська, системна, телеологічна, структурно-функціональна, психологічна та ін.
Марксистська концепція влади виходить з того, що природа владних відносин пов’язується з виявленням соціально-політичної ролі власності, розповділом суспільства на онтагоністичні класи з протилежними інтересами. Марксистська теорія вирішаль2не значення в реалізації політичної влади надає народним масам, класам та соціальним групам. Характерною ознакою цієї доктрини є те, що держава розглядається як головний чинник політичної влади, а форми правління трактуються як специфічний спосіб забезпечення класового панування.
Біхевіористська концепція влади. Англійське слово behavor у перекладі означає «поведінку». Біхевіоризм у політології вперше було застосовано американськими вченими для наукового аналізу емпірично достовірних фактів політичної поведінки індивідів. При цьому поведінці людей надавався суто політичний характер.
В реляційних концепціях влади (реляція — донесення) остання постає як можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, не дивлячись на активний чи пасивний спротив інших індивідів чи соціальних груп.
Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є розгляд політичної системи на макрорівні (як атрибут макросоціальних систем), мезорівні (на рівні конкретних систем), — сім’ї, організації, мікрорівні — влада як взаємодія індивідів в рамках специфічної соціальної системи.
Телеологічна концепція владирозглядає останню як результат здійснення певних цілей та одержання раніше запланованих результатів.
Структурно-функціональна концепція.Згідно цієї доктрини влада виступає як прояв ієрархічної побудови суспільства та особливий вид відносин між підлеглими і керівниками.
Психологічна концепція владивиходить з того, що ставлення індивіда до політики обумовлюється психологічним механізмом його особистості. Для прихильників цього напрямку (З. Фрейд та ін.) проблема влади — це проблема панування підсвідомості над людською свідомістю та поведінкою.
Отже, вказані вище підходи до вивчення влади свідчать про великий інтерес у світі до проблеми влади, про надзвичайну складність її.
Вставка 121а-б-в
У суспільному житті мають місце такі основні способи завоювання та досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція, мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Як свідчить досвід людства, спосіб здобуття влади зумовлює характер дальшої діяльності політичних сил, які приходять до влади.
Політична влада відіграє надзвичайно велику роль в житті суспільства і виконує такі головні соціальні функції.
Інтегративна функція. Одним з головних призначень влади є інтегрування зусиль різноманітних соціально-політичних сил, політичних партій та суспільних об’єднань на платформі загальнонародних інтересів. Саме в такий спосіб владні структури намагаються уникати конфронтаційних проявів, запобігати конфліктам і долати їх, спрямовуючи хід політичних подій у конструктивне русло
Регулятивна функція.Важливим призначенням влади є регулювання життєдіяльності суспільства. Володіючи такими інструментами, як право та система політичних норм, владні структури здійснюють політико-нормативне регулювання всіх процесів суспільного життя.
Мотиваційна функція.Однією з функцій влади є формування мотивів політичної діяльності, підпорядкування суспільно значущим мотивом усіх інших мотивів політичної діяльності різноманітних політичних сил та політико-організаційних структур.
Консолідуюча функція.Важливим призначенням влади є консолідація всіх елементів політичної системи. Ураховуючи характер і тенденції розвитку в суспільстві політичних відносин, політичних інститутів, норм політичного життя, а також виходячи з особливостей функціонування політичного режиму та рівня політичної культури, органи влади намагаються не допустити виявів конфронтації та консолідувати суспільство. Якщо влада є нездатною консолідувати різноманітні елементи політичної системи, це може призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз.
Стабілізаційна функція.Влада є важливою стабілізуючою силою організації суспільного й політичного життя. Стабільність влади виявляється у постійному зміцненні політичної системи, безперервному оновленні та розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та захисті політичних прав та свобод громадян.
Слід зазначити, що за певних умов розвитку політичного життя суспільства влада може стати й дестабілізуючим чинником. Це буває тоді, коли стара влада виявила повну нездатність управляти державою, або тоді, коли нова влада ще перебуває в у процесі становлення і не має підтримки більшості народу. За таких умов ситуацією нестабільності в суспільстві може скористатися добре організована політична сила і на хвилі загальнонародного невдоволення тривалим нехтуванням економічними та соціальними проблемами суспільства прийти до влади.
Отже, функціонування влади є важливим чинником життєдіяльності суспільства та його політичної системи, бо влада пов’язує всі політико-структурні елементи в одне ціле. Поділяючись у демократичному суспільстві на законодавчу, виконавчу та судову гілки, влада стає гарантом політичного розвитку та життєдіяльності всього суспільного життя.
Вставка 162а
До ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.
Вставка 163а
До політичних партій соціал-комуністичного спрямування відносяться Комуністична парія України (КПУ), Соціалістична партія України (Соц. ПУ), прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).
Найбільш важливою партією лівого спектра є Комуністична партія України.
Вставка 166а
VIII. Громадянське суспільство
1. Громадянське суспільство як передумова створення демократичної політичної системи.
Громадянське суспільство — це суспільство громадян, яке характеризується сомоуправлінням вільних індивідів та добровільно сформованих ними організацій. Громадянське суспільство, як сфера самоуправління вільних індивідів, захищається відповідними законами від свавілля та жорсткої регламентації з боку органів державної влади. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава виступають як взаємопов’язані інститути, функціонування яких здійснюється через верховенство закону як надійного гаранту та захисту прав та свобод громадян.
Громадянське суспільство може існувати виключно в умовах демократії. В той же час високий рівень розвитку і функціонування громадянського суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як показує суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства продовжує залишатися однією з головних умов існування сьогодні в світі тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака громадянського суспільства полягає в існуванні й забезпеченні багатоманітних прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати й відстоювати свої інтереси, погляди на переконання.
Початок формування елементів громадянського суспільства сягають Давніх Греції та Риму. Відтоді з’являється й саме поняття «громадянин». У Стародавній Греції у боротьбі народних мас з олігархією з’являється напівобщинна та напівдержавна форма співжиття — держава-поліс як своєрідний досягли за часів правління Перікла. Ось як сам Перікл характеризував державний устрій своєї країни того часу: «…він називається демократією через те, що основа його не меншість, а більшість громадян. Вона, згідно з нашими законами, надає всім громадянам рівних прав… Ми живемо вільні в нашій державі: ми не виношуємо у нашому щоденному житті підозри один до одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого незадоволення… Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів в житті, громадському переважно, через повагу до них. Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо, зокрема, ті закони, які встановлено на користь скривджених, і, хоч це закони не записані, вони завдають загальновизнаної ганьби тим, хто їх зневажає».1
Таким чином, з вище наведених слів давньогрецького політика Перікла випливає те, що він вважав демократичним тільки той устрій, який базувався на перевазі більшості, повазі однієї людини до іншої та доброчесності. Це дає змогу стверджувати, що витоки самої ідеї громадянського суспільства йдуть до політико-суспільної думки того часу. Її ми знаходимо в ідеї поліса Арістотеля, societas civilis — Ціцерона та ідеях природного права2. Так, Ціцерон, наприклад, підкреслював, що «надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава. Але, що являє собою громадянська община, як не силу людей, які пов’язані між собою»3.
Оригінальними й самобутніми на аналіз цієї проблеми залишаються погляди видатного італійського політичного мислителя Нікколо Макіавеллі. В своєму головному творі «Державець» Н. Макіавеллі підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнові й особисті права своїх підлеглих. В його творі чітко простежується опис елементів народжуваного громадянського суспільства як спільності людей, що протилежна державі, бо остання прагне своїми діями підірвати будь-яку самодіяльність суспільства, щоб панувати над ним. Багато цікавого в творі Макіавеллі ми знаходимо щодо аналізу таких неполітичних сфер життя, як праця, сім’я, любов, задоволення людьми власних потреб, тобто проблем приватного життя. «Він (державець) зобов’язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби вони упорядкували свої володіння, не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші — розпочинали торгівлю, не боячись, що їх знищать податками»4. Отже, Н. Макіавеллі проводив різницю між державою і громадянським суспільством, яке функціонує за своїми власними законами і автономне по відношенню до держави, хоча остання весь час намагається підкорити собі всі сфери життя суспільства.
З цього часу майже до XVII ст. в суспільній думці не виникало нових ідей з приводу громадянського суспільства. Принципово нову концепцію громадянського суспільства висунули англійські політичні теоретики Т. Гоббс та Д. Локк. Т. Гоббс у своєму знаменитому творі «Левіафан» підкреслював, що якісно нове людське співжиття виникає внаслідок переходу від природнього стану з війною всіх проти всіх до впорядкованого культурного суспільства з державою. Лише домовившись про створення держави, зазначав Т. Гоббс, громадяни встановлюють в суспільстві відносини спокою і порядку та створюють умови для виникнення якісно нових суспільних зв’язків.
Продовжуючи розробку цієї проблеми, Д. Локк зазначав, що люди до створення держави розпоряджалися своїм майном та своїми правами згідно закону природи. Але, щоб гарантувати собі права та свободи і захистити свою власність, люди створюють державу. Д. Локк у своїх творах використовував поняття «громадянське суспільство» і «держава» як взаємозамінні.
Подальшу розробку цієї проблеми ми знаходимо в дослідженнях французьких мислителів Ш. Монтеск’є і Ж.-Ж. Руссо. Ш. Монтеск’є у своїх творах, особливо у своїй знаменитій праці «Про дух законів» стверджував, що суспільство лише тоді може успішно функціонувати та розвиватися, якщо в ньому панують республіканські закони. Ось чому він так палко відстоював ідеї парламентаризму, законності, сформулював концепцію правової держави з розподілом влади на законодавчу, виконавчу та судову. На його думку, у справжній державі «шануватимуть людей не за їхні зовнішні таланти та властивості, а за їх справжні якості»5.
Ж.-Ж. Руссо відстоював ідею суверенності волі народу. Виходячи з ідеї, що джерелом влади може виступати тільки народ, він протиставляв теорії розподілу влад свою систему постійно діючого в державі плебісциту по вирішенню суспільно-політичних проблем. Для французького політичного мислителя терміни «громадянське суспільство» й «держава» виступали синонімами. Головною ознакою громадянського суспільства, на його думку, виступає участь кожного громадянина в державних справах та безумовне повновладдя народу. Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)»6.
Громадянське суспільство й державу вперше чітко виокремив відомий німецький філософ Г. Гегель. Він дійшов висновку, що соціальне життя, яке так характерне для громадянського суспільства, принципово відрізняється від світу сім’ї і від публічного життя держави. «Громадянське суспільство, — зазначав Гегель, — є диференціація, яка виступає поміж сім’єю та державою, хоча розвиток громадянського суспільства постає пізніше за розвиток держави»7. У сферу функціонування громадянського суспільства німецький мислитель включав ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, призначенням яких виступало забезпечення життєдіяльності суспільства. На думку Г. Гегеля, громадянське суспільство включає в себе комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, відносини яких здійснюються цивільним правом і діяльність яких прямо не залежить від дій держави. Поява громадянського суспільства, яке грунтується на системі приватної власності і всезагальній формальній рівності людей, стала можливою лише з утвердженням буржуазного суспільства.
Досліджуючи природу громадянського суспільства, ще один відомий французький мислитель А. Токвіль підкреслював, що етичні, релігійні, професійні, робітниці і локальні об’єднання складають ту структуру громадянського суспільства, з якої може виникнути правова держава.
В сучасних умовах помітно зріс загальний інтерес до розробки проблем громадянського суспільства. Сьогодні наукові дослідження громадянського суспільства здійснюються в органічному зв’язку з проблематикою правової та соціальної держави. Зусиллями сучасних політологів політична теорія поповнилася багатьма новими положеннями, а саме: громадянське суспільство виступає основою держави, його розвиток відбувається у тісному взаємозв’язку із становленням правової держави; для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створювати надійний механізм взаємодії та збагачення; не лише держава, а й інші інститути самого громадянського суспільства можуть негативно впливати на інші його складові; формування громадянського суспільства є передумовою становлення політичної демократії, обмеження всеохоплюючої ролі держави. Подальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадським, а держава — демократичною державою.
Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні багатоманітних та різнобічних прав людини. Особистість в громадянському суспільстві має гарантовані законами права вибору різноманітних форм економічної, соціальної та інших форм діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду тощо.
Економічною основою громадянського суспільства виступають відносини ринкового характеру. Для цих відносин характерною ознакою виступають різноманітні форми власності з акцентом на приватну власність. Наявність власності у громадянина спонукає його до ділової активності та плідної роботи, постає умовою свободи особистості в суспільстві.
Політичною основою громадянського суспільства виступає демократична правова держава, забезпечення кожному громадянинові можливості приймати участь в державних та громадських справах. В демократичній правовій державі абсолютно недопустима будь-яка дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними та іншими ознаками. Характерною ознакою такої держави виступає вільне самовизначення людини в її світоглядних та духовних уподобаннях, гарантії життя та безпеки людини, всебічний захист багатоманітних прав людини з боку судових органів та громадських організацій.
Соціальною основою громадянського суспільства виступає суспільство з динамічною соціальною структурою, яка весь час розвивається та вдосконалюється. Для духовного життя громадянського суспільства характерного ознакою виступає високий розвиток освіти, науки, мистецтва, індивідуальний вибір культурних цінностей. Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації різнопланових духовних інтересів людей і виступає важливою умовою розвитку й вдосконалення громадянського суспільства.
Таким чином, головними ознаками громадянського суспільства є:
— динамічна соціальна структура суспільства, яка знаходиться в постійному розвитку і відокремлена від держави;
— ринкові економічні відносини, які формують демократичну політичну систему, де правова, демократична держава витупає породженням громадянського суспільства;
— сфера вільного вияву, реалізації багатоманітних та різнобічних інтересів громадян; їх свободи;
— сфера особистого, реального та безпосереднього життя людей на відміну від держави як умовного формального життя;
— сфера пріоритету громадянських прав особистості та повазі її до державних законів;
— плюралізм ідей, поглядів переконань та соціальних ініціатив тощо.
Вказуючи на альтернативність ознак та рис громадянського суспільства і правової демократичної держави, слід зазначити, що це свідчить не про антагоністичність цих сфер суспільного життя, а про їх взаємозалежність та взаємообумовленість. Як без громадянського суспільства не може бути правової демократичної держави, так і без такої держави не може ефективно функціонувати й динамічно розвиватися громадянське суспільство. Ось чому громадянське суспільство й демократична правова держава сьогодні виступають двома складовими одного цілісного життя людини і сучасного загальноцивілізаційного розвитку суспільства.
2. Становлення громадянського суспільства в Україні.
Перші елементи формування громадянського суспільства на території сучасної України сягають у сиву давнину. Ще в VII—V ст. до н. е. на землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі міста—держави: Олівія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами правління від монархії до аристократичної та демократичної республіки. Коли в ІХ ст. була створена Київська Русь, її основними державними інститутами стали князь, князівська рада та народне віче. Як свідчать про цей період нашого політичного розвитку писемні пам’ятки, надзвичайно великі повноваження належали народному зібранню громадян — віче. Діяльність віче поширювалася на всі функції державної влади, у тому числі вибори князя, укладання з ним договору та ради з найважливіших питань суспільно-політичного життя.
Пізніше, вже за часів феодалізму селяни об’єднувалися у сільські общини, обираючи із свого середовища отаманів, старшин та інших представників громадськості. Особливе місце у формуванні рис громадянського суспільства та боротьбі за волю й незалежну, суверенну державу належить козацтву. Як підкреслює один із найбільш авторитетніших дослідників цього питання Д. Дорошенко, «козаччина — є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…»9.
Найбільш повною ідеї громадянського суспільства та становлення демократичних засад вітчизняного державотворення знайшли своє втілення в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Хоча це конституція не була впроваджена в життя, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Вперше ідеї громадянського суспільства та українська державна ідея знайшли втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правом міст»10.
Поширенню ідей української державності на українських землях значною мірою сприяв розвиток громадянина. Виникнувши як термін після Французької революції XVIII ст., поняття «громадянин» набуло широкого вжитку в усіх європейських країнах і в Україні, зокрема. Відношення окремих громадян до держави та її інститутів проявлялося через власність, сім’ю, різноманітні організації. Кожний індивід в процесі своєї життєдіяльності так чи інакше був пов’язаний з функціонуванням тієї чи іншої організації або групи, що сприяло розвитку в ньому рис громадянина. Роздумуючи над цим питанням, наш видатний вітчизняний просвітитель і поет Григорій Сковорода висунув ідею суспільної, позастанової цінності людей, праці, рівності й однакової моральної значущості всіх видів трудової діяльності. Ці ідеї дуже співзвучні з ідеями західноєвропейських мислителів щодо проблем формування і розвитку громадянського суспільства.
1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив суверенну волю побудувати українську незалежну державу. На цьому шляху зроблено чимало. Це насамперед прийняття Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. В її основі — сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття. Так, декларація не обмежується проголошенням права народу України вирішувати свою долю. Вона визначає сучасне комплексне наповнення цього права — верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках. Передбачається народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її економічна самостійність, екологічна безпека, національно-культурне відродження українського народу. А поряд з тим гарантується вільний національно-культурний розвиток усім національностям, що проживають в Україні. Всі розділи Декларації пройняті гуманізмом і демократизмом. Так, проголошуючи Україну суверенною національною державою, Декларація виходить з того, що її народ як єдине джерело державної влади в республіці — це громадяни всіх її національностей.
Наступний історично значимий крок — це прийняття Конституції України 25 червня 1996 року. В цьому головному політико-юридичному документі підкреслюється, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, багатопартійності, розвитку самоврядування. В статті 3 Конституції України проголошується «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави»11.
В сучасних умовах формування в Україні громадянського суспільства та створення незалежної, демократичної, соціальної і правової держави відбувається паралельно. Прискоренню цьому процесу активно сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази нашого суспільства з урахуванням власного та світового досвіду. Громадяни, громадські організації та різноманітні політичні інститути нашого суспільства за цих умов намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн у справі захисту прав і свобод кожної людини. Як засвідчує світовий політичний досвід, саме з усвідомлення кожною людиною думки про свою самоцінність, про спроможність і можливість своєю працею побудувати краще життя своїй родині й суспільству в цілому й розпочинається процес становлення громадянського суспільства.
Суспільний прогрес в Україні в сучасних умовах можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства. Всі політичні спроби здійснити в нашій державі радикальні зміни, і в першу чергу в економіці і соціальній сфері, будуть марними без урахування людського чинника і глибини розвитку громадянського суспільства.
Людина, взаємодіючи з державою і громадянським суспільством, повинна виступати на тільки в ролі суб’єкта приватного права, а й як носій громадянина в демократичному суспільстві визначаються юридичними законами, які приймаються державою, а діяльність останньої теж повинна здійснюватися у межах нею прийнятих правових процедур. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою. З цього приводу в Конституції нашої держави зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»12.
В Конституції України та в Законі Верховної Ради «Про місцеве самоврядування», що був прийнятий в травні 1997 р., чітко визначені й сформульовані права та обов’язки органів місцевого самоврядування. Згідно цього закону, держава надає широкі права територіальним спілкам громадян та їхнім органам вирішувати різноманітні місцеві завдання в інтересах населення під свою відповідальність і у межах закону.
Весь світовий досвід переконливо засвідчує, що саме місцеве самоврядування створює необхідні умови для наближення влади до населення. Функціонування гнучкої системи місцевого самоуправління, яке б враховувало місцеві умови та їх особливості. Для здійснення своїх повноважень органи місцевого самоврядування повинні виконувати такі основні функції:
— захищати населення від тиску з боку центральних органів влади;
— організовувати надання житлово-комунальних, медичних, транспортних, культурних та інших послуг з найбільшою ефективністю для населення.
— Піднести активність населення з тим, щоб воно безпосередньо мало змогу брати участь у вирішенні місцевих питань, місцевих проблем тощо.
Не може бути сумнівів у тому, що формування в Україні сучасної і ефективної діючої системи місцевого самоврядування виступає важливим чинником побудови правової, демократичної держави. В той же час розвиток громадянського суспільства і його взаємодія з функціонуванням правової, демократичної держави багато в чому буде залежати від оптимального співвідношення між системою органів місцевого самоврядування.
Сьогодні самоорганізація громадянського суспільства в Україні виявляється в діяльності різноманітних організацій в економічній, соціальній та духовній сферах. Так, в економічній сфері такими організаціями виступають приватні колективи, підприємства, кооперативи, різні асоціації, корпорації. У соціальній — це: сім’ї, громадські організації, органи самоврядування, громадська думка, практика розв’язання соціальних конфліктів цивілізованим шляхом. У духовній — це: вільне висловлювання думок, самостійність творчих та наукових об’єднань тощо.
Таким чином, громадянське суспільство виступає як сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, духовних), формальних та неформальних структур, які задовольняють потреби і реалізують інтереси індивідів або їх груп, що відповідають досягнутому рівню суспільного розвитку.
Вставка 172а-б-в
Нинішня кризова ситуація в Україні вимагає проведення невідкладних заходів для стабілізації економіки. Які це заходи? У найбільш концентрованому вигляді вони були викладені у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 рік «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.». стратегічними пріоритетами на 2000—2004 рр. в Посланні Л. Д. Кучми визначено такі:
По-перше. Утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання. Після майже десятирічної економічної кризи, впродовж якої втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився більш ніж у 2 рази, по суті безальтернативним пріоритетом економічної політики наступного періоду, її своєрідним епіцентром має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВН на рівні 6—7%. Лише такі темпи є достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і перш за все малозабезпечених громадян.
По-друге. Розвиток цивілізації у ХХ сторіччі, її постіндустріальний вектор переконливо підтвердили, що головним чинником стійкого економічного розвитку будь-якої країни можуть бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації та науково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги та якість виробництва і споживання.
За рівнем підготовки науково-технічних кадрів та фахівців вищої кваліфікації Україна належить до провідних держав світу. Незважаючи на великі втрати, нам вдалося не лише зберегти, а в деяких галузях й суттєво зміцнити ядро науково-технічного та технологічного потенціалу.
По-третє. Не менш значущим стратегічним пріоритетом є здійснення активної аграрної політики, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством. За умов загострення світової продовольчої проблеми успішне вирішення завдань ефективного розвитку аграрного сектора економіки України, зростання його конкурентоспроможності набуває не лише суто національної, а й міжнародної ваги.
По-четверте. Вихід української економіки з кризи цілком природно зводить у ранг стратегічного завдання питання глибокої перебудови соціальної сфери. У цьому контексті особливо важливим пріоритетом на наступні п’ять років є подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат.
Така політика має тісно пов’язуватися з опрацюванням та запровадженням механізмів, спрямованих на підвищення продуктивності праці. Власне траєкторія входження України у наступне сторіччя значною мірою визначатиметься тим, яким чином буде розв’язано саме цю ключову проблему економічного зростання7.
Вставка 180а-б
Визначальним завданням державної політики є максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. За експертними оцінками, нині частка тіньової економіки фактично зрівнялася з офіційною. Зростають масштаби нелегального експорту капіталу та пози банківського грошового обігу: якщо у 1994 р. частка неконтрольованої грошової маси складала 24,7%, то нині — 44,4%.
Тіньова економіка веде до значних втрат бюджетних ресурсів, глибокого розмежування людей за рівнем доходів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг, керованість соціально-економічними процесами.
Найнебезпечнішим є зрощування тіньового капіталу з державним апаратом, зростання корумпованості останнього. Посилюється вплив тіньового капіталу на різні сфери політичного життя, зокрема діяльність партій, народних депутатів, регіональних владних структур та органів місцевого самоврядування, засоби масової інформації. Все це підриває авторитет системних перетворень, міжнародний імідж держави, загрожує національній безпеці.
Проблему подолання типізації економіки та її корумпованості не можна розв’язати разовими, епізодичними заходами. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на використання причин та передумов цих явищ та процесів. Не можна також покладатися виключно на силові методи, які можуть дати лише тимчасовий ефект15.
Вставка 181а-б-в
Один з ключових важелів посилання дієвості держави — зміцнення владних повноважень органів державного управління, здійснення у зв’язку з цим адміністративної реформи. У відповідності з її Концепцією, схваленою Указом Президента України, перший етап реформи має бути реалізованим впродовж 2000—2001 рр.
Адміністративна реформа не може зводитися лише до утвердження оптимально структури органів державного управління, зміни їх субординації та скорочення управлінського апарату (хоча і ця проблема є дуже важливою). Основна мета адміністративної реформи полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка відповідала ба стандартам демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства, побудованого на наукових засадах і адекватною за витратами фінансово-економічному стану держави.
У тісному поєднанні з адміністративною реформою має розглядатися розв’язання проблем регіональної політики. Така політика передбачає створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і в регіонах, її фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення останніх на основі оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.
Державна регіональна політика спрямовуватиметься на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку шляхом повнішого та ефективнішого залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих органів влади і управління за розв’язання поточних і перспективних проблем територій.16
Важливою складовою економічної політики в Україні виступають реформи в аграрній сфері, перетворення АПК у лідируючий, експортоспроможний сектор економіки. Одним з найгостріших питань у реформуванні АПК виступає проблема прискорення земельної реформи. Для цього необхідно здійснити в життя проголошений ще в жовтні 1994 р. основний принцип реформування земельних відносин: земля має належати тим, хто її обробляє.
Важливим кроком на цьому шляху став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Цей політико-правовий документ дає можливість прискорити ринкові перетворення на селі та завершити реформування громадського сектора сільськогосподарського виробництва на основі приватної власності.
Наступним напрямком стратегії економічних перетворень є зовнішньоекономічна діяльність у всіх її виявах: експортних, імпортних операціях тощо.17
Вставка 182а
Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною. Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію. Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного розвитку. Водночас треба пам’ятати, що якісно нові можливості для України в розвитку зовнішньоекономічних відносин відкриваються у зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного співробітництва на 1998—2007 рр. Поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків із Росією необхідно розглядати як важливу складову стратегії економічного зростання України.
Вставка 193а-б-в-г
Здійснювана в Україні соціальна політика, як зазначено у Посланні Президента України до Верховної Ради України: «Україна: поступ у ХХІ століття, ставить за мету забезпечити у 2000—2004 рр. зростання у 1,3—1,4 раза реальних доходів населення, створення 1 млн. нових робочих місць, поступове підвищення мінімального рівня трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму».11
Одним із визначальних напрямків соціальної політики має стати зростання реальних доходів і підвищення рівня життя усіх верств населення (як працюючих, так і непрацюючих), яка здійснюватиметься відповідно до Основних напрямків соціальної політики щодо грошових доходів населення України, схвалених Указом президента України від 7 серпня 1999 року. З цією метою опрацьовується концепція реформування системи оплати праці та підвищення заробітної плати як основного джерела доходів працюючих громадян і засобу посилення мотивації до високопродуктивної, якісної праці. Концепція передбачає докорінну зміну структури витрат виробництва з метою підвищення питомої ваги оплати праці. В собівартості продукції. Паралельно з цим має здійснюватися посилений контроль за додержанням законодавства про оплату праці та своєчасністю її виплати. Одночасно завершується розробка Програми запобігання бідності в Україні, що визначатиме основні напрями діяльності уряду та заходи щодо формування ефективної системи соціальної підтримки населення, причин бідності. Правову основу для врахування прожиткового мінімуму як основного соціального стандарту при затвердженні та реалізації державою конституційних гарантій громадян на достатній життєвий рівень закладено Законом України «Про прожитковий мінімум».
На якісно новий рівень має бути піднята практика укладання колективних трудових договорів та угод, процедура колективних переговорів та консультацій соціальних партнерів. Соціальне партнерство має стати не так формою взаємодії, як еталоном мислення у формуванні нових підходів взаємовідносин між державою, роботодавцем та найманим працівником. Одним із інструментів, покликаних сприяти позитивному розв’язанню багатьох питань, має стати Генеральна угода між Кабінетом Міністрів, Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єднаннями України на 1999—2000 роки. В цьому акті соціального партнерства, спрямованому на співробітництво і досягнення злагоди в суспільстві, врегульовані не менше основні норми та принципи реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, а й дії та відповідальність сторін. Виконання цієї угоди стане цивілізованою формою розв’язання багатьох існуючих у цій сфері проблем.
До найприоритетніших напрямків соціальної політики належить вирішення одного з найгостріших соціально-економічних питань сучасного суспільства — безробіття і повноцінної зайнятості населення. Враховуючи характеристику для сучасної кон’юнктури українського ринку праці глибокі диспропорції і співвідношенні попиту і пропозиції робочої сили, важливими в цьому плані є комплексні заходи щодо пом’якшення ситуації, як передбачені, зокрема, проектом програми «Україна — 2010». Принципово важливим напрямком є розробка Генеральної схеми створення робочих місць окрім того, розробляється державна програма на виконання затверджених указом Президента України Основних напрямків розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року. Створення умов для продуктивної праці, у тому числі шляхом підтримки самозайнятості, розвитку малого і середнього бізнесу, сьогодні повинно бути в центрі уваги всіх державних органів управління, бо саме зайнятість є основою подолання бідності, зростання добробуту населення України.
Вставка 196а
2. важливою умовою соціального захисту населення повинна стати система загальнообов’язкових видів соціального страхування, зокрема на випадок хвороби, виходу на пенсію, можливу втрату роботи чи здоров’я внаслідок травми на виробництві тощо. Комплекс законопроектів про соціальне страхування сьогодні вже напрацьоване.
Реформа системи соціального страхування, яка торкнеться більшої частини населення, має сприяти стабільності та злагоді в суспільстві, продовженню соціально-ринкових реформ в Україні і, безумовно, підвищенню рівня життя її громадян. З 1 січня 2001 року вводиться в дію Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», котрим встановлено диференційовані страхові тарифи залежно від стану охорони праці на підприємстві. Це зробить економічно невигідним для роботодавців порушення умов охорони праці, а також забезпечить стабільне фінансування витрат, пов’язаних з виплатою компенсацій працівникам при втраті працездатності, пенсій по інвалідності та у разі смерті годувальника. Крім того, запровадження цього закону вирішить наболіле питання регресивних виплат.
Вставка 197а
Принципово важливим напрямком соціальної роботи є вдосконалення системи пільг, які надаються окремим категоріям населення, поглиблення адресної соціальної допомоги з метою переходу до системи соціального захисту, зорієнтованої на сім’ю з урахуванням насамперед її матеріального стану. Як засвідчує досвід, обмежені фінансові ресурси мають бути спрямовані адресно — саме тим, хто найбільше потребує державної підтримки. Сьогодні не можна розпорошувати цільові кошти, намагаючись допомогти всім і таким чином реально не захищаючи найнужденніших.
Перший крок у цьому напрямку вже зроблено — урядовою постановою з 1 квітня 1999 р. запроваджено адресну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям. Дальше реформування системи соціальної допомоги передбачає зосередження всіх видів виплат в органах соціального захисту населення, створення єдиного банку даних одержувачів допомоги, запровадження нових механізмів системи контролю за використанням бюджетних коштів.
Такий підхід у здійсненні соціальної політики в Україні, безумовно, дасть змогу локалізувати основні джерела соціальної напруги в суспільстві і сприятиме поліпшенню соціального захисту населення, підвищенню рівня його життя.
Вставка 199а-б
Основна увага щодо захисту соціально незахищеного населення зосереджуватиметься на проведенні глибокої пенсійної реформи [15]. Як відомо, пенсійну реформу розпочато відповідно до Указу Президента від 13 квітня 1998 року «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні». Необхідність її проведення зумовлена низьким рівнем та незначною диференціацією розмірів пенсій; несприятливими демографічними процесами, спричиненими постарінням населення; збільшенням кількості пенсіонерів у зв’язку з достроковим та пільговим виходом на пенсію, що об’єктивно збільшує навантаження на пенсійну систему; високим розміром пенсійних внесків та неадекватним їх впливом на розмір пенсій; значним зростанням несплати зборів до Пенсійного фонду.
Усі ці чинники зумовили необхідність проведення глибокого реформування системи пенсійного забезпечення через впровадження загальнообов’язкового державного та добровільного пенсійного страхування і встановлення розмірів пенсій залежно від особистого трудового внеску. Передача повноважень щодо призначення пенсій від органів соціального захисту до відділень Пенсійного фонду та поєднання в одному органі функцій призначення і виплати пенсій за обов’язкової умови впровадження персоніфікованого обліку страхових внесків було випробуване в порядку експерименту у Львівській області. Експеримент дав позитивні результати, а відтак постало практичне завдання запровадження цих підходів до пенсійного реформування в масштабах усієї країни.
Вставка 264