V. Держави, що склалися на основі угро-фінських племінних союзів у колишніх колоніях і напівколоніях Новгорода

1.Мала Перм, Вичегодсько-Вимська земля до 1379 р.

2. Удорія, до 1460 р.

3. Велика Перм, до 1503 р. (Чердинська земля).

4. Обдорія, до 1554 р.

5. Югорія, (Югорська земля).

а) Коду (Сорикодська земля) до 1557 р. — незалежна; з 1644 р. — у складі Росії.

б) Ляпинські міста, до 1593 р.

в) Пелимське князівство, до 1593 р.

г) Кондинське князівство, до 1642 р.

д) Вас-Пукол і Кол-Пукол, 1593-1644 рр.

1268, 18 лютого Дружина російських князів на чолі з Довмонтом Псковським розгромила військо датських і німецьких рицарів-хрестонос-ців під Раковором. Датсько-німецька агресія в слов’янські землі була припинена на 30 років.

1272—1276 Великокняжий престол у Владимирі займає Василь Яро­славович Костромський.

1276-1303 рр. Правління Данила Олександровича у Московському князівстві

Московське князівство — одне з удільних князівств Владимиро-Суздальської землі — дісталося молодшому синові Олександра Невсько­го — Данилові. Воно було невелике, але мало вигідне економіко-географічне розташування у центрі, де перехрещувалися суходольні та водні торговельні шляхи. Москва швидко відбудовувалася після татарської навали і за княжіння Данила значно поширила свої володіння за рахунок рязанських, смоленських та інших земель Владимиро-Суздальського князівства, зокрема Коломни та Переяслава-Залеського.

1276—1304 Міжусобна війна між синами Олександра Невського.

Вона супроводжувалась неодноразовим вторгненням ординців. Їх нерідко запрошували і самі князі для вирішення суперечок. Особливо “відзначився” городецький князь Андрій Олександрович, який п’ять разів приводив у російські землі ординські загони.

1287-1378 Життя та діяльність Олексія — російського митро­полита (з 1354 р.). Активно виступав за приєднання ро­сійських земель до Москви.

1293 Похід у Північно-Східну Русь ординського полководця Дюденя (“Дюденева рать”). Було зруйновано 14 російських міст.

1304 Великокнязівський стіл у Владимирі займає Михайло Ярославович Тверський.

1304-1328 Боротьба між московськими та тверськими князя­ми за великокняжу владу.

Московський князь Юрій Данилович у боротьбі з тверськими князями одержав підтримку золотоординського хана Узбека. Одру­жившись із сестрою Узбека, Юрій повернувся з Орди на Русь з ярликом на великокняжу владу. Подальша боротьба між московськи­ми і тверськими князями перетворилася на ланцюг кривавих епізодів. Тверського князя Михайла Ярославича було вбито в Орді. За це його син Дмитро помстився Юрію Даниловичу, вбивши його. Московським князем став брат Юрія — Іван Данилович, який остаточно вирішив результат боротьби з Твер’ю на користь Москви.

1317 Одруження московського князя Юрія Даниловича на сестрі хана Золотої Орди Узбека.

1318, 22 грудня Михайло Тверський розбив військо московського князя Юрія Даниловича і захопив його дружину (сестру Узбека), яка незабаром померла.

1319, 22 листопада За наказом хана Золотої Орди був страчений тверський князь Михайло Ярославович, звинувачений московським князем Юрієм в отруєнні своєї дружини. Юрій Данилович став вели­ким князем Владимирським.

1322 Хан Золотої Орди Узбек дає ярлик на велике князівство си­ну страченого князя Михайла — Дмитру Михайловичу Тверсь­кому (“Грозні очі”).

1322 Дружина московського князя Юрія Даниловича здійснює спільно з новгородцями похід проти шведів.

1323, 12 серпня У місті Орєшек був укладений перший мирний договір новго­родців зі шведами (Орєховський мир), яким було встановлено російсько-шведський кордон на Карельському перешийку.

1324 Юрій Данилович їде в Орду з метою повернути титул великого князя.

1325, 23 листопада У Золотій Орді тверський князь Дмитро Михайлович “Грозні очі” вбиває московського князя Юрія Данилович. За це Дмитро Михайлович був страчений, а ярлик на велике князівство отримав брат страченого — Олександр Михайлович. Московським князем став брат убитого Юрія — Іван Данилович Калита.

? — 31 березня1340 Життя та діяльність Івана Даниловича Калити, московського князя з 1325 р., великого князя Владимирського з 1328 р.

Син московського князя Данила Олександровича. Був жорстоким і хитрим, розумним і завзятим у досягненні своєї мети. Відіграв значну роль у зміцненні Московського князівства, приєднанні земель навколо Москви, використовуючи для цього допомогу Золотої Орди, для якої він збирав із населення велику данину. Нещадно придушував будь-який вияв невдоволення народу золотоординським ярмом, розправлявся з політичними противниками — іншими князями. Влада Івана Калити поширювалася на деякі землі Північно-Східної Русі (Твер, Псков, Новгород). Діяльність Івана Калити сприяла зростанню політичної та економічної могутності Москви та економічному піднесенню Русі.

1325—1340 Правління князя Івана І Даниловича Калити (з 1328 р. — великий князь Владимирський)

У постаті Івана Калити поєдналися жорстокість, хитрість, підступність з енергійністю, обережністю, розсуд­ливістю, наполегливістю у досягненні головної мети — посиленні Москви, збиранні російських земель навколо неї. Використовуючи допомогу хана Золотої Орди Узбека, Іван Калита нещадно розправлявся з політичними противниками, зокрема з тверським князем Олександром Михайловичем (1339). Він зібрав величезні багатства (звідси прізвисько “Калита” — “грошова торба”), які використовував для придбання земель в інших князівствах. Москва стала резиденцією митрополита “всія” Русі, що мало велике значення, оскільки церква мала потужний політичний та ідеологічний вплив. У цілому діяльність Івана Калити сприяла закладенню основ подальшої могутності Москви, економічному піднесенню російських земель. Після смерті Калити великокняжий престол перейшов до його прямих нащадків.

1326 Митрополит усієї Русі Петро переїжджає до Москви, яка стає церковним центром Русі.

1326—1359 Життя та діяльність Івана II Івановича Красного — великого князя Московського та Владимирського (з 1353 р.)

1327, 15 серпня Народне повстання проти татар у Твері.

Було вбито ханських баскаків на чолі з Щелканом (Чол-ханом). Московський князь Іван Калита доніс в Орду про самоправство тверичів. Він повернув звідти з ханським військом і вчинив розправу у Твері. Тверський князь Олександр Михайлович утікає у Псков, а потім у Литву.

1328 Спадкоємець Петра, митрополит Феогност, офіційно пере­носить митрополичу кафедру з Києва в Москву.

1337 Сергій Радонезький прийняв чернецтво у заснованій ним пустині — майбутній Сергієвій лаврі.

1337 Олександр Тверський мириться з ханом і отримує право повернутися в Твер.

1339, 29 жовтня Тверського князя Олександра Михайловича страчено в Орді.

1340, 31 березня Помер князь московський і великий князь владимирський Іван Калита. Великокнязівський стіл займає його син Симеон Гордий.

?—1341 Життя та діяльність Гедиміна — Великого князя Литовського з 1316 р.

1348 Відокремлення Пскова від Новгорода. Псков став самостійною республікою.

1350—1389 Життя та діяльність Дмитра Івановича Донського — великого князя владимирського та московського (з 1359 р.)

1350—1430 Життя та діяльність Вітовта (Вітаутаса) — великого князя Литви (з 1392 р.)

Стригольники — єретичний рух, що виник у середині XIV — першій половині XV ст. у Новгороді й охопив Псков, Твер і Ростов. Походження назви точно не встановлено. Ймовірно, назва пов’язана з обрядом постригу в причетники. Активну участь у русі брали посадський люд та нижче духовенство. Розпочавши з викриття недоліків церкви, вони створили власну ідеологічну концепцію, яка передбачала не сліпу віру, а розуміння, осмислення, перенесення акцентів на внутрішній світ людини. Намагаючись переосмислити недоско­налий світ, стригольники переносять протест соціальний у моральний і пропонують власну концепцію існування людини в цьому світі: 1) людина тісно пов’язана з Богом, Творцем усього живого, причому визнавався лише Бог—Отець; 2) внутрішній світ людини — це Храм Божий; 3) весь сенс існування людини поля­гав у пошуку Духовності та внутрішнього сенсу людини, що тісно перепліталося з уявленнями про святого Духа, якого Бог посилає кожній людині і саме він стає тією внутрішньою силою, котра і веде людину шляхом самовдосконалення.

Стригольники заперечували церковну ієрархію, чернецтво, таїнства покаяння, причастя, хрещення, які супроводжувалися великими поборами на користь духовенства. В їхніх проповідях лунали і соціальні мотиви: вони засуджували закріпачення вільних людей. Церква з допомогою держави жорстоко переслідувала вільнодумців, але їхні ідеї ще довго зворушували народ.

1353, 14 березня Помер Митрополит Київський і всієї Русі Феогност.

1353, 27 квітня Помер від чуми московський князь, великий князь владимирський Симеон Іванович Гордий.

1353, 28 квітня Сходження на московський престол його брата Івана II Івановича.

1355 Митрополитом Московським і всієї Русі стає Олексій.

1357 Митрополит Олексій засновує Спасо-Андроників монастир у Москві.

1359, 13 листопада Помер московський князь, великий князь владимирський Іван II Іванович. Після його смерті великим князем Володимирським стає суздальський князь Дмитро Костянтинович.

1359-1389 Правління велико­го князя Дмитра Івановича Дон­ського у Москві

У перші роки за малолітнього Дмитра уряд очолював митрополит Олексій. Енергійно діючи в Орді на користь московського князя й скориставшись ханською усобицею, Олек­сій здобув для Дмитра великокняжий ярлик. Дмитро Іванович переміг суперників у боротьбі за великокняжу владу — суздальсько-нижньогородського, тверського та рязанського князів. Він здійснив низку заходів, спрямованих на подальшу централізацію державного управління і військової справи, намагався підкорити церкву світській владі. Під час княжіння Дмитра Донського Москва посилила вплив у російських землях. У заповіті Дмитро вперше передав велике княжіння старшому синові Василю без дозволу Золотої Орди, як свою вотчину.

1364—1365 Війна Москви з Суздалем за Владимир закінчилася перемогою Москви.

1365 Ординський князь Тогай напав на Рязанське князівство і зруйнував Переяславль-Рязанський (сучасна Рязань). Але на зворотному шляху його розгромив рязанський князь Олег.

1365 “Всесвятська” москов­ська пожежа, під час якої від “копійчаної свічки вся Москва згоріла”.

1366 Одруження князя Дмитра Івановича на Євдокії — дочці суздальського князя Дмитра Костянтиновича.

1367 Московський Кремль було укріплено кам’яними стінами.

1368-1375 Війна між Москвою та Твер’ю за великокняжий престол

Оговтавшись від ударів, які йому завдав ще Іван Калита, Тверське князівство уклало союз із литовським князем Ольгердом, який намагався об’єднати всіх противників Москви. Тричі (1368, 1370, 1372) Ольгерд брав у облогу Москву, але був відбитий від нових міцних кам’яних мурів Кремля.

Коли тверському князю все таки вдалося отримати ярлик на велике княжіння, Дмитро Іванович виступив проти нього на чолі великого війська з 17 руськими князями. Тверський князь, переконавшись, що вся руська земля піднялася проти нього, змушений був розірвати союз із Литвою та Ордою і визнати Москву великим князівством.

1368, 21 листопада Перемога литовського війська князя Ольгерда над московськими полками біля Тростенського озера. Після цього Ольгерд здійснив похід на Москву.

1370 Новий похід Ольгерда на Москву закінчився відступом литовського війська.

бл. 1360-70 - 1427 Життя та діяльність Андрія

або 1430 Рубльова — російського живописця, основоположника мос­ковської школи живопису.

Створив розписи та ікони для Благовіщенського собору Мос­ковського Кремля (1405 р., разом із Феофаном Греком і Прохором із Городця), соборів у Звенигороді, Успенського собору у Владимирі (композиція “Страшний Суд”, 1408 р. разом з Данилом Чорним), Троїцького собору Троїце-Сергієвого монастиря (ікона “Трійця”, 20-ті рр. XV ст.). Рубльов вважається автором окремих мініатюр (“Євангелія Хитрово”, кін. XIV — поч. XV ст.). Похова­ний в Андрониковому монастирі в Москві, ченцем якого був).

1371—1425 Життя та діяльність Василя І Дмитровича — великого князя московського (з 1389 р.)

1372 Стояння біля Любуцька. Московська і литовська раті, очо­лювані князями Дмитром Іва­новичем і Ольгердом, так і не наважуються вступити в бій. Вирішивши не випробовувати долю, обидва князі уклали мир і розійшлися.

1374 Нижньогородці перебили послів ординського темника Мамая. У відповідь золотоординці нападали на російські поселення за рікою П’яна.

1377, 2 серпня Татарський царевич Арапша розбив московське військо на ріці П’яна.

1377 Створено Лаврентіївський літопис.

Лаврентіївський літопис — пам’ятка давньоруської літератури та історіографії XIV ст. Найдавніша зі збережених пергаментна рукописна книга, що вміщує, на думку багатьох дослідників, копію літописного зводу 1305 р., в основі якого ле­жить літописний звід 1281 р., доповнений відомостями, починаючи з 1282 р.

Лаврентіївський літопис створено 1377 р. групою перепи­сувачів, якою керував чернець Нижньогородського Печорського монастиря Лаврентій (звідси і назва пам’ятки) за дорученням суздальсько-нижньогородського князя Дмитра Костянтиновича. Мета літопису — збудити патріотизм руських князів для активної боротьби з татарами. Основну частину літопису написав сам Лаврентій.

Текст літопису починається з переписаної “Повісті временних літ”. Оповідь доводиться до 1305 р. за відсутності відомостей за 898—922, 1263—83, 1288—94 рр. Літопис уміщує, зокрема, оповіді про південноруські та суздальські події (1117—1205) з подальшим описом ростовських подій (1206—1305).

Лаврентіївський літопис — цінна пам’ятка історії давньоруського суспільства, державного ладу і права. У ньому висвітлено історію східних слов’ян, процес виникнення у них держави — Київської Русі, становлення княжої влади, утверд­ження християнства на Русі. Наведено відомості про політичні тенденції у кількох княжих центрах Русі. Вміщено текст “Повчання Володимира Мономаха”.

Лаврентіївський літопис став відомим науковим колам наприкінці XVIII ст., коли книгу придбав (1792) граф О.І. Мусін-Пушкін і видав за його текстом “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”. Згодом О. І. Мусін-Пушкін підніс пам’ятку імператору Олександру І, який передав її до Публічної бібліотеки (нині Російська національна бібліотека, м. Санкт-Петербург), де вона зберігається до тепер. Перше повне видання Лаврентіївського літопису здійснено у “Повному зібранні руських літописів” (СПб., 1846, т. 1).

1378, 12 лютого Помер Митрополит Московський і всієї Русі Олексій.

1378, 11 серпня Московський князь Дмитро Іванович здобув перемогу над золотоординським військом мурзи Бегича на р. Вожа.

Це була перша перемога росіян над великим військом Золотої Орди. Зіткнення Дмитра із золотоординським прави­телем Мамаєм стає неминучим.

1380, 8 вересня У день Різдва Пресвятої Богородиці на Куликовому полі відбулася битва між військом Московського князя Дмитра Івановича і військом золотоординського темника Мамая.

КУЛИКОВСЬКА БИТВА — битва руських військ, очолю­ваних великим князем Владимирським та Московським Дмитром Івановичем Донським із монголо-татарами, на чолі яких стояв правитель Золотої Орди темник Мамай, на Куликовому полі.

Боротьбу за визволення Русі з-під гніту Золотої Орди очолила Москва. В 1378 р. на р. Вожа військо московського князівства розбило татарські війська Бегича. Мамай вирішив зломити міцніючу могутність Русі, посилити її залежність від Орди. Він зібрав військо чисельністю 100—150 тис. осіб, до якого, крім монголів, входили також загони черкасів, осетин, вірмен, деяких народів Поволжя, наймані загони кримських генуезців. Союзником Мамая був великий князь литовський Ягайло. Дмитро Іванович, довідавшись наприкінці липня про наближення монголо-татар, звернувся із закликом до руських військових сил зібратися в Коломні. Військо чисельністю близько 150 тис. осіб, що зібралося там, було досить однорідним: головне ядро становили москвичі (переважно молоді люди — вихідці з ремісників та селян, без військової підготовки та досвіду), на збір також прийшли військові загони тих руських земель, котрі визнавали владу московського князя, українські та білоруські загони. Війська Новгородської, Тверської, Нижньогородської, Рязанської та Смоленської земель у поході участі не брали. План походу полягав у тому, щоб попередити з’єднання Мамая на р. Ока зі своїми союзниками і перетнути йому шлях у верхів’ї Дону. Похід тривав більше місяця і лише 8 вересня руські війська, переправившись на правий берег Дону біля впадання в нього ріки Непрядва, розташувалися на Куликовому полі. На чолі війська став передовий полк, за ним — великий полк, поряд на флангах — полки правої та лівої руки, а за ними — резерв (кіннота). За лівим флангом у лісі розташувався засадний (запасний) полк, очолюваний князями Володимиром Андрійовичем Хоробрим та Д.М. Боброком-Волинським. У тилу російських військ знаходилися ріки Дон та Непрядва, а також глибокі яри, що виключало можливість відступу; водночас така позиція ускладнювала обхідні маневри монголо-татарської кінноти. Військо Мамая стояло розгорнутим строєм: у першій лінії розташувалася кіннота, у другій — піхота. Битва розпочалася традиційним на той час поєдинком богатирів Пересвєта і Чалубея (обидва загинули). Потім татарська кіннота, зім’явши передовий полк, почала тіснити великий полк; руські війська зазнавали великих втрат; був убитий боярин Михайло Бренюк, який воював під прапором великого князя. Сам Дмитро в одязі рядового воїна перебував серед воїнів того самого полку. Натиск монголо-татар було зупинено лише після введення в дію резервного полку руських військ. Мамай переніс головний натиск на лівий фланг і почав тіснити руські полки. Та несподіваний потужний удар свіжих сил засадного полку в тил по флангах татарського війська і перехід у наступ інших руських полків зумовили до повного розгрому Мамаєвого війська, залишки якого руські війська переслідували ще протягом 50 км від Куликова поля.

Куликовська битва мала велике історичне значення в боротьбі руських та інших народів із монголо-татарами. Незважаючи на те, що монголо-татарське ярмо на Русі остаточно не було ліквідовано, удар, завданий пануванню Золотої Орди, прискорив її розпад. Важливим наслідком Куликовської битви стало посилення ролі Москви в утворенні Російської держави.

1382, 26 серпня Військо хана Золотої Орди Тохтамиша спалило Москву.

Після загибелі Мамая влада в Золо­тій Орді перейшла до хана Тохтамиша, який вирішив будь-що повернути собі руські землі. Тохтамиш здійснив новий похід на Русь і несподівано з’явився під стінами Москви. Князь Дмитро Іванович, митрополит та представники феодальної знаті втекли з міста. У Москві почалося народне повстання. Повстанці кілька днів успішно відбивали навалу татар, застосовуючи навіть вогнепальну зброю (перша згадка про неї). Тільки внаслідок зради татарам удалося вдертися у місто і вчинити жахливий розгром. Результатом нападу стало відновлення сплачування данини Золотій Орді.

1385, 14 серпня Підписання Кревської унії.

Кревська унія — державно-політичний союз, укладений між Польщею і Великим князівством Литовським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (тепер Білорусь). Передбачала об’єднання Польщі та Литви в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і великого князя литовського Ягайла. Унія була зумовлена необхідністю спільної боротьби проти Лівонського ордену і водночас Московського князівства, а також намаганням литовських феодалів за допомогою Польщі зміцнити панування у Великому князівстві Литовському.

За умовами Кревської унії:

· Ягайло ставав польським королем під ім’ям Владислава II, водночас залишаючись великим князем литовським;

· за руку Ядвіги і польську корону Ягайло зобов’язувався навернути підвладне населення Литви на католицтво, віддати на користь Польщі свою великокнязівську скарбницю, заплатити 200 тис. флоринів імператору Вільгельму Австрійському за відмову від шлюбу з Ядвігою, повернути до польської корони всі відторгнені від неї території та приєднати до Польщі литовські й українські землі.

Разом із литовськими князями присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі, що означало перехід їхніх князівств з усім населенням у підданство польської корони.

Кревська унія викликала сильну протидію, оскільки вела до ліквідації державного суверенітету Литви і перетворення залежних від неї українських земель на об’єкт колонізації польськими феодалами. Незадоволення литовської знаті, підтримуваної частиною знаті руської, використав двоюрідний брат Ягайла Вітовт, який домагався великокнязівського престолу. Ця боротьба за рівноправність із польською стороною завершилася компромісом, оформленим Островською угодою 1392 р. За нею Вітовт визнавався довічним правителем Великого князівства Литовського на основі васальної залежності від Польщі. Кревська унія мала характер особистої (персональної) унії.

1386—1387 Похід Дмитра Донського на Новгород. Новгородці зобов’язалися виплачувати по­даті великому князеві Мос­ковському.