Бернардинці - див.цистерціанці. 59 страница

ПОЛЬСЬКЕ КОЛО - назва польських парламентських фракцій у пруському ландтагу (1848-70), німецькому рейхстагу (1871-1918), австрійському рейхстаті (1867-1918), російських Держав­них Думах (1906-17). Перше П.к. повстало у пруському ландтагу (зборах) у період революції 1848-49 і складалось з 16 послів (депутатів), обраних у Великому Познанському князівстві, що входило до складу Пруського королівства. Було представлене шляхетсько-клерикальними колами і виступало за автономні права польських земель у складі Прусії. У 1871 утворилось П. К. у німецькому парламенті (райхстагу). Відстоювало права поляків на культурно-національну автономію в складі Німеччини. П.К. у австрійському парламенті (райхсраті) виникло в 1867, у нього увійшли консервативно-поміщицькі елементи Галичини, які пішли на угоду з Віднем з метою забезпечення польської переваги у Галичині. Представники кола, маючи впливові позиції у парламенті, підтримували габсбургську монархію і забезпечували польську гегемонію у Галичині. Консервативно-націоналістичні дії кола були зумовлені прагненням зберегти польське панування у цій провінції Австро-Угорщини, перешкодити політичній консолідації українського населення краю. На цьому грунті виникали численні суперечності та конфлікти з Українською Парламентською Репрезентацією у рейхсраті. П. К. у російських Державних Думах постало у період революційних подій 1905-07, складалось переважно з національних демократів (ендеків) і виступало за угоду з самодержавством взамін за автономію Королівства Польського в складі Російської імперії.

Л. Зашкільняк (Львів).

ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1830-1831 (Листопадове повстання 1830) - національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії. Розпочалось (29). 11.1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське і поширилось на землі Правобережної України та Білорусії. П.п. вибухло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінації трьох абсолютистських імперій на конти­ненті - Росії, Австрії та Прусії. Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарова­ної царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції і патріотичних організацій, запровадження цензури і репресивно-поліційних порядків. Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відправку польського війська на придушення Липневої революції 1830 у Франції. 17(29). 11,1830 група змовників із числа патріотично настроєної шляхти на чолі з Л. Набеляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича - Бельведер і казарми російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу і озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повсталих, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства. Угодовськи настроєні представники ради (Ф. Любецький, А. Чарториський та ін.) прагнули домовитись з царем Миколою І на засадах збереження автономії Королівства у складі імперії. 1.12.1830 демократично настро­єні кола польського населення утворили патріотичне Товариство на чолі з Й. Лелевелем і М. Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалежності Польщі й здійснення демократичних реформ. Під його тиском Адміністративна Рада на поч. грудня перетворилась на Тимчасовий Уряд, а сейм 18.12.1830 затвердив диктатора ген. Ю. Хлопіцького. Консервативне керівництво повстанням на чолі з диктатором намагалось провадити переговори з Миколою /, але вони не дали результату. 18.1.1831 Хлопіцький зрікся диктаторства, був створений Національний уряд (Жонд Народови) на чолі з князем А. Чарториським. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772. Патріотичне Товариство 25.1. провело у Варшаві багатолюдну демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. В ці дні вперше з'явилося звернене до всіх гноблених Російською імперією народів гасло «За нашу і вашу сободу!». Російський уряд кинув на придушення повстан­ня значні військові сили. На поч. лютого 1831 російські війська під командуванням фельдмаршала І. Дібіча почали наступ на Варшаву. Однак у битвах під Сточком, Ваврем і, особливо, Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831 вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусії і Правобережній Україні. В українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства. Створені переважно з шляхти повстанські групи С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Колишка на Поділлі і Київщині були у квітні-травні 1831 розгромлені царськими військами. 26.5.1831 гояовні польські сили під коман­дуванням ген. Я. Скшинецького зазнали поразки у битві під Остроленкою. Від травня 1831 повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії і шляхти почала залишати країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на чинш, чим зумовив відхід частини селянства від повстання. Зусилля Патріотичного Товариства наштовхувались на сильну протидію консервативних кіл в уряді, сеймі і війську, Політична боротьба влітку 1831 привела до стихійних заворушень варшавського населення, яке 15-16.8. вчинило розправу з підозрюваними у зраді керівниками. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки ген. Я. Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправивсяз організаторами заворушень в місті і заборонив Патріотичне Товариство. Тим часом російські війська під командуванням фельдмаршала І. Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Незважаючи на запеклий опір повсталих 27.8(8.9).1831 Варшава змушена була капітулювати. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Прусії, де були інтерновані. Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності). Незважаючи на поразку, Листопадове повстання сприяло зростанню національної самосвідомості поляків, утвердження ідеї національної державності, поширенню демократичних ідей і настроїв, які проявились у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства. Європейська гро­мадська думка з симпатією поставилась до боротьби поляків з російським деспотизмом, а польське питання від того часу ототожнювалось із справою боротьби проти реакції і абсолютизму за свободу та демократію у Європі. Західноєвропейські країни прийняли чисельну польську еміграцію (т. зв. «Велику еміграцію»).

Л. Зашкільняк (Львів).

ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863-1864 (Січневе повстання 1863) - національне визвольне повстання поляків проти Росії, яке охопило терени Королівства Польського, Литви і частково Білорусії та Правобережної України. Причинами повстання стало прагнення передової частини польського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. Піднесенню польського національного руху сприяли успіхи у визволенні і об'єднанні Італії, зростання демократичних сил у європейських країнах, утворення й діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії. Польські патріотичні організації, що виникли в кін. 1850-х рр. у середовищі студентів і офіцерів російської армії, розпочали підготовку повстання у порозу­мінні з російськими змовниками. На кін. 1861 у національному русі склались два головні політичні табори, які отримали назву партій «білих» і «червоних». «Білі» представляли переважно помірковані шляхетські і буржуазні кола, виступали за ведення тактики «пасивної опозиції», яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства і приєднати, згідно кордонів 1772, литовські, білоруські та українські землі. «Червоні» включали різнорідні соціально-політичні елементи (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 (тільки частина «червоних» визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення). Консервативно-аристократичні кола, очолювані маркграфом О. Вельопольським, виступали за досягнення угоди з царизмом за рахунок певних поступок на користь автономії Королівства. У червні 1862 «червоні» утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), в якому провідну роль грали Я. Домбровський, 3. Пад-левський, Б. Шварце, А. Гіллер (розробив план збройного повстання). У підготовці до повстання "брали участь члени «Комітету російських офіцерів в Польщі», одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Комітет передбачав, що повстання в Польщі дасть поштовх для загальноросійської революції. Початок повстання призначили на весну 1863. ЦНК утворив таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусії і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання, 10(22).1.1863 ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на царські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів з наступною компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатись до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагались чинити опір царським військам, але вже в кін, травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 ЦНК перетворився у Національний уряд (НУ), створив розгалужену під­пільну адміністративну мережу (поліція, податки, поштатощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з царською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів - спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» - не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежились дипломатичними демаршами. 17.10.1863 «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора - ген. Р. Траугутта. Спроби останнього посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 цар призначив генерал-губернатором Литви і Білорусії (Пн.-Зх. краю) М. Муравйова, а намісником Королівства -Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдались до жорстоких репресій і терору. Одночасно на поч. березня 1864 уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилась на більш вигідних для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 повстання було придушене, тільки окремі загони протримались до поч. 1865. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні поляків були страчені, тисячи вислані у Сибір або віддані у армію, а їх майно конфісковане. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польських національно-визвольних повстань 19 ст., сприяло зростанню національної свідомості все більш широких верств польського суспільства.

Л. Зашкільняк (Львів).

ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКА ВІЙНА 1920 - вій­на між Польщею і Українською Народною Республікою, з одного боку, і Російською Федерацією та Українською Соціалістичною Радянською Республікою, здругого, у квітні-жовтні 1920. Згідно з умовами Варшавського договору 1920 уряд Ю. Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 (тобто до першого поділу Речі Посполитої) і визнав територію Надніпрянської України, що була окупована більшовицькими військами, за УНР. Військова конвенція 24.4.1920 між УНР і Польщею проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за визволення України і проти подальшої більшовицької експансії на захід. 25.4.1920 об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомирщини, Бердичева, Козятина і 7.5.1920 вступили у Київ. У боях за українську столицю відзначилась козача дивізія полковника М. Безручка. Наступ польсько-українських військ підтримали дві бригади Червоної Української Галицької Арміі, які 23.4. перейшли на сторону Армії Української Народної Республіки під командуванням ген. М. Омеляновича-Павленка (польське командування їх невдовзі інтернувало). Сотні галичан, які залишились у більшовицьких Дванадцятій та Чотирнадцятій арміях, були відправлені у в'язниці Києва, Харкова, Одеси, кожухівський концтабір під Москвою та Соловецькі табори. Однак, успішний наступ на Київ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директорії УНР С. Петлюра. Повстансько-партизанські загони у Правобережній Україні громили не тільки більшовицькі, але й польські військові частини. Через місяць боїв більшовицьке командування зосередило проти об'єднаних польсько-українських військ чималі військові сили. Червневий наступ військ Південно-Західного фронту (40 тис. багнетів і шабель) забезпечив перехід ініціативи до більшовиків. 14-16.7 Чотирнадцята армія вийшла до р. Збруч. 25.7 Перша Кінна армія (команд. С. Будьонний) захопила Броди, а 26.7 червоноармійські частини захопили Тернопіль. Всього протягом місяця Червона Армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і більше тисячі сіл Галичини. 1.8.1920 у Тернополі було проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Насильні реквізиції, що проводили більшовики у селах, оподаткування господарств за національною ознакою, терор агентів ЧК викликали обурення серед населення, що значно ускладнило ситуацію для наступаючих радянських частин. Авантюрний штурм міцно укріпленого Львова (його боронило 7 піхотних дивізий, 6 бронепоїздів, 50 бойових літаків), на якому так наполягав член Реввійськради Південно-Західного фронту Й. Сталін, знекровив Першу Кінну армію. Про львівську трагедію майбутній генсек ЦК ВКП(б) швидко «забув», зваливши всю провину за поразку на польському фронті на командуючого Західним фронтом М. Тухачевського. Під Замостям Шоста Січова дивізія Армії УНР спільно з польськими частинами остаточно розгромила будьонівські підрозділи. Наступ радянських військ на Варшаву посту­пово згасав. Вітчутної поразки від українських військ в районі Галича-Бучача-Чорткова зазнала більшовицька Чотирнадцята армія. Реорганізована у вересні-жовтні Армія УНР збільшилась з двох дивізій до шести: Перша. - під командуванням ген. А. Гулого-Гуленка, Друга - ген. 0. Загродського, Третя - ген. О. Удовиченка, Четверта - полк. Ю. Тютюнника, П'ята - полк. А, Долуда, Шоста - ген. М. Безручка. Дивізії підлягали штабові Шостої польської армії генерала Я. Ромера. Крах Галицької СРР був спричинений не тільки військовою міццю польсько- українських частин, але й форсованими діями Раднаркому і Галревкому, спрямованими на реалізацію лівацького лозунга РКП(б) щодо «перенесення соціальної революції і Радянської влади у Європу». Про це 23.8.1920 голова Галревкому В. Затонський доповідав В. Леніну: «Все йшло стихійно... Стихія справа хороша, коли революція виникає самочинно, але набагато гірше, коли її необхідно насаджувати ззовні».

Воєнні дії на польсько-радянському фронті булиприпиненіпісля укладення 9.11,1920 польським і більшовицьким керівництвом перемир'я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, які після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21.11.1920 були змушені відступити у Галичину. В березні 1921 у Ризі між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УСРР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921.

М. Литвин(Львів).

ПОЛЬЩА - держава у Центральній Європі, в басейні рр. Вісла і Одра, між Балтійським морем на Пн., Карпатами і Судетами на Пд. Пл. 312,7 тис. кв. км. Населення бл. 40 млн. чол. Столиця м. Варшава. В адміністративному відношені поділена на 49 воєводства. Воєводства поділені на гміни. Найбільші міста - Варшава, Краків, Лодзь, Познань, Вроцлав, Гданськ, Гдиня, Щецін, Люблін. Виникла у першій пол. 1 тис. н. е. внаслідок консолідації західнослов'янських племен і племінних союзів межиріччя Вісли й Одри, яких нараховувалось на польських землях понад 50. Об'єднання здійснило племінне князівство полян з центром у м. Гнєзно у другій пол. 9 ст. -першій пол. 10 ст., за правління князівської династії П'ястів. Першим достовірним князем Польської держави був Мешко І (963-992). За нього держава, отримала назву Польща, а її населення (дещо згодом) - збірну назву «поляки». Вперше загальна назва народу зустрічається в документах поч, 11 ст., а остаточно утверджується у 13-15 ст., хоча ще протягом тривалого часу зберігався поділ на мовно-діалектні та етнографічні регіони, У джерелах зустрічається також назва «ляхи», «лєхіти», що походить від східнослов'янської назви польських племен.

За Мешка І у 966 було запроваджене християнство римського обряду, що мало велике значення для престижу країни, а також внутрішньої інтеграції населення. В період правління Мешка І і його наступника Болеслава І Хороброго (967-1025) завершилось територіальне об'єднання польських земель. На заході Мєшко і вів постійну боротьбу з німецькими володарями, які прагнули поширити свої впливи на західнослов'янські племена. Особливо гостра і тривала боротьба точилась з Німецькою імперією за Помор'є. На сході П. зіткнулася з об'єднавчими зусиллями Київської Русі, котра консолідувала східнос­лов'янські племена. Об'єктом суперечок були землі русько-польського пограниччя (Червенські міста, Перемишль). На півдні Мєшко І 990 приєднав Сілезію, а потім Малопольщу з Краковом, що викликало конфлікт з Чехією. За Болеслава І Хороброго П. зміцнилась і отримала міжнародне визнання. Князь прагнув розширити володіння на південь у Чехію і на схід - на Русь, де активно допомагав своєму зятеві Святополку Володимировичу утвердитись на київському престолі (походи 1013 і 1018). У 1025 Болеслав був коронований, а держава отримала назву Польське Королівство. На підставі княжого пра­ва володар обкладав населення натуральними данинами і повинностями, сприяв розвитку промислів, ремесла, зміцнював гроди - укріплені центри ремесла і торгівлі. Поступово сформувався стан земельних власників і лицарів - шляхта. Вона не була однорідною, її очолювали можновладці, наближені до короля, нижчий щабель займали дрібні лицарі - влодики. Можновладці рано виявили прагнення замкнутості своїх рядів з допомогою створення геральдичних родів. Селянство - кмети - було залежним тільки від короля. Розпочався процес зосередження земель у руках можновладців і костелу. Адміністративно держава поділялась на провінції, останні - на міські округи на чолі з каштелянами. Король здійснював контроль за адміністрацією, подорожуючи країною. Столицею було Гнєзно, потім Познань, а з серед. 11 ст. - Краків.

Після Болеслава І розпочалась боротьба за королівський престол між спадкоємцями, яка співпала із зміцненням можновладців і феодального лицарства. Терен держави перетворився в арену численних міжусобних війн, в яких претенденти не рідко вдавались по допомогу до сусідніх держав. У міжусобну боротьбу польських князів часто втручались споріднені з ними руські князі, особливо їх галицької гілки. Галицько-волинський князь Роман Мстиславович (син польської княжни Агнешки) допоміг Казиміру II Справедливому утвердитись у 1191 в Кракові, разом з ним ходив у походи на ятвягів; згодом сприяв своєму союзнику Лешку Білому посісти краківський престол.

Період феодальної роздрібленості зміцнив феодальну власність на землю, яка сформувалась з домініальної (державної), а не приватної власності, як на заході Європи. 312 ст. зростало осадництво в селах і містах вільних переселенців із Західної Європи, які принесли нові форми організації села і міста, що отримали назву «німецького права». Для села було властиве встановлення стабільних грошових повинностей - чиншів, для міста - надання міського права, яке відокремлювало його з системи земельної власності. Феодальна роздрібленість привела до утворення численних князівств, тільки Великопольща і Малопольща зберігали відносну єдність. Міжусобиці полегшували експансію на польські землі німецьких держав. У 13 ст. Бранденбург опанував Західне Помор'є, Любуську землю і просувався на схід. З півночі сильний тиск чинили балтійські племена прусів і ятвягів. Для їх стримування та християнізації князь Конрад Мазовецький у 1226 запросив на свої землі (Хельмінську землю) Тевтонський орден. Останній утворив тут свою державу, уклавши союз з орденом мечоносців (1237), і розпочав експансію на землі слов'ян і балтів, користуючись підтримкою імперії і папства. Чехія за династії Люксембургів захопила розрізнені князівства Сілезії (поч. 14 ст.). Протягом 1241, 1259 і 1287 здійснили кілька походів монголо-татари, яким однак не вдалось опанувати польські землі. Зовнішні небезпеки змушували польських князів шукати шляхів до консолідації сил. Наприкінці 13 - поч. 14 ст. куявськомку князю Владиславу І Локетку (1260-1333) вдалося об'єднати значну частину польських князівств під своєю владою і 1320 отримати королівську корону. Політику дальшого об'єднання польських земель продовжив Казимир III Великий (1333-70). Він багато зробив для зміцнення центральної влади, поділив країну на воєводства і каштелянства, провів грошову реформу. Казимир III проводив активну зовнішню політику, намагався стримувати експансію німців і хрестоносців. Скориставшися з послаблення Галицько-Волинськоі держави, в 1340 захопив її землі. Казимир III був останнім представником династії П'ястів. Його спадкоємцем став Людовик Угорський з Анжуйської династії (1370-84), який одночасно був угорським королем. Прагнучи зміцнитись у польських землях, широко роздавав привілеї містам і шляхті (у 1374 Кошицький привілей звільнив шляхту від податків окрім символічних «двох грошей»). Після його смерті П. і Литва уклали Кревську унію 1385, а литовський князь Ягайло одружився з дочкою Людовика, прийняв католицтво і під іменем Владислава 11 Ягайла правив П. і Великим Литовським князівством (1386-1434). Ягайло поклав початок династії Ягеллонів. Під його проводом у липні 1410 польсько-литовська армія при підтримці військз Руси і Чехії завдала нищівної поразки військам ордену хрестоносців, які виступали в союзі із загонами 12 країн католицької Європи (див. Грюнвальдська битва 1410). Ця поразка і наступна Тринадцятирічна війна 1454-67, що завершилась Торунським миром 1467, остаточно зламали позиції ордену, дозволили приєднати до П. Східне Помор' є, Хелмінську землю, західну частину Прусії і вийти до Балтійського моря, Владислав II і його наступники Владислав III Варненчик (1434-44), Казимир IV Ягеллончик (1447-1492), Ян Ольбрахт (1492-1501) продовжували боротьбу з німцями на заході, але водночас все більше уваги звертали на схід. У 1434 Ягайло скасував будь-які автономні права руських земель (Галичина і Волинь), поширив на них польське право, суд і адміністрацію. У 15 ст. поляки брали участь у відсічі турецьким завойовникам, польські королі займали трони Чехії та Угорщини, Прагнучи здобути опору серед шляхти, королі продовжували надавати їй нові привілеї. У 1454 Казимир IV видав Нешавський привілей, який фактично ставив королів у залежність від шляхти. У 15 ст. у П. склалась станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні і земельні сейми (з'їзди) шляхти, як станові представницькі органи. Пьотркувський привілей Яна Ольбрахта (1496) надав завершального вигляду польській монархії, її підставою був сейм, що складався з сенату (магнати і королівська адміністрація) і палати послів (посланці шляхетських сеймиків у воєводствах). У 1505 король Олександр Казимирович запровадив звід законів - Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала королівську владу на користь магнатів і забороняла королю запроваджувати будь-які зміни у державі без згоди сейму. У 16 ст. П. досягла найбільшої могутності й авторитету, У склад держави увійшла решта земель хрестоносців, а Люблінська унія 1569 безпосередньо включила землі Великого Литовського князівства з обширними теренами України і Білорусії до складу королівства. П. стала великою багатонаціональною державою, в якій неполяки складали близько половини населення. Загальноєвропейські економічні зрушення, пов'язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали тут складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому земельному володінні і панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила позаекономічну залежність та політичне безправ'я селянства. Політичний розвиток країни визначався зростанням боротьби короля, магнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Поступово помітними ставали переваги магнатів, у т. ч. полонізованих українських, які зосереджували в своїх руках величезні земельні володіння, і одночасне послаблення королівської влади. Зі смертю Сигізмунда «Августа (1548-72) ягеллонська династія припинилася. Цим скористалась шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573-74) - представника французької королівської династії (майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги затвердив «Генріхові артикули», що підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволившиїй виступати із зброєю проти короля. Устрій, що склався у 16 ст., отримав назву «шляхетської демократії», а сама держава стала називатись Річ Посполита (республіка) Польська (1569). Столиця перемістилась у Варшаву (див. Річ Посполита).

Станова демократія створювала грунт для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які вели боротьбу за владу. Спроби зміцнити королівську владу, до яких вдались Сигізмунд І Старий (1506-48) і особливо його дружина Бона, наштовхнулись на збройний опір-«рокош» шляхти. Тільки найбільш освічені поляки (А.Ф.Моджевський і ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії, їм вдалось обрати королем семиградського князя Стефана Баторія (1576-86). Але наступний король зі шведської династії Вазів Сигізмунд III Ваза (1587-1632) виконував волю магнатських угрупувань. У 16 ст. серед значної частини шляхти і міщан поширилися ідеї реформації. Ці ідеї зродили у П. радикальні форми протестантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або аріан, які висували програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин. Контрреформація і наступ католицизму, особливо діяльність єзуїтів, поступово повернули провідні ідейні позиції костелу у польському суспільстві і навіть дозволили поширити впливи на схід, де панува­ло православ'я. В 1596 у Бресті була схвалена церковна унія, що утворила на українських і білоруських землях греко-католицьку церкву, підпорядковану Римському Престолу (див. берестейська унія 1596).

Зовнішня політика Речі Посполитої була ціл­ком звернута на схід, в той час як на заході зростали апетити німецьких родів. Недалекоглядний Сигізмунд III Ваза дозволив утвердитись у Прусії родині Гогенцоллернів. На сході П. зіткнулась із зростаючими впливами Московської держави. Протягом 16 ст. відбулось 6 тривалих війн між суперниками за прибалтійські землі, з яких найбільш виснажливою була Лівонська війна 1558-1583. У боротьбі за Прибалтику П. зустріла нового противника - Швецію. На поч. 17 ст. польські війська здобули декілька перемог над шведами, активно втручались у справи Московії під час т.зв. «смутного часу». У 17 ст. внутрішнє і зовнішнє становище Речі Посполитої погіршилось. Королі з династії Вазів - Владислав IV Ваза (1632-1648), Ян II Казимир ( 1648-1668), а потім і «власні» володарі М. Вишневецький (1669-1673), Ян III Собеський (1674-1696) були змушені .підпорядковуватись різним магнатським угрупуванням і партіям, які виступаючи під гаслами збереження «золотої вольності» використовували право одноголосності при прийнятті рішень у сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій (союзів) проти короля. Військові успіхи Яна Собеського у боротьбі з Туреччиною зміцнили авторитет короля, який, однак, виявився недостатнім для посилен­ня королівської влади. За правління короля саксонської династії Веттинів Августа 11 Фридерик (1697-1733) внутрішня боротьба досягла апогею.

На внутрішньому розвиткові П. згубно відбились зовнішньополітичні події. Тридцятилітня війна 1618-1648 за гегемонію в Європі зміцнила позиції Франції і Швеції. На південному сході П. змушена була постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали сутички з Московським царством за Смоленщину, на півночі довелось поступитись Інфляндією на користь шведів. У 1648 вибухла національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, яка різко послабила військові можливості П. Після Переяславської угоди 1654 Б. Хмельницького з московським царем розпочались війни Речі Посполитої з об'єднаними силами Гетьманщини і Московії. У 1655 польські землі були окуповані шведами, а Ян Казимир втік у Сілезію. Боротьбу з окупанта­ми очолив гетьман С. Чарнецький, якому вдало­ся витіснити шведів у Помор'є. Скориставшися з послаблення П., бранденбурзький правитель Фрідріх Вільгельм оголосив про відокремлення Прусії від Речі Посполитої. Польськошведська війна завершилась миром в Оліві (1660). Московсько-польська війна завершилась Андрусівським перемир'ям 1667, за яким українські землі були поділені між П. і Московською державою. Польсько-московське зближення, спрямоване проти Туреччини, знайшло вияв у підписанні «Вічного миру» 1686 - Гримултовських трактатів.