Викривальний пафос творів Симоненка
Василь Симоненко у своїй поезії звертається до усіх тих тем, які споконвіку хвилювали митців і складали основу будь-якої поетичної творчості, серед них любов до Батьківщини та рідної природи, віра у духовну силу свого народу, філософські роздуми над призначенням людини на землі, оспівування глибокого і пристрасного кохання. До якої б теми не звертався Василь Симоненко, він вносив до неї власний авторський стиль, свій світогляд, оригінальну та яскраву образність.
Василь Симоненко багато розмірковує над призначенням людини, над її місією у цьому житті, над сенсом життя. І насправді, кожна людина багато разів за життя ставить собі це питання. Розмірковуючи, поет доходить висновку, що одним із головних призначень людини є самозречення в ім'я добра, розквіту країни, добробуту родини та близьких.
50,51. Пейзажна та інтимна лірика (та її художні особливості) М.Вінграновського Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав’язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне. І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися. Ліричний герой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку, найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій, хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєї душі», – говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига.Принципи моралі, етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики. Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду, у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива, дитинної безпосередності.Відкривається збірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі», – він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов'язку.
52, Новаторство творчості І.Драча: Драч вніс у поезію енергію слова, неординарність тем, які ламали застиглу солодко-сентиментальну псевдонародність. Провінційна затхлість так довго обмежувала українську індивідуальність віночками та стрічками на дівчатах у час офіційних концертів, що багато хто зневірився в здатності української культури народити щось крім «Гандзі рибки». Поезія Івана Драча була як вибух сучасності, як нова кров, молоде вино в міхах української поезії. Новаторство Драча було вписано в історію мистецтва, історію країни. Він описував звичайні речі, але так, як їх ніхто до нього не бачив. Драч дивиться на стіл у кухні — і от спалахує «Балада золотої цибулі». Безліч епітетів знаходить поет, проводить цибулину через безліч перетворень, щоб постала вона перед нами тим, чим є: таємницею буття. А іще вона — «золотощока богиня продажних ринків», «королева краси сільських світанкових базарів», «ніжна Лаура якогось Петра Петрарки»... і ось вона просто «золота цибулинка з маминого городу». Поезія повернулась туди, звідки виросла: до землі. З гумором і смутком розповідає балада «Крила» про чоловіка, якому не пощастило в новорічну ніч. Усім людям несе Новий рік подарунки: Кому — шапку смушеву, Кому — люльку дешеву, Кому — модерні каскети, Кому — фотонні ракети... Усе очікуване й звичайне. А Кирилові — «не пощастить же отак чоловікові» — лишаються крила. Недарма свариться жінка. Крилатій людині тяжко живеться. У небі він не свій, на землі — чужий. Але така доля поета — бути крилатим посланцем, що не дає землі забути небо. У баладі «Крила» відчутні інтонації Марини Цвєтаєвої, її поеми «Крисолов». Покликання поета, як наречену, конем не об'їдеш. Герой балади вже й сокирою відрубав — виростають крила! Іван Драч приніс в українську поезію нові образи, навіть нові слова. Він не боявся використовувати науково-технічну термінологію, вважаючи, що сучасність повинна бути хазяйкою, а не рідкою гостею у віршах.