Катастрофа під харковом у травні 1942 р.

Одночасно з боями в Криму розгорнулися активні бойові дії і на Південно-Західному напрямі. Командування Південно-Західного напряму почало наступальну операцію військ Південно-Західного фронту (командував фронтом у той час маршал Тимошенко, членом Військової Ради був Хрущов), яка передбачала розгром німецько-фашистських військ у районі Харкова й оволодіння цим важливим містом. Уранці 12 травня 1942 р. ударні угруповання Південно-Західного фронту перейшли в наступ. За три дні, до 15 травня, радянські війська, прорвавши оборону ворога, просунулись уперед - з району Вовчанська – на 20-25 км., а з барвінківського виступу – на 50 км. Німецько-фашистське командування, зосередивши 11 дивізій, силами армійської групи “Клейст” 17 травня почало контрнаступ з району Краматорськ-Слов’янськ у напрямку на Барвінкове – Ізюм проти армій Південного фронту. З півночі, з району Балаклеї, назустріч групі “Клейст» повели наступ війська 6-ї німецької польової армії. Командування Південно-Західного фронту, недооцінивши сили ворога, продовжува­ло наступ на Харків і припинило його лише надвечір 19 травня, коли становище стало катастрофічним. 23 травня частини армійської групи “Клейст” біля села Гусарівки, за 15 км південно-західніше від Балаклеї, з'єдналися з частинами 6-ї німецької польової армії, оточивши радянські війська, що перебували на Барвінківському виступі західніше від Сіверського Дінця. Зведені в одну групу «Південь» під командуванням генерала Ф. Костенка оточені війська вели запеклі бої до 29 травня. Південно-Західний і Південний фронти втратили майже 240 тис. чол., 5060 гармат і мінометів, 775 танків. Смертю хороб­рих полягли генерали Ф. Костенко, О. Городнянський, К. Подлас, багато інших командирів і бійців. Це була одна з найбільших ка­тастроф радянських військ, яка сталася внаслідок некомпетентних і необачливих дій радянського командування. Унаслідок поразки радянських військ під Харковом, обстановка на півдні у червні 1942 р. серйозно ускладнилась. Командування німецько-фашистських військ поділило групу військ «Південь» на дві групи. Група “Б”, у складі якої діяла і армійська група «Вейхс», повинна була наступати в напрямку Во­ронежа і південніше його, маючи завданням вийти до Волги і оволо­діти Сталінградом. Командував нею фельдмаршал фон Бок. Друга група “А” під командуванням фельдмаршала Ліста одержала завдання роз­горнути наступ на Північний Кавказ. 28 червня частини армійської групи «Вейхс» перейшли в наступ проти військ Брянського фронту, в напрямку Воронежа. Прорвавши оборону радянських військ, 2 липня противник вийшов до Дону. Створений 7 липня Воронезький фронт (коман­дуючий генерал М. Ватутін) стримав натиск гітлерівських військ і не допустив повного оволодіння ними Воронежа. Однак південні­ше, зокрема з районів Вовчанська і Слов'янська, німецькі війська розгортали наступ, загрожуючи оточенням арміям Південно-Західного і Південного фронтів. У зв’язку з цим війська згаданих фронтів почали відходити на схід і південь. 22 липня 1942 р. радянські частини залишили місто Свердловськ Ворошиловоградської області. Таким чином уся Україна опинилася під ворожою окупацією. Отже, влітку 1942 р. Червона Армія зазнала дошкульних поразок, які поставили її і всю країну на межу катастрофи. Сталися вони передусім унаслідок серйозних прорахунків вищого військового й політичного керівництва. 28 липня 1942 р. Сталін як Народний Комісар Оборони Союзу РСР видав наказ № 227. “Відступати далі, - говориться в наказі, - значить загубити себе і загубити разом з тим нашу Батьківщину. З цього слідує, що пора кінчати відступ. Ні кроку назад!”. Указавши, що у військах не вистачає порядку й дисципліни, Сталін зажадав установити в армії найсуворіший порядок і залізну дисципліну, панікерів і боягузів знищувати на місці, командири роти, батальйону, полку, дивізії, відповідні комісари й політпрацівники, які відступають з позиції без наказу згори, оголошувалися зрадниками Батьківщини і з ними слід було чинити як зі зрадниками Батьківщини, тобто негайно віддавати під суд військового трибуналу і розстрілювати. Сталін наказав військовим радам фронтів і, передусім, командуючим фронтами безумовно ліквідувати відступальні настрої у військах, знімати з поста і направляти в Ставку для притягнення до суду командуючих арміями, які допустили самовільний відхід військ без наказу командування фронту, а в межах фронту створювати штрафні батальйони, куди направляти середніх і старших командирів і відповідних політпрацівників, які провинилися в порушенні дисципліни через боягузтво або по нестійкості, і ставити їх на більш тяжкі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров’ю свої злочини перед Батьківщиною. Для рядових бійців і молодших командирів створювалися штрафні роти. За лавами фронтових частин ставилися загороджувальні загони з військ НКВС, які мали стріляти по відступаючих бійцях і командирах. Наказ № 227 був дуже жорстким, але в тій катастрофічній обстановці він сприяв налагодженню порядку та дисципліни і посиленню стійкості військ в екстремальних умовах. Саме нещадними репресіями, несамовитим терором щодо своїх солдат і командирів Сталін добивався стабілізації обстановки на фронті і в прифронтовій смузі.