Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Польська експансія в Україні

У XIV столітті Україна була в тяжкому становищі. Майже 80 років титул володаря України належав монголо-татарам. Але боротьба в самій Золотій Орді не давала можливості безпосередньо управляти україн­ськими земля­ми. Це спонукало сусідні держави скористатися цим і захопити землі України.

У 1340 р. Великий Литовський князь Ольгерд проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям" і значно розширив наступ на українські землі. Менш ніж за 150 років Литовське князівство стало найбільшим у Європі.

В чому ж полягали причини такого блискучого завоювання? Україн­ці бачили в литовцях визволителів від монголо-татар, та й литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди: литовці йшли на те, щоб українці займали найвищі адміністративні посади, а елі­та литовців швидко потрапляла під культурний вплив своїх слов’янських підданих. Литовські князі діяли в Україні за принципом: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо". За якісь одне чи два покоління литовці за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попе­редників Рюриковичів та розглядали свою місію як "збирання земель Русі" й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у боротьбі за київську спадщину. Саме тому Грушевський М. С. доводив, що Велике Литовське князівство зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.

Безумовно, завоювання литовців в Україні були вражаючими, але більш тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців справила експансія Польщі, початок якої започаткував Казимир Великий (1320 – 1370 рр.). Його активно підтримували три сили: магнати, католицька церква та багаті міщани Кракова.

У квітні 1340 р. Казимир вступив у Галичину. Зверніть увагу — зро­бив він це під приводом захисту католиків краю, хоч католиками були переважно не поляки, а німці. Насправді ж, він заздалегідь планував цей крок, уклавши угоду з Людовіком угорським, згідно з якою обидва королі при завоюванні України мали діяти спільно.

Більше двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь.

Польща проголосила себе "щитом християнства" і зображала свою експансію на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизма­тиків — православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально та культурно неповноцінних вело до тяжких майбутніх польсько-українських взаємин.

Завоювання збільшили землі Польщі майже на 50%. Спочатку на землях України поляки вели обережну політику, але папа римський і католицька церква з готовністю благословили короля на більш широку експансію. Спочатку в 1375 р. у Львові було засновано католицьке архі­єпископство, а потім на землях України стали виникати, як гриби після дощу, монастирі францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, яке швидкими темпами зростало (сюди переселялись польські, німецькі, чеські та угорські шляхтичі). Українські феодали, прийнявши нову католицьку віру, отримали рівний статус з польською шляхтою.

Таким чином, український народ все більше підпорядковувався чужій нації — нації з іншою релігією та культурою. Такий симбіоз мав деякі позитивні наслідки, але закономірно, що з нього згодом виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який тривав близько 600 років.

Слід звернути увагу, що Буковина, земля Галицько-Волинського князівства в середині XIV ст. була завойована Угорщиною, а з 1359 р., коли від Угорщини відокремилось Молдавське князівство, ввійшла до його складу (Чернівці та Хотин). У першій половині XVI ст. Буковина разом з Молдавією попала під владу Туреччини.

Закарпаття теж було захоплене Угорщиною. Українців витісняли в необжиті гірські райони, а їх землі заселялись угорцями.

Як наслідок цього, розгорнулася важка й довголітня боротьба українців з поневолювачами за свою мову, традиції, релігію, культуру, а головне, за право жити і бути господарем на своїй землі.

Тим часом провідні політики Польщі та Литви, урегулювавши галицький конфлікт, прийшли до висновку, що їх об’єднують спільні інте­реси. Крім цього, обидві країни перебували під загрозою агресії Тевтонського ордену, який панував на балтійському узбережжі. На сході зростала могутність Московського князівства.

Внутрішні і зовнішні обставини спонукали литовських і польських феодалів до об’єднання. 14 серпня 1385 р. в містечку Крево (Крявас) литовський князь Ягайло та одинадцятирічна польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі.

За умовами Кревської унії, Велике князівство Литовське зобов’яза­лося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тисяч флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги (вони були незадовго до цього заручені), навічно приєднати литовські, білоруські й українські землі до Польщі.

Кревська унія значно зміцнила Польщу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польської шляхти Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі.

Розпочинаються форсоване ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється руське воєводство, яке згодом перетво­рилося на провінцію польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються виключно польській шляхті та католицькому населенню. Частина галицьких бояр приймає католицизм, що дає їм змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське.

Які ж наслідки Кревської унії? Кревська унія має подвійне значення: позитивне — унія допомогла об’єднаним силам у 1410 р. розбити тевтонів під Грюнвальдом; негативне — українські землі роздавались польським феодалам, казна Литви передавалась на потреби Польщі, насильно розповсюджувався католицизм. Українські землі остаточно втрачають залишки автономії.

Вітаутас (Вітовт), коли став литовським князем, зумів на деякий час (1392 – 1430 рр.) відновити незалежність Великого литовського князів­ства, але через 10 років після його смерті великокняжий престол у Литві знову зайняли нащадки Ягайла, які продовжували політику свого предка.

Слід зазначити, що Велике князівство Литовське певною мірою нагадувало Київську Русь. Це була система напівзалежних князівств, якою правили члени династії Гедимінасів. Проте існувала велика відмін­ність, особливо помітна за князювання Вітовта, що дозволила Литві уникнути тієї роздробленості, якої зазнала Київська Русь: великі князі литовські були цілком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних у династії. Вітовт постійно переводив князів з одних володінь до інших, позбавляючи їх місцевої підтримки. Тих, хто не підкорявся, великий князь виганяв силою, а на їх місце призначав нетитулованих бояр, які володіли землями "з ласки великого князя". Щоб зберегти свої землі, вони були зобов’язані відбувати військову службу у великого князя. Таким чином, українська знать стала об’єктом сильної централізованої влади, раніше їй не відомої.

Однак зі зближенням польської та литовської знаті посилювався роз­рив між знаттю литовською й українською. Поділ на католиків і пра­во­славних, що виник у Великому князівстві Литовському внаслідок Крев­ської унії, тепер поглиблювався суспільними і політичними привілеями католиків.

У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю ще більше погіршилися — у 1452 р. окупована литовцями Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя. У 1471 р. така ж доля спіткала і Київ з при­лег­лими територіями. Рештки державності Київської Русі та українського самоуправління швидко зникали.

В свою чергу, литовських князів непокоїла зростаюча могутність Мос­ковського князівства, яке у 1480 р. звільнилося від Золотої Орди і взяло на озброєння доктрину так званого "третього Риму", в якій проголошувалося, що після падіння Риму й Константинополя Москві належало стати третьою вічною, священною і всесвітньою імперією. Поряд з цим князь московський Іван III прибрав собі титул "господаря всієї Русі" й проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві.

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське було близьке до за­не­паду: Москва відібрала Чернігів та Стародуб, а в степах України появи­лись кримські татари. Литва звернулась за допомогою до Польщі. Поля­ки у відповідь поставили тепер головною умовою об’єднання Польщі та Литви в одне політичне ціле (до цього часу ці країни зв’язував тільки монарх).

Проти цього ультиматуму виступили литовські та українські магна­ти. Вони справедливо побоювались, по-перше, поступитися своїм панів­ним становищем перед польськими конкурентами; по-друге, були зане­по­коєні небезпекою зростання католицької експансії.

Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.

10 січня 1569 р. в Любліні почав працювати польсько-литовський сейм, на якому представники Литви запропонували створити унію двох країн, зберігаючи при цьому національні законодавчі інституції. Але збирати їх разом передбачалося тільки при виборах єдиного короля та для вирішення важливих зовнішньополітичних проблем. Не зустрівши підтримки цих пропозицій, литовські, частина українських та білоруських магнатів покинули сейм. Тоді Сигізмунд ІІ Август, спираючись на під­тримку менш заможної шляхти, в березні й травні приєднав до Польщі Волинь і Підляшшя, а 5 червня за проханням місцевої аристократії середньої ланки включив до складу польської корони Брацлавщину та Київщину. 1 липня делегати Великого князівства Литовського поверну­лися на сейм і погодилися з планом створення Речі Посполитої (Респуб­ліки) — унії Польщі та Литви. Виборний король Польщі при цьому ставав і великим князем Литовським, створювалися об’єднаний сейм, загальна грошова система, єдиний суд; шляхта дістала право володіння земель­ними угіддями на всій території країни. Водночас Литва зберегла влас­ний герб, державну печатку, законодавство (статут 1529 р.), армію, фінанси та адміністрацію. За умовами унії договори з іноземними державами мають укладатися від імені Речі Посполитої, митні кордони ліквідовувалися.

Таким чином, більш ніж на 220 років більшість українських регіонів опинилися під владою польської шляхти. Лише частина українського Полісся залишалась у Литві, північну Буковину утримувала Молдова (з 1514 р. — фактично Туреччина), Східну частину Карпатської України після 1526 р. опанувала Австрія, західну зайняла Трансільванія; Чер­нігово-Сіверська земля контролювалася до 1618 р. Російською дер­жавою.

Об’єднання в одній державі військового і економічного потенціалу Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймо­гутнішими країнами Європи, й вона почала здобувати перемогу за перемогою в Лівонській війні з Росією.

З прийняттям 1572 р. Польщею так званих Генріхових артикулів країна стала єдиною в континентальній Європі територією з широкою шляхетською демократією, виборним королем, який мав суворо обме­жені повноваження, особливо у фінансових питаннях. Тим часом у решті європейських країн (крім Англії) роль кортесів, парламентів, ландтагів протягом ХVІ – ХVІІ століть невпинно зменшувалась, посилювалася влада абсолютних монархів, що забезпечували стабільність феодальних структур.

Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією. Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспіль­ному, економічному, релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Підсумовуючи сказане, необхідно зробити деякі висновки. Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які цілі століття будуть визначати долю України. Серйозних успіхів в Україні добилася Литва, правління якої було найбільш прийнятним для українців. Потім агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців. При допомозі військової сили та дипломатичних угод вона загарбала найбагатші українські землі.

Поряд з цими країнами міцніли інші держави, які впливатимуть на Україну, — Московське царство, що швидко розширялось, і Кримське ханство, пов’язане з всемогутньою Оттоманською імперією. Зрозуміло, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалежності були малореальними.

Чи боролась Україна? Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Найбільш відомими з них були: захоплення влади в Галичині Дмитром Дєтком у 1340‑х роках, коли закінчилась місцева династія князів, підтримка українцями Свидри­гайла у 1430‑х роках і литовське повстання Глинського у 1508 році. Та чужо­земне, особливо польське, панування породило нове явище в Украї­ні — культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Ця знать, на жаль, ототожнюючи власні амбіції та прагнення з потребами держави, що йшла їй назустріч, втрачала здатність боротися за неза­лежність своєї країни.