До початку xvii ст. усі три спільноти ввійшли до козацького стану.

Тема 7. Виникнення українського козацтва. Запорозька Січ — козацька республіка

Українська колонізація Подніпров'я та Запорожжя

Умови Люблінської унії відкрили дорогу польській колоні­зації Наддніпрянської України.

Становище народу погіршува­лося ще і тим, що польські магнати і шляхта почували себе в Україні ще більш, незалежними від королівської влади, ніж на власне польській території.

За польськими законами недворяни (хлопи) не мали права володіти землею.

Коро­лівська влада своїми актами підтверджувала право земельної власності винятково за феодалами, котрі, захоплюючи землі селян, посилалися на відсутність у останніх «юридичного» права власності.

Магнати, литовське й українське панство силоміць захоплювали землі селян, міщан, дрібної шляхти, перетворюючи їх на фільварки.

Збільшення панщини (до 5 днів на тиждень), наступ католицької церкви стали причиною масової втечі селяніз Галичини, Західного Поділ­ля й Волині.

Відстоюючи свою волю, вони змушені були пере­селятися на неосвоєні землі Подніпров'я і Побужжя, що межували з Диким Полем (степовою територією, яку контролювали татари), куди поки не поширювалася влада польської шляхти.

Цей край приваблював м'яким кліматом, найбагатшим рослинним і тваринним світом, родючим чорно­земом.

У другій половині XVI ст. тут виникло безліч нових слобод і хуторів, населення яких називало себе козаками (від тюркського слова, котре означає вільну, непідвладну ніко­му людину).

Однак, як тільки нові землі освоювалися українськими переселенцями, їх відразу ж захоплювали магнати, що викликало подальшу втечу селян і нову хвилю колонізації Дикого Поля.

Для залучення нової робочої сили на ці землі феодали

- заселяли їх вихідцями з Волині, Поділля, Полісся, Північної Київщини,

- надавали переселенцям пільги,

- звільняли їх від виконання різних повинностей терміном на 20-40 років.

Посе­лення, вільні від повинностей, називалися слободами.

Вже в 20—30-ті рр. XVII ст. минув термін привілеїв, наданих переселенцям на землі Подніпров'я та Запорожжя, тут повсюдно стала насаджуватися панщина, збільшувалося число податків.

Джерела і причини виникнення українського козацтва

Населення новоосвоєних земель, яке звикло до волі, гостро реагувало навіть на незначні утиски. Найпоширенішою фор­мою протесту став відхід у козаки.

На початку XVII ст. коза­цтво перетворилося на досить численну верству суспільства, вплив якої на політичну обстановку в країні швидко зростав.

Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набі­гами на татарські улуси.

Це були вихідці з різних верств населення, але переважно селяни.

Ідучи в степ, вони об'єдну­валися в невеликі загони - ватаги і обирали зі свого середовища ватажка - отамана.

Перші згадки про українських козаків відносяться до кінцяXV ст.,хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період.

Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників і берладників - вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів на половців і візантійські володіння.

Однак, надалі це тради­ційне для місцевого населення заняття було перервано татаро-монгольською навалою.

Наприкінці XV - у першій половині XVI ст. на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українські бояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами.

До другої половини XVI ст. існувала також аморфна прикордонна військово-промислова спільнота бояр-козаків і бояр-шляхтичів.

До початку XVII ст. усі три спільноти ввійшли до козацького стану.

Через небезпеку постійних татарських набігів козаки змушені були групуватися навколо прикордонних фортець — «містечок».

Старости прикордонних земель використовували їх для захисту кордонів, формуючи з козаків бойові загони.

За це козаки звільнялися

- від феодальних повинностей,

- одержували право «законно» володіти освоєною ними ж землею.

На відміну від найманців, що вимагали постійної оплати, козацькі загони, котрі захищали свої поселення, були практично безкоштовною військовою силою (хоча князь Василь-Костянтин Острозький, наприклад, утримував полк найманих «надвірних» козаків).

Таким чином, причинами виникнення українського коза­цтва були:

- посилення польського феодального гніту, що викликало масове переселення українців на території, які межували із Диким Полем;

- необхідність створення військової організації життя пере­селенців через постійну загрозу з боку кримських татар;

- підтримка військової організації козацтва місцевими старостами, зацікавленими в дешевих козацьких загонах для захисту кордонів;

- традиційна необхідність захисту території України від набігів степових народів.

Козацтво, яке швидко перетворилося на значну військову силу, уже до початку XVII ст. стало найважливішим чинни­ком захисту України від татарсько-турецької і польсько-католицької загрози.

Семінар) Перші гетьмани

Посада гетьмана як головнокомандуючого військовими силами з'явилася з 1497 р. у Великому князівстві Литов­ському. Першим таким гетьманом (1497-1530 рр.) був відомий воєначальник і політичний діяч, волинський князь Костян­тин Іванович Острозький. Надалі це звання поступово було перенесено на керівників великих козацьких загонів.

Перші згадки про організовані військові дії козацьких заго­нів в Україні пов'язуються з іменами українсько-литовських прикордонних старост, яких необхідність оборони своїх воло­дінь від татарських набігів змушувала шукати співробітництва з козаками. У 1508 р. організував козацькі загони для боротьби з татарами «славний козак і лицар Сенько Полозович» — київський городничий і ключник Семен Федорович Полоз. У першій половині XVI ст. на чолі козацьких загонів боролися з татарами черкаський староста Остап Дашкевич, Хмель­ницький староста Предслав Лянцкоронський, князь Дмит­ро Вишневецький, князі Ружинські — Кирик, Микола і Бог­дан. Усіх їх пізніша літописна традиція називає «гетьманами».

У 70-х рр. XVI ст. згадується козацький гетьман Іван Під­кова, який ненадовго став молдавським господарем (кня­зем) і очолив боротьбу молдавського народу з Туреччиною. Усі згадані гетьмани не обиралися на козацьких радах, а очолю­вали загони козаків, які вони самі вербували для конкретних військових кампаній.

Після того, як у 1572 р. польський королівський уряд визнав козацтво як самостійну військову одиницю і запровадив реєстр, на чолі реєстрових козаків ставилися призна­чені королем «старші», яких самі козаки іменували геть­манами. З 1572 по 1590 рр. це були шляхтичі Ян Бадовський, Ян Оришовський і Ярош (Войтех) Чоновицький. Усі троє носили офіційне звання «старшого низових козаків» і підкорялися місцевій прикордонній адміністрації.

Одночасно на Запорозькій Січі, котра не підлягала владі «старшого», сформувалася власна військова структура на чолі з обраним на козацькій раді постійним отаманом, якого козаки нерідко титулували «гетьманом». Першим отаманом, якого тодішні документи називають «гетьманом Війська Запо­розького», був згадуваний у документах 1586 р. Кулага Бог­дан Микошинський.

Першим не призначеним, а виборним гетьманом реєст­рового козацтва, якого визнав польський уряд, став у 1591 р. Криштоф Косинський. Після його загибелі звання «гетьман» остаточно закріпилося за виборними отаманами козацького війська - як реєстрового, так і Запорозького.

Поява перших Січей

Вибір місця для створення військово-політичного центру козацтва обумовлювався природними умовами - як необхід­ністю його успішної оборони, так і прив'язкою до Дніпра - головного шляху морських походів проти Туреччини і Кримського ханства.

Вважається, що спочатку розрізнені невеликі січі - засіки (невеликі дерев'яні укріплення) існували в різних місцях, і лише згодом були об'єднані в єдину Запо­розьку Січ.

За однією з версій, перша Січ була побудована на острові Хортиця, недалеко від переправи Кіскач, через яку татари проникали в Україну.

Житлові приміщення в ній розміщались на скелі, з півдня і заходу їх захищав рів глибиною більше 20 метрів.

Ця Січ існувала із середини XV до першої половини XVI ст. її будівництвом керував гетьман Предслав Лянцкоронський.

За іншими даними, перша Січ за назвою Комарівська, сформувалася ще в XIV ст. на Середньому Подніпров'ї - на території нинішнього Переяслав-Хмельницького району Київської області..

З 1554 до 1557 рр. на острові Мала Хортиця площею близько 500 гектарів виникла Січ, будівництвом якої керував князь Дмитро Вишневецький. Вона захищалася валами і редутами, висота яких навіть через 400 років становила 12 метрів.

Усього зафіксовано вісім Запорозьких Січей, у тому числі п'ять - на території Нікопольського району нинішньої Дніпропетровської області.

Усі Січі були фортецями, оточе­ними земляними валами, ровами і частоколами з дере­в'яними вежами. Усередині фортеці розміщувалися площа з православною церквою, курені (козацькі казарми), ремісничі майстерні, торговельні крамниці тощо.

Дмитро Вишневецький

Дмитро Вишневецький - князь з русько-литовської династії Гедиміновичів, який зіграв видатну роль в об'єднанні коза­цтва і перетворенні його на значну політичну силу. Будучи старостою прикордонних з Диким Полем Черкаського і Канів­ського старосте, він створив під своїм керівництвом загони козаків для боротьби з турецько-татарською загрозою.

Улітку 1556 р. після вдалого походу на татарські фортеці Очаків і Іслам-Кермен очолюваний ним загін разом із загонами отама­нів Єськовича і Млинського побудував на острові Мала Хор­тиця «містечко» - укріплення, оточене ровом, валом, дере­в'яними вежами і звідним мостом.

Багато істориків унаслідок цього вважають його засновником першої Січі.Згодом, незадоволений угодовською політикою польського короля у відношенні до Криму, Вишневецький перейшов на службу до російського царя Івана Грозного і продовжував боротьбу з татарами. Стурбований посиленням козацтва, кримський хан Девлет-Гірей привів війська під Хортицю. Після її 24-денної облоги татаризмушені були відступити, і лише одержавши підтримку турецьких і молдавських військ, змогли взяти козацьку фортецю. Д. Вишневецький неоднора­зово водив загони козаків і російських стрільців у Крим, розгромив татар під Азовом. Однак, не одержавши необ­хідної підтримки від Івана Грозного в боротьбі з татарами, Д. Вишневецький повернувся в Литву, звідки продовжував боротьбу з Кримом. Під час чергового походу він потрапив у полон до турків і був страчений у Стамбулі.Деякі вітчиз­няні історики вважають, що саме Д. Вишневецького оспівано в народній думі про Байду.