Національно-демократичної революції 2 страница

У цей період значно збільшилися наклади підручників і творів, в яких висвітлювалися інші проблеми духовного й матеріального життя українського суспільства. Протягом 1919 – 1920 років друкарні випустили 3 тис. назв навчальної і художньої літератури загальним тиражем 25 млн примірників, з них 15 млн українською мовою, а решту – мовами національних меншин[391]. Починають активно друкуватися в провідних виданнях фундатори української літератури радянського періоду П. Тичина, В. Сосюра, А. Головко, М. Рильський, П. Панч, В. Еллан-Блакитний, М. Куліш, С. Васильченко та інші поети, прозаїки і драматурги.

Відбувалися кількісні та якісні зміни в періодиці. Так, в добу Центральної Ради було засновано 150 українських газет і журналів. Серед них – «Наше життя», «Робітник», «Наша воля», «Вільна українська школа» тощо. За часів правління Гетьманату число періодичних видань зросло до 255. Декілька десятків газет та журналів заснувала Директорія УНР. Цей курс продовжив Раднарком УСРР. Крім того, стали видаватися близько сотні часописів єврейською, німецькою, польською, сербською, болгарською, грецькою мовами. Однак це не задовольняло постійно зростаючий попит на періодичну літературу. Проблема ускладнювалася також нестачею бібліотек в Україні. У цей час навіть у таких економічно розвинутих губерніях, як Харківська, Катеринославська, Одеська, одна бібліотека або хата-читальня припадала на 12 – 15 населених пунктів. Ці читальні, як правило, мали від 400 до 1000 примірників переважно російськомовної літератури. Тому створенню мережі бібліотек і наповненню їх україномовною літературою влада, «Просвіти» й інші громадські та політичні організації надавали значну увагу.

У 1917 – 1920 рр. тривало становлення українського професійного і народного театру, музики та кіномистецтва. Восени 1917 р., згідно з рішенням Центральної Ради та Генерального Секретаріату, в Києві було засновано Український національний театр. До складу його трупи ввійшли М. Садовський, П. Саксаганський, О. Курбас, І. Мар’яненко та інші українські актори. Театрам виділялися кошти для розвитку матеріальної бази та практикувалося звільнення їх від оподаткування. У селах і містах створювалися аматорські колективи. Для підготовки організаторів театрального мистецтва, режисерів та акторів Генеральний Секретаріат відкрив у Києві спеціальну школу і налагодив випуск тижневика «Театральні вісті». Практикувалося запрошення для роботи на українській сцені російських діячів культури. Це був певною мірою обмін творчими напрацюваннями між театральними колективами, в якому взяли участь відомі російські актори і режисери Є. Богословський, В. Войтенко, В. Мейєрхольд, О. Бенуа та інші театральні митці з Петрограду й Москви.

Формування національного сценічного мистецтва Центральна Рада пов’язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. Так, з ініціативи уряду було створено Український народний хор (1918) під керівництвом К. Стеценка, що стало значною подією в сценічному мистецтві, засновано в Києві курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів, а в губернських центрах і великих містах – мережу музичних шкіл. Навесні 1918 р. уряд УНР виділив кошти на відкриття в Києві Українського національного оперного театру і призначив його керівником М. Садовського. Це була ще одна історична віха на шляху становлення українського театрального мистецтва.

Значну підтримку професійному театру надавав уряд Гетьманату. Завдяки їй стало можливим створення в Києві другого Українського драматичного театру і «Молодого театру» Л. Курбаса, відкриття в Катеринославі Українського губернського театру, а в Полтаві – «Вільного театру».

Розвиток театрально-музичного мистецтва постійно перебував і в центрі уваги Директорії УНР. Її голова В. Винниченко, будучи сам талановитим драматургом, надавав професійним і народним театрам максимально можливу допомогу. За його участю були засновані нові театри в Херсоні, Катеринославі, Проскурові, Могилеві-Подільському. В їх становленні брали активну участь М. Садовський, Л. Курбас, М. Куліш та інші відомі майстри сцени і драматурги. На сценах цих театрів з великим успіхом йшли вистави «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» М. Старицького, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, «Украдене щастя» І. Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сава Чалий», «Суєта» І. Карпенка-Карого.

Значним був внесок Директорії УНР і в підтримку розвитку музично-хорового мистецтва та художньої самодіяльності. Завдяки цій підтримці були організовані десятки національних професійних і народних хорів у Київській, Полтавській, Волинській, Подільській губерніях. У цей час була заснована Українська республіканська хорова капела(1919), яку очолив відомий диригент і композитор О. Кошиць. Її гастролі по Європі принесли велику популярність українській музиці, пісні і цьому славетному колективу.

Вагому допомогу в становлення драматичних та оперних театрів надавав Раднарком УСРР. За його підтримки було відновлено діяльність багатьох театральних колективів, які були ліквідовані чи самі припинили своє існування під час денікінської та польської інтервенції в Україну, створювалася мережа нових професійних та аматорських театрів, в тому числі Державний драматичний театр ім. Т. Шевченка під керівництвом П. Саксаганського. Активну участь у розбудові національного театру брали П. Саксаганський, М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, Л. Курбас, Г. Юра, А. Бучма, О. Сердюк, Б. Романицький, І. Мар’яненко та інші видатні майстри театральної сцени.

Помітний внесок у зародження та розвиток українського музично-хорового й хореографічного мистецтва цієї пори зробили Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, Г. Верьовка, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, П. Козицький.

Розвиток українського театру позитивно вплинув на формування кіно, перетворення його з технічного дива у справжнє мистецтво, доступне для широких народних мас. Особливий внесок у становлення українського кіно здійснила Людмила Старицька-Черняхівська(1868 – 1941), яка очолювала секцію кіно Міністерства народної освіти та мистецтва Гетьманату. Під її керівництвом були створені перші режисерські й акторські групи. Ними були відзняті десятки українських художніх, наукових, документальних кінофільмів і казок для дітей, екранізувалися театральні спектаклі («Наталка Полтавка», «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм» та ін.). Вся ця робота здійснювалася колективом новоствореної Одеської кіностудії (1919), а згодом і майстрами Київської кіностудії (1928). Першими українськими фільмами стали «Вітер з Півночі», «Червоний Кобзар», «Шевченкове свято», «Сон Тараса», «Життя Донбасу» тощо. За цей час у містах України відкрилося 320 постійно діючих кінотеатрів, селами мандрувало 160 кінопересувок. У 1920 р. лише стаціонарні кінотеатри відвідало 9,6 млн осіб.

Не залишилася осторонь від культурно-творчого процесу спільнота українських майстрів живопису та скульптури. Підтримуючи її ініціативу, уряд Центральної Ради восени 1917 р. профінансував створення в Києві Української національної картинної галереї. До її фондів було зібрано численні твори видатних українських та зарубіжних майстрів. Багато картин подарували зі своїх колекцій вітчизняні художники В. Кричевський, М. Бойчук, Г. Нарбут, М. Бурачек, М. Жук, Г. Дяченко, М. Самокиш. Передали галереї власні колекції живопису М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Антонович, інші державні діячі, меценати.

У ці роки набули популярності пересувні і постійно діючі виставки художніх творів українських та зарубіжних митців, насамперед, представників різних модерністських шкіл кінця ХІХ – початку ХХ ст.: фовістів, кубістів, експресіоністів, сюрреалістів, абстракціоністів тощо.

Становленню національного образотворчого мистецтва сприяло створення Української академії мистецтв, навколо якої єдналися всі відомі художники, скульптори, архітектори України та члени різних художніх шкіл, що на той час існували в державі. В академії плідно працювали О. Мурашко, М. Бойчук, Г. Нарбут, М. Бурачек, А. Маневич, В. Кричевський, М. Жук, І. Труш, О. Архипенко, В. Заузе та інші митці. Ними було написано багато картин, які відображали визвольну боротьбу українського народу, Громадянську війну, життя, побут і мрії українців, наприклад, В. Кричевський створив художньо-етнографічні павільйони для таких кінофільмів, як «Назар Стодоля», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Трясило», М. Бурачек написав полотно «Дахи Софійського собору», оформив зали Української національної картинної галереї, декорації до вистав київських театрів, М. Жук намалював портрети Т. Шевченка, Г. Нарбута, Л. Курбаса, М. Зерова, М. Вороного, В. Еллана-Блакитного.

Особливо плідно в цей час трудилася група художників монументального живопису, яка отримала назву «бойчукістів» (за прізвищем М. Бойчука). До її складу входили, крім самого М. Бойчука, В. Седляр, І. Падалка, М. Рокицький, О. Павленко, Т. Бойчук та ін. Їх зусиллями були розписані оперні театри Харкова і Києва, Луцькі казарми в Києві. Цими художниками створено багато відомих картин, що прикрашали музеї образотворчого мистецтва, картинні галереї, різні вистави, приватні колекції.

Помітним був внесок скульпторів у формування підвалин українського мистецтва. Ними були створені проекти пам’ятників, фігурних композицій та барельєфів Я. Мудрому, Б. Хмельницькому, С. Наливайку, І. Котляревському, Лесі Українці і т. д. У цьому напряму плідно працювали І. Кавалерідзе, О. Архипенко, М. Паращук, Ф. Балавенський та ін.

У складні для розвитку мистецтва роки Громадянської війни одним з найбільш оперативних і актуальних видів мистецтва стала плакатна графіка.Вона об’єктивно і рельєфно віддзеркалювала строкату картину зіткнення протилежних поглядів та гострих дискусій в суспільстві. Кращі плакати цього періоду позначаються різноманітністю художніх прийомів. У багатьох з них спостерігається прагнення автора глибоко і дохідливо відобразити особливості народної вдачі, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі і побуті. Саме такими рисами вирізняються плакати, створені І. Падалкою і Т. Бойчуком.

Поряд з різноманітними формами агітаційно-закличного плаката набув широкого розповсюдження пропагандистський, розповідний плакат, який містив цілу низку окремих сюжетних картинок, об’єднаних певною темою. Цей тип плаката розвивав традиції народного лубка[392].

Велику роль у розбудові оперативних видів мистецтва відігравали плакати-портрети. Крім зображень, вони містили в собі політичні тексти і заклики. Серед них високими художніми якостями виділяється плакат-портрет роботи В. Єрмілова «Іван Франко».

У 1919 р. у Харкові почали виходити плакати «УкРОСТА»[393]. Поєднання образного змісту з народною піснею, приказкою чи віршованим текстом перетворювало цей тип плаката на актуальний і дійовий засіб політичної агітації.

У роки визвольних змагань відбувалося також формування національної музейної та пам’ятко-охоронної справи. У цьому напряму урядом України й громадськими організаціями була проведена велика робота, результатом якої стало заснування в Києві Національного історичного музею. Археологічні, етнографічні, історичні та інших типів музеї організовувалися у містах і, навіть, у великих селах республіки. Упродовж 1917 – 1920 рр. в Україні відкрилося 250 музеїв республікансько-повітового значення та сотні невеликих, що діяли при вищих навчальних закладах, школах, наукових товариствах та в різних установах.

Поруч з музеями, під державну охорону було передано архітектурні пам’ятки, скіфські кургани, городища тощо. Створювалися природні заповідники, наприклад, «Асканія-Нова» (1898) на Херсонщині.

Природні заповідники України – це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, покликані зберігати в одвічному стані типові або виняткові для даної ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їх компонентів, вивчати природні процеси і явища, що відбуваються в них, розробляти наукові засади стосовно охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Ділянки землі та водного простору, що належать до заповідників, вилучаються з господарського користування. Заповідник – це вища форма охорони природних територій, природна лабораторія, де ведуться системні наукові дослідження. Сьогодні в Україні заповідники є в кожному великому природному комплексі.

Таким чином, протягом 1917 – 1920 рр. зусиллями українського народу, державних органів, громадських організацій, творчих об’єднань та окремих митців були здійснені радикальні перетворення практично в усіх складових культури. І це незважаючи на вкрай нестабільну політичну ситуацію в Україні, коли тільки Київ пережив 16 змін влади. У ці роки було закладено основи національної системи освіти, розгорнулася масштабна робота у напряму ліквідації неписьменності серед дорослого населення, сформувалася видавнича справа, набуло нових висот театральне й образотворче мистецтво, відкривалися бібліотеки, музеї, кінотеатри, будинки культури, було налагоджено охорону заповідників та пам’яток культури. Фундамент, зведений у культурному будівництві, дав можливість у наступні роки підняти українську культуру на якісно новий рівень, що увійшов в історію під назвою «Український ренесанс 20-х років».

7.4. Культура України в 20 – 30-ті роки ХХ ст.:

Тріумф і трагедія

У 1921 р. закінчилася Громадянська війна в Україні. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина відійшла до Української СРР. Східна Галичина, Західна Волинь та низка районів Полісся були захоплені Польщею, Північна Буковина стала складовою Румунії, а Закарпаття – Чехословаччини. Україна знову була розірвана на частини, її промисловість зазнала нищівної руйнації, збір зерна не перевищував 25 відсотків довоєнного рівня. Однак найбільш болючими виявилися людські втрати. Вони були величезними і торкнулися всіх шарів суспільства, у тому числі й інтелігенції – безпосереднього творця духовних цінностей.

Отже, початок 20-х років для розвитку української культури виявився вкрай несприятливим, особливо катастрофічне становище склалося з національними кадрами. Українська інтелігенція, яка у революційних процесах 1917 – 1920 рр. брала участь не на боці більшовиків, в основному емігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні, була «скомпрометована» в очах більшовиків своєю попередньою діяльністю, а тому не мала можливості активно включитися в національно-культурні перетворення. До того ж взаємини інтелігенції з новою владою не обмежувалися тільки минулим. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму, інтелігенція, як правило, орієнтувалася на демократичний устрій суспільства. У цьому також коренилися трагічні наслідки як для самої інтелігенції, так і для духовної культури, котру вона утверджувала.

Проте і за таких умов українська культура вижила, більше того, у другій половині 20-х років набула такого злету, який правомірно був названий «Українським ренесансом», національно-культурним відродженням. Що ж спричинило цей злет? Причин тут багато. Однак найбільш вірогідними, мабуть, були такі: намагання національно свідомих сил в українському суспільстві, у самій Комуністичній партії (більшовиків) України (КП(б)У), використати для розбудови суспільства (попри неймовірні труднощі) всі можливості офіційно проголошеної національно-культурної політики, а також позитивні надбання у культурному творенні, що були досягнуті за часів Національно-демократичної революції в Україні 1917 – 1920 рр.

У квітні 1923 р. відбувся ХІІ з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) – РКП(б), – який розглянув національне питання і проголосив політику коренізації. Український варіант цієї політики отримав назву «українізації». Її суть полягала в посиленні уваги до підготовки і виховання кадрів української національності, висуванні їх на державні та партійні посади, наполегливому запровадженні української мови у навчальний процес в освітянських закладах, виданні книг, газет та журналів українською мовою тощо. Українізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою українського (корінного) населення з метою зміцнення соціальної бази партії (відомо, що в роки Громадянської війни, етнічні українці в КП(б)У складали лише 1 відсоток чисельності цієї партії) та намаганням спрямувати культурне відродження в соціалістичне русло. Велике значення для стабілізації політичної ситуації в Україні мало також створення необхідних політичних, економічних і соціальних умов для культурного розвитку національних меншин, чисельність яких у середині 20-х років складала 20 відсотків населення України. Крім усього викладеного, нова національна політика мала на меті продемонструвати українцям, які мешкали в Польщі та інших країнах, переваги соціалізму у вирішенні культурних проблем, показати їм приклад у розв’язанні національного питання.

Слід зазначити, що надаючи право українському народові на творення своєї культури, влада прагнула сформувати в суспільстві класово-пролетарську культуру, забарвлену українськими національними рисами. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати демократичну ситуацію у суспільстві для того, щоб вивести вітчизняну культуру на рівень світових духовних досягнень, спрямувати її на шлях боротьби за побудову суверенної української держави. Для цього, в першу чергу, було необхідно подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію духовного життя, які стали перешкодою на шляху творення української культури. Підтвердженням цієї тези була дискусія навколо так званої «теорії боротьби двох культур», що точилася в той час у КП(б)У та в українському суспільстві. Офіційним автором зазначеної «теорії» був секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, який стверджував, що в Україні історично склалися і функціонують дві культури: російська та українська. На його думку, російська культура і мова пов’язані з містом та передовим у суспільстві робітничим класом, а українська культура та мова – з селом та «відсталим» селянством. Тому, доводив Д. Лебідь, обов’язком комуністів та свідомих інтелігентів повинно бути сприяння «природному процесу» перемоги російської культури та мови. Звичайно, це була не лише особиста думка високопоставленого партійного функціонера. Подібні відверто шовіністичні ідеї поділялися багатьма керівниками більшовицької партії, але запровадження їх у той час вважалося передчасним. Тому ЦК ВКП(б) засудив «теорію боротьби двох культур» як прояв російського шовінізму. Д. Лебідь і його прибічники були відкликані з України.

Для керівництва процесом українізації була створена Всеукраїнська центральна комісія при Раднаркомі УСРР. Практично ж українізацію переклали на плечі Наркомату освіти, який став центром її проведення. Наркомом освіти того часу був О. Шумський, а згодом – М. Скрипник, завдяки діяльності яких процес українізації досяг значних успіхів.

Одним з головних напрямів українізації стало розширення сфери користування українською мовою в державних і партійних установах. Для чиновників з серпня 1923 р. було організовано курси української мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто їх не склав, втрачав посаду. З 1925 р. було введено обов’язкове використання української мови в державному діловодстві, а з 1927 р. – у партійному. Це швидко дало бажані результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 відсотків усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 відсотків. Кількість українців у партійно-державному апараті збільшилася вдвічі.

Особливо помітно віддзеркалилися результати українізація на стані освіти. У 1921 р. Раднаркомом УСРР було прийнято постанову, що зобов’язувала все населення України віком від 8-ми до 50-ти років, котре не вміло читати й писати, навчитися грамоті російською або рідною мовою, за власним бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!», яке негайно взялося за роботу, що випливала з його призначення. Завдяки вжитим заходам протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 відсотків до 46 відсотків дорослого населення. При цьому держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам виділялася 20-ти відсоткова знижка для обов’язкового страхування майна.

У 1924 р. розпочалася підготовча робота до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей (всеобучу). У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишалося 35 відсотків дітей шкільного віку. І все ж таки освіта досягла значних результатів. У 1929 р. більш як 80 відсотків загальноосвітніх шкіл і 30 відсотків вищих навчальних закладів вели викладання українською мовою. Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то в 1930 р. – 10:1 (14430 – українських, 1504 – російських). Рідною мовою в 1929 р. навчалися більш ніж 97 відсотків українських дітей. У вищих навчальних закладах у 1933 р. здобували освіту 55 відсотків студентів-українців (у 1923 р. – 30 відсотків).

Однак залишалася складною проблема професійної підготовки вчителів та викладачів. На 1927 р. серед учителів лише 22,9 відсотка мали вищу і середню спеціальну освіту. Ця проблема вирішувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, а також завдяки розширенню системи курсової підготовки педагогічних кадрів. Щоправда, швидкий розвиток системи вищої освіти мав суперечливий характер. З одного боку, скасовувалися майнові, станові, національні привілеї для абітурієнтів, які існували до 1917 р., з іншого – робітничо-селянське походження, належність до комуністичної партії чи комсомолу були визначальними чинниками при вступі до вищих навчальних закладів, тобто за скасуванням одних привілеїв настали інші, класові.

У цей час створюються робітничі факультети (робітфаки) при вищих навчальних закладах, які готували для них контингент студентів. Необхідність створення цих структурних підрозділів була зумовлена низьким загальноосвітнім рівнем абітурієнтів. Крім того, робітфаки виконували функцію «покращення» соціального стану студентів, оскільки перевага при зарахуванні до них надавалася вихідцям з робітничого класу. Всіх, хто закінчував їх, приймали до вищих навчальних закладів відповідних профілів без вступних іспитів. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. Таке «оробітничення» вищих навчальних закладів докорінно змінювало соціальні риси та професійно-кваліфікаційний рівень інтелігенції.

Проте існувала ще одна, головна проблема на шляху розбудови вищої школи – це голод, який охопив Україну на початку 20-х років. Особливо в жахливому стані опинилися південні губернії України. Люди, в першу чергу, думали про шматок хліба, а потім – про знання. Найбільш не захищеною виявилася інтелігенція. Вчителі та викладачі вищих навчальних закладів по кілька місяців не отримували заробітної плати. До того ж мізерні оклади не дозволяли їм навіть думати про можливість існування за їх рахунок. Ось що писав з цієї нагоди професор Одеського сільськогосподарського інституту І. Картанець: «Вже два роки ми дивимося на себе, як на викинутих із культурного світу; зайняті безперервним тяжким трудом для підтримання родини з 7-ми осіб, серед котрих я – єдиний працівник, живучи постійно в злиднях і бачачи перед собою голодну смерть. Вже два роки, як мої діти (від 8 до 14 років) не могли тримати книжку в руках, тому що вони повинні були працювати і вести торгівлю, щоб заробити на життя. Я сам працюю в 4-х закладах і минулий місяць заробив 50 мільйонів карбованців, тобто в 25 разів менше довоєнного часу, внаслідок чого ми вживаємо останні два роки саму грубу їжу і зовсім без хліба, молока, овочів та фруктів. Усі речі, які мали цінність, одяг та білизну, продали або вони подерлися. Ми залишилися тільки в тому одязі, який кожний з нас носить, я продав своє останнє пальто. Декілька місяців тому я хворів на тиф, і через грубу їжу хвороба повторилась. Тепер захворіла на тиф і дружина».

Схожі прохання по допомогу направляли до владних структур викладачі багатьох вищих навчальних закладів з усієї України. Люди воліли спасіння, проте роботу не полишали, розуміючи катастрофічне становище в економіці України. І вистояли, врятувавши себе і державу!

З метою підготовки кадрів для викладання суспільних наук та соціально-економічних дисциплін в Україні у цей час було створено Соціалістичну академію, Інститут червоної професури та Комуністичний університет. На них також покладалося завдання не лише підготовки викладачів суспільствознавчих дисциплін для всіх навчальних закладів, але й підвищення їх теоретичного рівня та методичної майстерності.

Починаючи з 1929 р. в Україні було проведено уніфікацію середньої спеціальної та вищої освіти. Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути, а середньої – технікуми за галузевим принципом; вони передавалися у відання відповідних наркоматів та відомств. За Наркоматом освіти залишалося програмно-методичне керівництво навчальним процесом.

Позитивні зрушення відбувалися і в культурному житті національних меншин України. У місцевостях, де компактно проживали їхні представники, утворювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку, а в 1924 – 1925 рр. були сформовані 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський і 1 єврейський автономний район. Тоді ж почали активно діяти 954 сільські ради національних меншин та відкриватися національні школи. Вже у 1925 – 1926 навчальному році в Україні існувало 1214 російських, 625 німецьких, 457 єврейських, 337 польських, 74 болгарських, 31 татарська, 17 чеських, 5 вірменських шкіл та 1 шведська школа[394]. Підготовку вчителів та інших спеціалістів для національних утворень здійснювали кілька національних інститутів і 9 національних секторів (факультетів) інститутів народної освіти, а також 8 педагогічних, 19 індустріальних, 18 сільськогосподарських технікумів та 14 національних відділень інших технікумів. Культурно-освітню роботу серед населення проводили понад 600 національних бібліотек, майже 100 клубів, понад 350 сільських будинків культури та 300 хат-читалень. Функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри. Мовами національних меншин у республіці виходило близько 500 газет і понад 100 журналів. На випуску літератури спеціалізувалось окреме державне видавництво – Держнацменвидав. У системі Академії наук діяли Інститут єврейської культури та Інститут польської культури[395].

Зовсім інша ситуація склалася після завершення Громадянської війни у Західній Україні, зокрема, на землях, що входили до складу Польщі. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні з перевагою викладання навчальних предметів польською мовою. Справа дійшла до того, що у 1923 р. Міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «Україна», «українець» та «український», замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р. спілкування українською мовою було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Як наслідок, в Галичині кількість українських шкіл зменшилася з 2,6 тис. в 1920 р. до 690 в 1930 р., а на Волині – відповідно з 443 до 8. В українських школах у цей період навчалося лише 7 відсотків українських дітей. У змішаних школах, кількість яких значно збільшилася, переважали вчителі-поляки, які не знали української мови. Все це негативно відбивалося на духовному стані українців.

Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Були скасовані українознавчі кафедри у Львівському університеті. За таких умов на початку 20-х років у Львові був створений таємний Український університет (1921 – 1925), в якому працювали такі відомі постаті, як І. Крип’якевич, В. Левицький, Р. Цегельський, М. Кордуба та ін. До його складу входило 3 факультети та 15 кафедр. Викладання вели 54 професори, навчалося 1500 студентів. Навчальний процес здійснювався конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнавали Український університет рівноправним із західноєвропейськими і зараховували студентам роки навчання в ньому, якщо вони переводилися до них для продовження навчання. Водночас існувала у Львові і таємна Політехніка. Проте внаслідок переслідувань з боку польської влади таємні Університет і Політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

Позитивні наслідки українізації в УСРР виявилися небажаними і навіть небезпечними для сталінського керівництва, адже вони стимулювали розвиток національної самосвідомості українського народу і утверджували його прагнення реального суверенітету. Тому поступово під тиском Й. Сталіна та його оточення українізація стала розглядатися як прояв націоналізму, що обумовлювало вороже ставлення до неї. Під виглядом боротьби з українським буржуазним націоналізмом та націонал-ухильництвом в Україні було розпочато репресії проти інтелігенції і тих партійних та державних працівників, котрі гаряче сприймали процес українізації і впевнено його реалізовували. Завзятим провідником сталінської національної політики в Україні став Л. Каганович, якого у 1925 р. було обрано генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Спираючись на підтримку Й. Сталіна, він привніс у політику українізації властиві його стилю керівництва елементи адміністрування, шельмував авторитетних, але неугодних йому партійних і радянських діячів, намагався знайти так звані націоналістичні ухили там, де їх не було. Однією з перших жертв цієї кампанії став тодішній нарком освіти УСРР О. Шумський, який ніколи не виступав проти національної політики ВКП(б), але мав свою точку зору на неї і твердо відстоював її стосовно темпів, шляхів і засобів вирішення національних проблем. Зрештою О. Шумського було усунено з посади наркома освіти і вислано за межі України, а на його місце в 1927 р. призначено М. Скрипника, якого пізніше спіткала така ж трагічна доля.