Старшинське оточення гетьмана
Старшинський корпус, на який спирався Богдан Хмельницький впродовж свого десятилітнього гетьманування, звично розділяють на козацьке й шляхетське крило, нібито принципово протиставлені. У цьому твердженні є певне спрощення, бо насправді довкола гетьмана зійшлося не два, а три угрупування лідерів, досить різні за природою, які більш-менш злагоджено взаємодіяли лише під тиском його авторитету. Смерть владного гетьмана поклала край цій ефемерній єдності, виштовхнувши на поверхню доти затамовані протиріччя. На перший погляд вони здаються проявами психологічних прикмет – владолюбства, політичної короткозорості, схильності до демагогії чи отаманства. Коли ж поглянути глибше, то в хаосі боротьби "усіх проти усіх", яким видається Україна доби Руїни, можна побачити три певні центральні течії, котрі перегукуються з інтересами трьох лідерських груп, що оточували Хмельницького і за браком відведеного часу так і не встигли переплавитися в єдину політичну елітуновонародженої Козацької держави.
Перша з цих групявляла собою реєстрову (старинну ) старшину Війська Запорозького довоєнних часів, об'єднану почуттям станової солідарності незалежно від того, чи з козацького, чи з шляхетського кореня велося її родове походження. Власне з цього кола вийшов і сам Хмельницький, і його найближчі соратники, котрих бачимо на чолі війська буквально з початків війни: Іван Богун, Кіндрат Бурлай (Бурляй), Федір Вешняк, Матвій Гладкий, Філон Джеджалій, Лаврін Капуста, Роман Катіржний, Яцько Клиша, Федір Лобода, Лук'ян Мозиря, брати Нечаї, Тиміш Носач, Мартин Пушкар, Семен Савич, Василь Томиленко та багато інших. У більшості з цих людей, як правило, ровесників Богдана, за плечима стояв досвід власного старшинування або й ціла старшинська династія предків. Ці люди складали центральне ядро гетьманського оточення, користуючись найбільшою довірою Богдана, як, наприклад, Федір Вешняк, котрого називали дорадником гетьмана, чи Філон Джеджалій, що невідлучно перебував при ньому , як тоді писали.
Другу групу старшинипротягом 1648 р. витворили шляхтичі, котрі до війни персонально з козацьким світом пов'язані не були (хоча, коли йдеться про київсько-брацлавську шляхту, то тут важко знайти родину, що в той чи інший час не мала б контактів з Запоріжжям). Більшість із них перейшла на бік Хмельницького відразу після перших перемог, керуючись почуттям національної солідарності, яке в переломну мить виявилося дужчим за обов'язок лояльності до Речі Посполитої. Крутий політичний вибір полегшувався суто побутовими взаєминами добросусідства, кумівства, свояцтва, родинного приятелювання з козацькою реєстровою старшиною, тож проблем з адаптацією не виникало. Мов ніж у масло, українська шляхта входила до старшинської верхівки і завдяки особистій довірі гетьмана, і завдяки ланцюговій реакції навернень, розпочатій швидким переходом на бік козацтва кількох помітніших фігур, серед яких особливе місце належало кумові Хмельницького Станіславу Кричевськомута овруцькому шляхтичу Івану Виговському.Зокрема, професійними зусиллями Виговського протягом 1648 р. був сформований адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького – Генеральна військова канцелярія. Очолюючи її аж до смерті гетьмана, незмінний генеральний писар був втаємничений у найсекретніші справи: як писав один із сучасників, жоден полковник не знає, що думає Хмельницький, тільки Виговський.
Новий шляхетський доплив поповнює Військо Запорозьке у 1649 та 1650 рр., коли почалося набагато масовіше покозачення шляхти Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, які перетворилися на територію Козацької держави. Лячний спалах революції весни-літа 1648 р. примусив сотні шляхетських родин емігрувати на Захід, кидаючи домівки, землю, майно, нераз утікаючи, як вони самі скаржилися, в одній сорочці. Якийсь час вигнанці живилися ілюзіями на матеріальну підтримку від польської братії шляхетської. Починаючи з осені 1648 р. проблема біженців дійсно дебатувалася на сеймах, однак допомоги розореним емігрантам надавати ніхто не поспішав, ба – позицію коронної шляхти можна звести до висловленої одним з послів із західних регіонів Польщі тези: Хто їм зробив шкоду, той нехай і відшкодовує.
З осені 1649 р. спостерігається масове повернення біженців та їхнє прискорене покозачення. Практично стовідсотково шляхта укомплектовує полковий писарський контингент і штати Генеральної військової канцелярії, оскільки ця служба вимагала освіти, знання законів, канцелярсько-бюрократичної техніки і етикетного ритуалу дипломатичних зносин. Шляхетське навернення до козацького руху сприймалося цілком органічно. Характерною деталлю, яка це підкреслює, є, наприклад, те, що група білоцерківської шляхти колишнього замкового підпорядкування (з неї, до речі, походив Іван Мазепа) складала особистий почот гетьмана. Дещо пізніше (1664) це формулювалося так: шляхетні мешканці замкових сіл Лесевичі, Ковшовата, Насташка, Скаржівка, Мазепинці та ін. зобов'язані, перепоясавшися зброєю, виступати при боці гетьмана завжди, коли гетьман сідатиме на коня для війни.
Третю групу становили вихідці з міщан, козацької черні, деколи – навіть із селян. Це крило у порівнянні з двома попередніми не являло собою чогось цілісного. Заможні представники міського патриціату, як, скажімо, Яким Сомко, Іван і Василь Золотаренки чи Мартин Небаба, швидко злилися зі старинною старшиною , набувши військового досвіду і навіть слави полководців. На відміну від цих людей, близьких до гетьмана, дещо осторонь трималися такі помітні серед козацтва особи, як колишній підданий Адама Киселя з Носівки чернігівський полковник Степан Пободайло (Подобайло), ще довоєнний польовий вождь козацької черні уманський полковник Іван Ганжа, полковник рейдових козацько-селянських загонів, вождь шаленого плебсу (як його називають польські джерела) Максим Кривоніс, котрий очолював практично незалежну від гетьмана власну армію, що в генеральних битвах навіть стояла окремим табором.
Якщо оцінювати позицію усіх трьох згаданих груп старшинської верхівки, відштовхуючись від а) уявлень про зміст і мету війни, б) ставлення до гетьмана як носія її головної ідеї, то можна зауважити досить опуклі розбіжності, які виходять за межі індивідуальних характерів. Так, полковники з числа старинного козацтва, відчуваючи гостру особисту антипатію до ляхів , водночас цілком помірковано сприймали переговори й мирні поступки, ставлячись до них як до колізій, неминучих у всякій війні. Це й не дивно: з погляду козацької традиції чергова спроба помірятися силами з Річчю Посполитою була одним із звичних походів, у якому класти козацькі голови – не новина, але й шукати замирення програючи – теж не новина. Кінцевим підсумком війни, в їх розумінні, мала стати здобута шаблею автономія козацької території під покровительством байдуже кого з великих сусідніх володарів – московського царя, турецького султана чи польського короля, що в переносному сенсі відповідало звичаям збройного найманства – служити шаблею тому, хто більше платить. Подавлена могутньою волею Богдана, ця традиційна модель козацької поведінки не нагадувала про себе аж до його смерті, бо гетьман сам вирішував – кому пропонувати шаблю і як розпоряджатися здобутою свободою. Проте після смерті Хмельницького все повернулося на старе, і власне старшинський елемент з числа старинних козаків першим почав розвалювати створену ціною надлюдських зусиль державу, так і не призвичаївшись підпорядковувати їй миттєві інтереси чи власні (нераз дуже великі) амбіції.
Нова старшина з покозачених шляхтичів на гетьманську булаву за життя Хмельницького претензій не пред'являла і авторитетом з ним мірятися не зважувалася. Що стосується її загальної орієнтації, то тут можна виділити два головні спрямування, співзвучні двом фазам війни: доі післясмерті Богдана. Характерною рисою першого є фанатична антипольська затятість, готовність боротися до кінця, загинути або перемогти. Наважившись на підтримку повстання, шляхта цим самим відсікала для себе альтернативу замирення: з точки зору її інтересів поступки Військові Запорозькому нічого не міняли, навпаки – підкреслювали зраду короні. Тим-то московський дипломат Григорій Кунаков, досить тонко аналізуючи ситуацію в Україні, писав у звіті царю 1649 р.: "Шляхта перша з-поміж усіх намовляє Богдана Хмельницького до війни з Польщею: мовляв, такої нагоди нам ніколи не трапиться, тепер ось і треба їх приборкати, доки вони [з нами] не справилися".
Після смерті Хмельницького, а особливо коли стала очевидною вся сумнівність альянсу з Московським царством – державою деспотичного типу, відразливого для шляхти, вихованої на ідеалах парламентаризму Речі Посполитої, настрої старшин-шляхтичів міняються. Московська небезпека, примножена загрозливою повінню анархії, підштовхує до компромісу зі старим звичним світом: на зміну антипольській затятості приходять спроби порозуміння, втім – уже запізнілі, бо на арену виступила третя сила, не надто помітна під твердою рукою Хмельницького – простолюд.
З-поміж лідерів черні найяскравішою постаттю був, без сумніву, Максим Кривоніс,козак непересічних військових здібностей, запалений фанатичною ненавистю до панів, безпощадний і жорстокий навіть з погляду тих часів, далеких від сучасного ідеалу людяності. Початок війни Кривоніс зустрів уже людиною немолодою, бо серед повстанців знаходився його дорослий син Кривоносенко, який після смерті батька (Максим помер від хвороби й рани наприкінці 1648 р.) певний час навіть очолював один з полків. Довоєнної біографії вождя шаленого плебсу не знали самі сучасники: одні твердили, що він походив з міщан Острога чи був купцем з Могилева-Подільського, інші називали колишнім підданим Немиричів з Житомирщини; існує навіть версія, що він був взагалі чужоземцем, уродженцем Шотландії, змалку вихованим у всіх родах морської служби. Блокуючись з найзавзятішими противниками мирного порозуміння, полковниками-шляхтичами Головацьким і Хмелецьким, Кривоніс обстоював гасло – кінчати цю війну своїм щастям, яке їх [повстанців] супроводжує, а не переговорами.
Своєрідним символом майбутнього розбрату може сприйматися старшинська рада, зібрана в травні 1653 р. для остаточного обговорення пропозицій Стамбула щодо протекторату. На ній бачимо три партії: одна, яку очолював старинний козак Філон Джеджалій, погоджувалася на союз з Туреччиною (цим шляхом піде згодом ще один нащадок і лідер старинного козацтва Петро Дорошенко), інша під проводом київського шляхтича Антона Ждановича, попередника Виговського й Тетері, радила налагодити переговори з Річчю Посполитою, ще інша – висловилася за московську орієнтацію. Рішення прийняв, плетучи чергові віртуозні комбінації і сподіваючись вкотре перехитрити козацьку долю, сам гетьман, однак смерть виявилася хитрішою і за нього…
Роль козацького батька , який умів твердою рукою примусити до єдності своє норовисте строкате оточення, розуміли всі. Ось як, наприклад, звучить уже в 1659 р. легенда про злагоду в Україні за Хмельницького в устах одного з ватажків простолюду Івана Безпалого:
Між нами, військом кошовим і городовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата, а товариш за товариша вірно й любовно усі єсьмо вкупі жили.