Політичне життя 1993-2002. Прийняття Конституції України. Процес національного відродження.
Діяльність Верховної Ради України у 1994-1998 роках
Навесні 1994 р. у зв'язку із загостренням внутріполітичної ситуації в країні були проведені дострокові вибори до парламенту - Верховної Ради України (ВРУ). Більшість у новоствореній ВРУ зайняли представники лівих сил: фракція комуністів склала 84 депутати, соціалістична партія України (СПУ) - 25, «Аграрники України» - 26 тощо. Головою ВРУ обрано лідера СПУ О. Мороза.
Влітку пройшли дострокові вибори Президента України на яких переміг Л. Кучма, який є прихильником демократичних і центристських поглядів. Протистояння між гілками законодавчої і виконавчої влади особливо загострилися в 1995 р. Ліва більшість депутатів намагалася призупинити хід економічних реформ, припинити приватизацію в країні, пропонувала повернутися до комуністичних порядків. Як вихід з політичної кризи між ВРУ та Президентом було укладено Конституційну угоду {червень 1995 p.), що діяла до прийняття Конституції України. Впродовж 1994-1998 pp. було прийнято близько 3 тис. законодавчих актів, проте вони не змінили економічну ситуацію країни на краще. Більшість з них були економічно не обґрунтованими.
Прийняття Конституції України
Конституцію України було прийнято на нічному засіданні п'ятої сесії ВРУ 28 червня 1996 р.
Конституція України - це Основний закон держави, що має вищу юридичну силу. Усі закони й інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати. У центрі уваги Конституції -людина як найвища соціальна цінність, її права і свободи та їх гарантії. Головним об'єктом конституційного регулювання є відносини між громадянином, державою і суспільством. Через усю Конституцію проведено ідею правової держави. Конституція визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, закріплює принципи соціальної справедливості, стверджує демократичний гуманістичний вибір народу України. Норми Конституції України - це норми прямої дії. Наголошено на неприпустимості відмови від їхнього застосування через відсутність законів або інших нормативних актів, що конкретизують основні положення.
Конституцію треба розглядати як правову підвалину подальшого розвитку законодавства і правової системи України. Найважливішими принципами Конституції є:
· суверенітет (право українського народу на власний розсуд розв'язувати свої зовнішні і внутрішні справи, без втручання ззовні);
· незалежність як зовнішній суверенітет (непору шність кордонів, недоторканість і неподільність території, самостійна зовнішня політика);
· правова держава (верховенство закону, рівна відповідальність усіх членів суспільства перед законом, постійний розвиток прав та свобод людини);
· поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;
· демократизм (виборність органів вищої влади, участь народу в розв'язанні державних справ, гарантії прав і свобод людини);
· соціальна держава (держава, що служить усьому суспільству, сприяє розвитку всіх сфер його життя, піднесенню матеріального і духовного рівня народу).
Прийняття Основного Закону суверенної Української держави - подія непересічної ваги, надзвичайно важливий етап утвердження української державності. Конституція стала актом правового оформлення нових політичних, економічних, соціальних і духовних реалій в українському суспільстві.
Березневі парламентські вибори 1998 р. та подальша діяльність Верховної Ради України
Восени 1997 р. Верховна Рада України визначилася зі строками й процедурою проведення чергових парламентських виборів. Вибори вперше мали відбутися в умовах дії нової Конституції. Було ухвалено, що вони пройдуть в один тур: перемогу здобуде кандидат, який випередить за кількістю голосів суперників, навіть за умови, якщо більшість виборців висловиться за інших кандидатів, тобто проти нього. Цим унеможливлювалося повторення виснажливого виборчого марафону 1994 р.
Закон про вибори також передбачав, що половина з 450 депутатів буде обрана в єдиному загальнодержавному багатомандатному окрузі за партійними списками, а друга половина - у мажоритарних округах, де кандидати змагалися б за депутатське місце особисто. Запровадження змішаної пропорційно-мажоритарної системи мало прискорити політичне структурування українського парламенту.
Напередодні виборів кількість вітчизняних політичних партій перевалила за півсотню. Центральна виборча комісія допустила до участі у виборах 29 березня 1998 р. 30 політичних партій і партійних блоків. До виборчих списків було включено 37 млн. 540 тис. осіб, у голосуванні взяли участь 70,8 % - 26 млн. 571 тис. виборців. Це - доволі високий показник політичної активності.
У багатомандатному загальнодержавному окрузі усі депутатські місця розподілилися лише між партіями і партійними блоками, котрі подолали чотиривідсотковий бар’єр. Таких виявилося 8. За списки кандидатів у депутати від інших 22 партій та блоків, які бар'єру не подужали, було подано 5,5 млн. голосів, що розподілилися між партіями-переможницями пропорційно кількості голосів, поданих за кожну із них. Бар'єр подолали 5 центристських партій та блоків і 3 ліві партії. Однак найбільше голосів у міжпартійному змаганні одержали саме ліві. Тому голоси виборців, які висловилися на користь центристських і правих партій, що не набрали необхідного мінімуму, перейшли переважно до лівих.
Абсолютним переможцем стала Компартія України - 24,7 % голосів - 84 депутатських мандата. Народний рух України завоював 32 депутатські місця, блок СПУ-СелПУ - 29, Партія зелених - 19, Народно-демократична партія (НДП) - 17, Прогресивна соціалістична партія та Соціал-демократична партія (об'єднана) - по 14 місць. Очолюване екс-прем'єр-міністром України П.Лазаренком об'єднання «Громада» дістало 16 депутатських мандатів.
Перемога лівих була запрограмована заздалегідь -виборців глибоко обурювали мізерна оплата праці, хронічні невиплати заробітної плати і пенсій, розвал системи охорони здоров'я та соціального забезпечення. Відтак список НДП, очолюваний прем'єр-міністром В.Пустовойтенком, зібрав менше 5 % голосів. Проурядова Аграрна партія України не здолала чотиривідсоткового бар'єру й залишилася «за бортом» парламенту. В цілому ліві партії одержали у багатомандатному загальнодержавному окрузі 127, а центристи й праві - тільки 98 місць.
В одномандатних округах виборці віддали перевагу назагал безпартійним. Серед них виявилося обмаль бажаючих приєднатися до лівих. Тому останні й не здобули більшості у Верховній Раді. Проте вони виступали дисципліновано, на відміну від правих партій, і найчастіше контролювали роботу парламенту.
Перша сесія Верховної Ради нового скликання відкрилась у травні 1998 р. Найстарша за віком, 78-річна Ярослава Стецько, голова Проводу ОУН, зачитала з Конституції текст присяги. Народні депутати скріпили цей документ своїми підписами. Після виснажливого виборчого марафону головою Верховної Ради був обраний лідер Селянської партії Олександр Ткаченко.
Склад депутатів Верховної Ради після виборів 1998 р. не змінився. Але розстановка політичних сил у парламенті після перемоги Л.Кучми на виборах 1999 р. й оприлюднення ним указу про референдум зазнала кардинальних змін. Депутати розуміли, що багаторічне протистояння президентських і парламентських структур, яке гальмувало ринкові реформи, навряд чи буде підтримане народом на референдумі. Позитивні відповіді на поставлені у бюлетенях питання означали, як це всі усвідомлювали, перетворення України з парламентсько-президентської та президентсько-парламентську республіку.
13 січня 2000 р. Михайло Сирота оголосив у Верховній Раді, що парламентська більшість у складі 237 депутатів утворена. У відповідному зверненні проголошувалося, що метою більшості депутатів є готовність солідарно відповідати за здійснення реформ України разом з урядом, який очолив голова Національного банку України Віктор Ющенко.
Сенсаційному повідомленню про появу у Верховній Раді «більшовиків» (так назвали журналісти депутатів більшості) передувала ювелірна й виснажлива двомісячна робота народного депутата, першого Президента незалежної України Л.Кравчука над створенням і узгодженням програми дій, яку могли б підписати політики різного спрямування. І таку програму вдалося розробити. її висхідним пунктом стало усунення від керівництва парламентом представників лівих партій.
Робота більшості у приміщенні Верховної Ради виявилася неможливою внаслідок деструктивної позиції голови парламенту О.Ткаченка. 1 лютого 2000 р. п'яту сесію Верховної Ради України XIV скликання було проведено у приміщенні Українського дому. Зареєструвалося тут вже 255 із 445 народних депутатів. Заступник голови Верховної Ради України В.Медведчук, який головував на сесії, повідомив, що координаційна рада парламентської більшості на чолі з Л.Кравчуком зробила все можливе, щоб уникнути розколу. Були підготовлені проекти рішень, які мали затверджуватися пакетом. Депутати-«більшовики» ухвалили постанови про тимчасове проведення пленарних засідань у приміщенні Українського дому та про тимчасові форми голосування - підняттям руки або іменними бюлетенями.
Першого дня роботи п'ятої сесії відбулися вибори нового керівництва Верховної Ради - голови, його заступників, керівника апарату й голів парламентських комітетів. За обрання головою Верховної Ради Івана Плюща, першим заступником Віктора Мед-ведчука й заступником Степана Гавриша проголосували всі 255 депутатів.
За пропозицією О.Лавриновича сесія ухвалила закон про новий порядок обчислення скликань Верховної Ради, яке відтепер розпочиналося зі складу Верховної Ради, сформованого на вільних виборах 1990 p. Саме ці депутати ухвалили Декларацію про державний суверенітет і Акт проголошення незалежності України. Отже, Верховна Рада на дев'ятому році існування незалежної держави відмовилася, нарешті, від історичної традиції обчислення скликань від Конституції УРСР 1937 р.
Одночасно до Кодексу законів про працю були внесені зміни: скасовувалися неробочі дні 7 й 8 листопада - «на честь свята Великої Жовтневої соціалістичної революції». Депутати ухвалили також постанову про заміну радянської символіки на фасаді будинку Верховної Ради державною символікою незалежної України.
Згадані події у Верховній Раді України дістали неофіційну назву «оксамитової революції».
Інститут президентства в Україні. Результати виборів Президента України у 1994 та 1999 роках
У системі владних відносин України Президент як глава держави займає особливе місце. Характерним є співвідношення цієї посади з демократичним принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
У новітній історії України посада Президента вперше з'явилася у 1991 p., коли Верховна Рада ухвалила постанову «Про вибори Президента Української РСР» (25 червня 1991 р.), у першому пункті якої визнавалося «за" доцільне заснувати пост Президента Української РСР до прийняття нової Конституції Української РСР». Вже 5 липня 1991 р. було прийнято три закони з даного питання: «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» й «Про вибори Президента Української РСР».
До прийняття 28 червня 1996 p. Конституції України статус Президента зазнавав чимало змін. За Конституцією, Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини.
Конституційні засади порядку обрання Президента України встановлюються ст. 103 Конституції.
З часу проголошення незалежності громадяни України двічі обирали Президента своєї держави. Перші вибори глави держави відбулися 1 грудня 1991 р. одночасно з референдумом про підтримку Акта проголошення незалежності України. За результатами виборів Президентом України було обрано Леоніда Кравчука.
Другі (дострокові) вибори Президента України відбулися 26 червня 1994 р. У них взяло участь 7 кандидатів. Вибори відбулися у два тури. У першому турі голосування чотири претенденти набрали найбільшу кількість голосів: Л.Кравчук, Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий. У другому турі голосування 10 липня 1994 р., до якого вийшли лише два претенденти з найбільшою кількістю голосів у першому турі, перемогу отримав Л. Кучма.
Політичне життя в Україні з другої половини 1998 р. значною мірою визначалося президентськими виборами, що наближалися. Внаслідок кризового стану економіки та соціальної сфери вибори набували характеру своєрідного референдуму: чи відмовитися від реформ на користь чогось непевного й невизначеного (назад у «славне й затишне радянське минуле») чи продовжити курс реформ, започаткований у 1994 р.
Першим «впав» у жорсткій політичній боротьбі екс-прем'єр-міністр П. Лазаренко. Коли документи про привласнення ним величезних коштів потрапили до рук його політичних конкурентів, він залишив Україну й виїхав за кордон. Після цього Верховна Рада позбавила його депутатської недоторканості, а об'єднання «Громада», парламентська фракція якого налічувала 44 депутати розкололася. Розколовся й Народний рух України, втрата яким енергії й ініціативи були особливо помітні на тлі його бурхливої діяльності часів виборювання незалежності. Трагічна загибель у березні 1999 р. в автокатастрофі лідера партії В. Чорновола не зупинила внутріпартійні чвари.
Розкололися й об'єднані соціал-демократи. Найвпливовіший серед правих претендентів на владу Є. Марчук не зміг скористатися потенціалом цієї партії у президентській кампанії.
Багатьох депутатів, включно з партійним лідером А. Матвієнком, втратили народні демократи (НДП). Новий лідер НДП В. Пустовойтенко заявив, що підтримуватиме кандидатуру діючого президента.
Певною популярністю у суспільстві користувалися ліві претенденти на найвищу посаду: колишній голова Верховної Ради України О. Мороз, учасник попередньої президентської кампанії, керівник КПУ П. Симоненко, голова парламенту О. Ткаченко, лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко.
Вибори Президента України 1999 р. відбулися, на відміну від попередніх, не лише в умовах чинності нової Конституції України, але й нового Закону України «Про вибори Президента України» від 15 січня 1999 р. Центральна виборча комісія (ЦВК) змушена була зареєструвати 15 претендентів. Це робило саму процедуру виборів доволі складною. В останній момент двоє претендентів зняли свої КАНДИДАТУРИ й у бюлетенях залишилося 13 прізвищ кандидатів.
31 жовтня 1999 р. відбулися вибори Президента України. П'ятеро претендентів набрали найбільшу кількість голосів: Л.Кучма, П.Симоненко, О.Мороз, Н.Вітренко та Є.Марчук. Відповідно до Конституції, Центральна виборча комісія призначила другий тур виборів на 14 листопада 1999 р., в якому взяли участь два претенденти з найбільшою кількістю голосів. Наслідками голосування 14 листопада була перемога Л.Кучми.
Перемога Л.Кучми на президентських виборах 1999 р. й «оксамитова революція» у Верховній Раді 2000 р. вперше за роки незалежності зробили можливими погоджені дії державної влади в соціально-економічній сфері. Виконавча й законодавча гілки влади почали опрацювання стратегії довгострокового економічного розвитку.
Основою нового стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом мало стати утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об'єктивні передумови для входження до групи провідних, технологічно розвинених країн світу уже у першому десятиріччя нового століття – тисячоліття.Після десятирічної кризи, впродовж якої було втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився більше ніж удвічі, ставилося завдання домогтися щорічних темпів зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) на рівні 6 - 7%. Наявність відносної економічної й політичної стабілізації, здається, забезпечують ймовірність його виконання. Лише такі темпи економічного зростання можна вважати достатніми для розв'язання невідкладних завдань у соціальній сфері, забезбечення гідного рівня життя населення. Саме такій меті повинна підпорядковуватися промислова, аграрна й фінансова політика держави.