Особливості та характерні риси формування нового світопорядку
Охопити весь спектр проблем з даного питання надзвичайно складне завдання. І все ж сформуємо визначальні позиції дискурсу, який має місце протягом останнього десятиліття.. Для цього скористаємось аналітичною доповіддю під назвою «Глобальне управління – 2025: вирішальний момент», яку підготували восени 2010 року Національна розвідувальна рада США та Інститут Європейського Союзу з досліджень безпеки. Вона не лише зосереджена на аналізі критичного моменту в колективному управлінні складними глобальними проблемами, а й служить нині в академічних колах і експертних середовищах каталізатором міжнародної дискусії про шляхи розвитку глобальних, регіональних і двосторонніх інституцій для вирішення нових глобальних викликів, є найновішим комплексним матеріалом з даної проблематики, який сформований з позицій наукового підходу.
1. Відзначено, що перше десятиліття ХХІ століття засвідчило складність міжнародної системи через її різнорідність та посилення в ній взаємозалежності. Більшу взаємозалежність спричинив безпрецедентний масштаб різноманітних завдань, що стоять перед міжнародним співтовариством, - від зміни клімату до боротьби з бідністю, від енергетичної безпеки до таких транснаціональних загроз, як тероризм та нерозповсюдження ядерної зброї. Більшу різнорідність спричинили два фактори: поява на політичній карті світу таких нових великих глобальних і регіональних держав, як Китай, Індія і Бразилія, і динамічний розвиток громадянського суспільства та громадської думки у формуванні політичного порядку денного. Тоді як загальні проблеми вимагають спільних дій, інтереси і представлення державних і недержавних суб’єктів можуть суттєво різнитися. У цьому контексті встановлення правил гри на міжнародному рівні стає не тільки більш актуальним, а й більш складним.
Глобальне управління – колективне розв’язання спільних проблем на міжнародному рівні – перебуває у критичному стані. Після Другої світової війни інституції глобального управління досягли значних успіхів, але сьогодні міжнародні організації та уряди країн уже не в силі розв’язати численні складні міжнародні проблеми. Глобальне управління може бути ефективним з огляду на три чинники швидкої глобалізації: економічну взаємозалежність; взаємопов’язаний характер сучасних світових викликів; переплетення внутрішніх та зовнішньополітичних проблем.
2. Перехід до багатополярного світу погіршує перспективи дієвого глобального управління у найближчі 10 років. Зростає економічний вплив нових світових держав, а отже, і їхня політична роль далеко поза межами їх кордонів. Влада переходить не тільки від визнаних держав-лідерів до перспективних країн і (частково) до країн, які розвиваються, а й до недержавних акторів.
Різні країни мають різне відношення до інституту глобального управління як такого. З огляду на різні позиції та недовірливе ставлення до глобального управління, яке вважається західним поняттям, важче буде ефективно боротися з викликами, кількість яких невпинно зростає. На початку ХХІ століття головною загрозою стали етнічні конфлікти, інфекційні хвороби і тероризм, а також нові глобальні виклики, зокрема зміна клімату, енергетична безпека, дефіцит води та продуктів харчування, міжнародні потоки мігрантів і нові технології.
Щодо неоднозначного відношення до глобального управління, то слід звернути увагу на позиції таких країн:
Бразилія. У міжнародній політиці Бразилія звертає увагу на стосунки між Північчю й Півднем і на важливість перерозподілу влади між розвиненими державами та країнами, які розвиваються. Експерти вважають, що країна підтримує державоцентристський мільтилатералізм, не залишаючи місця недержавним акторам (Мультилатерализм – принцип побудови відносин між державами, заснований на механізмі багатосторонніх угод, які дозволяють кожній державі користуватися привілеями у відносинах з усіма партнерами). Однак глобальне управління поволі стає актуальною темою в Бразилії під впливом публічних дебатів про зміну клімату.
Китай. Більшість китайських дослідників визнає нагромадження глобальних викликів та суттєвих хиб у міжнародній системі, проте вважає, що Китай має розв’язувати внутрішні проблеми. Китайці припускають «більшу структуру», яка об’єднає різні новостворені організації та групи. Вони переконані, що «Велика двадцятка» вже зробила крок до цього, але сумніваються, чи відмінності між Північчю і Півднем не перешкодять співпраці з питань, не пов’язаних з економікою.
Індія. Індійці переконані, що міжнародні організації «явно недосконалі», і стурбовані тим, що в Азії немає внутрішньої рівноваги, яка б могла гарантувати стабільність. Вони вважають, що Індія має невдале розташування, аби долучитись до розвитку азійських регіональних інституцій, оскільки лідером у цьому регіоні є Китай. Дехто побоюється, що могутність Сходу, завдасть удару створеній Заходом системі, заснованій на демократії та верховенстві права.
Японія. Багато японських дослідників переконані, що проблеми в управлінні стосуються радше політичного лідерства, а не «форми чи структури». Дехто сумнівається в ефективності офіційних установ, де панує бюрократія. Водночас японці відчувають потребу політичної єдності у «Великій двадцятці». Більшість радила розв’язати національні й регіональні питання перед тим, як реформувати міжнародні організації. Дехто з учасників стурбований тим, що у Східній Азії нема регіональних структур з питань «жорсткої безпеки», але заперечує, що Японія повинна брати активнішу участь у налагодженні регіональної співпраці.
Росія. На думку російських фахівців, у 2025 році світові державизалишатимуться потужним джерелом впливу, але міжнародні компанії відкриють більше можливостей для міждержавної співпраці. Росіяни стурбовані недостатнім рівнем «тихоокеанської безпеки». Сполучені Штати, Європа та Росія можуть налагодити тісніші відносини, а Китай, який має «найбільшу економіку», стане головним чинником світових змін.
Південна Африка. Південноафриканські дослідники дійшли висновку, що глобалізація підсилює регіоналізацію, а не створює єдине глобальне наднаціональне міждержавне об’єднання. Вони побоюються, що кількість тих, хто програє через глобалізацію, перевищить кількість тих, хто від неї виграє. У «Великій двадцятці» Африка представлена слабо. Африканці вважають ООН єдиною глобальною організацією з «легітимним» статусом. Деякі фахівці з пересторогою ставляться до Китаю, який, на їхню думку, зацікавлений лише в африканських ресурсах.
ОАЕ. Дослідники з регіону Перської затоки замислюються, які глобальні інституції можуть забезпечити взаємовигідний розподіл повноважень. Вони скаржаться, що немає потужних регіональних організацій. Окрема структура чи установа має збалансувати «права» енергетичних кампаній і споживачів. Дехто розчарувався через брак підтримки демократичних процесів з боку заходу.
4. З огляду на сучасний стан експертами передбачаються чотири сценарії розвитку подій:
1) Сценарій номер один: «Ледь тримаючись на плаву»
Цей сценарій вважається найбільш правдоподібним у наступні кілька років. Згідно з ним, жодна криза не матиме такого масштабу, щоб загрожувати міжнародній системі, незважаючи на повільний розвиток колективного управління. Принагідні або тимчасові схеми борються з кризами, або ж новостворені інститути намагаються обійти їх загрозливі аспекти. Діяльність офіційних організацій здебільшого залишається незмінною, а країни Заходу змушені взяти на себе неспівмірний тягар «глобального управління», оскільки країни, які розвиваються, запобігають внутрішнім заворушенням. Ця картина майбутнього нестійка, адже розрахована на те, що жодна криза не може зруйнувати міжнародну систему.
2. Сценарій другий: «Фрагментація»
Могутні держави та регіони намагаються відгородитися від зовнішніх загроз. Азія будує економічно самодостатній регіональний устрій. Світові комунікації гарантують, що глобалізація не зникне, проте її темп значно сповільниться. Європа зверне погляд на внутрішні проблеми – зокрема сьогодні там побільшало тих, хто не задоволений рівнем свого життя. Збільшення працездатного населення поставить США у кращі умови, але країна боротиметься з тими самими проблемами, якщо не подолає фінансові труднощі.