На чолі краю: губернатори катеринославщини початку хх ст

Висвітлено життя та державна діяльність губернаторів Катеринославської губернії початку ХХ ст. С. В. Александровського, О. М. Клінгенберга, К. М. Шидловського та В. В. Якуніна, їх внесок у розвиток регіону.

Ключові слова: губернатор, Катеринославська губернія, С. В. Александровський, О.М. Клінгенберг, К. М. Шидловський, В. В. Якунін.

Освещается жизнь и государственная деятельность губернаторов Екатеринославской губернии С. В. Александровского, А. М. Клингенберга, К. М. Шидловского и В. В. Якунина, их вклад в развитие региона.

Ключевые слова: губернатор, Екатеринославская губерния, С. В. Александровский, А.М. Клингенберг, К. М. Шидловский, В. В. Якунин.

The life and state activity of Ekaterinoslavskaya province governors: S. V. Alexandrovskij, A.M. Klingenberg, K. M. Shidlovsky, V. V. Yakunin, their contribution to the region development is investigated.

Key words: governor, Ekaterinoslav province, S. V. Alexandrovskij, A. M. Klingenberg, K. M. Shidlovsky, V. V. Yakunin.

Історичні події – це, перш за все, історія людей, історія їхнього побуту, поглядів та поведінки в різних обставинах. У свою чергу, особливого значення набуває вивчення життя та діяльності осіб, які у відповідності до посад, що займали, мали змогу в більшому чи меншому ступені впливати на розвиток регіону або країни в цілому, визначати долю великої кількості людей. Зазначене стосується і керівників основних адміністративно-територіальних одиниць царської Росії, якими й були губернії.

Слід зазначити, що посада губернатора в Російській імперії була запроваджена в 1708 р. Губернатор призначався імператором і був представником центральної влади на місцях, наділеним адміністративними та поліцейськими функціями. Губернатор був главою місцевої адміністрації, який керував губернією за допомогою низки закладів, зокрема, канцелярії та губернського правління. Усі ці повноваження мали й керівники Катеринославської губернії, серед яких було чимало неординарних осіб та яскравих особистостей – відомих урядовців, воєначальників та адміністраторів.

Разом з тим, життя та діяльність катеринославських губернаторів, особливо періоду початку ХХ ст., ще недостатньо вивчені в історичній літературі. У цьому плані можна згадати лише розвідки дніпропетровських дослідників С. І. Світленка, Л. Ганошенко та В. І. Лазебник, в яких приділялася увага постаті Ф.Е. Келлера [25; 9], а також коротку енциклопедичну довідку В. Гохнаделя про губернатора О. М. Клінгенберга, надруковану у виданні «Немцы России» [2]. Тож до цього часу майже не висвітленою залишається діяльність керівників краю, які очолювали губернію від часів демократичної революції 1905–1907 рр. до Першої світової війни. Відповідно є необхідність заповнити цю лакуну, розглянувши життєвий шлях та діяльність губернаторів С. В. Александровського, О. М. Клінгенберга, К. М. Шидловського та В. В. Якуніна, що й є метою авторів цієї статті.

Треба зазначити, що одним з перших губернаторів Катеринославщини початку ХХ ст.бувС. В. Александровський, який очолив регіон опісля відставки О. Б. Нейдгарта в 1906 р.

Сергій Васильович Александровськийнародився 28 грудня 1863 р. Походив він із дворянської родини, був сином пензенського губернатора. Навчався С. В. Александровськийв Пажеському корпусі в Петербурзі, який успішно закінчив у 1886 р. У тому ж році, отримавши чин корнета, розпочав службу в лейб-гвардії Кавалергардському полку. У 1893 р. С. В. Александровський був призначений членом комісії з постачання військ Петербурзького гарнізону, працюючи в якій проявив себе діяльним та енергійним співробітником. У 1894 р. його було направлено у розпорядження командуючого військами гвардії та Петербурзького військового округу великого князя Володимира Олександровича. Згодом, у 1898–1899 рр., С. В. Александровський перебував у відрядженні від Товариства Червоного Хреста у Воронезькій, Тамбовській, Уфимській та Самарських губерніях, які постраждали від неврожаю. Там він займався розподілом грошової допомоги серед населення [19, c. 48–49].

6 листопада 1899 р. С. В. Александровського звільнили зі служби в чині ротмістра та призначили чиновником із особливих доручень Міністерства фінансів. На цій посаді в 1900 р. він брав участь в організації медичної допомоги Південно-Маньчжурському загону в Китаї, за що бувнагороджений орденом Св. Володимира 4-го ступеня, до якого пізніше були пожалувані мечі (в цей же час він отримав і придворне звання камергера). Крім того, С. В. Александровського залучали до організації допомоги постраждалим під час землетрусу в Андижані в 1902 р. і повені в Петербурзі в 1903 р. [20].

Під час російсько-японської війни 1904–1905 рр. С. В. Александровського було обрано членом комісії з надання допомоги пораненим та хворим воїнам на Далекому Сході. Зокрема, він завідував відділом відправки на театр війни медично-санітарного персоналу. Незабаром С. В. Александровський посів посаду головноуповноваженого Червоного Хреста при діючій армії. На початку березня 1904 р. він прибув на театр військових дій, де активно приєднавсялучився до організації допомоги пораненим. У січні 1905 р. С. В. Александровського було призначено начальником санітарної частини 1-ї Маньчжурської армії. У цій справі він виявив велику працездатність та енергію. Відзначався також особистою хоробрістю, неодноразово наражаючися на небезпеку, як, наприклад, у бою під Ляояном. Утім громадська діяльність С. В. Александровського по-різному оцінювалася у суспільстві, Зокрема, різкій критиці в цей час піддав його член наглядового комітету Червоного Хреста сенатор А. А. Наришкін, який влітку 1904 р. ревізував відділення цієї організації [20].

6 січня 1906 р. у віці 42 років С. В. Александровський був призначений керівником Катеринославської губернії. Зазначимо, що його губернаторство припало на час буржуазно-демократичної революції. Так, ще з грудня 1905 р. на більшості території краю було оголошено військовий стан або стан посиленої охорони. В’язниці були переповнені арештованими. До канцелярії губернатора постійно надходили рапорти від поліцейських чиновників із міст та повітів губернії про революційні сходки, страйки та заворушення. У таких умовах у лютому 1906 р. на Катеринославщині відбулися вибори до Державної думи, організація яких була покладена на губернатора. Численні порушення та зловживання під час виборів неодноразово вимагали особистого втручання С. В. Александровського. Зрештою, незважаючи на всі труднощі, вибори в Думу відбулися. І в цьому, без сумніву, була й заслуга керівника губернії. Не даремно, сучасники характеризували С. В. Александровського як «розумного та гуманного адміністратора» [3, с. 201].

Тим не менш, керувати Катеринославщиною С. В. Александровському довелося досить-таки короткий час. Уже 1 липня 1906 р. його було звільнено з посади і призначено губернатором у Пензенську губернію [4, ф. 1684, оп. 2, спр. 52, арк. 1–53]. 25 січня 1907 р. у Пензі при виході з міського театру С. В. Александровський був смертельно поранений революціонером-терористом [3, с. 201].

Наступним губернатором Катеринославщини став О. М. Клінгенберг. Народився Олександр Михайлович Клінгенберг 4 листопада 1860 р. Походив він із родини потомствених дворян, яка мала німецьке коріння. Дружиною його була Євгенія Кирилівна, народжена Шимкова.

О. М. Клінгенберг отримав гарну освіту. Із дипломом І ступеня він закінчив юридичний факультет Петербурзького університету і 4 грудня 1890 р. поступив на службу у відомство Міністерства юстиції. Спочатку його зарахували кандидатом на судові посади в Харківську судову палату. Однак вже 1 жовтня 1891 р. О. М. Клінгенберг був призначений секретарем при прокурорі Харківської судової палати, а 4 лютого 1892 р. стає секретарем при прокурорі місцевого окружного суду [10, с. 233].

О. М. Клінгенберг робить досить швидку кар’єру. 5 квітня 1894 р. його призначають судовим слідчим першої ділянки Пирятинського повіту округу Лубенського окружного суду, а 11 травня 1895 р. він посів посаду товариша (заступника) прокурора Смоленського окружного суду, на якій перебував три роки. 28 травня 1898 р. О. М. Клінгенберг стає товаришем прокурора Лібавського окружного суду. Оцінивши ділові та людські якості О. М. Клінгенберга, керівництво Міністерства юстиції запрошує його до столиці імперії, де 9 липня 1899 р. призначають товаришем прокурора Санкт-Петербурзького окружного суду [10, с. 234].

23 листопада 1902 р. О. М. Клінгенберга було направлено в Катеринославську губернію, де він обійняв посаду прокурора Катеринославського окружного суду. Але у серпні 1904 р. його знову переводять на інше місце служби, цього разу до Києва. Він стає прокурором Київського окружного суду. Із 10 лютого 1906 р. О. М. Клінгенберг – товариш прокурора Київської судової палати. У цей період він активно бореться з революційним рухом, який ширився Російською імперією. Утім уже у червні залишає цю посаду, щоб на цей раз зайняти губернаторське крісло. 1 липня 1906 р. О. М. Клінгенберг, у віці 46 років, був призначений виконуючим обов’язки губернатора у Катеринославщину. Затвердили його на цій посаді 1 січня 1908 р. [10, с. 234].

Майже відразу йому довелося стикнутися з революційними подіями, які в той час охопили як губернський центр, так і всю провінцію. Зокрема, О. М. Клінгенберг звертав увагу вищої влади на заворушення серед селян губернії, які «спостерігалися скрізь». У цьому новий губернатор переконався особисто, коли в жовтні 1906 р. відвідував села Покровської волості Маріупольського повіту, «ревізуючи місцеві селянські установи і роз’яснюючи селянам зміст опублікованих останнім часом розпоряджень уряду» [7, c. 256]. 9 жовтня у супроводі кількох чиновників та стражників він прибув до села Покровського, мешканці якого відмовлялися сплачувати податки та виконувати повинності. Однак умовляння губернатора не були почуті натовпом революційно налаштованих селян, які до того ж вимагали передачі їм поміщицької землі. Коли ж О. М. Клінгенберг наказав скласти протокол про відмову селян підкоритися владі, юрба рушила на губернатора. Зрештою він був оточений повсталими в будинку волосного правління, а його екіпаж, з якого селяни випрягли коней, серйозно пошкоджено [7, c. 256]. У цій своєрідній облозі губернатор пробув до ранку наступного дня, поки до нього не прийшла допомога*. Отже, в той час О. М. Клінгенберг, без сумніву, наражав себе на серйозну небезпеку. Але, незважаючи на цей випадок, губернатор, не задовольняючись канцелярсько-паперовою роботою, і надалі продовжував об’жджати губернію, причому «ще тоді і туди, – як зазначали сучасники, – коли і де такі об’їзди були далеко не небезпечні» [10, с. 235].

О. М. Клінгенберг вживав заходи і для підтримання порядку в навчальних закладах Катеринослава, серед учнівської молоді міста. Так, 25 січня 1907 р. у приписі до місцевого поліцмейстера, губернатор вимагав вжити належних дій щодо недопущення сходки студентів Вищого гірничого училища [6, с. 339]. Разом з тим, будучи переконаним прибічником права, О. М. Клінгенберг звертав увагу поліції, що сходка молоді може бути визнана незаконною тільки у випадку, якщо на її проведення не було дано відповідного дозволу керівництвом навчального закладу.

Постійну увагу приділяв губернатор боротьбі із кримінальними злочинами в регіоні. Зокрема, у 1908 р. він скликав особливу нараду у складі предводителів дворянства та голів управ для обговорення питання вдосконалення «поліцейської справи» в губернії [18, с. 4]. Також згадаємо, що саме О. М. Клінгенберг одним з перших у Російській імперії запропонував використовувати службових собак для цілей карного розшуку [26]. Це зробило ефективнішою боротьбу із злочинністю в регіоні, в тому числі з крадіжками вибухівки на рудниках та копальнях губернії, які поширилися в той час. Таким чином, обійнявши у складні революційні часи важкий губернаторський пост, О. М. Клінгенберг зумів у неспокійній губернії підтримати та зміцнити порядок «примусивши населення підкоритися закону» [10, с. 235]. Сучасники констатували, що за його керівництва ніяких масових заворушень та погромів у Катеринославі не було.

Чимало було зроблено губернатором і для соціально-економічного розвитку губернії. У цих питаннях він активно співпрацював із місцевими органами самоврядування. Так, 1 грудня 1906 р., відкриваючи засідання губернського земства, О. М. Клінгенберг побажав земським зборам «повного успіху в багатотрудній та плідній діяльності їх на славу та процвітання дорогої вітчизни» [12, с. 1].

Діяльність губернатора в той час дійсно була багатогранною. Особливу увагу він приділяв покращанню становища мешканців регіону, розуміючи, що тільки це й може на майбутнє гарантувати політичну стабільність та громадський спокій. Зокрема, наприкінці 1906 р. О. М. Клінгенберг звернувся до губернської земської управи з пропозицією негайно упровадити в життя положення закону від 15 листопада (1906 р.), створити належні умови для праці та нормального відпочинку службовців у торговельних закладах, складах та конторах, увести «загальні норми тривалості робочого дня», а також «встановити святковий для цих осіб відпочинок» [13, с. 47]. 14 грудня 1907 р. О. М. Клінгенберг запропонував земським органам видати обов’язкову постанову про заборону перекупникам скуповувати продукти першої необхідності на ринках Катеринослава «раніше певного часу» [15, с. 48], враховуючи, що місцеві торгівці, скуповуючи означені продукти оптом, потім їх перепродавали споживачам за значно завищеними цінами.

Губернатор енергійно проводив на території губернії Столипінську аграрну реформу. У цілому влада Катеринославщини успішно впоралася з організацією землевпорядних робіт. Аграрні перетворення, на підставі указу від 6 листопада 1906 р., проводилися тут порівняно спокійно.

Чимало переймався О. М. Клінгенберг й питаннями подолання наслідків стихійних лих на території губернії, мінімізації втрат населення. Так, 22 вересня 1906 р. він запропонував земським зборам губернії створити Товариство взаємного страхування від вогню [21, с. 16]. Навесні 1908 р., коли від розливу річок Дніпра і Самари вкрай постраждало селище Амур-Нижньодніпровськ та Новомосковськ, а багато мешканців втратили своє житло, за ініціативою губернатора і під його керівництвом було створено спеціальний губернський комітет для надання допомоги населенню. Зокрема О. М. Клінгенберг звернувся тоді до управляючого Державним майном по Таврійській та Катеринославській губерніях із проханням видати розпорядження про безкоштовний відпуск із казенних дач дерева на ремонт пошкоджених повінню будівель [16, с. 115].

Багато опікувався губернатор й проблемою боротьби з епідеміями небезпечних хвороб, які в ті часи ширилися Катеринославщиною. Так, коли губернію охопила пошесть азійської холери, О. М. Клінгенберг 6 жовтня 1907 р. вимагав від місцевого земства протягом трьох днів вжити відповідних заходів для поліпшення санітарного стану губернської земської лікарні, погрожуючи штрафом у 3 тис. крб. у разі невиконання його приписів [14, с. 30]. 11 жовтня того ж року О. М. Клінгенберг запропонував губернським земським зборам надати допомогу поліції, що доставляла хворих холерою із залізничних станцій до міських лікарень [14, с. 5]. Зрештою рішучі дії, вжиті тоді губернатором, без сумніву, посприяли подоланню епідемії.

Щоправда в 1909 р. у Катеринославській губернії вже лютувала нова пошесть, цього разу висипного тифу. Лікарні були переповнені хворими. Незважаючи на небезпеку, а також на те, що він тоді перебував у відпустці, О. М. Клінгенберг здійснив подорож до повітів, уражених епідемією. Губернатор особисто оглядав інфекційні лікарні та бараки, спілкувався з медперсоналом та хворими, вимагав від органів місцевого самоврядування покращити матеріальне забезпечення медичних установ. Як підкреслювали сучасники, «для нього обов’язок завжди був вище життя» [10, с. 235].

Щодо особистої вдачі губернатора, то О. М. Клінгенберг відзначався твердим характером, був справедливою і розумною людиною. До того ж він мав значний юридичний досвід та досконало знав закони. Мешканці Катеринослава високо цінили ділові та людські якості керівника губернії. Вони згадували про О. М. Клінгенберга як про «чесного, полум’яного працівника», «людину великої енергії та ділових якостей». Як зазначалося у матеріалах Катеринославської Вченої архівної комісії, «він встигав вникати в усі справи: його досвідчене око було на всьому» [10, с. 234].

Сучасники відзначали і товариську вдачу О. М. Клінгенберга, його загальнодоступність, чемне ставлення до людей. Так, прохачі, які звертались до нього, навіть отримуючи відмову у своїх скаргах, зазвичай залишали губернаторський кабінет не тримаючи зла на О. М. Клінгенберга. Губернатор брав також активну участь у громадському житті міста, часто відвідував шкільні гімназичні свята, вшановував ювілеї викладачів місцевих навчальних закладів тощо. В особі губернатора, як згадували катеринославці, ці заходи завжди мали «привітного учасника» [10, с. 235]. Згадаємо також, що доброчинною діяльністю активно займалася дружина губернатора – Євгенія Кирилівна Клінгенберг, яка була головою Катеринославського благодійного товариства.

Зрештою труди Олександра Михайловича Клінгенберга на державних посадах були високо оцінені тогочасною владою. Він мав низку урядових нагород, зокрема, ордени Анни 3-го та 2-го ступеня, а також французький орден Почесного Легіону [10, с. 234]. Його було обрано попечителем Катеринославської Вченої архівної комісії. Помер О. М. Клінгенберг 31 травня 1909 р. у Катеринославі від висипного тифу, яким заразився, відвідуючи бараки тифозних хворих. Поховано його було в губернському місті. Його дружина Євгенія Кирилівна після революції мешкала у Києві. Померла вона не раніше 1935 р.

На заміну О. М. Клінгенбергу центральна влада призначила у Катеринославську губернію К. М. Шидловського. Костянтин Михайлович Шидловський народився 3 червня 1872 р. Походив він із відомого дворянського роду, був молодшим сином у родині. Батьком його був генерал-лейтенант та тульський губернатор Михайло Романович Шидловський (1826–1880), матір’ю – Лідія Володимирівна, в дівоцтві княжна Гагаріна. Зазначимо, що К. М. Шидловський вже від народження був великим землевласником. Разом із матір’ю йому належало біля п’яти тисяч десятин землі у Лебединському та Валківському повітах Харківської губернії.

Освіту К. М. Шидловський отримав у Пажеському корпусі в Петербурзі, де навчався вісім років, виконуючи, зокрема, обов’язки камер-пажа імператриці Марії Федорівни. Після закінчення корпусу, К. М. Шидловський отримав чин підпоручика та був зарахований до складу лейб-гвардії Преображенського полку. Щоправда вже у 1894 р. він залишив службу в армії, вирішивши продовжити кар’єру на цивільній службі. У тому ж році К. М. Шидловський уклав шлюб із графинею Наталією Петрівною Мон-де-Корветто. Подружжя мало трьох дітей: Євгенію 1895 р. народження, Михайла – 1900 р. н. та Лідію – 1904 р. н.

У вересні 1895 р. К. М. Шидловський переїжджає до Самари, де стає молодшим чиновником особливих доручень при місцевому губернаторі. Зокрема, на К. М. Шидловського було покладено обов’язки контролювати роботу місцевих друкарень та книжкову торгівлю. Проте вже у листопаді 1895 р., за розпорядженням імператриці Марії Федорівни, він був призначений директором Самарського ремісничого притулку-училища. У 1896 р. К. М. Шидловський, отримавши чин колезького секретаря, був переведений до столиці, де призначений на посаду молодшого чиновника для особливих доручень Міністерства землеробства та державного майна [1, с. 345–346]. Продовжуючи підніматися щаблями «Табеля про ранги», К. М. Шидловський незабаром стає і титулярним радником.

У квітні 1898 р. К. М. Шидловського було направлено до Києва і призначено чиновником для особливих доручень при Київському генерал-губернаторі. Однак і тут він пробув недовго і вже в грудні 1898 р. обійняв посаду директора Лебединського піклувального відділення при місцевій в’язниці. У 1899 р. із дозволу царя він прийняв орден румунської корони 3-го ступеня.

В 1900 р. К. Шидловського було обрано Новоград-Волинським повітовим предводителем дворянства. У квітні 1901 р. він отримав звання камер-юнкера імператорського двору. У серпні 1901 р. К. М. Шидловський знову змінює місце служби, перейшовши на посаду Звенигородського повітового предводителя дворянства. Приблизно через три роки (в листопаді 1904 р.) К. М. Шидловський, на той час уже надвірний радник, отримує підвищення і призначається Олонезьким віце-губернатором. Перебуваючи на цій посаді, у грудні 1905 р. отримав чин колезького радника.

19 серпня 1906 р. К. М. Шидловського було переведено віце-губернатором у Воронеж, а в грудні того ж року він отримав придворне звання камергера. У Воронежі К. М. Шидловський прослужив трохи більше року, поки його знову не відправили на нове місце служби – у цей раз до Астрахані. Тут К. М. Шидловському також довелося виконувати обов’язки віце-губернатора. Але вже у листопаді 1907 р. його було призначено віце-губернатором у Мінську губернію. Там він отримав і чин статського радника та орден св. Станіслава 2-го ступеня.

30 червня 1909 р. К. М. Шидловський у віці 37 років був призначений губернатором у Катеринослав. Як і його попередникам на губернаторській посаді, К. М. Шидловському довелося багато увагу приділити боротьбі із революційним рухом у регіоні. Адже, починаючи з 1910 р., в імперії спостерігалося нове революційне піднесення, посилювалися заворушення у робітничому середовищі, які не обминули і Катеринославщину. Усе це дало підстави владі в березні 1910 р. оголосити на території губернії стан «посиленої охорони». Тож не випадково, що в цей час губернатор приділяв чимало зусиль для покращання діяльності поліцейських органів, підтримання громадського порядку в краї. Зокрема, у своєму наказі від 27 липня 1910 р. К. М. Шидловський вимагав від органів правопорядку вжити негайних заходів для припинення скупчення великих груп людей на бульварах та центральних вулицях губернського центру. Винних у бездіяльності поліцейських чиновників він суворо попереджав про покарання, аж до звільнення їх з посад [28, 3 трав.; 29 лип.]. У тому ж році К. М. Шидловський доповідав у Петербург, що порушення обов’язкових постанов для жителів губернії головним чином були пов’язані із захопленням чужого майна (118 випадків) та незаконним користуванням зброєю (255 випадків).

Постійно опікувався губернатор й питаннями соціально-економічного розвитку регіону. Так, важливою подією в житті Катеринослава і всього краю стало відкриття в 1910 р. Південно-російської обласної промислової та сільськогосподарської виставки, належному проведенню якої губернатор (як її почесний піклувальник) приділяв багато уваги. Тож будучи не в змозі за об’єктивними обставинами бути на її відкритті 1 липня 1910 р. К. М. Шидловський надіслав телеграму учасникам виставки, в якій зазначав: «Дуже шкодую, що позбавлений можливості бути на відкритті обласної виставки. Радію, що величезну роботу вдалося довести до кінця. Бажаю повного успіху великій культурній справі» [30, с. 64].

Згадаємо також, що на період діяльності К. М. Шидловського на Катеринославщині припала пошесть холери, яка охопила майже всю губернію. У цей складний час він очолив губернську санітарну комісію, неодноразово виїжджав у Бахмутський та Слав’яносербський повіти, де хвороба була найбільш поширена. У травні 1910 р. на засіданні вищезгаданої комісії К. М. Шидловський зазначав: «8 повітів губернії неблагополучні з холери. Я особисто відвідав один з них – Бахмутський, де під моїм керівництвом і за участю губернського лікарняного інспектора відкрито дії повітової санітарно-виконавчої комісії, яка й вживає заходів до попередження поширення зарази» [4, ф. 11, оп. 1, спр. 1049, арк. 3, 25, 27, 31]. Рішучі дії губернатора та його підлеглих дали свої результати, епідемія незабаром пішла на спад.

Але губернатором на Катеринославщині К. М. Шидловський пробув недовго. Причиною цього став гучний скандал, який в 1910 р. розгорівся навколо особи губернатора. Як зазначав у своїх спогадах відомий діяч українського національного руху Дмитро Дорошенко, який тоді працював у Катеринославі, «губернатор, на лихо собі, любив волочитися за гарненькими жінками і завів роман з жінкою одного інженера… Скандал був занадто голосний, і уряд мусив губернатора звільнити» [5, c. 65].

Губернаторський пост К. М. Шидловський залишив 23 серпня 1910 р. Далі його було переведено до столиці у розпорядження Міністерства внутрішніх справ. Згадаємо також, що у вересні 1911 р. Св. Синодом його шлюб із Наталією Мон-де-Корветто було розірвано. Утім незабаром К. Шидловський одружився на Марії Миколаївні де-ля-Рош (1886 р. народження). З початком Першої світової війни у 1914 р. він добровільно відправився на фронт у чині поручика.

Життя К. М. Шидловського перервалося під час громадянської війни на півдні країни. Після відступу армії барона П. Врангеля з Криму К. М. Шидловський потрапив під жорна червоного терору. Як повідомляв 8 грудня 1920 р. начальник Особливого відділу 9-ї стрілецької дивізії Південного фронту П. Зотов, серед інших білогвардійських офіцерів та військових чиновників у Криму був розстріляний і «колишній губернатор Катеринославської губернії Шидловський» [22, c. 235].

Після К. М. Шидловського в 1910 р. новим начальником Катеринославської губернії став В. В. Якунін. Володимир ВасильовичЯкунін народився у 1858 р. Походив він з дворянського роду Херсонської губернії, який вів свій початок від ХVІІ ст.

В. В. Якунін закінчив 3-ю одеську гімназію і єлизаветградське юнкерське училище за першим розрядом. Службу в армії розпочав унтер-офіцером у 7-му гусарському Білоруському полку. Надалі його було призначено ординарцем до командира 13-го армійського корпусу. У 1878 р. В. В. Якуніна у званні поручика переведено у 13-й гусарський Нарвський полк. У 1877–1878 рр. В. В. Якунін став учасником ІІ Східної війни. У складі військ Дунайської армії він брав участь у переправі через річку Дунай, у боях з турками біля сіл Чабаль-Куюсу, Хаджі-огли, Базарджика та ін. [29, 9 марта]. За відмінну службу В. В. Якуніна було нагороджено орденом св. Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість». Після завершення військової компанії В. В. Якуніна у жовтні 1882 р. було зараховано до запасу армійської кавалерії.

Далі В. В. Якунін продовжив свою кар’єру по цивільному відомству. Протягом 1886–1898 рр. він обирався гласним одеського повітових земських зборів. Із 1898 р. очолював одеську повітову земську управу, а в 1901 р. В. В. Якуніна було обрано одеським предводителем дворянства. Водночас у період з 1883 р. до 1904 р. обирався почесним мировим суддею Одеського повіту та міста Одеси.

6 грудня 1902 р. В. В. Якунін отримав чин дійсного статського радника [29, 9 марта], а в 1903 р. йому було пожалувано придворне звання камергера. У листопаді 1904 р. В. В. Якуніна за власним бажанням переведено у розпорядження Міністерства внутрішніх справ [27]. 12 серпня 1906 р. його призначають Самарським губернатором. На цій посаді йому було оголошено «височайшу» подяку за заслуги в справах землевлаштування в губернії. Крім того, 6 травня 1910 р. він отримав достатньо високе придворне звання – гофмейстера [29, 9 марта]. Слід відзначити, що діяльність В. В. Якуніна на посаді губернатора була високо оцінена й мешканцями Самарської губернії – в 1910 р. органи місцевого самоврядування порушили питання про надання йому звання почесного громадянина м. Самари та м. Ставрополя. Ця пропозиція була схвалена вищою владою імперії в листопаді 1910 р. [27].

А ще до того, 23 серпня 1910 р., В. В. Якуніна було призначено катеринославським губернатором. Треба зазначити, що новий губернатор виявив себе доволі ліберальним адміністратором. Так, у грудні 1910 р. він розіслав начальникам повітових тюремних відділень циркуляр, в якому звертав увагу на необхідність «впорядкування всіх галузей господарства в’язниць…, покращання побуту тюремних в’язнів…, задоволення духовно-просвітницьких потреб тих же ув’язнених» [23, 4 янв.]. В. В. Якуніним також було порушено питання перед Міністерством внутрішніх справ щодо «призупинення у зимовий час до травня» рішень губернського правління про виселення з сільських місцевостей євреїв, які «незаконно там оселилися» [23, 4 янв.].

Загалом В. В. Якунін толерантно ставився і до розвитку в регіоні українського національного руху. Зокрема, він здебільшого давав дозвіл на відкриття філій «Просвіти» у селах Катеринославської губернії. У результаті в 1912 р. відділення катеринославської «Просвіти» було відкрито в селі Перещепине, а 21 січня 1913 р. Катеринославське губернське присутствіє надало дозвіл на відкриття діївської та гупалівської філій «Просвіти» [8, с. 267]. Зрештою, як згадував Дмитро Дорошенко, «політична атмосфера в Катеринославі була до українства не ворожа» [5, с. 67]*.

Разом з тим губернатором вживалися активні заходи з підтримання порядку, попередження та припинення кримінальних злочинів у регіоні. Так, виступаючи на відкритті губернських земських зборів у грудні 1911 р. і наголошуючи, що «постановка поліцейської справи в губернії… знаходиться у хаотичному стані», В. В. Якунін звертав увагу на неприпустимість скорочення штатів поліції міста [18, с. 3, 5]. Крім того, губернатор вимагав від Катеринославської думи виділити кошти на збільшення кількості електричних ліхтарів, якими освітлювалося місто вночі. Адже, як стверджував керівник губернії, саме «завдяки темряві збільшилася кількість злочинних дій» [23, 21 янв.]. Зрештою саме за ініціативою В. В. Якуніна у січні 1912 р, з метою підготовки нижчих поліцейських чинів в Катеринославі відкрили школу-резерв для городових та околоточних наглядачів. Випускні екзамени в цій школі (з фехтування та законодавства) губернатор приймав особисто [8, с. 253]. А 5 березня 1913 р. начальник губернії видав постанову про посилення боротьби з хуліганством в губернському центрі та у повітах [29, 6 марта].

Значну увагу приділяв губернатор і належному проведенню в регіоні Столипінської аграрної реформи. У своїй промові на сесії губернських земських зборів у грудні 1910 р., В. В. Якунін наполягав на необхідності сприяти сільським мешканцям, які «йдуть назустріч державним завданням та піднесенню сільського господарства» [17, с. 2]. Зокрема, на думку губернатора, земства могли прийти на допомогу селянам «поширенням знань із культури землі, розповсюдженням брошур із землекористування, влаштуванням читань при школах, покращанням сільськогосподарських знарядь і насіння та розвитком кредитних товариств» [17, с. 3]. Зрештою зусиллями владних структур, органів місцевого самоврядування губернії, Катеринославщина посіла одне з перших місць в імперії у справі створення хуторських господарств [17, с. 4]. Не випадково в лютому 1913 р. В. В. Якунін отримав знак відзнаки за труди із землевлаштування в Катеринославській губернії [29, 24 февр.].

Слід також вказати, що губернатор разом із своєю дружиною Варварою Федорівною (попечителькою катеринославського дитячого притулку) значну увагу приділяв благодійницький діяльності, розвитку освіти в регіоні. Зокрема, у 1910 р. він порушив питання щодо необхідності створення при сільських школах гуртожитків для дітей селян «на випадок негоди» [17, с. 4]. У 1912 р. імператриця Марія Федорівна призначила В. В. Якуніна та його дружину пожиттєвими почесними членами Катеринославського губернського кураторства дитячих притулків [24, 8 июля].

За роки своєї служби В. В. Якунін отримав багато урядових нагород. Так, він мав ордени св. Станіслава 1, 2 та 3 ступеня (останній з мечами та бантом); ордени св. Анни 2, 3 та 4 ступеня; св. Володимира 3 та 4 ступеня. Крім того, він був нагороджений медаллю «За труди з Першого Загального перепису населення Російської імперії» та мав відзнаки «За боротьбу з чумою», Імператорського товариства спасіння на воді, Червоного Хреста 1-го ступеня тощо [29, 9 марта].

Помер В. В. Якунін у губернаторському будинку 8 березня 1913 р. від паралічу серця. Як повідомляла катеринославська преса, на засіданні міської думи 9 березня було ухвалено рішення про поховання В. В. Якуніна за рахунок міста, зважаючи на те, що губернатор «завжди доброзичливо ставився до міста, його господарства і проблем» [11]. Поховано В. В. Якуніна в родовому склепі в Одесі.

У підсумку можна констатувати, що в умовах політичної кризи, яка охопила Російську імперію на початку ХХ ст., активізації революційного руху, урядовці в країні часто змінювалися. Зазначене явище не оминуло і Катеринославську губернію. Адже протягом восьми років тут змінилося п’ять губернаторів. Зокрема, С. В. Александровський перебував на цій посаді лише шість місяців, К. М. Шидловський – трохи більше року. Звичайно, це не сприяло гармонійній діяльності урядових структур регіону, функціонуванню основних ланок адміністративного апарату. Тим не менш, незважаючи на це, губернатори Катеринославщини початку ХХ ст. показали себе розпорядливими і талановитими урядовцями.

Треба зазначити, що всі вони належали до верхівки тогочасного суспільства – були дворянами, мали достатньо високий рівень цивільної або військової освіти, були досвідченими адміністраторами. За своїми ідейними переконаннями керівники Катеринославської губернії цього періоду переважно дотримувалися консервативних поглядів, були прибічниками монархічного ладу, розглядали політичну стабільність у державі як запоруку успішності своєї адміністративної діяльності, подальшої управлінської кар’єри. Тож не дивно, що своїм головним завданням губернатори Катеринославщини вважали підтримання суспільно-політичної стабільності в регіоні, придушення революційного та інших опозиційних рухів. Чимало зусиль вони також докладали для економічного, промислового розвитку губернії, виконання всіх фінансових зобов’язань перед державою, належному проведенню в краї аграрної реформи. Не можна не згадати й їх благодійницьку діяльність, якій останні (і в першу чергу В. В. Якунін) приділяли достатньо багато уваги. Зрештою, слід підкреслити, що керівники краю зробили суттєвий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток Катеринославщини, спряли тут відносної політичної стабілізації.

Бібліографічні посилання:

1.Акиньшин А. Н. Воронежские губернаторы и вице-губернаторы / А. Н. Акиньшин. – Воронеж, 2000. – С. 345–347.

2. Гохнадель В. Клингенберг / В. Гохнадель // Немцы России. – М. : «ЭРН», 2004. – Т. 2. – С. 115.

3. Джунковский В. Ф. Воспоминания / В. Ф. Джунковский : в 2 т. – М. : Изд-во им. Сабашниковых, 1997. – Т. 1. – 736 с.

4. Дніпропетровський обласний державний архів.

5. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901–1914 роки) / Д. Дорошенко// У старому Катеринославі (1905–1920): Місто на Дніпрі очима українських письменників, публіцистів і громадських діячів / уклад. М. П. Чабан. – Д. : ІМА-прес, 2001. – С. 53–79.

6. Екатеринославщина в революции 1905–1907 гг.: Док. и матер. – Д. : Промінь, 1975. – 372с.

7. Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. Донецька область. – К. : Головна ред. Української рад. енциклопедії АН УРСР, 1970. – 992 с.

8. Історія міста Дніпропетровська / за наук. ред. А. Г. Болебруха. – Д. : Грані, 2006. – 596 с.

9.Лазебник В. И.Рожденный воевать / В. И. Лазебник//Новый город. – 2007. – № 7. – С. 70–75.

10. Летопись Екатеринославской Ученой Архивной комиссии. – Екатеринослав, 1910. – Вип. 6. – С. 233–236.

11. Отчет Екатеринославской городской думы за 1913 г. – Екатеринослав, 1913.

12. Постановления Екатеринославского губернского земского собрания ХLІ очередной сессии 1906 г. – Екатеринослав : Тип. Губ. земства, 1907. – 141 с.

13. Постановления Екатеринославского чрезвычайного губернского земского собрания. 26–27 мая 1907 г. – Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1907. – 92 с.

14. Постановления Екатеринославского чрезвычайного губернского земского собрания. 15 окт. 1907 г. – Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1907. – 33 с.

15. Постановления Екатеринославского чрезвычайного губернского земского собрания. 31 янв. – 3 февр. 1908 г. – Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1908. – 300 с.

16. Постановления Екатеринославского чрезвычайного губернского земского собрания 23 мая 1908 г. – Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1908. – 143 с.

17. Постановления Екатеринославского губернского земского собрания 45-й очередной 1910 года сессии. – Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1911. – 320 с.

18. Постановления Екатеринославского губернского земского собрания 46-й очередной 1911 года сессии. – Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1912. – 270 с.

19. Полководцы, военачальники и военные деятели России // Военная энциклопедия И. Д. Сытина. – СПб., 1995. – С. 48–49.

20. Полнер Т. И. Общеземская организация на Дальнем Востоке / Т. И. Полнер. – М., 1908. – Т. 1.