Західно­українські землів 20—30-ті роки 19 страница

Попри всі вади згаданих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчи-

¹ Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 1. — С. 173.

Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство 227

ли про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмис­лення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної істо­рії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої полови­ни XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за іде­ологічною основою творів, які відіграли значну роль у про­цесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Іс­торію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Ка-менського «Історія Малої Росії».

Твір «Історія Русів» з'явився на рубежі сторіч і трива­лий час поширювався в рукописному варіанті (ви­йшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага при­ділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщи­ни. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автоно-мізму, республіканства, протесту проти національного по­неволення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Ру­сі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Ви­звольна війна під проводом Б. Хмельницького — це спра­ведлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, сво­боду, власність».

«Історія Русів» — це перша своєрідна політична істо­рія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емо­ційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденцій­ність, недостатня документальна обґрунтованість твер­джень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ і загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях, і його думку рухає гаряче бажання не тільки зрозуміти націо­нальну історію, а й допомогти своєму страждаючому наро­дові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів»,

228 Україна в першій половині XIX ст.

Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки»¹.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Незважаючи на притаман­ні їй зайву деталізацію, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, вона стала кроком вперед у розвитку української історіографії. «Історія Малої Росії» — фактично перша масштабна уза­гальнююча праця з історії України. У ній використано ба­гато неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порів­няно з попередниками вищим був і професійний рівень ав­тора, про якого О. Пушкін говорив як про «справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача».

Безумовно, Д. Бантиш-Каменський не був радикалом і схилявся до консервативних, монархічних позицій, але він не замовчував (а в подальших виданнях навіть розши­рював) сюжети, пов'язані з політичною автономією Украї­ни. Для розвитку національного відродження важливо та­кож те, що «Історія Малої Росії», в якій була створена хоч не зовсім досконала і послідовна, але панорамна та систе­матизована картина самобутньої української історії, з'явилася саме в той час, коли побачили світ перші томи «Истории государства Российского» М. Карамзіна, про­йняті ідеями великодержавності.

Поява праць з історії України стимулювала посилення інтересу елітної частини українського суспільства до жит­тя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глиб­ше вивчення цих сюжетів зумовило виокремлення етно­графії, фольклористики та мовознавства із сукупності іс­торичних знань. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського було фактично започатковано україн­ську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористи­ки став М. Цертелєв, який видав збірку «Опьіт собрания старинньїх малороссийских песней» (1819). Опубліковані в книзі думи та пісні він назвав «мізерними уламками колись розкішного будинку». Продовжувачем справи М. Цертелєва став майбутній перший ректор Київського університету М. Максимович, який видав серію збірок ук­раїнського фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Ук­раїнські народні пісні» (1834), «Збірник українських пі­сень» (1849).

¹ Історія Русів. — К., 1991. — С. 18—19.

Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство 229

На початку XIX ст. з'явилася і перша ластівка україн­ського мовознавства — друкована граматика української мови — «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання про­цесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, на­віть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалек­том, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою уні­кальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення націо­нальної ідентичності. Одним із перших, хто публічно вис­тупив проти офіційних концепцій та примітивно-побуто­вих поглядів на українську мову, був видатний харків­ський славіст І. Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной сло-весности», лейтмотивом якої була теза про те, що україн­ська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського ста­ла творчість не тільки родоначальника української літера­тури І. Котляревського, а й відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка, геніального поета Т. Шевченка та ін., які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, уріз­номанітнили жанри української літератури. У цій блиску­чій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку.

Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) проде­монструвала світу широкий спектр лексичних, семантич­них та фразеологічних можливостей української мови. Вона засвідчила, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню дум­ки, а отже, може бути надійним фундаментом для ство­рення літературних творів світового рівня у різних жан­рах — від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко синте­зував українські діалекти різних регіонів, говірки міста і села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України.

Непересічне значення Великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови й розширенні її потенційних можливостей, айв утвердженні ідей демок­ратизму, палкому захисті соціальних та національних ін-

•

Україна в першій половині XIX ст.

тересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.

У середині 40-х років XIX ст. склалися умови, що спри­яли кристалізації національної політичної думки, органі­заційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто пере­ходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап.

Після Віденського конгресу (вересень 1814 — травень 1815 р.) Європа протягом першої половини XIX ст. вирува­ла. Тривала безкомпромісна боротьба між силами реакції, які вимагали відновлення і зміцнення монархічних режи­мів, та прихильниками республіканських форм правління і демократичних конституцій. Своєрідною кульмінацією цього протистояння стали революції 1848—1849 рр., що прокотилися Францією, Німеччиною, Австрією, Італією, Угорщиною. Шукаючи оптимальних варіантів суспільно­го розвитку, у цей час активно розвивалася філософська думка. Значного поширення набули західноєвропейські філософські системи Гердера, Гегеля, Шелінга, ідеї хрис­тиянського соціалізму Леру та Ламене. Саме на цьому ґрунті представник польських романтиків А. Міцкевич у праці «Книги польського народу та книги польського пі-лігрімства» створив концепцію польського месіанства. Крім нових ідей, одна за одною з'явилися моделі таємних організацій, що боролись за соціальне та національне виз­волення, — карбонарії в Італії, «Молода Європа» у Швей­царії, декабристи у Росії та ін.

У ЗО-ті роки змінюються акценти у внутрішній політи­ці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання ро­сійської держави лежить через зміцнення трьох принци­пово важливих суспільних основ — самодержавства, пра­вослав'я, народності. Поява пропагандистського гасла «народності» означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних мен­шин. У цьому контексті й слід сприймати і оцінювати появу 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єд­нання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмиру­щості політичної традиції обстоювання українського авто-номізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвро­пейських тенденцій і процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на ос­нові передових західноєвропейських філософських систем

Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство 231

та ідей польського романтизму; організаційно згуртувала­ся, наслідуючи європейські таємні організації; стала своє­рідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства бу­ли В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузь-кий, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організа­ції сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною для цього об'єднання була чітка, яскраво ви­ражена релігійна спрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомих слов'янських просві­тителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні доку­менти кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні іде­али первісного християнства, чітко простежується ідея обс­тоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

«Книга буття українського народу» — це синтезна мо­дель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинни­ки. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створен­ня демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократич­них прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного від­родження та панславізму, ця програма виходила далеко за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко просте­жується популярна народно-месіанська ідея, кирило-ме-фодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скрив­джений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхньо­го деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спа-сителя і об'єднувача усіх слов'янських народів.

232 ■

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їх синтез-ність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національ­них ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських і християнських — М. Костомаров.

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — громадсько-полі­тичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фолькло­рист і етнограф. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (ни­ні Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім'ї нащадка ко-заків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гім­назію (1833), Харківський університет (1836). У1844 р. отримав ступінь магістра історичних наук, у 1844—1845 рр. вчителював, у 1846—1847 рр. — ад'юнкт-професор Київського університету. Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зокре­ма «Книги буття українського народу». В1847 р. був заарештований у справі братства, в 1847—1848 рр. — в'язень Петропавлівської фортеці, в 1848—1855 рр. — політичний засланець у Саратові. У 1859—1862 рр. — екстраординарний професор Петербурзького університету. З 1862 р. і до кінця життя займався науковою діяль­ністю.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну кон­цепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжнос­ті в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кири-ло-Мефодіївське товариство було викрито і розгромлено. Нечисленність організації, вузька сфера її впливу, пере­важно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили в офіційної влади на початку слідства ілюзію, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйоз­ною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандар­мів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общес-тво бьіло не более как ученьїй бред трех молодьіх людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямова­ність, прагнення радикальним шляхом досягти соціально­го визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени ор­ганізації без суду потрапили на заслання.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Украї­ні розгорнувся процес національно-культурного від-

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

родження. У цей час активно збиралися та вивчалися істо­ричні документи, етнографічні експонати, фольклорні па­м'ятки. На цьому ґрунті було зроблено перші спроби ство­рення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, на­самперед серед української еліти. Цьому процесу сприяли поява першої друкованої граматики та словника україн­ської мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гре­бінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанро­вий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикрі­посницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвит­ку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в на­роду національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського това­риства фактично поклали початок переходу від культур­ницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини націо­нальної еліти осмислити та визначити місце і роль україн­ського народу в сучасному світовому історичному контек­сті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства по­лягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на укра­їнський ґрунт, сформулювали основні постулати україн­ського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

8.4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову змінена відповідно до геополітичних інтересів вели­ких держав. Унаслідок цього до складу багатонаціональ­ної Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укла­дення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського імператора опинилася Бу­ковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрійської монар-

Україна в першій половині XIX ст.

І

хії під владою Угорського королівства перебувало ще й За­карпаття. Отже, «клаптикова» імперія Габсбургів наприкін­ці XVIII ст. стала володаркою значної частини України — на зламі століть західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км², де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. бу­ли українцями.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею мо-дернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запрова­джувалися в життя в 70—80-ті роки XVIII ст. Марією-Тере-зою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого аб­солютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої динас­тії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника — сусідньої Пруссії.

Підхід до реформування суспільства був комплек­сним: водночас відбувалися зміни майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постат­тю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та зе­мельних володінь, упорядковано систему обліку та кон­тролю. Військова реформа запровадила обов'язкову вій­ськову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних від­носин, релігії та освіти.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент'(імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з се­лянами «по-людськи». її спадкоємець Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту за­лежність селян від дідичів та надано їм певні права обира­ти професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським гро­мадам були надані права самоврядування; 1786 р. запро­ваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спря­мовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було юридично оформлене.

Значні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків — вони стали держав­ними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано ор­ден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви.

Модернізація суспільства вимагала суттєвих змін у га­лузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спираю­чись на ідеї освіченого абсолютизму, проголосили загальну середню освіту; створили в містах і селах для широких мас населення цілу мережу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; у 1784 р. на місці за­критої єзуїтської академії відкрили Львівський універси­тет; дозволили рідну мову в початковій школі.

Після смерті Йосифа II (1790) у правлячих колах імпе­рії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсо­лютизму поступово приходить консерватизм, контррефор-мізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на авс­трійському престолі, побоюючись, що поглиблення реформ може призвести до революційного вибуху в імперії, анало­гічного Великій французькій революції, відмовилися май­же до середини XIX ст. від ідей та практики модернізацій-ного курсу. Крім французької революції, цієї доби значний вплив на соціально-економічний та політичний розвиток імперії Габсбургів мали такі загальноєвропейські процеси та явища, як загострення суперечностей між європейськи­ми країнами у зв'язку з поділами Польщі, промисловий переворот в Англії, широкомасштабні та тривалі наполео­нівські війни тощо.

Різка зміна офіційного курсу, відмова від політики ре­форм призвели до того, що феодали розпочали поступове відновлення втрачених позицій у аграрному секторі. До­сить прогресивний закон 1782 р. про скасування кріпосної залежності все-таки зберіг недоторканим прикріплення селянина до землі. Ця селянська «свобода на прив'язі» да­ла можливість поміщикам у нових умовах шляхом відвер­того терору, насилля, обдурювання, підкупу при підтрим­ці владних структур (офіційний дозвіл на тілесні покаран­ня селян тощо) майже повністю відновити свої колишні права та привілеї. Наступ феодалів йшов по лінії захоплен­ня селянських земель; збільшення повинностей селян, на­самперед панщини; посилення позаекономічного примусу. Умовою цих процесів став консервативний державний курс, а каталізатором — посилення конкуренції феодаль­них фільварково-панщинних господарств Австрійської ім­перії з сільським господарством західних країн, яке наби­ралося сили, перейшовши на капіталістичні рейки.

Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Дійшло

236 Україна в першій половині XIX ст.

до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім'ї. Зокрема, як свідчать проведені австрійськими властями переписи 1819—1820 рр., селяни віддавали продуктами, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі важкі еконо­мічні умови стимулювали процес прогресуючого дроблен­ня селянських господарств. Так, у Галичині та Лодомерії при зменшенні площі селянської землі кількість селян­ських господарств лише між переписами 1819 р. і 1847— 1859 рр. зросла на 53%. До середини XIX ст. в західноук­раїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити існування своєї сім'ї.

Посилення феодальної експлуатації не стимулювало процвітання фільварково-панщинного господарства. Ці господарства не вписувалися в нові ринкові відносини і теж, подібно селянським, деградували та занепадали. Пе­ребуваючи у безвихідному становищі, поміщики в середи­ні XIX ст. були змушені здати в оренду четверту частину своїх маєтків. За цих обставин певне поліпшення культу­ри землеробства (застосування меліорації, поширення тех­нічних культур, поява п'яти-шестипільних сівозмін то­що); зрушення в тваринництві (збільшення поголів'я ху­доби, поширення племінної та селекційної роботи тощо); ширше використання вільнонайманої праці, які відбува­лися в незначній частині господарств великих землевлас­ників, лише відтіняли глибоку кризу в аграрній сфері.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва за­хідноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалася і ко­лоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої по­лягала в перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Ці об­ставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробниц­тво промислової продукції на душу населення в західноук­раїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чесь­ких та німецьких областях імперії. Військові замовлення, пов'язані з наполеонівськими війнами, дещо пожвавили промисловий розвиток західноукраїнського краю — на­прикінці першого десятиріччя XIX ст. тут функціонувало майже сто підприємств мануфактурного типу. Однак це тимчасове піднесення вже наприкінці 20-х років змінило­ся застоєм. Галицькі та буковинські мануфактури у цей час не тільки не підтримуються державою, а навпаки, їхня діяльність блокується і гальмується встановленням вели-

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

ких податків, позбавленням пільг та державних субсидій, дискримінацією їх виробів на західноавстрійських ринках тощо. Лише в ЗО—40-ві роки промисловість краю поступо­во виходить з кризи — у цей час в західноукраїнських зем­лях активно функціонували майже 250 мануфактур. Про­те жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина використовувала у виробничому процесі водяну енергію. Отже, кріпосництво та колоніальна політика Авс­трійської імперії стримували переростання мануфактур­ної промисловості у фабричну, гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель.

Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення екс­плуатації селян, зростання інтенсифікації їхньої праці, у комбінації з нестримною сваволею поміщиків зумовлюва­ли посилення соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас. Ця реакція, як і в ук­раїнських землях, підвладних Російській імперії, мала досить широку амплітуду: від пасивного спротиву (скар­ги, втечі тощо) до активної протидії (вбивства поміщиків, відкритий збройний опір, організація масових антифео­дальних виступів тощо). Продовжуючи славні традиції 1810—1825 рр., розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті — С. Товта, І. Кокоша та ін.

Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мі­рою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобід, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), що ра­зом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масо­вих селянських виступів на Чортківщині (1809), Комарнів-щині (1819—1822) та інших районах Східної Галичини.

У Північній Буковині найбільшим був виступ під про­водом Л. Кобилиці (1812—1851), який 1843—1844 рр. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмови­лися від панщини, самочинно переобрали сільську стар­шину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв'язку з повстанням у Східній Словаччині. Сти­хійні «холерні бунти» прокотилися краєм у 1831 р. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15

Україна в першій половині XIX ст.

,

виступів, більшість з яких припинилася лише після втру­чання каральних загонів.

Реформи Марії-Терези та Йосифа II сприяли пробу­дженню національного життя в західноукраїнських зем­лях. Специфіка національного відродження у цьому регіо­ні полягала в тому, що основними носіями української на­ціональної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла пер­ша в Галичині культурно-освітня організація — «Товарис­тво священиків», навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущен­ня в початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови — І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Ле-вицького (1834). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою «Розвідка про руську мову» (1829), у якому обстоював ідею самобутності україн­ської мови, вказував на її відмінність від польської та ро­сійської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов'янських мов.