Переговори у Бресті. Мирний договір між Четверного союзу

Народні маси всіх країн прагнули припинити війну та перейти до мирного життя. Ініціативу в мирних переговорах виявили більшовики. У декреті про мир, прийнятому ІІ Все-російським з’їздом рад і опублікованому 26 жовтня 1917 р., новостворений Раднарком Росії звернувся до всіх народів, які воюють, і їх урядів із пропозицією почати негайно переговори про загальний справедливий демократичний мир, мир без анексій і контрибуцій. Але правлячі кола країн Антанти і США не дали згоди на мир. Уряд Німеччини, маючи за мету полегшити своє економічне й військове становище, погодився на сепаратні переговори з Радянською Росією, які й почалися 20 листопада 1917 р. у Брест-Литовську. 2 грудня було підписано акт про перемир’я. 9 грудня 1917 р. у Бресті-Литовську почалися безпосередні переговори про мир. До делегації Раднаркому входили більшовики А.Іоффе (голова), Л.Каменєв, Л.Карахан, М.Покровський і лівий есер А.Біценко. З кінця грудня радянську делегацію очолював нарком закордонних справ Л.Троцький. На чолі німецької делегації стояли статс-секретар міністерства закордонних справ Р.Кюльман і начальник штабу Східного фронту генерал М.Гофман, австро-угорської – міністр закордонних справ граф О.Чернін. Були представники від Болгарії та Туреччини – Попов і Мессібей. Центральна Рада 21 листопада обговорила питання про мир і вирішила послати своїх представників у Брест-Литовськ. 9 грудня Генеральний Секретаріат розіслав усім воюючим і нейтральним державам ноту, в якій вказувалося, що до створення в Росії федеративного уряду Українська Народна Республіка вступає на шлях самостійних міжнародних відносин. Далі в ноті говорилось, що влада Раднаркому не поширюється на Українську Республіку, а тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми противниками, може мати силу для Української Республіки тільки тоді, коли його умови прийме та підпише уряд Української Народної Республіки. 13 грудня керівники делегацій Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини на ноту Генерального Секретаріату відповіли, що вони готові визнати участь представників УНР у мирних переговорах у Брест-Литовську. На засіданні Центральних комітетів двох керівних партій – українських есерів і українських соціал-демократів - було призначено делегацію УНР на мирних переговорах у складі: В.Голубович (голова), М.Любинський, М.Полоз, О.Севрюк і М.Левитський. Перед від’їздом делегацію УНР докладно проінструктував М. Грушевський. Делегація мала домагатися включення до складу УНР усієї Східної Галичини, Буковини та Закарпаття, які входили доти до Австро-Угорщини, а також Холмщини і Підляшшя, які належали Росії, але в ході воєнних дій були окуповані військами центральних держав. Якщо ж Австро-Угорщина не дасть згоди на приєднання до УНР західноукраїнських земель, то делегація мала добиватися утворення з них окремого коронного краю з найширшою автономією. 25 грудня делегація УНР уперше взяла участь у переговорах у Брест-Литовському, а 28 грудня відбулося пленарне засідання делегацій, на якому виступив В.Голубович, який сказав, що уряд УНР на мирних переговорах вважає правильним займати самостійну позицію, та зачитав ноту Генерального Секретаріату з цього приводу. У відповідь на це, головуючий на засіданні міністр закордонних справ Німеччини фон Кюльман заявив, що він вітає українських делегатів і бере до відома їхні заяви. Він також запитав голову російської делегації Л.Троцького про його ставлення до заяви української делегації. Троцький заявив, що російська делегація, у повній згоді з принциповим визнанням права кожної нації на самовизначення аж до відокремлення, не бачить жодної перешкоди для участі української делегації у мирних переговорах. На пленарному засіданні 30 грудня граф Чернін від імені делегацій чотирьох союзних держав заявив про визнання української делегації самостійним і повноважним представництвом УНР. Формально визнання УНР як самостійної держави відкладалось до часу укладення мирного договору. Троцький запропонував зробити в переговорах перерву до середини січня. 19 січня мирні переговори поновилися. Троцький заявив, що у складі російської делегації прибули делегати Народного Секретаріату – радянського уряду України Ю.Медведєв і В.Шахрай і що делегацію Центральної Ради не можна вважати повноважним представником України. У відповідь новий голова української делегації О.Севрюк заявив, що Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Україну самостійною, ні від кого не залежною державою. Граф Чернін від імені союзних держав заявив, що вони мають усі підстави визнати Українську Народну Республіку самостійною, вільною, суверенною державою, яка може укладати самостійно міжнародні договори. 27 січня (9 лютого за ст.ст.) делегації УНР і держав Четвертного союзу – Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини підписали мирний договір. За уряд УНР договір підписали О.Севрюк, М.Любинський і М.Левитський. За німецький уряд – державний секретар закордонних справ фон Кюльман, за австро-угорський – міністр закордонних справ граф Чернін, за болгарський – прем’єр-міністр В.Радославов, за турецький – великий візир, міністр закордонних справ Ахмед Нессімібей. У договорі, передусім, прооголошувалося, що воєнний стан між країнами, які підписали договір, скасовується, і вони будуть жити в мирі та дружбі. Між Україною й Австро-Угорщиною поновлювалися кордони, які були між Австро-Угорською монархією та Росією перед початком війни. Кордон далі на північ мала визначити об’єднана комісія за етнографічним принципом із урахуванням бажання населення. При цьому західна частина Холмщини, переважно польська, залишалася за Польщею, а східна, українська, відходила до України. За окремою секретною декларацією в Австро-Угорщині мав бути створений новий коронний край із Східної Галичини й Буковини з широкою автономією. Делегація Центральної Ради звернулася до Австро-Угорщини та Німеччини з проханням “подати Українській Народній Республіці оружну поміч проти наступу більшовицьких сил на Україну”. Центральна Рада зобов’язувалася поставити центральним державам до 31 липня 1918 р. 60 млн. пудів хліба, багато м’яса, цукру й інших сільськогосподарських продуктів. Спочатку йшлося про те, що проти більшовиків будуть наступати військові частини центральних держав, укомплектовані з колишніх військовополонених українців (так званих “синьо-” та “сірожупанників”). Але командування Німеччини й Австро-Угорщини не виконало цього пункту домовленості з Центральною Радою, а кинуло проти більшовиків звичайні військові частини, що на той час перебували на Східному фронті. Цей політично не вивірений крок завдав великої шкоди політичному іміджу Центральної Ради. Причини приходу німецько-австрійських військ роз’яснювалися у спеціальному зверненні “До всіх громадян Української Народної Республіки” української мирної делегації за підписами всіх її членів. Давали свої роз’яснення також голова Центральної Ради М.Грушевський і голова уряду В.Голубович. Зокрема М.Грушевський говорив: “В інтересах Німеччини, щоб Україна була самостійна і сильна, і вони помагають нам для цього… Німецьке правительство хоче, щоб поміж Україною і Німеччиною були щирі і дружні відносини, щоб українська людність дивилась на німців, як на своїх приятелів”. Але сталося не так, як це уявляв М.Грушевський.