Місце та рівень тлумачення правових актів у правозастосовній діяльності
Правотлумачною діяльністю переймаються всі юристи. Але місце суддів у цій діяльності є визначальним, бо помилку юриста, що визнає представником позивача або відповідача в суді, має виправити суд. А помилку суддів інколи виправити практично неможливо.
Оцінюючи діяльність судів щодо вирішення справ, слід мати на увазі, що ця діяльність переважно складається із двох гілок, що переплітаються та об'єднуються в кінцевому рахунку. Перша гілка - це аналіз обставин, на які посилаються учасники процесу, та доказів, які ці обставини підтверджують або спростовують. Друга гілка - це юридична кваліфікація обставин, виявлення та аналіз правовідносин, що виникли внаслідок таких обставин, встановлення змісту прав та обов’язків сторін. Друга гілка діяльності суддів щодо вирішення справи - це тлумачення правових актів та здійснення висновків щодо змісту прав та обов’язків учасників відповідних відносин.
Суди здійснюють також тлумачення інших судових рішень, правочинів (зокрема - договорів), позовних заяв, інших процесуальних документів, документів, що підтверджують матеріальні чи процесуальні права учасників відповідних судових процесів. Тлумачення таких актів здійснюється через призму актів законодавства, тобто - також передбачає тлумачення останніх.
Як оцінити стан правотлумачної діяльності судів в Україні? Відповідь на це питання залежить від того, які цілі ми перед собою ставимо. Можна, звичайно, маючи на увазі власне матеріальне благополуччя, говорити про те, що в аспекті меблів ми живемо добре. І тоді підстав для критичної оцінки стану і правотлумачної діяльності, і правосуддя, законодавства, і державотворення в Україні не буде. Можна думати про велике призначення людини на землі, і з цією метою критично оцінювати становище, що існує, та прагнути до пошуків шляхів реалізації такого призначення. В Україні є всі можливості для створення високоорганізованого суспільства, здатного забезпечити найсприятливіші умови для розвитку творчого потенціалу людей, реалізації цього потенціалу та створення на такому підґрунті нових можливостей для морального, духовного, інтелектуального і фізичного розквіту людини. І ця мета може бути досягнута впродовж короткого часу.
З огляду на ці цілі не можна задовольнятися станом правотлумачної діяльності судів. Уже те, що судді, як і всі юристи взагалі, не мають науково обґрунтованого вчення про тлумачення правових актів, що наука не дає їм належної опори, виключає належне тлумачення правових актів в діяльності судів. Об'єктивно обумовлена відсутність можливості належне мотивувати судові рішення, доповнена суб’єктивними чинниками, веде до формування практики нещирого мотивування судових рішень, в яких замість належного мотивування часто наводяться численні та великі за обсягом уривки із актів законодавства, в тому числі і такі, що взагалі не стосуються правовідносин, що є предметом судової справи. Це - часто реферати, а не судові рішення. У такий спосіб здійснюється імітація правосуддя.
Суди повинні внести свій вклад у досягнення цілей, на які вище зазначалося. Основним засобом цього буде перехід до науково обґрунтованого тлумачення актів законодавства і щирого мотивування судових рішень. Іншим чинником має стати усвідомлення суддями величі своєї соціальної ролі. У такий спосіб судова гілка влади стане центром, із якого будуть виходити імпульси до перебудови суспільства у відповідності з принципом верховенства права та вищими моральними цінностями.
Слід визнати, що і законодавець не підштовхує суди до належної правотлумачної діяльності. Зокрема, процесуальне законодавство не ставить досить високих і жорстких вимог щодо необхідності належного тлумачення нормативно-правових актів, які суд застосовує при прийнятті рішення. У п. З ст. 215 ЦПК формулюється лише вимога зазначати в мотивувальній частині судового рішення на мотиви, з яких суд «застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти». Мотиви, з яких суд не застосовує нормативно-правові акти, які підлягають застосуванню, на думку позивача чи відповідача, закон наводити не зобов’язує. Ця практика вітчизняної правотворчості уже помічена Європейським Судом з прав людини, який у рішенні від 18 липня 2006 р. у справі «Проніна проти України» зазначив: «Заявниця посилалася, зокрема на ст. 46 Конституції... Проте національні суди не зробили жодної спроби проаналізувати скаргу заявниці з цієї точки зору, незважаючи на чітке посилання, яке робилося нею у зверненнях до кожної судової інстанції. Завданням Суду не є вирішення того, яким чином національні суди могли найкраще вирішити цей спір. Проте, на думку Суду, національні суди, ігноруючи питання в цілому, хоча воно було особливим, важливим, не виконали своїх обов'язків за п 1 ст. 6 Конвенції. Таким чином, цю гарантію було порушено».
Ще менш жорсткі вимоги у частині наведення в судовому рішенні мотивів, з яких суд при прийнятті рішення застосовує одні положення нормативно-правових актів та не застосовує інші, ставлять Кодекс адміністративного судочинства і Господарський процесуальний кодекс. Пункт 3 ст. 163 КАС приписує суду у частині того, про що йдеться, зазначати у мотивувальній частині судової постанови на «положення закону, яким він керувався». Звідси неможливо зробити висновок про те, що суд має зазначати в мотивувальній частині судової постанови на положення інших (крім законів) нормативно-правових актів, якими він керувався при прийнятті постанови. Нема чого і говорити про те, що ст. 163 КАС не вимагає від суду наведення мотивів, з «міх суд застосовував одні положення законодавства та не застосовував інші, па застосуванні яких наполягає сторона.
Пункт 3 частини першої ст. 84 ГПК приписує в частині того, про що тут йдеться, зазначати лише на «законодавство, яким суд керувався, приймаючи рішення». Не містить положень, які б зобов’язували суд при постановленні вироку давати тлумачення закону, який підлягає застосуванню, в частині, необхідній для надання вироку ознаки обґрунтованості та вмотивованості, і ст. 374 Кримінального процесуального кодексу.
За таких умов формується система мотивування судових рішень, допускає відірваність мотивування від букви закону, посилання на положення актів законодавства, що не поширюються на спірні правовідносини, ігнорування доводів сторін, які дають власне тлумачення і актів законодавства, що підлягають застосуванню. Цій практиці законодавчі акти не протидіють узагалі, а касаційні суди протидіють явно недостатньо. Ця прогалина поповнюється Європейським Судом з прав людини, практика якого є обов’язковою для вітчизняних судів. Цей Суд у рішенні в справі «Бендерський проти України» зазначив: «...Відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи... Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином визначені судом...». За зразок у практиці судів щодо мотивування судових рішень, зокрема щодо тлумачення нормативно-правових актів, має бути взята практика Європейського суду з прав людини.
Звичайно, умови праці суддів вітчизняних судів є значно гіршими, ніж у суддів Європейського Суду з прав людини. Але ж треба прагнути до тих зразків правосуддя, які дає цей Суд. Коли між заявником та урядом є спір щодо наявності порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Європейський Суд з прав людини детально викладає позицію заявника, позицію уряду, а потім дає своє тлумачення відповідного положення Конвенції в частині, що стосується справи, яка розглядається. Ця практика певною мірою повинна запозичуватись національними судами у силу обов’язковості прецедентів Європейського Суду з прав людини для національних судів (ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини»). Очевидно, слід очікувати і внесення відповідних змін до положень процесуального законодавства, які вище згадувались. Але ж і суди могли б проявити ініціативу та давати у судових рішеннях не довгі цитати із законів, як це сьогодні прийнято, а конкретно пояснювати, чому саме так слід розуміти закон.
В інших державних органах тлумачення актів законодавства також часто передумовлюється не професійними знаннями чи навичками, а політичними, корпоративними, відомчими, а то й особистими інтересами. У цьому неважко впевнитись, якщо уважно почитати відповідні документи.
Контрольні запитання для самоперевірки знань
1. Чим зумовлена необхідність у тлумаченні актів законодавства?
2. У чому значення тлумачення актів законодавства?
3. Охарактеризувати тенденції розвитку законодавства як предмета тлумачення за роки незалежності України.
4. Охарактеризувати стан законодавства і організація суспільства.
5. У чому полягає невиправдана ускладненість актів законодавства?
6. У чому виражається посилення суперечностей між положеннями актів законодавства?
7. У чому полягає стан юридично-технічної опрацьованості актів законодавства?
8. Як включаються нові закони в систему законодавства?
9. Охарактеризуйте законодавчий вплив на правотлумачну діяльність.
10. У чому виражається місце та рівень тлумачення правових актів у правозастосовній діяльності?