М.п.драгоманов і його роль у суспільно-політичному русі.

Народився у м.Гадяч на Полтавщині в дворянській родині козацького походження. Вчився в Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету.

Працював з 1864 р. приват-доцентом, а з 1873 р. – штатним доцентом на кафедрі античної історії. Був учасником громадівського руху, а з 1873 р. разом з В.Антоновичем очолював Стару Київську Громаду. В 1875 р. він був звільнений з Київського університету з політичних мотивів. На еміграції в Женеві розгорнув активну діяльність з метою репрезентації українства на заході. У 1885 р. переїздить до Болгарії і стає професором Вищої школи в Софії (згодом – університет).

М.Драгоманов виступав ідеологом створення Русько-Української радикальної партії в 1890 р.

Провідник громадівського руху. Членами Громади були: М.Драгоманов, К.Михальчук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський; визнаним лідером київських громадівців і взагалі громадівського руху вважався В.Антонович. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах.

В лютому 1873 р. у Києві був створений Південно-Західний Відділ Імператорського Російського географічного товариства, ідеологом і координатором якого виступав П.Чубинський. Членами-засновниками Південно-Західного Відділу стали активні громадівці, відомі вчені: історики В.Антонович, М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський.

Заходами Відділу і коштом Громади були видані 2 випуски «Народных южнорусских сказок» (1869–1870); упорядковані І.Рудченком «Чумацкие народные песни» (1874); підготовлені В.Антоновичем і М.Драгомановим «Исторические песни малорусского народа» в 2 томах (1874-1875). За перший том цієї збірки укладачі отримали премію в 500 крб., яку передали на потреби Громади.

Як фундатор українського соціалізму, M.Драгоманов, учасник загальноросійського та українського рухів, піддав критиці дві фази російського соціалізму: народництво і марксизм.

Він пережив піднесення і занепад народництва, як російського так і українського, і застав зародковий стан формування марксизму в Росії та Україні. Ставлення до марксизму у М.Драгоманова складне. З економічною теорією Маркса він познайомився завдяки М.Зіберу та С.Подолинському. Разом з тим, М.Драгоманов ніколи не був предтечею або попередником марксизму в Україні та Росії. Він був принциповим противником марксизму. Одним з перших теоретиків соціалізму він піддав марксизм нищівній критиці.

Про тонку соціалістичну інтуїцію і аналітичний склад мислення М.Драгоманова свідчить його характеристика генетичних вад російського марксизму.

Саме М.Драгоманов один з перших теоретиків і критиків соціалізму звернув увагу на тоталітарний характер, «аракчеєвський дух» російської соціал-демократії останньої чверті ХІХ ст. Російським соціалістам він закидав, що соціалістичний ідеал не може виступати «у вигляді аракчеєвських військових поселень», а швидше у вигляді всебічно розвинутих (або «інтегрально розвинутих») індивідуумів. Ідеї республіки: акцент на місцеве самоврядування, критика конституц. Ладу Зх європи. Називав себе демократом, лібералом. МайбутнєУкраїни: рівне суспільство об єднань у громади. Основна форма боротьби: громадська непокора, публічні виступи. Рушійні сили: «гнані елементи». Змінити майбутнє можуть лише маси. Оцінка науковцями: анархізм, плюралізм поглядів. Вистуав за соборність українських земель, але вважав що краще бути у федерації з імперіями.

М.Максимович.

Культурно-громадський діяч, вчений – природознавець, історик, філолог, етнограф.

Народився на хуторі Тишківщина на Полтавщині в родині козацько-старшинського походження. Вчився в Московському університеті, закінчив два відділи: словесний і природничий філософського факультету та медичний факультет (1823). Був залишений в університеті для наукової роботи, викладав ботаніку. В 1833 р. захистив докторську дисертацію і став професором кафедри ботаніки Московського університету.

Після польського повстання російський уряд посилив політику русифікації південно-західного краю – правобережної України. Як протидія польським впливам у Києві був відкритий «Університет св. Володимира» (1834 р.). Першим його ректором став вчений, відомий культурний і громадський діяч М.Максимович. В 1835 р. він залишив посаду ректора. В університеті працював до 1845 р., коли вийшов у відставку через стан здоров’я. М.Максимович оселився на своєму хуторі Михайлова Гора на Чернігівщині, де займався напруженою науково-літературною діяльністю. Він знаходився у центрі культурно-громадського життя Наддніпрянської України.

Коло науково-академічних інтересів М.Максимовича було надзвичайно широким, він був одним з останніх у ХІХ ст. вченим-енциклопедистом.

Важливу роль у становленні української самосвідомості відіграла така наука як етнографія, що виникла і досягла значних успіхів у першій пол. ХІХ ст. Початки української етнографії пов’язані із збиранням народних пісень, народної творчості.

У 1827 р. була надрукована збірка пісень М.Максимовича, що містила 223 пісні і мала великий вплив на громадськість в Україні та Росії, зокрема на творчі задуми О.Пушкіна, М.Гоголя та ін. М.Максимович багато зробив у галузі української етнографії, історії, археології та мовознавства. В 1830—1834 рр. видав три випуски альманаху «Денница». В 1840 і 1841 у Києві та в 1850 у Москві видав історичний альманах «Киевлянин». У 1859 р. та у 1864 р. у Москві видав альманах «Украинец».

З 1843 р. у Києві була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, мета якої – збирання і публікація документів, пам’яток, джерел з історії «Південно-Західного краю» – Правобережної України. Активними співробітниками комісії стали М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович.

Антонович

Громадський діяч, вчений-історик, етнограф, археолог.

Народився на Київщині в родині вчителів. Закінчив два факультети Київського університету – медичний та історико-філологічний. Викладав у Київському університеті, з 1878 р. – професор, згодом декан історико-філологічного факультету. Працював у Київській Археографічній комісії, редагував її видання «Архив Юго-Западной России». З 1881 р. очолював Історичне товариство Нестора Літописця. В.Антонович вважається батьком української наукової історіографії.

В.Антонович створив першу наукову школу в українській історіографії – «київських документалістів». До його школи належали провідні українські історики кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Д.Багалій, М.Довнар-Запольський, М.Грушевський, І.Линниченко та ін.

Протягом півстоліття В.Антонович очолював національний рух в Наддніпрянській Україні. Він створював молоду Київ-ську громаду, очолив Стару Київську громаду, підтримав утворення ЗУБДО (Загальноъ Української безпартійної демократичної організації).

Мав потужний вплив на розвиток українського руху на Галичині. За його ініціативою кафедру української історії у Львівському університеті очолив М.Грушевський.

Українофільство – це різновид українського народництва. Основна мета українофілів, українських народників, це освіта народу шляхом розвитку малоросійської літератури, видання популярних книжок українською мовою, організація шкіл з рідною мовою викладання.

Ці програми підтримували колишні студенти Київського університету, учасники хлопоманського руху П.Житецький, Т.Рильський, які на чолі з В.Антоновичем стали засновниками Української громади в Києві восени 1861 р. Діячі Київської громади встановили зв’язки з редакцією журналу «Основа» – В.Білозерським, М.Костомаровим, П.Кулішем – представниками старої генерації (кириломефодіївської) українського руху, та іншими гуртками національно орієнтованої молоді в Україні. На сторінках «Основи» В.Антонович дав гідну відповідь своїм опонентам у польській пресі, які звинувачували його у «ренегатстві» і доводив, що його вчинок разом з однодумцями є спробою спокутувати кривди батьків перед українським народом.

На сторінках «Основи» у 1862 р. В.Антонович оприлюднив справжній маніфест громадівського руху під назвою «Моя сповідь». Цей друкований виступ в «Основі» сам В.Антонович пізніше оцінював як «останній голосний акт розриву з польською суспільністю» і остаточний перехід до українства. Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).

Хлопомани

народницько-культурна течія української інтелігенції на Правобережній Україні 50-ті—60-ті роки 19 століття, яка прагнула зближення з народом.Хлопомани — польський термін на означення прихильників селянства; згодом цю презирливу назву перебрали самі адепти «любові до простого українського народу». Цей рух під впливом соціально-революційних ідей Заходу народився спочатку серед студентів Київського університету, які походили зі спольщених шляхетських родин. Усвідомивши собі, що належить служити «тому народові, серед якого живеш», вони покинули польські студентські організації і заснували українську громаду. Xлопоманство знайшло також відгук серед молоді Лівобережжя, зокрема в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі й інших містах. Серед основоположників хлопоманства були: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький, Павло Чубинський.

Ідеологом хлопоманства був Володимир Антонович — який також накреслив і програмові його засади. Відповідаючи на закиди з польського боку в зраді і ренеґатстві, Володимир Антонович відкидав «шляхетський порядок і ієзуїтизм, противний духові нашого народу й шкідливий для його життя...» («Моя исповедь»), закликав полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої предками і активно працювати для народу, щоб спокутувати гріхи своїх батьків перед цим народом. Обороняючись перед закидами, що українці співпрацюють із російськими революціонерами («Молодая Россия»), хлопомани опублікували за підписом 21 особи «Отзыв из Києва» (у московській «Современной летописи», XI, 1862). У цій заяві автори відкидали революційні засоби боротьби, вважаючи за єдину свою мету турботи за народну освіту, спростовували також закид у сепаратизмі, бо хлопомани не підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що для непідготовленого і в більшості неграмотного народу проблема сепаратизму не була реальною. Підкреслення аполітичності випливало з переконання, що насамперед слід піднести освіту й культуру мас, але також з обережності перед владою. Тому хлопомани діяли легально, щоб не наразитися на закиди у революційної діяльності. Із 1859 хлопомани працювали у Київській Громаді; допомагали закладати недільні школи, співпрацювали з редакцією «Основи». Під час літніх вакацій хлопомани організували мандрівки по Україні («ходження в народ»), щоб пізнати край і його людність.

Культурно-освітня діяльність хлопоманів викликала обвинувачення з боку російських публіцистів у політичних зв'язках із польським повстанням 1863-1864, хоч хлопомани вважали його чужою справою. У висліді репресій російської влади («Валуєвський циркуляр») хлопомани припинили свою діяльність, але брали участь у діяльності Київської Громади та в інших громадських заходах, але без організованого оформлення.

Моя сповідь

Стаття в основі у 1862 році, акт розриву з польським середовищем. Остаточний перехід до українства. Класична праця з етнопсихології та антропології про 3 національні типи: українців, поляків,росіян. «ответ пану падалице» - псевдонім польського письменника Зенона Фіша (був затятим полемістом, особливу увагу приділяв укр.-пол відносинам, підкреслював роль польської шляхти, стаття 1861 року в Основі. Звинуватив київську комісію для розгляду давніх актів в тенденційному підборі документів. Назвав антоновича перевертнем.) Польська шляхта як причина зла. Полеміка на основі критики Антоновичем польських «нападників».