Партизанський рух у 1943-1944 рр. 5 страница

• Рівень внутрішньополітичної стабільності як у СРСР у цілому, так і в Україні постійно знижувався, цьому сприяла боротьба за владу в керівництві країни (у 60-ті, а пізніше - у 80-ті роки); протиріччя в різних сферах з капіталістичними країнами, що набули характеру «холодної війни»; помилки і прорахунки, що припускалися керівництвом країни у внутрішній і зовнішній політиці, зростання цін, зниження ви­робництва товарів, яке призвело до численних дефіцитів, черг та ін.

Опозиційний Рух

Опозиційний рух, виникнувши в роки «хрущовської відлиги», уже тоді розцінювався керівництвом країни як небезпечне суспільне явище. У 1963 — 1965 рр. були проведені таємні арешти десятків дисидентів. Але це не зломило борців за демократію.

Початок новому етапу опозиційного руху поклала подія 4 вересня 1965 р. У цей день була здійснена перша акція політичного протесту в СРСР післясталінського часу. Відбулося це під час показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна». І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо виступили перед глядачами з повідом­ленням, що в Україні почалися арешти опозиції. Виник стихійний мітинг, розігнаний працівниками КДБ.

Ліквідувати опозиційний рух у 60-ті роки керівництву СРСР (і України) не вдалося, боротьба опозиції з владою розтяглася на довгі роки. Тільки на початку 80-х років дисидентський рух був розгромлений. За цей час дисидентам вдалося здійснити багато чого. Основні вимоги дисидентів України залишилися тими ж самими (демократія, суверенітет), але спектр проблем, що вони порушували, розширився.

От деякі з них:

• Відновлення діяльності греко-католицької, автокефальної церков. Забезпечення до­тримання конституційного права громадян на свободу віросповідання (ці вимоги висували представники релігійного дисиденства, широко розповсюдженого в «роки застою»).

• Реабілітація депортованих народів, створення умов для їхнього повернення із заслан­ня на батьківщину (зокрема , кримським татарам).

• Припинення втручання у внутрішні справи країн-членів РЕВ (ця вимога особливо гостро була поставлена дисидентами в 1968 р., після збройного придушення військами Варшавського Договору революції в Чехословаччині).

• Обнародування фактів зловживання владою, корупції вищих посадових осіб у СРСР.

• Дотримання прав громадян, передбачених Конституцією СРСР (Конституцією УРСР).

• Припинення таємних арештів представників опозиції.

Дисиденти використовували в боротьбі за демократизацію радянської системи, суве­ренітет республік СРСР винятково мирні форми боротьби.

Форми боротьби дисидентів

• Розповсюдження книг, брошур, статей, написаних дисидентами.

• Створення гуртків, груп, організацій.

• Проведення мітингів, демонстрацій.

• Написання листів-протестів (колективних і індивідуальних) на адресу влади.
Познайомимося а найбільш значними досягненнями дисидентів у боротьбі з радянською системою.

1. Видавнича діяльність. Були підготовлені до друку (за кордоном чи методом „самвидаву», тобто на особистих друкарських машинках, рукописно) статті М. Брайчевського ”Приєднання чи возз'єднання» і В. Чорновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?». У статті Брайчевського розкривалися обставини входження України до складу Росії в 1654 р. відповідно до Переяславського пакту, що у ті роки приховувалися. Статті Чорно­ вола містили документальні дані про арешти 1966 року. Страшну правду про переслідування дисидентів, їхнього життя в таборах містила робота В. Мороза «Репортаж із заповідника ім. Берії», а також праці багатьох інших дисидентів.

У 1970 - 1971 рр. у Львові видавався (самвидавом) журнал «Український вісник» (ре­дактор Чорновол). У журналі містилася інформація про судові процеси над дисидентами, факти порушення прав громадян у СРСР. У 1974 р. випуск журналу відновився (велику роль у цьому зіграв С. Хмара).

2. Створення організацій. У 1976 р. дисиденти України створили Українську
Гельсінкську групу з метою сприяння виконанню рішень Гельсінкської наради 36 держав Європи і Північної Америки з прав людини і дотримання принципів демократії
(1975 р.). Українська Гельсінкська група була легальною організацією, мала тісні кон­такти з аналогічними групами, створеними в СРСР, а також із правозахисними організаціями західних країн. До складу організації входив 41 чоловік.

Діяльність Української Гельсінкської групи

(1976 - 1980 рр.)

Напрям діяльності

Лідери

• Сприяли ознайомленню української громадсь­кості з Декларацією прав людини, прийнятої учасниками Гельсінкської наради 1976 р. • Домагалися акредитації в Україні представ-вників закордонної преси. • Розповсюджували інформацію про незаконні арешти, становище в'язнів у в'язницях, таборах, на засланні. • Домагалися, щоб на міжнародних нарадах обговорювалися питання порушення права людини, а Україна була представлена на них делегацією.

М. Руденко (голова) - письменник. О. Бердник - письменник. П. Григоренко - генерал-майор. О. Тихий - учитель. Л. Лук'яненко. 1. Кандиба та ін.

Незважаючи на конституційний характер діяльності Української Гельсінкської групи, через три місяці після її створення були арештовані ЇЇ керівники - М. Руденко і О. Тихий. До 1980 р. більшість членів групи були засуджені на терміни від 10 до 15 років, багато дисидентів згодом загинули в таборах - В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин.

Організація мітингів, демонстрацій, масових акцій протесту

Це була активна форма діяльності, яку влада вважала найбільш небезпечною і багатора­зово застосовувала силу для розгону масових заходів, організованих дисидентами. Незва­жаючи на це, масові акції протесту продовжували проводитися, з'явилися традиції їхнього проведення. Так, наприклад, 22 травня дисиденти щорічно організовували мітинг біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві в пам'ять про перепоховання тіла Кобзаря в 1861 р.

У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром опозиції. Особлива ува­га в постановах була приділена ліквідації «самвидаву» і припиненню ввозу «тамвидаву» до СРСР. ЦК КПУ ретельно виконав ці постанови. Почалися масові арешти дисидентів. Через те, що переслідування громадян за політичні переконання було незаконним (відповідно до Конституції СРСР і Конституцій союзних республік), дисидентів судили по статтях - зрада Батьківщині й антирадянська агітація і пропаганда. У випадку неможливості піддати судо­вому переслідуванню проти інакомислячих застосовували інші методи.

Виписка з Конституції УРСР 1978 р.

Основні права, свободи й обов'язки громадян Української РСР.

Стаття 37. Громадяни Української РСР мають усю повноту соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод, проголошених і гарантованих Конституцією СРСР, Конституцією Української РСР і радянськими законами. Соціалістичний лад забезпечує розширення прав і свобод, безупинне поліпшення умов життя громадян у міру виконання програм соціально-економічного і культурно­го розвитку.

Використання громадянських прав і свобод не повинне заподіювати шкоди інте­ресам суспільства і держави, правам інших громадян.

Стаття 47. Кожен громадянин Української РСР має право вносити в державні ор­гани і громадські організації пропозиції щодо поліпшення їхньої діяльності, крити­кувати недоліки в роботі...

Переслідування за критику забороняється. Особи, що переслідують за критику, притягуються до відповідальності.

Стаття 48. Відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу громадянам Української РСР гарантується свобода: слова, друку, зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій.

Стаття 50. Громадянам Української РСР гарантується свобода совісті, тобто пра­во сповідувати будь-яку релігію, чи не сповідати ніякої... Розпалення ворожнечі і ненависті в зв'язку з релігійними віруваннями забороняється... (Конституція (Основний Закон) Української РСР - Київ: Політвидав України, 1979. - С. 16, І8, 19.).

Статті Кримінального Кодексу Української РСР, за якими судили дисидентів

Стаття 56. Зрада Батьківщині.

Зрада Батьківщині, тобто дія, навмисне зроблена громадянином СРСР на шкоду державної незалежності, територіальній недоторканності або військовій могутності СРСР: перехід на сторону ворога, шпигунство, видача державної чи військової таємниці іно­земній державі, втеча за кордон чи відмова повернутися з-за кордону до СРСР, надан­ня іноземній державі допомоги в проведенні ворожої діяльності проти СРСР, а також змова з метою захоплення влади, - карається позбавленням волі на термін від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна і засланням на строк до п'яти років чи без такого чи стратою з конфіскацією майна.

Стаття 62. Антирадянська агітація і пропаганда.

Агітація і пропаганда, яка здійснюється з метою підриву чи ослаблення
Радянської влади або здійснення особливо небезпечних державних злочинів, поширення з тією ж метою наклепницьких вимислів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад, а також поширення чи виготовлення або збереження з тією самою метою літератури такого самого змісту, - карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років і засланням на строк від двох до п'яти років (Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - №28. - С. 342.)

Форми переслідування дисидентів