Національно-визвольна боротьба українського народу 1 страница

Історія України

ЗМІСТ

Вступ до курсу історії України

Лекція №1. Київська Русь (2 год.)

Лекція №2. Галицько-Волинська держава (2 год.)

Лекція №3. Україна в другій половині XIV — середині XVII ст. Утворення козацтва (2 год.)

Лекція №4. Національно-визвольна боротьба українського народу у середині ХVІІ (2 год.)

Лекція №5. Гетьманщина у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. (2 год.)

Лекція №6. Україна у XIX столітті (2 год.)

Лекція №7. Українська національна революція. Боротьба за відродження державності України (1917-1920 рр.) (4 год.)

Лекція №8. Українська РСР в 20-30 роки XX ст. (4 год.)

Лекція №9. Україна і Друга світова війна (1939-1945 рр.) (2 год.)

Лекція № 10. Розвиток України у повоєнний період (1946 – 1964 рр.) (2 год.)

Лекція № 11. Україна в період кризи тоталітарної системи (1965 – 1990 рр.) (2 год.)

Лекція №12. Утвердження незалежної України (2 год.)

ВСТУП ДО КУРСУ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Важливе місце в системі гуманітарних наук університету нале­жить курсу історії України. Він покликаний дати студентам сучасні наукові знання з історії Батьківщини, які їм необхідні як в період навчання в університеті, так і після його закінчення. Це зобов'язує кафедру історії України університету ставити високі вимоги до ор­ганізації навчального процесу, методики викладання.

Основний зміст: розглядається предмет та мета вивчення курсу; акцентована увага на необхідності вивчення історії України; дано характеристику історичної пам'яті та місця курсу у системі вузівського навчання.

Поняття та предмет курсу. Він давньогрецького походження і в пере­кладі на українську мову «історія» означає розповідь, оповідання. Цей термін згодом перейшов у латинську мову і разом з нею поширив­ся в усіх країнах Європи.

Є кілька визначень поняття «історія». По-перше, в широкому розумінні слова «історія» — це загальний процес розвитку. Так, ми говоримо про історію всесвіту, історію природи тощо. По-друге, під історією в більш вузькому значенні слова ми розуміємо життя і розвиток людського суспільства. «Історія» — це рух у часі та його пізнання. Якщо мати на увазі історію нашої країни то предметом курсу історії України є вивчення розвитку людського суспільства в українських землях з найдавніших часів, а саме з часу появи лю­дини до наших днів.

При викладанні курсу історії України головна увага приділяється оповіді про формування ук­раїнського народу та його держави, інших національностей, що проживають на території України та їх відносини із сусідніми дер­жавами. Вивчення курсу повин­но допомогти з'ясуванню місця історії України у світі.

Мета вивчення курсу. Своєю метою можна вважати допомогу сту­дентам зрозуміти важливість історичного пізнання як для поглиб­леного розуміння себе, так і тих людей і країн, що нас оточують як в Україні, так і в цілому світі. Зокрема, відомий російський історик В.Й. Ключевський відзначав, що «без знання історії ми повинні визнати себе випадковостями, не розуміючими, як і для чого ми живемо, як і до чого прямувати?» Ольга Кобилянська, українська письменниця, заповідала нащадкам своїм: «Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла, і золотої нитки не згубіть».

Лекція № 1

КИЇВСЬКА РУСЬ(2 год.)

План

1. Передумови утворення Київської Русі. Теорії походження Давньоруської держави.

2. Правління перших князів

3. Розквіт Давньоруської держави. Запровадження християнства

4. Роздробленість давньоруських земель. Причини феодальної роздробленості Русі.

5. Значення Київської Русі

Основний зміст: Теорії походження Київської Русі та їх оцінка в сучасній історіографії. Походження термінів «Русь», «Руська зем­ля». Внутрішні і зовнішні фактори розвитку Київської Русі. Розд­робленість давньоруських земель. Причини ослаблення влади київських князів.

1. Передумови утворення Київської Русі. Проблема виникнення Київської Русі — одна з найактуальніших в українській історичній науці. В І тис. до н.е. слов’янське суспільство переживало значні зміни. Виникнення приватної власності, майнова диферен­ціація спричинили соціальне розшарування, формування класів, владних інститутів.

У слов’ян поряд з землеробством розвиваються ремесла, про­мисли, торговельні зв’язки та обмін як між слов янськими племенами, так і з іншими народами. В цій діяль­ності слов’янам сприяє вигідне географічне становище, розгалуже­на система водних шляхів. Правляча верхівка слов’янських племен прагне до накопичення багатств та їх примноження і тому вдається до пошуку нових джерел та виходу із пануючого натурального гос­подарства. Стосунки між етносами все більше ускладнюються, змінюється їх характер — від мирних, торговельних до ворожих з військовим протистоянням.

В процесі розкладу первіснообщинного ладу та під впливом зовнішніх факторів в надрах слов’янського суспільства створюють­ся передумови для виникнення держави. Першим, хто започатку­вав процес становлення слов’янської державності були анти і склавини. Наприкінці II — на початку III cт. анти і склавини утворили два могутніх політичних об’єднання: Антське царство на сході і Склавинське на заході.

Антське царство являло собою конфедерацію племен, які заселяли територію лісостепової зони від Дону до Румунії і далі на Балкани. Але наприкінці 50-х років VI ст., внаслідок слов’яно-аварських воєн, масових міграцій Антський союз припинив своє існування. Згодом провідну роль у східнослов’янському світі починають відігравати склавини.

Розселення східних слов’ян, утворення окремих племінних об’єднань, розташування і назва їх відомі нам із літопису «Повість временних літ» - поляни, деревляни, сіверяни, уличі, волиняни, білі хорвати, дреговичі тощо. Суспільний лад слов’янських союзів племен поєднував у собі пережитки родоплемінної структури, елементи рабовласництва і нового, прогресивного на той час, ранньофеодального ладу. Літо­писні відомості підтверджуються археологічними пам’ятками. Відмінності в культурі й побуту між племінними об’єднаннями так і не були подолані в часи існування Давньоруської держави та її на­родності в ІХ-ХІІ ст.

Великі й малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов’ян­ського суспільства поступово переросли в утворення більш високо­го соціально-політичного рівня — племінні княжіння. Час утворен­ня таких племінних княжінь. Саме поляни стали центром консолідації східнослов’янських племен, на землях яких згодом постало місто Київ і Київське князівство. Київ був їх столицею, за даними архео­логів він був заснований в кінці V — першій половині VI ст. н.е. Вже в VІ-VП cт. поляни на чолі з напівлегендарним Києм утвори­ли сильний племінний союз, що панував над сусідніми племенами і мав тісні стосунки з Візантією.

Кий — це ім’я антського вождя, який близько середини VI cт. зі своїми загонами служив у візантійського імператора, здійснив воєнний похід на Царгород. Але після ряду невдалих походів відійшов до Середнього Подніпров’я, де і заклав своє поселен­ня — Київ.

Місто знаходилось у най­більш вигідному геополітичному положенні, на перехресті важливих торгових шляхів, що сполучали Середню Європу зі Сходом, північ із Чорним морем. Так було започатковано племінне княжіння Кия. Племінні княжіння ще називали землями. Племінні княжіння були додержавними об’єднаннями, що заклали фундамент східно­слов’янської державності.

Теорії походження Київської Русі. Проблема походження Київської Русі викликає великий інтерес у науковому світі. В історичній науці існує декілька теорій щодо утворення Київської Русі; найпоширенішими є норманська та антинорманська.

Норманська теорія була започаткована в другій половині XVIII ст. німецькими істориками Г. Байєром і Г. Міллером. Вони стверджували, що варяги, тобто нормани, відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, так як східнослов’янські племена були нездатні самостійно утворити свою державу.

Антинорманісти (у XVIII започатку­вав М. Ломоносов) довели, що східні слов’яни були в змозі утворити свою державу, що державність — це результат тривалого соціально­го, економічного, політичного розвитку, тобто вони мали всі необ­хідні внутрішні передумови; державотворчі процеси у східних слов’ян розпочалися ще до появи варягів; з’явившись на східнослов’янських землях, варяги переслідували свої власні інтереси — захоплення шляхів, обкладення даниною місцевого населення і т.п. Антинорманську теорію репрезентували у свій час українські істори­ки: М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та інші.

Окрім цих теорій, існують і інші теорії (хозарська — пантюркистська, яка стверджує, що Київську Русь заснували хозарські і тюркські вожді), але ці гіпотези не знайшли свого переконливого підтвердження.

Відносно назви «Русь», то в історичних джерелах вона тлумачиться по-різному і ос­таточно ще все ж не з’ясована: одні вважають її фінського поход­ження, інші — бачать корені в слов’янських мовах. Це в свою чергу засвідчує те, що назва «Русь» була поширеною серед інших народів. З плином часу термін «Русь» поширився на всіх дружинників, а на межі VІІ-ІХ ст. і на слов’янські племена Середнього Подніпров’я. В першу чергу назва «Русь» по­ширилась на полян і за ними закріпилась. А згодом, цим же словом називали територію Давньоруської держави з центром у Києві.

Таким чином, слово «Русь» з’явилось не як етнонім, а як полі­тична назва державного об’єднання. Руська земля стала територі­альним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. А очолила це об’єднання місцева правляча династія Києвичів.

2. Правління перших князів

Політика об'єднання земель навколо Києва активно проводилась останніми князями з династії Києвичів — Диром та Аскольдом (40-80-ті роки IX ст.),які ма­ли на підвладних землях встановлювати данину. Особливо внут­рішньої стабільності досягла держава за часів Аскольда, який вою­вав з племенами деревлян і уличів, домігся дипломатичного визнан­ня Русі Візантією. Аскольд здійснив особисте хрещення, а згодом і свого оточення. Але останнє, а також часті воєнні походи виклика­ли невдоволення і виникнення опозиції князю, тобто склалась політична криза, яка призвела до перевороту, внаслідок якого була скинута династія Києвичів, і владу захопив Олег (882 – 912 рр.).Літопис свідчить, що у 882 році на Київську Русь Олег здійснив похід, при допомозі внутрішньої опо­зиції вбив Аскольда і утвердився на київському престолі. Цеі є початок Давньоруської держави.

Про економічний розвиток та військову міць Київської держа­ви за часів Олега на початку Х ст. свідчать літописні відомості про воєнні походи князя. Вдалі війни з хазарами, результативні походи на Візантію (907, 911 рр.) дали змогу отримати вигідні торговельні та інші угоди. Дослідники вважають ці угоди першими диплома­тичними і правовими актами, які значно укріпили авторитет Київської Русі на міжнародній арені.

Наступником Олега, обставини смерті якого за­лишились не з'ясовані, на київському престолі став Ігор (912-945 рр.). Його політика була продовженням попередньої: свою владу ствер­джував чисельними походами проти сусідніх племен, Візантії, хо­зар, на що потрібні були кошти, які він отримував від данини. Але на початку його правління деревляни і уличі відмовились сплачува­ти данину і коритися київському князеві. За допомогою сили Ігор змусив їх підкоритися і сплачувати данину, причому значно більшу попередньої. Племена уличів після тривалого протистояння з військом Ігоря залишили обжиту територію і переселились у Подунав'я.

У війнах з Візантією князь не завжди мав успіхи. Так, походи 941 і 944 років закінчились підписанням невигідних торговельних угод для Русі (руські купці позбавлялись права безмитної торгівлі в Константинополі), дружина не змогла отримати собі здобичі. Щоб заплатити дружині, Ігор вдався до збирання подвійної дани­ни з деревлян. Останні повстали, розгромили князівську дружину і вбили Ігоря.

Після смерті Ігоря на князівський престол сіла його дружина Ольга (945 – 964рр.), так як їх син Святослав був ще малолітнім. В 945 р. Ольга придушила повстання і щоб уникнути в майбутньому конфліктів, упорядкувала систему збирання данини: було регламентовано по­винності залежного населення; при отриманні данини, яку тепер збирали спеціально направлені представники князівської адмініст­рації, керувались певними уставами; данину доставляли в укріплені пункти. Все це свідчило про те, що здійснено перехід від полюддя до нової системи державних податків. Позитивним за часів діяль­ності Ольги було поширення опорних пунктів адміністративної і судової системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Тобто, було започатковано формування чіткої системи управління державою і створення державного апарату.

Важливу роль у зміцненні Київської Русі відіграла активна зовнішньополітична діяльність Ольги. Під час дипломатичної місії до Константинополя в 946 році княгиня підписала вигідну для дер­жави угоду. Джерела також повідомляють, що Ольга була урочис­то охрещена. Але християнство за її часів не стало офіційною релігією на Русі. Мудра політика княгині Ольги сприяла стабілі­зації внутрішнього і зовнішнього становища Київської Русі.

Святослав (964 – 972 рр.) все своє коротке правління провів у постійних похо­дах і війнах від Каспійського моря до Балкан, розширившись на Схід і завдавши нищівних ударів Хазарському царству в 968 році. Та скоро на Сході з'явились кочові орди печенігів. Святослав ак­тивізує свою діяльність на Заході, де йшли війни між Візантією і Болгарією, причому він виступає на стороні Візантії, в результаті чого була отримана перемога над Болгарією. Але Візантія була стурбована посиленням Київської Русі, не бажала мати такого мо­гутнього сусіда і для її послаблення підбурили печенігів до військо­вих дій проти Святослава. В 972 році в одному з боїв руська дружи­на була розгромлена, а князь загинув. Важливо відмітити, що Свя­тослав здійснив перші спроби зміцнення великокнязівської влади. Переслідуючи цю мету, він посадив на київський престол старшого сина Ярополка, в Новгородській землі — Володимира, в Древлянській — Олега. Такі дії започаткували державну реформу, в ре­зультаті якої вся давньоруська держава стала під владу однієї князівської династії. Цю реформу завершили в наступні роки його сини Володимир та Ярослав Мудрий.

3. Розквіт Давньоруської держави. Запровадження християнства

Після смерті Святослава між його синами велася міжусобна бо­ротьба, яка закінчилась в 980 р. перемогою Володимира (980 – 1015 рр.). Йому у спадщину дісталась держава ще не досить консолідованою, тому він завершив формування території Київської Русі. Враховуючи те, що влада місцевих племінних вождів на місцях носила необмежений характер, Володимир завершив реформу державного управління, розпочату його батьком. На місцях знать була замінена близькими родичами та вірними намісниками князя. Володимиру вдалося по­долати сепаратизм племінної верхівки і змінити державну владу. Важливою заслугою Володимира вважають його боротьбу з пе­ченігами. Ряд походів проти них були успішними, але київський князь не мав змоги воювати з кочівниками, тому що у степових про­сторах почав укріплювати прикордонні землі. Володимир зміцнив зв'язки з Візантією, угорським, німецьким та чеським королями.

Надзвичайно важливою подією за часів князювання Володими­ра стало запровадження у 988 році християнства, що було обумов­лено цілою низкою причин: необхідністю укріплення князівської влади, єдності Русі, зближення її з Візантією, підняттям міжнарод­ного авторитету держави. Зв'язок з християнським світом сприяв суспільному і культурному розвитку держави. Утвердження нової релігії (християнства) знаменувало широкі культурні впливи Візантії в усіх сферах духовного і суспільно-політичного життя в Київській Русі. Говорячи про наслідки запровадження християн­ства, слід сказати про поширення писемності, книжної справи, освіти, створення шкіл для навчання грамоти боярських дітей. От­же, з запровадженням християнства, Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації.

В результаті міжусобної боротьби між синами Володимира після його смерті в 1015 році, київським престолом заволодів Яро­слав (1019 - 1054 рр.). А одноосібним правителем Київської Русі він став лише після смерті свого брата Мстислава, чернігівського князя, в 1036 році. Часи князювання Ярослава, якого в народі за його му­дру політику прозвали Мудрим, відомі як період розквіту і апогею могутності Київської Русі. Політика князя носила консолідуючий характер, була спрямована на захист своїх земель, а не на приєднання нових, тобто Ярослав продовжив політику сво­го батька Володимира.

Ярослав Мудрий, відчуваючи найбільшу загрозу для держави в цей час з боку кочових племен печенігів, розгромив їх в 1036 р. Після цього, печенізькі орди вже більше тут не з'являлись. А ще ра­ніше він укріпив західні кордони. Київська Русь стала найбільшою державою Європи, яка була нею визнана. Ярослава Мудрого прозвали «тестем Європи»,так як представники царських династій почали вступати з родиною київського князя у шлюбні відносини (польський, норвезький, французький, угорський королі були чо­ловіками дочок Ярослава; його дружина — донька шведського ко­роля; сестри князя були одружені з візантійським царевичем і польським королем).

Суттєвим внеском в узаконення змін, що відбулись в суспільст­ві, стало видання першого писемного збірника норм давньорусько­го права — «Руська Правда». Не дивлячись на те, що закони в ос­новному захищали верхівку суспільства, все ж такі категорії як смерди, челядь, рядовичі, закупи теж могли бути захищеними від свавілля феодала.

Ярослав Мудрий сприяє розвитку давньоруської культури, освіти, наукових знань. В багатьох містах будують храми. Київ стає релігійним центром. В 1037 р. в місті збудовано Софійський собор, в 1051 засновано православний Печорський монастир і в цьому ж році князь призначив київським митрополитом видатно­го письменника Іларіона. Це, звичайно, послабило залежність Русі від візантійського імператора.

Мудрим кроком по збереженню єдності Русі було те, що князь ще за свого життя заповів кожному із своїх синів певні землі, а голо­вним залишався старший брат, який повинен був княжити у Києві. Тому після смерті Ярослава в 1054 році Київська Русь була позбав­лена боротьби за головну владу. Так званий тріумвірат синів кня­зя — Ізяслава, Святослава і Всеволода певний час зберігав політич­ну єдність держави. Але згодом цей тріумвірат «дав тріщину» і роз­почалася міжусобна боротьба, що супроводжувалась частими напа­дами половців. Лише з приходом до влади онука Ярослава Мудро­го — Володимира Мономаха вдалось призупинити міжусобиці.

4. Роздробленість давньоруських земель. Причини феодальної роздробленості Русі.

Після смерті Ярослава Мудрого деякий час внутрішнє становище Київської держави залишалось стабіль­ним. Виконуючи волю батька, три його сини підтримували політичну єдність великої імперії і успішно управляли нею. Але в 1068 році половці, які розгромили військо братів, наблизились до Києва. Одночасно розпочалося повстання народних мас, яке було придушено при допомозі польського короля. Та після цього розпо­чалося міжусобна боротьба між братами і їх наступниками.

В 1113 році на запрошення київських бояр великокнязівський престол зайняв переяславський князь Володимир Мономах, який став поборником єдності Київської Русі. Йому вдалося відновити політичну єдність більшості руських земель: території Русі він об'єднав, здійснивши успішні походи проти половців. Володимир спрямував свою внутрішню політику на розбудову правової держа­ви, долаючи соціальні суперечності в суспільстві. Кодекс законів «Руська Правда» він доповнив «Уставом про закони», за якими об­межував сваволю лихварів і феодалів, що мало на меті полегшити становище феодально-залежних верств. На взяті в позику гроші встановлювався єдиний процент, значно обмежувалося викорис­тання рабської праці. Його настанови синам не забувати убогих, захищати вдову, бідного смерда, перешкодити «сильним» погуби­ти людину заслуговують відповідної оцінки. За Володимира Моно­маха спостерігається розвиток господарства, зміцнюються зв'язки з багатьма країнами.

Після смерті Володимира Мономаха його політику недовгий час продовжував син Мстислав (1125-1132 рр.). Як зазначають фахівці, це був останній з київських князів періоду політичної єдності Русі.

Причини феодальної роздробленості Русі. В XII ст. децент­ралізація управлінської системи створила умови появи окремих са­мостійних князівств і земель їх прискореного розвитку і піднесення, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму і загостренню міжкнязівських взаємин. Доба феодальної роздробленості настала в результаті об'єктивного соціально-економічного розвитку дав­ньоруського суспільства і була спричинена рядом факторів. Одним з важливих серед них було зростання феодального землеволодіння. Влада місцевих феодалів посилювалась завдяки великому землево­лодінню, основою якого було натуральне господарство, створюва­лись умови для економічної самостійності та устремлінь до політичної відокремленості давньоруських земель. Феодальна верхівка окремих земель намагалась звільнитись від київської за­лежності, так як місцеві феодали несли великі матеріальні втрати на користь великого князя та ще й необхідно було нести військову службу за першою ж вимогою Києва. Важливо також вказати на те, що в ХІ-ХІІ ст. в Київській державі швидко розвивалось ремісниче виробництво, центрами якого стали міські поселення. Одночасно міста були оборонними укріпленнями. Особливо розбудовува­лись Київ, Чернігів, Любич, Вишгород, Переяслав, Галич та ін.

З розвитком різних ремесел майстри все активніше здійснюють обмін товарами чи продають вироби на торгах. Збільшилась кількість купців, категорія населення, яка спеціалізувалась на купівлі-продажу різних товарів. Торгівлею також займались князі і бояри. Із зростанням населення Київської Русі адекватно збільшу­валась кількість міст та міських жителів.

Міста на Русі традиційно були оплотом боярської опозиції ве­ликокнязівській владі. Посилюючись, боярство місцеві інтереси ставило вище загальнодержавних. Особливо сильною була боярсь­ка опозиція Києву в містах Галичині га Волині. І, як відомо, вже на­прикінці XI ст. Галичина стала першою землею, яка відокремилась від Києва. Починаючи з XII ст. швидко розвивається політичне, суспільне, економічне і культурне життя не тільки навколо Києва, а й осередки інших земель: Галич, Чернігів, Володимир-на-Клязьмі, Смоленськ і ін. Починають відігравати важливу роль у політичному житті українських земель поряд з Київською землею Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства. До середини XII ст. на території колишньої Київської Русі сформу­валось близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним політичним життям. Серед князівств Середнього Подніпров'я виділялись Київська, Чернігівська, Переяславська землі.

Говорячи про внутрішнє життя Київського князівства в XII ст., важливо зауважити, що його князі намагались зберегти Київську Русь як єдине ціле. Так будував свою політику брат Мстислава — Ярополк. Потім Всеволод продовжив боротьбу за зміцнення русь­ких земель в 1136-1146 рр., використовуючи не дише мирні методи, а й військову силу. Але його владі не підкорились галицький, нов­городський і ростово-суздальський князі. В деякій мірі стабілізува­ти внутрішнє становище Київської Русі зумів Ростислав Мстисла­вович (1159-1167). Він об'єднав сили для розгрому половців. Потім знову тривали суперечки за київський престол, які закінчились тим, що до влади в Києві прийшли два брати — Святослав Всеволодо­вич і Рюрик Ростиславович. Вони стабілізували обстановку в країні, припинивши міжусобні війни. Їх політику деякий час підтримував Мстислав Романович (1214-1223 рр.). Роль консоліду­ючого центру давньоруських земель поступово почали відігравати Волинське і Галицьке князівства, про що буде сказано нижче.

5.Значення Київської Русі Київська держава зробила вагомий внесок в розвиток світової цивілізації. Маючи передовий на той час політичний устрій, вироб­ничі відносини, розвинені сільське господарство і ремісництво, активну і всебічну дипломатичну діяльність у сфері міжнародних відносин, високу духовну культуру, вона засвідчила свою рівно­правність з державами Європи. Важливо і те, що вона захистила Європу від кочових орд, вступивши з ними в жорстоку боротьбу.

Лекція № 2

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА(2 год.)

.

План

1. Боротьба Русі з монголами

2. Утворення Галицько-Волинської держави

3. Князь Данила Галицький та його наступники

4. Значення Галицько-Волинської держави.

Основний зміст: Монгольська навала. Галицько-Волинська держава. Економічне і політичне становище Галицького князівства. Роман Мстиславич та Данило Романович. Значення Київської Русі і Га­лицьке-Волинської держави.

1. Боротьба Русі з монголами

Наприкінці XII ст. на карті світу в Центральній Азії утворилась ве­лика імперія — Монгольська держава, яку з початку XIII ст. очо­лив Чингізхан. Швидко підкоривши Середню Азію, частину Ки­таю, Сибіру, монголо-татари вторглись в причорноморські степи і в 1222 році розгромили половців. Загроза монголо-татар змусила руських князів і половців спільними зусиллями протистояти воро­гу. Вирішальна битва відбулась на р. Калці в 1223 році, де поло­вецькі і руські війська були розгромлені. Монголо-татари жорсто­ко спустошили південну частину Київської землі, але продовжува­ти похід вглиб Русі не наважились.

Після смерті Чингізхана, в 1237 році, його онук Батий розпочав наступ на Північно-Східну Русь, яку швидко спустошив, Монголо-татарські війська, захопивши ряд князівств Північно-Східної Русі, навесні 1239 року вторгайся на українські землі. Хоробро захища­ли своє місто жителі Переяслава, яке першим зазнало руйнувань. За ним Чернігів і інші південні міста, а наприкінці 1240 році після тривалих штурмів захопили Київ. Захопивши Київ, загарбники спрямували свій похід на Галицько-Волинську землю, під час яко­го були зруйновані міста Волині — Володимир, Луцьк, Кам'янець, Ізяслав, а згодом і Галич. Потім монголо-татари вдерлись до євро­пейських країн — Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, які чини­ли опір. В 1242 році вони відійшли на схід і в пониззі Волги утвори­ли свою державу, яка називалась Золота Орда із столицею в Сараї.

2. Утворення Галицько-Волинської держави

Одним із наслідків роздробле­ності Київської Русі стало об'єднання незалежних князівств у кілька груп земель. Однією з специфічних груп стали Галицьке і Волинське князівства.

В кінці XI ст. Галицька земля відокремилась від Києва і після тривалої боротьби за владу між князем і боярами все ж Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) змогли на чверть століття стабілізувати становище Галичини. Правда, довелося вести військові дії проти угорських, польських загарбників і в результаті укріпити кордони на південно-східному напрямку. Підтримувати і розвивати могутність Галицької землі судилося Ярославові Осмомислові (1153-1187 рр.), який об'єднав галицькі землі в одне князівство і столицею стало в 1144 р. місто Галич. Галичина знахо­дилась в сприятливому для торгівлі географічному положенні, роз­вивались солеварні промисли, сільське господарство — все це ство­рило стабільність економічного становища Галицького князівства. В зазначений період відбувається кількісне збільшення класу фео­далів, значне економічне зміцнення боярства, церковно-монас­тирської верхівки. Поряд з цим процесом відбувається і швидке зростання загальної кількості залежного населення, посилення йо­го експлуатації. Але після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову розпочала боротьбу за владу. Внутрішніми чвара­ми скористався угорський князь, який на значний період захопив Галич і на князівський престол посадив свого сина Андрія. Хоча угорці були вигнані, Галицьке князівство не могло вже мати тієї єдності і могутності, як в попередні роки.

Майже аналогічно з галицькою землею розвивались події на Волині. Традиційно Волинь мала постійні міцні зв'язки з Києвом і тому до середини XII ст. безпосередньо управлялась з Києва. Вва­жають, що окрему волинську династію започаткував внук Володи­мира Мономаха Ізяслав Мстиславович, який і князював тут протя­гом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Традиції батька продовжив і його сип Мстислав. В 1154 році він все ж зумів підкорити собі боярську опозицію, продовжуючи боротьбу за київський престол.

Але єдність Волинської землі вдалося забезпечити Роману Мстиславовичу (1170-1205 рр.), який на той час правильно зорієнтував свою політику. Він змінив ставку з вищого бо­ярства на дрібне і середнє боярство та городян, що сприяло отри­манню сильної централізованої влади. Така політика позитивно поставила до нього простих людей. Роман Мстиславович активно діяв в напрямку оволодіння Києвом, що йому вдалося на початку XIII ст. здійснити, хоча і ненадовго.