Підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

При розробці першого п'ятирічного плану (!928 – 1932 рр.) розроблено два варіанти — із середньорічним темпом росту промислового вироб­ництва у 18% і оптимальний — до 22%. Останній затверджено в травні 1929 р. на XVI партконференції ВКП(б). Згідно до основ­них показників п'ятирічного плану СРСР розроблялися відповідні плани економічного розвитку України, якій відводилось важливе місце у здійсненні політики індустріалізації. Достатньо сказати, що в економіку республіки вкладалося 20% всіх коштів, які відводи­лись на капітальне будівництво в цілому в СРСР. З 1500 промисло­вих підприємств, які планувалося побудувати в СРСР за роки пер­шої п'ятирічки, 400 знаходились на території України; з 34 промис­лових гігантів вартістю більше 100 млн. крб. кожний 12 розміщува­лись в республіці. Серед них 7 новобудов: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і ХТЗ і 5 докорінно реконструйованих підприємств — Лугансь­кий паровозобудівний завод, металургійні заводи в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську. Відповідно до плану в Україні передбачалося збільшити виробництво електро­енергії в 2,5 р., продукції машинобудування в 3 р., хімічної промис­ловості у 3,5 р. тощо. Такі показники були дуже напруженими, але цілком реальними. Та успіхи, яких було досягнуто в перший рік п'ятирічки (темпи росту склали 23,7%) створили ілюзію у більшості партійного керівництва про можливість економічного «стрибка» і побудови соціалізму за декілька років. Тому в подальшому кожен рік плани п'ятирічки корегувалися в бік збільшення темпів росту до 32%, потім до 37%, а на XVI з'їзді ВКП(б) Сталін запропонував на 1930-1931 господарський рік аж 45% приросту промислової про­дукції. До речі, це втричі більше, ніж пропонував Л. Троцький, який був звинувачений у свій час у схильності до надіндустріалізації. Ці авантюристичні плани, фактично, перекреслювали затверд­жені XV з'їздом ВКП(б) контрольні цифри першої п'ятирічки. Во­ни не були економічно обґрунтованими і тому лишилися на папері, незважаючи на збільшення інвестицій в капітальне будівництво. За роки першої п'ятирічки капіталовкладення в економіку України зросли з 438 млн. крб. в 1929 р. до 1229 млн. крб. в 1932 р. Напри­клад, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн. т.; під час індустріального «стрибка» завдання збіль­шили до 80 мли. т., а, фактично, було видобуто всього 45 млн. т. Аналогічна картина спостерігалася і в металургійній промисловості: виплавка чавуну повинна була зрости з 2,4 до 6,6 мли. т.; фактично в 1932 р. виплавили 3,9 млн. т. В цілому, плани першої п'ятирічки бу­ли проваленими. Середньорічні темпи росту становили 15,7%, що було значно менше запланованих п'ятирічкою. Але не дивлячись на це на початку 1933 р. Сталін проголосив про дострокове її виконан­ня за 4 роки і З^іісяці. Для того, щоб надати правдоподібний вигляд цьому сфальсифікованому висновку, підсумки п'ятирічки підводи­лися не за натуральними показниками (в тонах, метрах, штуках), а за випуском валової продукції, яка обчислювалась в карбован­цях. Такий підхід давав змогу приховати справжній стан справ.

Другий п'ятирічний план (1933-1937 рр.) хоч і продовжував су­перечливі тенденції попередніх років, але разом з тим враховував провали першої п'ятирічки. Середньорічні темпи росту промисло­вої продукції пропонувались в розмірі 13-14%. Це дало можливість стабілізувати виробництво в промисловості, приділити увагу ос­воєнню нової техніки, підготовці кадрів. В Україні планувалося по­будувати 1000 промислових підприємств з загальної кількості 4500 в цілому в СРСР. В роки другої п'ятирічки швидкими темпами роз­вивалися легка та харчова промисловість, що призвело до підви­щення матеріального добробуту населення республіки. Підводячи підсумки другої п'ятирічки, сталінське керівництво знову вдалося до фальсифікації і проголосило її дострокове виконання до 1 квітня 1937 р., тобто за 4 роки і 3 місяці. Фактично, плани п'ятирічки, в цілому, були виконані, за різними даними, всього на 70-77%.

Розробка планів третьої п'ятирічки (1938-1942 рр.) проводила­ся з урахуванням загрози другої світової війни. Виходячи з цього, радянське керівництво різко збільшило асигнування на оборону країни. Так, в 1939 р. асигнування в військово-промисловий ком­плекс становили 25%, а в 1941 р. — більше 43% державного бюдже­ту. На долю України припадало будівництво 600 підприємств з 3000, які планувалося побудувати в Радянському Союзі. В цілому, економічний розвиток України в роки третьої п'ятирічки (до по­чатку Великої Вітчизняної війни) відбувався згідно з заплановани­ми темпами, але в значній мірі такі результати досягалися низкою надзвичайних заходів, серед яких фактичне прикріплення робітників до підприємств, перехід на 8-годиний робочий день, се­миденний робочий тиждень, введення кримінальної відповідаль­ності за порушення дисципліни, спізнення на роботу тощо.

Отже, не дивлячись на те, що жодна з довоєнних п'ятирічок не була виконана, індустріалізація призвела до кардинальних змін як позитивного, так і негативного характеру в соціально-економічній сфері України:

1. Сталися докорінні зміни в структурі народного господарст­ва: в загальному обсягу валового національного продукту України переважаючою стала частка промисловості; республіка з переваж­но аграрної стала індустріально-аграрною, вийшла на рівень вели­ких індустріальних держав, а в деяких галузях важкої промисло­вості випередила ряд західноєвропейських країн, займаючи друге місце в Європі з виплавки чавуну, третє з виробництва сталі, чет­верте місце в світі з видобутку вугілля тощо;

2. За роки індустріалізації змінилось співвідношення між вели­кою і дрібною промисловістю на користь першої. Питома вага дрібної промисловості скоротилася з 31% в 1925-1926 рр. госпо­дарському році до 7,5% в 1938 р.;

3. Одним з наслідків індустріалізації був переважаючий розви­ток т.зв. групи А (виробництво засобів виробництва) в порівнянні з групою Б (виробництво засобів споживання); таке співвідношен­ня зберігалося десятиріччями, призводило до хронічних дефіцитів товарів народного споживання і негативно впливало на добробут широких верств трудящих;

4. Модернізація промисловості призвела до появи нових галу­зей: електрометалургії, кольорової металургії, тракторобудування, маргаринова, комбікормова тощо;

5. В роки індустріалізації майже не сталося змін в географії ук­раїнської промисловості: В умовах хронічної нестачі коштів виби­ралися найбільш економні варіанти розміщення продуктивних сил; як і в попередні роки в Україні розвивалися, в основному, тра­диційні для республіки галузі (видобуток вугілля, руди, металургія, машинобудування тощо) в Донбасі, Придніпров'ї, Харкові, Києві, Одесі. Індустріальні зміни майже не торкнулися Правобережної України, яка в ті роки лишалася переважно аграрним, нерозвину­тим регіоном республіки;

6. Розвиток промисловості в роки перших п'ятирічок супровод­жувався бурхливою урбанізацією: питома вага міського населення збільшилась вдвічі і в кінці 30-х років становила більше 30% загаль­ної чисельності населення республіки. Слід зазначити, що зріст чисельності робітничого класу стався, в основному, за рахунок ук­раїнського селянства. Питома вага українців серед міського насе­лення з початку 20-х років і до 1939 р. зріс вдвічі і становив 58%;

Соціальна ціна модернізації республіки була занадто вели­кою. Масштабні зрушення в економіці стали можливими, перш за все, за рахунок зубожіння селянства і жорстокої експлуатації робітничого класу, мільйонів в'язнів. Хронічна нестача товарів широкого вжитку примусила радянське керівництво ввести в роки першої п'ятирічки карткову систему (відмінена з 1 січня 1935 р.). Така системі не давала змоги робітникам і службовцям використо­вувати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований картками мінімум.

Таким чином, за О.Д. Бойком, «наслідки індустріалізації були суперечливими і неоднозначними. З одного боку, це позитивні зру­шення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвит­ку, прогресивні зміни у структурі господарства на користь промис­ловості, досягнення промисловістю за низкою головних індустрі­альних показників європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище ви­робництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, «заморожування» значних коштів у не­завершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управ­ління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.».

6.Колективізація сільського господарства Голод 1932-193З рр.

Акценти правлячої партії щодо соціалістичних перетворень на селі різко змінились під час хлібозаготівельної кризи 1927-1928 рр. Сталін зрозумів, що надзвичайні реквізиційні заходи, за допомогою яких у селян вилучали хліб, є дуже обтяжливими для держави. Для то­го, щоб ліквідувати залежність держави від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств і викачувати ресурси з села, перш за все на потреби індустріалі­зації, необхідно було позбавити селян власності, тобто колективізу­вати їх. Підводячи теоретичну базу різкої зміни курсу партії, Сталін вдався до фальсифікації ленінського кооперативного плану, прого­лосивши, що колгоспи є вищою формою виробничої кооперації, об'єднуючи тим самим несумісні одна з одною форми власності.

Офіційно курс на суцільну колективізацію було проголошено на Листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б); практичні заходи по його реалізації конкретизовано в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держа­ви колгоспному будівництву». Україна була віднесена до головних зернових регіонів СРСР, де колективізацію планувалось закінчити в першу чергу — восени 1931 р. або навесні 1932 р. Основною формою колгоспного будівництва проголошувалась сільськогоспо­дарська артіль, в рамках якої усуспільнювались польові наділи се­лян, а присадибні ділянки лишались в розпорядженні колгос­пників. Але коли справа дійшла до практичної реалізації ідеї колек­тивізації, то виявилось, що селяни не бажали віддавати власність. Нові форми господарювання, які їм пропонувались в колгоспах, були для них незрозумілими і неприйнятними. Тому владі дове­лось вдатися до жорстоких по відношенню до селян засобів: силою і примусом заганяти їх в колгоспи. Внаслідок репре­сивних заходів з 20 січня по 1 березня 1930 р. питома вага колек­тивізованих селянських господарств зросла з 15,4 до 62,8%.

Така політика, природно, викликала опір з боку селянства, який приймав різні форми: продаж або забої худоби, саботаж сільськогосподарських робіт, відкритий виступ проти колек­тивізації і навіть збройні повстання. Так, з січня по червень 1930 р. в Україні було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади... Кількість учасників селянських повстань сягала 40 тис. Політична ситуація в сільській місцевості загострилась настільки, що сталінське керівництво вимушене було тимчасово відступити.

До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина господарств. Але вже восени 1931 р. почався новий етап в здійсненні політики колек­тивізації. Цього разу замість прямого тиску акцент було зроблено на оподаткуванні: колгоспники отримали податкові пільги, в той час як одноосібники обкладалися непомірними податками, що примушувало їх знову повертатися до колгоспів. Якщо на 1 січня 1931 р. в колгоспах було 34,4%, то до кінця 1932 р. — близько 70% селянських господарств і 80% посівних площ. На середину 1937 р. в Україні існувало 27347 колгоспів, які об'єднували 3757 тис. се­лянських дворів (96° о наявної кількості) і більше 98% орної землі.

Найбільшим спротив сталінській колективізації був з боку за­можних верств селянства, т.зв. «куркулів», які були проголошені експлуататорами, заклятими ворогами радянської влади. На­справді, лише невелика частина заможних селян використовувала найману працю. Більшість з них досягли свого доброту за рахунок сумлінної праці членів своєї родини, ощадливості, хазяйновитості. Ця частина селянства найбільш міцно була прив'язана до землі і не бажала з нею розлучатись. Державна політика у 1927 – 1928 рр. отримала назву «обмеження куркульства».

З початком колективізації Сталін визначив нове стратегічне за­вдання — перехід від політики обмеження до політики ліквідації кур­кульства як класу. Створена під керівництвом В. Молотова комісія ЦК ВКП(б) виробила «методологію» розкуркулення. Селяни, які підлягали розкуркуленню, поділялись на три категорії. До першої належали «учасники і організатори антирадянських виступів і теро­ристичних актів», які мали бути ізольовані в в'язницях або концта­борах. До другої категорії належали ті, хто здійснював «менш актив­ний опір». Їх разом із родинами депортували у віддалені північні райони СРСР. До третьої категорії зараховувались ті, хто не чинив ніякого опору. Їм надавалися менші і гірші землі, наділи за межами колгоспів. Цією комісією встановлено, що в Україні до першої категорії належать 52 тис., а до другої — 112 тис. господарств. Репресії не обходили середняків і незаможних селян, які не бажали сколективізуватись. Їх оголошували «підкуркульниками».

Всього в Україні за часи колективізації репресовано близько 200 тис. селянських господарств, що разом із всіма членами родин становило приблизно 1,2-1,4 мли. чол. Майже 860 тис. чол. депор­товано на північ або до Сибіру, сотні тисяч з них, особливо літні та діти, не витримали тяжких умов і загинули. Фактично держава здійснювала терор щодо всього селянства, і під загрозою «розкуркулення» примушувала його вступати до колгоспів.

Повна матеріальна незацікавленість в роз­витку громадянського господарства змушувала колгоспників пра­цювати абияк. Щоб вижити майже в усіх колгоспах стали прихову­вати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в со­ломі, щоб перемолоти його вдруге. Типовими для села явищами стали крадіжки, великі втрати при жнивах. Все це призводило до скорочення посівних площ в Україні, зменшення виробництва сільськогосподарської продукції. Державі все тяжче ставало прово­дити хлібозаготівельні кампанії. Заготівлі з врожаю 1931 р. прово­дилися до весни 1932 р. У селян вимели майже все продовольство, в тому числі і насіннєвий фонд. Це призвело до того, що у 44 райо­нах України розпочався голод з чисельними втратами, фактами людоїдства. Він припинився лише влітку, з новим врожаєм. Реакція сталінського керівництва на вище згадані явища була неадекват­ною: замість того, щоб зацікавити селян матеріально, воно приму­шувало їх працювати в колективних господарствах під загрозою суворого покарання. 7 серпня 1932 р. ВУЦВК і РНК СРСР прийня­ти поставу «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) влас­ності», згідно з якою розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі терміном не менше 10 років (т. зв. «закон про п'ять колосків), але терор і беззаконня не змогли зупинити наближення катастрофи.

Знесилене селянство восени 1932 р. не змогло своєчасно і ефек­тивно провести посівну кампанію. На 20 травня 1932 р. було засіяно трохи більше половини запланованих площ. І хоча врожай в 1932 р. був всього на 12% менше, ніж в середньому за попередні роки, хлібозаготівля, обсяг якої становив 356 млн. пуд., пішла знач­но важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень державним заготі­вельним органам вдалося зібрати всього 156 млн. пуд. В Україну на­правлено надзвичайну комісію на чолі з В. Молотовим. «Вивчив­ши» ситуацію в республіці, комісія знизила обсяг хлібозаготівель до 282 млн. пуд. з жорсткою вимогою виконання цього завдання негайно. Внаслідок надзвичайних заходів молотовської комісії з 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. вдалося «вичавити» з ук­раїнського села ще 105 мли. пуд хліба, в тому числі і посівний фонд. В Україні не лишилося ніяких запасів. Почався повальний голод. Але це не зупинило репресії щодо селянства. В листопаді 1932 р. партійними і державними органами України приймається постано­ва «Про заходи до посилення хлібозаготівель», якою місцеві орга­ни зобов'язувались вилучати у селян хліб, який вони начебто вкра­ли з колгоспних ланів. В Україні почалися повальні подвірні обшу­ки, внаслідок яких у селян вилучався не тільки хліб, було конфісковане все наявне в домі їстівне: сухарі, картопля, сало, соління, буря­ки, фруктова сушня тощо. Залишені без їжі селяни свідомо прирікатися партійно-державним апаратом на смерть. Голод почався восе­ни 1932 р., а восени 1933 р. він став масовим. Селяни були змушені, щоб врятуватись від смерті, їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя і кору дерев. Майже повсюди були зареєстровані випадки лю­доїдства. Вимирали цілими селами, в той час як на сусідніх залізнич­них станціях і елеваторах під охороною зберігалися десятки тисяч пудів хліба. Щоб врятуватись від смерті, селяни покидали домівки і намагалися достатися до міст, але не всім це вдавалось. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки залишали їх в лікарнях, в під'їздах будинків, в державних установах, а то й просто на вулицях.

Сталінське керівництво намагалося замовчати факт голоду. За­собам масової інформації було заборонено згадувати про це. Став­лення до голоду як до неіснуючого явища унеможливило по­тенційну допомогу з боку міжнародної громадськості, яка все ж та­ки дізналася про лихо в Україні. Більше того, голодуючі райони бу­ли ізольовані загороджувальними загонами. Весь багаж пасажирів перевірявся, конфісковувалось все продовольство. Ці та інші факти не залишають сумнівів в злочинній, людожерській політиці то­талітарної держави, в тому, що терор голодом використовувався як «виховний» захід, направлений на деморалізацію українського се­лянства з метою примусити його беззастережно прийняти нав'яза­ну йому колгоспну систему.

Щодо кількості жертв голодомору серед дослідників існують різні точки зору. Кількість загиблих від голоду в 1932-1933 рр. ко­ливається від 3,5 до 8 млн. чол. У всякому випадку, які б цифри не називалися, голодомор 1932-1933 рр. став однією з найтрагічніших сторінок української історії, одним з найкривавіших злочинів сталінського тоталітарного режиму.

Таким чином, загальними причинами голодомору є деградація сільськогосподарського виробництва внаслідок «суцільної» колек­тивізації та розкуркулення і злочинна політика сталінського керівництва щодо селянства; підвищення планів хлібозаготівлі; конфіскація у селян всіх наявних запасів продовольства, натуральні штрафи, невиправданий експорт хліба, ізоляція голодуючих рай­онів, перешкоди втечі голодуючих за межі республіки, замовчуван­ня факту голоду, відмова від закордонної допомоги, несприятливі кліматичні умови.

Такою була «перемога» соціалістичного ладу на селі. Колгос­пна система, позбавивши селян засобів виробництва, перетворила їх на звичайних пролетарів, тільки без права вільного пересування. В роки колективізації було знищено найбільш вправну і працьови­ту частину селянства. Примус і нееквівалентна винагорода, ма­теріальна незацікавленість зробила працю колгоспників малоефек­тивною. Значною мірою наслідком суцільної колективізації був го­лодомор 1932-1933 рр. Така система на довгі роки стримувала роз­витку аграрного сектора України.

7.Формування сталінського тоталітарного режиму. Політичні репресії в Україні

Політична система, яка склалася на теренах колишньої Російської імперії після встановлення влади Рад, ззовні виглядала демократичною. Фактично, всіма ас­пектами економічного, політичного й духовного життя керувала більшовицька партія. Побудована на принципах жорсткої цент­ралізації, спираючись на створені нею репресивні органи (перш за все ВНК), вона встановила свою диктатуру в суспільстві.

Згортання НЕПу, ліквідація елементів ринкової еко­номіки, курс на форсовану індустріалізацію, насильницьку все­осяжну колективізацію, централізацію управління економікою призвели до створення адміністративно-командної системи в еко­номічній сфері. Командна економіка стала своєрідним фундамен­том тоталітаризму в СРСР.

Паралельно з встановленням всеохоплюючого контролю більшовицької партії над всіма сферами суспільного життя всере­дині неї йшов поступовий і непомітний для стороннього ока процес утвердження деспотичного самовладдя Й. Сталіна. Після відходу В.Леніна від активної політичної діяльності внаслідок хвороби (1922р.) в політбюро почалася боротьба за владу, яка проходила в формі протистояння різних точок зору щодо методів і шляхів роз­будови соціалізму. Наприкінці 20-х років в країні було встановлено жор­сткий тоталітарний режим, головними ознаками якого були: необ­межена влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-дер­жавний апарат; бюрократизація суспільного життя; однопартійна диктатура; створення адміністративно-командної економіки з одержавленням всіх засобів виробництва; політичне відсторонення громадян від управління державою; тотальний ідеологічний кон­троль правлячої партії над всіма сферами суспільного життя.

Невід'ємною ознакою сталінського тоталітарного режиму, засо­бом його утвердження і однією з головних умов існування став масо­вий терор, насадження в суспільстві атмосфери страху, невпевненості.

У сучасній історичній літературі існує наступна періодизація сталінських політичних репресій в Україні: І період (1928-1931 рр.) — примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, про­цес СВУ; II період (1932-1936 рр.) — штучний голод, постишевський терор, «кіровська хвиля»; III період (1937-1938 рр.) — т.зв. «ве­ликий терор».

Першою гучною справою по викриттю «класових ворогів» був «Шахтинський процес» (1928 р.). Негативні явища в вироб­ництві (зриви планів, аварії, травматизм тощо), загальними причи­нами яких були форсовані темпи індустріалізації та некомпетентне втручання партійної номенклатури в економічне життя, сталінське керівництво приписувало «шкідництву» з боку «буржуазних спеців» (інженерно-технічної інтелігенції з дореволюційними дипломами).

Після «Шахтинської справи» в Україні почалася компанія ма­сових репресій протії національної інтелігенції. Були сфабриковані сурові процеси над неіснуючими «Спілкою визволення України», «Українським національним центром», «Блоком українських національних партій» тощо. Всього, за далеко неповними даними, з 1930 р. по 1941 р. в республіці було «викрито» понад 100 різних «шкідницьких», «шпигунських», «націоналістич­них» організацій.

Про масштаби репресій проти української інтелігенції свідчать такі факти: тільки у справі «СВУ» засуджено 45 провідних вчених та письменників. Жертвами тоталітарного режиму стали 250 спів­робітників Академії наук України. Жахливого удару завдано ук­раїнській літературі: 89 письменників знищено, 212 вимушені були пристосуватись до вимог режиму, 64 заслано, 83 емігрували; в Нар­коматі освіти було викрито 200 «націоналістів і ворожих елемен­тів», в обласних управліннях освіти замінили 100% керівництва, в районних — 90%.

Не уникли репресій більшість керівників КП(б)У і РНК. Об'єктом репресій став командний склад військових з'єднань, розташованих в Україні, в тому числі командуючі Київським та Харківським військовими округами І. Якір та І. Дубовий; заміне­но, практично, всіх командирів дивізій і бригад. На їх місця приходили люди, які не мали відповідної їх посаді військової освіти, що значно послабило боєздатність радян­ських військ напередодні II світової війни.

Репресії 30-х років охопили всі верстви населення. В суспільстві склалася атмосфера страху і підозрілості, невпевненості, доносительства, пошуку ворогів тощо. Наслідком масового терору стало фізичне винищення української національної еліти, моральна де­градація і сліпа покора більшості населення сталінському тоталі­тарному режиму.

Лекція № 9

УКРАЇНА І ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939-1945 рр.) (2 год.)

План

1.Українське питання у міжнародній політиці напередодні II сві­тової війни

Наши рекомендации