Ліквідація української автономії

Отримавши перемогу, Петро І відмовився відновити договір України з Росією (Березневі статті) і надалі став обмежувати українське самоврядування. За підписаними Скоропадським в 1709 р. Решетилівськими статтями закріплювалось право царських урядовців втручатися в справи українського місцевого управління, контролювати збір податків і витрат коштів. У 1714 р. Петро І відібрав у гетьмана і старшини право призначати полковників, а в 1715 р. запровадив і новий порядок призначення сотників. В 1722 р. була створена так звана «Малоросійська колегія», що фактично управляла Україною. Після смерті І. Скоропадського цар взагалі вирішив не обирати нового гетьмана. Замість обрання гетьмана відбулося призначення наказним гетьмана (тобто виконувача його обов’язки) Павла Полуботка. Однак той не догодив царю своїми скаргами на дії царських чиновників в Україні, через що у 1724 р. був викликаний у Санкт-Петербург, заарештований і закатований у Петропавлівській фортеці.

Після смерті Петра І в січні 1725 р. політика царизму щодо обмеження автономних прав України продовжувалася. До 1727 р. гетьмана не було. Потім, лише заради підтримки з боку козацької верхівки в умовах боротьби за владу в імперії, російський уряд дав дозвіл на обрання гетьмана, яким став миргородський полковник Данило Апостол. Поїхавши в 1728 р. в Петербург, Д. Апостол просив відновити Березневі статті Б. Хмельницького. У відповідь були ухвалені «Решительные пункты», що пропонували гетьману керувати Україною за допомогою російських чиновників.

Д. Апостол взявся впорядковувати внутрішні справи України. Він вперше встановив державний бюджет, провів генеральне слідство по маєтності, встановив порядок апеляції судових рішень, звернув увагу на розвиток торгівлі, сприяв поверненню запорожців з Олешківської Січі на батьківщину. Вже після смерті Апостола (січень 1734 р.) запорожці заснували так звану Нову Січ на р. Підпільній (біля Нікополя) і влітку 1734 р. отримали від Росії повну амністію і козацькі клейноди. Але після смерті Апостола нового гетьмана не обирали 16 років. Управляло Україною новостворене «Правління гетьманського уряду» у складі трьох старшин і трьох російських чиновників, хоча самого гетьмана не було. Це правління підпорядковувалось Сенату.

Новим і останнім гетьманом України у 1750 р. був обраний за рекомендацією цариці Єлизавети Петрівни (дочки Петра І) Кирило Розумовський, який був молодшим братом Олексія, некоронованого чоловіка цариці. Під його владу була віддана і Запорізька Січ. Але гетьман, часто і подовгу буваючи в Петербурзі, мало займався українськими справами. Свого наставника і вихователя Г. Теплова К. Розумовський зробив правителем гетьманської канцелярії і поклав на нього всі справи. Фактично ж в Україні, поки гетьман жив в Петербурзі, всім верховодила старшина. Єдине, що він зробив, так це судова реформа, за якою вводилися місцеві суди замість полкових. Найвищою інстанцією став Генеральний суд. Фактично все судочинство було віддано до рук старшини, що зміцнило її привілейоване становище. Посилились також кріпосницькі порядки. Юридичне кріпосне право на Україні було оформлене в 1783 р.

У 1764 р., за наполяганням цариці Катерини II, Розумовський склав гетьманство. Гетьманщина була поділена на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, пізніше були створені Катеринославське і Харківське, а в 1796 р. Україну перетворили в Малоросійську губернію з однотипними, як і в усій Російській імперії, структурами управління та судочинства. Переміни порядків народна маса зустріла з пасивною покірливістю, так як давно вже була усунута від усякої участі в політичному житті. Так само поставилась і маса козацької старшини, бо переміна політико-адміністративного устрою не зачіпала її привілейованого становища. Указом Катерини ІІ в 1785 р. вона одержала права російського дворянства.

Поступово Запорізька Січ втрачала своє військове значення як захисник південних кордонів імперії, а особливо статусом своєї організації і умонастроєм вона не вписувалась в політичну, соціальну, економічну, адміністративну і загальнодержавну систему царської влади. Тому в 1775 р. за наказом Катерини II Запорізька Січ була ліквідована. Кошового отамана П. Калнишевського заслали на Соловки в Білому морі, а писаря І.Глобу, суддю П. Головатого та іншу старшину – до Сибіру. Частина козаків втекла на низов’я Дунаю і утворила там за згодою султана Задунайську Січ. З тих, що залишились на Україні, спочатку було створено «Військо вірних козаків» на чолі з кошовим отаманом С.Білим, що отримав звання полковника. Потім у 1787 р. воно дістало назву «Бузького війська», згодом це військо перейменували в «Чорноморське», а в 1792 -1793 рр. його переселили на Кубанські землі, де українські козаки, як і на Запоріжжі, створили 38 куренів. Козаки жили за старими звичаями і воювали з горцями Кавказу.

Територіальні зміни

У XVIII ст. відбулися кардинальні зміни на політичній карті України та Східної Європи. Внаслідок переможних для Росії російсько-турецьких війн 1735-1739, 1768-1774, 1787-1791 рр. до Російської імперії були приєднані Приазов’я і Причорномор’я до ріки Дністер, а в 1783 р. Крим.

Завдяки неабияким управлінським здібностям кн. Потьомкіна Таврійського величезна територія, що становить майже третину сучасної України, була освоєна протягом якихось двох десятиліть. Для цього більшість землі була віддана за заслуги перед імперією російським офіцерам і чиновникам, а також українській старшині, що брала участь у війнах з Туреччиною. Їх звільняли від податків, але з умовою швидкого залюднення земель. В результаті ці землі були заселені селянами-кріпаками російського й українського походження. Поряд з ними в освоєнні краю активну участь брали іноземні переселенці: німці, серби, болгари, валахи (молдавани), греки і євреї. Повсюдно виникали нові села і поселення, в господарський обіг були втягнені мільйони десятин землі. Одночасно почалося будівництво нових міст: Херсона, Севастополя, Олександрівська, Катеринослава, Миколаєва та ін.

Щодо дати заснування нашого міста, то тут не має єдиної думки. Деякі краєзнавці вважають, що заснування нашого міста пов’язано з побудовою у 1635 р. поляками Кодацької фортеці з метою встановлення контролю над Запоріжжям. Дехто шукає витоки міста в давній козацькій слободі Половиця. Однак очевидно, що заснування Катеринослава саме як міста, великого адміністративного й промислового центра, припадає на так звану Катерининську епоху. Проте й тут не існує єдиної думки. Офіційно вважається, що заснування Катеринослава відбулося в 1776 р. Однак у цьому році Катеринослав був заснований не на нинішньому місці, а в гирлі р. Кільчень, неподалеку від сучасного Новомосковська. Саме сюди перебрався губернатор з канцелярією. Але невдовзі виявилося, що це місце непридатне для будівництва «третьої столиці» імперії», як це передбачалося російським урядом. Тому в 1787 р. будівництво міста перенесли на місце колишньої запорозької слободи Половиці, де був закладений Преображенський собор і розпочалася інтенсивна забудова. Новому місту на Дніпрі готувалося чудове майбутнє гідного пам’ятника великих діянь Катерини ІІ, але постійна війна Росії підірвала фінансову міць держави і не дала можливості здійснитись цим задумам. Після смерті цариці Катерини її син Павел І, що ненавидів свою мати, перейменував місто у Новоросійськ і практично припинив його будівництво. За наступного царя, Олександра І, місту повернули назву на честь Катерини, відновили будівництво, хоча вже не як столиці, а губернського центру.

У той час, як Російська імперія набувала сили, її суперник – Річ Посполита переживала період занепаду і розкладу. Анархія шляхти, масові селянські виступи, рух гайдамаків і опришків, Коліївщина 1768 р., внутрішні протиріччя політичного і соціально-економічного розвитку призвели до занепаду держави, і вона стала легкою поживою для агресивних сусідів: Австрії, Пруссії і Росії. В результаті трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) вона перестала існувати. До Росії відійшла Правобережна Україна: Київщина, східна Волинь, Поділля, Берестейщина, до Австрії – західна Волинь, Галичина, Закарпаття, частина Буковини. На українських землях, які стали зватися Малоросією, в кінці XVIII ст. жило приблизно 10 млн. людей.

Антифеодальна боротьба

У другій половині XVIII ст. відбувається процес повторного закріпачення селянства. У ролі феодалів-кріпосників утверджувалися залишки старої православної шляхти, а також нова знать – козацька старшина, яка отримувала за службу так звані «рангові» (тобто військові), експроприйовані у поляків землі з селянами. Обмеження прав селян виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п’яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Посилення феодального гніту викликало численні повстання селян і козаків. На Західній Україні, що знаходилися під владою австрійського імператора, у першій половині ХVІІІ ст. боротьбу вели селяни, що називали себе «опришками». Великою любов’ю серед простих людей користувався їх ватажок Олекса Довбуш. На Правобережжі, яке до 1793 р. залишалося у складі Речі Посполитої, ширився рух гайдамаків. Так називали себе повстанці: місцеві селяни й козаки, що прийшли сюди із Запоріжжя. Кульмінацією гайдамаччини стало селянсько-козацьке повстання під проводом Максима Залізняка і Івана Гонти в 1768 р., що дістало назву «Коліївщина».

На Лівобережній Україні антифеодальні виступи селянства посилилися після виходу в 1793 р. царського указу про встановлення тут кріпацтва. Найбільш значною подією серед них стало повстання 1789-1793 рр. в селі Турбаї на Полтавщині. Повсталі вбили місцевих поміщиків Базилевських і створили своє самоврядування: обрали отамана, суддю, писаря. Керуючись козацьким звичаєвим правом вони жили впродовж чотирьох років. У цей час Росія вела війну з Туреччиною, і влада побоювалася, що каральні акції проти Турбаїв можуть призвести до масових селянських повстань і загострення ситуації в тилу армії. Лише після підписання Ясського миру за наказом Катерини ІІ повстання придушили, село спалили, а місцевість, де воно знаходилося, розорали. З великою жорстокістю царська влада придушувала й інші селянські виступи.

Наши рекомендации