Українська національно-демократична революція

Рр.

6.2.1. Центральна Рада та її діяльність.

Світова війна загострила всі протиріччя, що існували у Російській імперії: між капіталістичним і феодальними укладами, буржуазією і робітниками, буржуазією і поміщиками-дворянами, царатом і суспільством, імперією і національними окраїнами. Названі протиріччя зумовили повалення царизму, Лютневу демократичну революцію. Влада у Росії опинилася у Тимчасового уряду, який отримав мандат на владу від Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів на час до скликання Установчих Зборів.

В Україні процес формування влади мав свою специфіку. Якщо в Росії склалося двовладдя, то в Україні – тривладдя. Поруч зі структурами російського Тимчасового уряду і Радами постала Українська Центральна Рада (УЦР), що була утворена 4(17) березня 1917 р. представниками низки політичних партій та політичних блоків: Товариства українських поступовців (ТУП), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін. Головою УЦР був обраний професор-історик Михайло Сергійович Грушевський.

6-8 квітня 1917 р. відбувся Український національний конгрес, у якому взяли участь делегати з багатьох губерній України, а також з Петрограду, Москви, Кубані, Криму, де було багато українців. Конгрес ухвалив утворення Центральної Ради, як вищої законодавчої влади. У червні 1917 р. утворено виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний секретаріат, який очолив письменник Володимир Кирилович Винниченко.

У своєму І Універсалі (10 червня 1917 р.) УЦР проголосила автономію України у складі оновленої Росії. Однак під тиском Тимчасового уряду УЦР змушена була прийняти II Універсал (3 липня 1917 р.), де відмовлялася від автономії до скликання Всеросійських Установчих Зборів.

Після повалення більшовиками Тимчасового уряду та утворення Раднаркому на чолі з В.І. Леніним (25—26 жовтня 1917 р.) Центральна Рада проголосила себе вищою владою в Україні, зайняла антибільшовицьку позицію і прийняла ІІІ Універсал (7 листопада 1917 р.). У цьому документі говорилося про: утворення Української Народної Республіки (УНР) у складі Російської Республіки; передачу землі селянам; введення 8-годинного робочого дня; державний контроль над виробництвом; демократичні свободи тощо. Однак у здійсненні своїх рішень УЦР проявила повільність та непослідовність, що зменшило її авторитет і призвело до зростання більшовицького впливу в Україні.

6.2.2. Режим гетьмана П. Скоропадського.

Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Української держави». Це була нова модель української держави, яка повинна була зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стати творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався на приватній власності та дотриманні правових норм.

П. Скоропадський, очоливши гетьманат, зосередив у своїх руках усю
повноту влади. Він призначав голову Ради Міністрів, мав право затверджувати
і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг
оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У «Грамоті до
всього Українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій,
закон і можливості творчої праці».

У період гетьманату відбувається деяке налагодження економічного життя. Це було зумовлене відновленням приватної власності, підтримкою П. Скоропадським вільного підприємництва, можливістю промислових і торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. Протягом короткого часу було відновлено грошовий обіг, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано державний флот.

Разом з тим становище трудящих значно погіршилося. Власники фабрик і заводів, намагаючись ліквідувати здобутки робітників періоду революції, застосовували так звані локаути — зупинки підприємств з наступним набором нової дешевої робочої сили. П.Скоропадський мав намір відновити козацтво як основу національної армії. Однак реалізувати цей план не встиг. Не вдалося здійснити також і заплановану аграрну реформу на базі викупу великої поміщицької власності.

Певних успіхів було досягнуто у сфері відродження національної культури і освіти. Було створено понад 150 українських гімназій, вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників, відкрито 2 державних університети у Києві, Кам’янець-Подільському широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Державний український архів, Національна галерея мистецтв. Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо). У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський. У духовній сфері важливим зрушенням стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви.

Гетьманська держава значних успіхів досягла у сфері зовнішньої політики: український уряд розширив коло зовнішніх відносин, вів переговори та контактував з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та ін. Разом з тим уряд проводив пронімецьку політику, забезпечив умови для пограбування України окупантами.

У листопаді 1918 р. Німеччина і Австро-Угорщина зазнали поразки у світовій війні і змушені були вивести свої війська з України, що привело до низки важливих наслідків, зокрема: утворення Західної Української Республіки (ЗУНР), до складу якої увійшли Галичина, Буковина, Закарпаття; падіння режиму гетьмана Скоропадського і прихід до влади Директорії на чолі з В.Винниченком.

Отже, консервативним силам за допомогою авторитарної влади так і не вдалося стабілізувати політичне і економічне становище в Україні. Не могли кардинально змінити ситуацію на краще окремі успіхи П.Скоропадського у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин. Внутрішні і зовнішні протиріччя виявилися сильнішими за гетьманську владу. Падіння режиму гетьмана П. Скоропадського було зумовлено такими причинами як: залежність Української держави від австро-німецьких військ; відсутність регулярної армії, реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції.

6.2.3. Правління Директорії.

Партії соціалістичної орієнтації у травні 1918 р. утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня – Український національний союз). У ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва політичних партій УНС було створено новий орган відновленої УНР – директорію на чолі з В. Винниченком. Командуючим військами став С. Петлюра. Крім того, до складу Директорії увійшли Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко.

Армія Директорії, ядро якої становив полк січових стрільців полковника Є. Коновальця, розгромило 18 листопада 1918 р. військо гетьмана П. Скоропадського, а 14 грудня 1918 р. здобула Київ. Зрікшись влади, Скоропадський виїхав до Німеччини. Директорія проголосила відродження Української Народної Республіки, відновила її закони та призначила свій перший уряд під керівництвом В. Чеховського. Вища законодавча влада належала Трудовому конгресові, який був сформований з селянських і робітничих депутатів, представників інтелігенції. Однак внутрішня політика Директорії відзначалася непослідовністю і наявністю суттєвих суперечностей. Декларуючи ліквідацію приватної власності на землю, уряд так і не зміг втілити в життя цей закон. Залишилась недоторканою і поміщицька земля. Директорія заявила про свою солідарність з робітниками, але разом з тим придушувала страйки і розганяла профспілки. На Правобережжі і Чернігівщині відбувалися єврейські погроми. Елементом дезорганізації державного життя було і особисте протистояння лідерів Директорії, відсутність у них єдності поглядів на першочергові завдання влади та політичну орієнтацію країни. Гостро дискутувалося питання, що краще для України: парламентська республіка чи радянська система? У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на держави Антанти, передусім Францію. З Францією був підписаний договір, за яким Україна підпала під її протекторат.

Наприкінці грудня 1918 р. – у січні 1919 р. політична ситуація в Україні загострилася. На Півдні України та в Криму відповідно до україно-французької угоди висадилися 60-тисячні війська Антанти. На Південному Сході росла небезпека з боку Добровольчої армії генерала Денікіна, який прагнув відтворити Російську імперію. Польща мала претензії на Галичину. Вона вже захопила Львів і продовжувала тіснити на схід уряд і армію Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Проти Директорії рішуче виступили також Радянський уряд Росії та більшовики України. 20 листопада 1918 р. був створений Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд, який 4 грудня дав наказ радянським військам розпочати наступ на територію України. 1 січня 1919 р. у Харкові влада перейшла до Рад, а 3 січня в місто ввійшли передові радянські частини і переїхав більшовицький Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд.

Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Однак ці кроки були безуспішними. Виявився безперспективним курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення єдиної і неділимої не більшовицької Росії. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання УНР і ЗУНР, який значною мірою мав формальний декларативний характер. Отже, УНР і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва наприкінці січня 1919 р. могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Більшість вояків не хотіли ризикувати життям заради збереження влади Директорії. Поразка Директорії стала реальною після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня – Полтаву, а 27 січня – Катеринослав. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишили Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Отже, народна підтримка, швидке формування армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання сприяли приходу Директорії до влади. Однак її недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, відсутність моделі державотворення, протистояння політичних лідерів, слабкість армії, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій були тими причинами, які не дали змоги Директорії надовго втриматись при владі і побудувати незалежну УНР.

6.2.4. Прихід до влади більшовиків.

Україна була одним з головних театрів воєнних дій громадянської війни в колишній Російській імперії. Війна розпочалася з того, як більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р. Основна причина війни полягала у неприйнятті нового політичного режиму, більшовицьких ідей та економічної політики радянського керівництва з боку різних соціальних верств: буржуазії, дворян-поміщиків, значної частини селянства й інтелігенції. З подіями громадянської війни тісно переплелась визвольна боротьба народів проти інтервенції військ німецького блоку і Антанти.

Після поразки Директорії Україна стала ареною бойових дій між силами Червоної Армії і білогвардійської армії Денікіна. У квітні-серпні 1920 р. Червона Армія воювала з польсько-українським військом (що було наслідком угоди С. Петлюри з польським урядом). З серпня 1920 р. велась війна проти військ Врангеля, яким пощастило закріпитись в Криму після поразки Денікіна. У листопаді 1920 р. радянські війська вигнали білогвардійців із Криму. Одночасно війська Червоної Армії розгромили решту петлюрівських військ між річками Дністер та Південний Буг.

В умовах громадянської війни на території, яка контролювалась. урядом РСФРР і УСРР, здійснювалась економічна політика «воєнного комунізму». Її основні риси: мілітаризація всього економічного життя, жорстка централізація управління і розподілу ресурсів; заборона приватної торгівлі; введення продрозкладки; карткова система забезпечення; націоналізація банків і промислових підприємств; введення загальної трудової повинності під гаслом: «Хто не працює, той не їсть!». На характер, хід і результати громадянської війни в Україні великий вплив мали коливання українського селянства, в розумінні якого уживались комуністичні уявлення про справедливість, бажання вільно працювати на власній землі і самостійно користуватися результатами своєї праці. Все це проявилось у діяльності т. зв. Революційно-Повстанської армії, яку очолив Нестор Махно. Селянська армія, яка нараховувала в різні періоди громадянської війни від 5 до 80 тис. бійців, спочатку в союзі з Червоною Армією вела бої проти білогвардійців (Денікіна, Врангеля), а згодом проти більшовицьких сил, які проводили на Україні політику воєнного комунізму.

Загострення стосунків Радянської держави з селянством припадає на першу половину 1921 р., коли повстанський рух поширився майже на всю територію України. Але на той час радянська влада вже досить зміцніла і селянські повстання було придушено завдяки силам регулярної більшовицької армії.

Головними політичними наслідками громадянської війни в Україні стали: усунення з політичної арени українських національних сил, їх дискредитація; загибель УНР; встановлення Радянської влади, утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

6.3. Здобутки української культури на початку ХХ ст.

6.3.1. Розвиток науки і освіти.

Капіталістичні трансформації в Російській імперії сприяли розвитку науки і техніки не тільки в Москві й Санкт-Петербурзі, але й в різних російських губерніях.

Розвиток природничих наук і техніки в Україні на початку ХХ с. пов’язаний з діяльністю математика Д. Граве, фізика Д. Романського, зоолога О. Сєверова, ботаніка В. Арнольді, епідеміола і мікробіолога М. Гамалії, металурга М. К. Курако та ін.

Активну діяльність розгорнуло Київське товариство повітроплавання, засноване в 1909 р. Членами товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров та ін. І. Сікорський сконструював перші в світі багатомоторні літаки: «Російський витязь» та «Ілля Муромець».

Найвидатнішим істориком України початку XX ст. був М. С. Грушевський. Найбільшою його науковою працею вченого є десятитомна «Історія України-Русі», в якій висвітлена історія України до 1663 р. Головною заслугою М. Грушевського є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми наступності українського історичного процесу від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до Великого князівства Литовського та держави Богдана Хмельницького. Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою історичного процесу вважав народ. До наукової школи М. Грушевського належали видатні українські історики, зокрема

У Катеринославі продовжувалася діяльність неперевершеного дослідника історії запорозького козацтва Д. Яворницького.

Низка важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літератури створив видатний учений-філолог, сходознавець, історик А. Кримський. Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання «Словника української мови» за редакцією Б. Грінченка.

У зв'язку з подальшим зростанням потреби в спеціалістах мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914-1915 навчальному році в українських губерніях Російської імперії налічувалось 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12,5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах – Харківському, Київському і Новоросійському (у Одесі), навчалися 35,2 тис. студентів.

Однак усе це не задовольняло потреб, унаслідок чого три чверті було неписьменним Крім того, царський уряд не допускав української мови в навчальні заклади, включаючи початкові школи.

Не краще з освітою було й на західноукраїнських землях, особливо в гірських районах, де вміла писати й читати лише одна людина з десяти. Рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в усіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.

Викладання українською мовою велося у край незначній кількості гімназій. Українців серед учнів гімназій було лише 20%.

У Львівському університеті викладання майже повністю велося польською мовою, у Чернівецькому – німецькою. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили п’яту частину, у політехнічному інституті – 4,4 %.

Національне культурне піднесення розпочала в Україні революція 1917 р. Попри несприятливі економічні, політичні та військові обставини практично всі уряди України – Центральна Рада, Українська держава гетьмана П. Скоропадського, Директорія, більшовики – намагалися розвивати освіту, літературу, мистецтво.

Поклала початок створенню національної освіти лише революція. В березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, десятки українських гімназій в інших містах. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. Восени 1918 р. створені університети у Катеринославі та Кам’янці-Подільському, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі.

Значною подією в культурному житті України стало заснування в листопаді 1918 р. Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), яка мала три відділення: історико-філологічне, фізико-математичне, соціально-економічне. Першим президентом Академії був обраний всесвітньовідомий український учений В. Вернадський. До першого складу Академії ввійшли також такі знані українські вчені, як історик Д. Багалій, економіст М. Туган-Барановський, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко та ін.

Водночас постійні воєнні події, що велися на території України, часта зміна політичної влади, економічна розруха, яка була викликана громадянською війною та іноземною інтервенцією, не могли сприяти розвитку освіти, науки, культури. а рівнем освіти й Україна була далеко відкинута від провідних європейських країн.

6.3.2. Українська література, театр, музика.

На початку XX ст. в українській літературі розвивалися демократичні традиції, що були започатковані Т. Шевченком. У центрі уваги більшості українських письменників було життя простого народу, його нелегка доля, сподівання на краще життя. У численних творах Михайла Коцюбинського таврувався царизм і вся самодержавна система, створені яскраві образи революціонерів. У повісті «Fаtа mоrgаnа» Коцюбинський глибоко художньо й правдиво змалював соціальні конфлікти, революційні події, психологію мас, настрої і думки селян.

Письменницею широкого діапазону виступала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач). Вона створила велику кількість високохудожніх поетичних, прозових і драматургічних творів: «Соntrа spеm sреrо», «Лісова пісня», «Кам’яний господар» та ін, у яких глибоко відображено життя народних мас, їх прагнення до свободи, послідовно проводиться думка про громадське призначення творчості письменника.

Плідну літературну творчість і активну політичну діяльність поєднував Володимир Винниченко. Він був одним з лідерів українських партій – спочатку РУП, а потім УСДРП, у 1917 р. став головою уряду Центральної Ради. У своїх ранніх творах – оповіданнях і повістях «Голота», «Солдатики», «Контрасти», «Малорос-європеєць» та інших В. Винниченко реалістично зображував соціальні контрасти, глибоко відтворював внутрішній світ героїв.

У драматичних творах В. Винниченка, значна частина яких була написана в еміграції після поразки Української революції, показані українська інтелігенція, українське місто. Письменник художньо дослідив психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості.

На Буковині найвидатнішою письменницею демократичного напряму була О. Ю. Кобилянська. Найвизначнішим її твором є повість «Земля», присвячена гострим соціальним конфліктам, що відбувалися в українському селі на початку нового століття.

Незважаючи на тяжкі умови, продовжували розвиватися в Україні драматургія, театр, музика. Найбільш значною в Україні була театральна українська трупа М. Кропивницького до якої входили М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий та ін. У 1907 р. після успішних гастролей цієї трупи в Києві, М. Садовський заснував перший український стаціонарний театр.

В активізації музичного життя в Україні визначну роль відіграло створення М. Лисенком у 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яка в 1913 р. була реорганізована в консерваторію, і в 1903 році у Львові з ініціативи А. Вахнянина – Вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка. Світової слави в ці роки набула видатна українська співачка С. Крушельницька.

Продовжуючи свою творчу роботу видатний український композитор М. Лисенко написав твори, які мали глибоко громадянське, революційне звучання: хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Франка, кантату «До 50-х роковин смерті Т. Г. Шевченка» тощо.

Низку творів високого громадянського звучання написали учні й послідовники М. Лисенка. Зокрема, К. Стеценко створив героїчну оперу «Кармалюк», музично-вокальні твори на слова Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки. М. Леонтович найбільше уславився хоровою обробкою народних пісень («Щедрик», «Дударик», «Козака несуть» тощо). Організовуючи учнівські й народні хори, Леонтович багато зробив для розвитку масового хорового мистецтва.

На західноукраїнських землях композитором демократичного напряму був С. Людкевич. У своїх творах «Хор підземних ковалів», «Останній бій», «Кавказ» (на слова Т. Шевченка) Людкевич створив образ нескореного народу.

6.3.3. Архітектура й образотворче мистецтво.

У архітектурі й образотворчому мистецтві відбувалися складні процеси пошуку нових форм, що було пов’язано з руйнуванням старих світоглядних основ, певною кризою класичних і реалістичних традицій.

У архітектурі на початку XX ст. поширилися стилі модерн (від французького moderne – новітній, сучасний) та конструктивізм. Прихильники модерну, відмовляючись від принципів класичної архітектури, шукали натхнення не в гармонійній і раціональній архітектурі античної епохи, а в дивовижних образах Середньовіччя. Вони часто застосовували народні мотиви, різні вигадливі оздоби, символічні химерні орнаменти. Натомість конструктивісти прагнули показати красу сполучення самих архітектурних форм і конструкцій. Для цього архітектори використовували нові залізні конструкції й оздоблювальні матеріали (цементне ліплення, штукатурка, прикраси з витого заліза та ін.). Вони часто вдавалися до асиметричного планування будівель, деформації звичних форм (вигнуті карнизи, криволінійні віконні прорізи та ін.).

Одними з кращих споруд у стилі модерн є Критий ринок на Бессарабці в Києві (архітектор Г. Гай ) та «Будинок з химерами» (архітектор В. Городецький чимало архітекторів намагалися поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, господарських будівель, національний орнамент, барвиста кераміка тощо.). У цьому стилі українського модерну споруджено за проектом архітектора В. Кричевського будинок Полтавського губернського земства (нині Полтавський краєзнавчий музей) і школу ім. І. Котляревського, у Харкові художнє училище (архітектор К. Жуков) та ін.

Серед катеринославських будинків початку ХХ ст. найбільшою яскравим пам’ятником модерну із застосуванням українських національних мотивів є відомий Будинок інженера В. Хреннікова в Катеринославі (нині Гранд-Готель «Україна»).

Яскравим прикладом конструктивізму початку ХХ ст. у нащому місті є Палац залізничників, побудований за проектом відомого архітектора М. Гінзбурга.

У Харкові архітектор О. Бекетов створив будинки Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера і Комерційного інституту, М. Верьовкін спорудив адміністративний будинок страхового товариства «Росія» (тепер Палац праці) і прибутковий житловий будинок кредитного товариства «Саламандра» на Сумській вулиці, .

У Севастополі у 1905 р. за проектом архітектора В. Фельдмана зведено будинок панорами «Оборона Севастополя», в якому було розміщено полотно панорами, створене художником-баталістом Ф. Рубо.

У образотворчому мистецтві продовжували свою діяльність художники К. Костанді, М. Пимоненко, С.Васильківський та ін. Так, нові цікаві картини створив С. Васильківський. Зокрема, разом з художниками М. Самокишем та М. Беркосом він написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції – «Чумацький Ромоданівський шлях», «Вибори полковником Мартина Пушкаря», «Козак Голота». Любов до рідної України надихала й О. Мурашка, автора відомого твору «Похорон кошового», жанрових картин з життя українських селян. У Західній Україні плідно працювали в живопису І. Труш і А. Манастирський. Перший із зазначених художників створив низку портретів видатних діячів української культури: І. Франка, Л. Українки, М. Лисенка та ін. Більшість творів Манастирського написані за мотивами українських народних пісень і дум.

Значний поштовх в розвитку українського мистецтва зазначеного періоду пов’язаний зі створенням у 1917 р. Української Академії Мистецтв, Перший ректор Академії видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід в історії, української культури. Зокрема, він створив п’ятнадцять своєрідних композицій до «Української абетки», де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

Словник

Антанта – військовий блок, що напередодні Першої світової війни об’єднав Велику Британію, Францію і Росію, а у період війни включав 20 країн ( серед яких – США, Японія, Італія)

Громадянська війна – організована збройна боротьба за державну владу між класами, соціальними групами.

Модерн – напрям в архітектурі та образотворчому мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст., який характеризується відкиданням класичних традицій й спробами знайти нові художні образи. Але для цього часто робилися деякі запозичення із епохи Середньовіччя.

Універсали – урядові документи, що мали характер маніфесту; грамоти Б. Хмельницького і звернення Української Центральної Ради.

Фінансовий капітал – капітал, що утворився внаслідок злиття промислового і банківського капіталів.

Контрольні запитання

1. Які нові тенденції в соціально-економічному розвитку України з’явилися на зламі ХХ-ХХ ст.

2. Які були причини і завдання революції 1905-1907 рр.?

3. Який вплив мала революція на розвиток національного руху в Україні?

4. Які політичні партії діяли в Україні під час революції?

5. У чому суть політичної реакції після поразки революції?

6. Які цілі переслідувала аграрна реформа П. Столипіна? Чи були вони досягнуті?

7. Які були причини Першої світової війни?

8. Які цілі у війні переслідували її основні учасники?

9. Які наслідки мала війна для українського населення?