Причини, характер, рушійні сили визвольної війни 1648 – 1657 рр.

Польські хроністи все попереднє десятиліття (1638 – 1648 рр.) назвали часом "золотого спокою": сусідні держави були ослаблені й переживали кризу, козацтво, знекровлене безуспішними повстаннями, на якийсь час зневірилося в можливості збройної перемоги, та й польське військо постійно перебувало в Україні. Десятиліття перед війною принесли польській шляхті значне зростання економічного добробуту. Колонізація Лівобережжя, як перед тим Правобережжя Дніпра, зростання магнатських латифундій давало їхнім власникам величезні прибутки. Та процвітання Польщі супроводжувалося різким посиленням експлуатації широких мас, які порівняно з шляхтою були безправними й прини­женими. Король не міг добитися виконання навіть ухвалених сеймом рішень, а шляхта вирішувала суперечки між собою з позиції сили. У сфері духовного життя, попри проголошений 1632 р. мир, католицька церква, де все більший вплив мали єзуїти, готувала новий наступ на православних і протестантів.

На межі XVI – XVІI ст., після ополячення та окато­личення україн­ських аристократичних родів і значної частини колись православної шляхти, в Українi починає формуватися власний середній клас з дрібної шляхти, яка залишилась вірною православ’ю, а також козацької стар­шини, середнього міщанства і православного духовенства. Каталіза­тором процесу формування національної свідомості стала загроза втрати національної самобутності.

Це змушувало українське шляхетство, хоча й з велики­ми труд­но­ща­ми, об’єднуватися в політичну націю. Нема­ло представників україн­ської еліти продовжувало схиля­тися до польської культури, зміцню­ва­лися позиції уніатської та католицької церков. Погіршувалося стано­вище представників більшості соціальних верств українського суспільства у зв’язку з недієздатністю виконавчих та су­дових структур на місцях. Не припинялися напади шляхтичів на маєтності сусідів, збільшувались податки та повинності селянства (посполитих).

Козацтво, яке вважало себе майже шляхетним ста­ном, оцінюючи свій внесок у перемогу Речі Посполитої в так званій Смоленській війні, вимагало збільшення реєстру, повернення колишніх та надання нових привілеїв. Узагалі права та привілеї реєстрового козацтва не скріплю­вались королівською клятвою, яка б гарантувала їхню незворотність. Натомість польська шляхта домоглася вигнання козацької делегації з сейму, на якому мали обирати короля.

Хвиля повстань у 1551 – 1638 рр. проти латифундистів змусила польську владу застосувати жорсткіший режим щодо козацької вольниці. Після по­разки козацького повстання 1637 – 1638 рр. помітно ослабла політична активність запорожців. До цього спри­чинилися істотні обме­ження козацького устрою i козаць­кої демократії, але репресивні заходи проти козаків не зробили їх політично неактивними. Навпаки, у коза­цькому середовищі визрівали плани звільнення Ук­раїни від польсько-шляхетського панування, зростала увага до проблем політичного роз­витку, в основі якого було неприйняття існуючого політичного режиму.

Рушійними силами української революції стали козацтво i селян­ство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєд­на­лася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, заможне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі верстви, які брали в ньому участь, прагнули звільнитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були неоднаковими. Селянство, низи козацт­ва i міщан­ство прагнули знищити кріпосницькі порядки, а українське шляхетство та реєстрова старшина обмежу­вались завданнями національного визво­лення. Їх підтримували верхи міщанства й духовенства. Отже, рушійними силами національно визвольної війни були козаки, селяни, міщани, нижче православне духовенство, дрібна українська шляхта.

Характер війни — національний, визвольний, справедливий. Очо­лив цей рух Богдан Хмельницький (1595 – 1657) — видатний український політичний і державний діяч, полководець. Добре знаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польських магнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини. До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старости Олександра Конєцпольського, із загоном своїх слуг напав на хутір Суботів, зруйнував його, пограбував майно Хмельни­цького, побив його малолітнього сина, захопив дружину. Скарги Хмель­ницького королеві залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе боронити. Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.

Встановивши зв’язок із Запоріжжям, Хмельницький почав підго­товку повстання. Польські власті ув’язнили його у Криловській фортеці, але з допомогою друзів йому вдалося звільнитися, і наприкінці грудня 1647 р. він утік на дніпровський Низ. Оволодівши островом Томаківкою, Хмельницький і його прихильники стали скликати всіх незадоволених і готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму.

Основні бойові дії

Український визвольний рух набув розмаху вже наприкінці лютого – початку березня 1648 р., охопивши південь Київщини й Брацлавщини.

Польський уряд добре розумів, чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом на Корсунь, а в універсалі до повстанців наказав видати йому Хмельницького й розійтися. В разі непокори Потоцький погрожував "усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати".

Б. Хмельницький, добре розуміючи, що лише українськими силами з польськими військами не впоратись, в лютому 1648 р. уклав угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про спільну боротьбу проти Польщі.

Бойові дії почалися в квітні. М. Потоцький зупинився між Корсунем і Чигирином і вислав проти Хмельницького свого сина Стефана Пото­цького (біля 4 тис. вояків), до яких під Кодаком мали приєднатися реєст­рові козаки. Услід за С. Потоцьким вирушив М. Потоцький з головним військом (5 – 6 тис. жовнірів).

Хмельницький вдало використав роз’єднаність польських військ, 26 квітня напав під Жовтими Водами на військо С. Потоцького, яке 16 травня було розгромлене. Основне польське військо було розгром­лене 26 травня під Корсунем.

Перші перемоги козацького війська Хмельницький трохи пізніше на­звав "іграшками". Насправді ж вони мали величезне значення для роз­гор­тання всенародного постання в усій Україні, виявили цілковитий занепад і безсилля польської адміністрації. Як пише козацький літо­писець Само­видець, в Україні на першу звістку про поразку поляків стали записуватися в козацькі полки і ті, хто про козацтво нічого не знав. Найактивнішими учас­никами повстання були сільські й міські низи. Ненависть до панів, тамована десятиліттями, вибухнула на повну силу. Стихійне море вбивств, грабунків, нищення "всього що паном звалось", залило всю Україну. Польська шляхта, католицьке духовенство були вирізані або втекли в Польщу.

Літньою мирною паузою Б. Хмельницький скористався якнайпов­ніше й на осінь 1648 р. уже мав 70-тисячну регулярну і добре озброєну армію, не рахуючи численних легкоозброєних нерегулярних частин.

Тим часом збиралось і нове польське військо на чолі з Остророгом, Заславським і Конецьпольським. Шляхта, за свідченням сучасника, їхала на війну як на весілля, везучи шатра, коштовне начиння й одяг, напої, харчі. На стотисячне військо припадало 100 гармат і обоз зі ста тисяча­ми (!) возів.

Б. Хмельницький повів своє військо назустріч полякам і зупинився під Пилявцями, де збудував укріплений табір. Загалом козацьке військо дещо перевищувало 100 тисяч.

Вирішальна битва відбулася 13 вересня 1648 р. Польська армія була вщент розгромлена. Блискуча перемога під Пилявцями дала підставу козацькому полковникові Яшеському згодом сказати: "Не ті то ляхи, що перед тим бували й били турків, Москву, татар, німців. Померли від страху, як нас побачили, і повтікали…"

Тим часом у козацькому таборі після битви виникло дві концепції подальших дій. Частина старшини вважала, що слід зайняти лінію по річці Случ й укріпитися тут, відпустивши татар з ясирем. Інші, в тому числі й Тугай-бей, радили йти на Львів. Хмельницький змушений був погодитися з міркуваннями свого грізного союзника, а також врахувати настрої мас.

Українсько-татарське військо пішло на Львів. У Хмельницького було достатньо сил, аби здобути його. Вже 5 жовтня 1648 р. козаки взяли Високий Замок, і місто було приречене. Але гетьман, не бажаючи відда­вати Львів на пограбування татарам, обмежився викупом. Так само вчи­нив гетьман і під Замостям, де очікував виборів нового польського короля. Тим часом в усій Галичині спалахнуло повстання проти поляків.

Перебуваючи під Замостям, Б. Хмельницький активно впливав на передвиборну боротьбу в Польщі. Він підтримував кандидатуру Яна Казимира. Гетьман ще не позбувся ілюзій, що сильна королівська влада зможе вирішити українські проблеми.

1648 рік закінчився урочистим в’їздом гетьмана до Києва. Народ захоплено вітав вождя як "другого Мойсея, що визволив український народ від лядської неволі". В урочистій зустрічі Хмельницького брало участь численне духовенство на чолі з митрополитом Косовим, присутній був єрусалимський патріарх Паїсiй. Гетьмана вітали чужоземні послан­ці — від Молдавії, Туреччини, Семигороддя, Волощини.

На початку літа 1649 р. війна спалахнула з новою силою. Польські війська зосередилися в трьох місцях: одне під проводом Вишневецького, Фірлея і Лянцкоронського, стало на кордоні Галичини й Волині, друге, під проводом короля Яна ІІ Казимира, йшло їм на допомогу, третє з півно­чі — литовська армія Я. Радзивілла.

Гетьман пішов на Волинь і обложив першу польську армію під Збара­жем, а сам з головними силами й татарами рушив назустріч королю, аби не допустити з’єднання польських сил. 15 серпня 1649 р. Хмельницький вдарив на польське військо під Зборовом, 16 серпня бої відновилися, козаки прорвались у польський табір, і польські полководці вже думали про капітуляцію. Але кримський хан Іслам-Гірей, якому не вигідна була остаточна поразка поляків, у вирішальну хвилину зрадив Хмельницького, змусивши його почати переговори з королем. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівську угоду, за якою 40 тисяч козацького війська мало перебувати на території Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств. Ці землі переходили виключно під управління гетьмана і його адміністрації, сюди не мали права заходити коронні війська. Київський митрополит отримував місце в сенаті. Проголо­шувалася амністія для всіх учасників повстання, зокрема для шляхти. Затвердити умови миру мав наступний сейм.

Хоч Зборівська угода не узагальнювала політичні задуми Хмель­ницького, однак вона визначала перспективи національно-державного будівництва. При цьому він враховував традиції козацького управління і зважав на гетьманський устрій України. Нову систему управління було названо Гетьманатом.

Зборiвський мирний договір, укладений у серпні 1649 р. Б. Хмель­ницьким та польським королем Яном II Казимиром, виявився занадто крихким. Більшість польських аристократів і шляхти вважала йо­го умови невигідними для Речі Посполитої, а селянські маси України — неспра­ведливими щодо себе. Виграла від нього тільки частина козацтва, в основному старшин­ська. Адже генеральний писар одержував щорічну платню в 1000 злотих, генеральний обозний — 400, полков­ники — по 300, а рядові козаки — по 30 злотих (хлібина коштувала 1 грош). Крім того, старшина володіла ранговими маєтками, на яких працювали залеж­ні селяни, які мріяли про козацький статус. Щедро нагороджений був гетьман. Але мир означав і втрату територій шести полків, зростання масового невдоволення, пограбування союзниками-татарами 70-ти насе­лених пунктів Подільського воєводства.

У серпні 1650 р. в Польщі посилила свій вплив партія неприми­ренних на чолі з гетьманом М. Потоцьким, який повернувся з татарського полону. Потоцький очолив війська, мріючи помститися українським повстанцям за ганьбу, завдану йому під Корсунем. Почався набір найманців. Польське командування планувало розгромити козаків до весни 1651 р., щоб не дати Хмельницькому змогу зосередити і привести в бойову готовність свої війська.

Воєнні дії відновилися в лютому 1651 р. нападом козаків полков­ника Івана Богуна на поляків.

Вирішальна битва знову сталася на кордоні Галичини й Волині, під Берестечком. В середині червня 1651 р. тут зустрілися дві величезні армії. Польська армія налічувала 150 – 200 тисяч, армія Хмельницького мала 120 – 140 тисяч і 28 тисяч татар. 28 червня почалася битва, 30 червня — татарська орда не витримала масованого артилерійського обстрілу й несподівано почала відступати. При цьому заложником татар став Б. Хмельницький, який намагався зупинити татар. Попри зраду татар, українське військо зуміло замкнути табір і протягом наступних десяти днів витримувало облогу та штурм поляків. Переговори, які вела козацька старшина з королем, не принесли результату. Розуміючи програшність своєї позиції, козацьке командування вирішило залишити укріплення й відходити оборонним табором на козацьку територію. Битва була програна.

Під час Берестецької битви почався наступ на Україну з півночі литовського війська. Я. Радзивілл зумів розгромити козацький заслін і захопити Чернігів та Київ. Центром концентрації українських військ стала Біла Церква. В середині вересня 1651 р. бої під Білою Церквою пока­зали, що польська армія вже не в змозі подолати козаків, а козаки мали замало сил для наступу, до того ж ненадійні були татари, які могли перейти на бік Польщі. Все це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися миром 28 вересня 1651 р.

Білоцерківський мир, підписаний як "милість короля до своїх підданих", котрим передбачалося зменши­ти кількість реєстрових козаків до 20 тисяч; під владою гетьмана залишалась тільки Київщина, він втра­чав пра­во на здійснення зовнішньої політики; до своїх маєтків повер­та­лися шляхтичі. Договір сейм не ратифікував, що дало змогу Б. Хмель­ницькому його порушува­ти. Незгодних з договором козаків та старшин, які нападали на польських дипломатів, гетьман карав досить жорстоко. Антигетьман­ська опозиція не заспокоювалась, до неї входили полковни­ки: чернігівський С. Подобайло, миргородський М. Глад­кий, вінницький І. Богун, корсунський Л. Мозиря.

На Лівобережжі з’явилися самозвані претенденти на гетьманську булаву. На Запорожжі підняв бунт М. Сулима, який хотів оголосити гетьманом Тимофія Хмельницького. Стративши кількох організаторів заворушень, гетьман Богдан Хмельницький у січні 1652 р. закінчив складання козацького реєстру.

Незадоволення народних мас труднощами війни про­являлося в масовому переселенні на Слобожанщину — під захист московської влади. Тисячам козаків та селянам Чернігівського, Ніжинського, Мирго­родського, Полтавського та інших лівобережних полків надавались там економічні привілеї та пільги.

Щоб пригасити незадоволення, вже наприкінці березня 1652 р. гетьман відновив війну з Польщею, розгромивши 23 травня 20-тисячне військо польських гетьманів М. Калиновського і З. Пшиємського під горою Батіг. Щоб забезпечити синові Тимофію молдовський трон, Б. Хмель­ницький направив у Молдову козацьке військо для боротьби з ворогами господаря Лупула. Похід закінчився восени 1653 р. поразкою козаків, заги­беллю Тимофія, погіршенням відносин з Трансільванією i Валахiєю.

Загалом 1653 р. приніс Українi багато горя, соціальних потрясінь, дипломатичних і політичних невдач. Внаслідок спустошень в козацькій армії відчувалася не­стача продовольства. На початку червня 1653 р. було розкрито чер­гову змову проти Б. Хмельницького, її організаторів страчено. Людські втрати в чотирьох воєводствах Украї­ни становили щонайменше 40 – 50% населення. Лютували епідемії чуми й холе­ри.

Наприкінці року виникла серйозна криза в українсь­ко-кримських відносинах. Головні складові геополітичної рівноваги в регіоні змінилися не на користь української самостійності. Ста­лося це через політику Криму, що в 1649 р. дозволив Польщі уникнути розгрому під Зборовом, трагічну Бере­стейську битву 1651 р.

Події 1648 – 1653 рр. засвідчили, що українські козаки спроможні створити власну державу, зруйнувавши при цьому Польщу. Російський цар збагнув, що союзом з Військом Запорозьким можна відкрити собі шлях до Чорного моря, Балкан, Центральної Європи.

Геть­ман вже навесні-влітку 1653 р. активізував дипломатичні контакти з царем (за 6 років боротьби Б. Хмельницький направив до Москви 10 посольств).

У свою чергу московський цар, втративши надію на здобуття поль­ського престолу, в березні 1651 р. анулював "вічний мир" з Річчю Посполитою від 1634 р.

8 січня 1654 р. у Переяславі почалася рада, яка прийняла рішення, що суттєво змінило українську історію. У ній взяли участь представники козацької старшини, козаки Переяславського полку та мешканці Переяс­лава. Представників Запорозької Січі на цій раді не було. Після короткого виступу Б. Хмельницького i читання царсь­кої грамоти гетьман, посли та старшини пішли до Успен­ського собору, де сталося перше непорозу­міння між сто­ронами. Б. Хмельницький висловився за обопільність при­сяги, прагнучи, щоб боярин Василь Бутурлiн присяг­нув від імені царя, що той захищатиме Україну від Польщі й не порушить прав i вільностей усіх станів українсь­кого суспільства. Посол відмовився, посилаючись на те, що цар свого слова не міняє. Після довгих суперечок українська сторона погодилась, що слово царя заміняє присягу з його боку; гетьман зі старшиною присягнули. Гетьман i старшина домагалися від В. Бутурлiна хоча б писаної декларації про те, що права й вільності України зали­шаться незмінними, але той відмовився i від цього. Взагалі ніякого пи­сьмового договору в Переяславі підписано не було. Визначення відносин в усіх сферах між Україною і Московщиною було відкладене на деякий час.

Протягом двох наступних днів старшина з послами обговорювали деталі майбутньої угоди. Головним у ній було те, що між Україною i Мос­ковщиною укладено військовий союз, протекція московського царя поши­рю­вала­ся на територію Лівобережної України та давалась царсь­ка гаран­тія збереження всіх прав i вільностей ycix станів українського суспільства.

Наприкінці березня 1654 р. українські посли — гене­ральний суддя Семен Зарудний та переяславський пол­ковник Павло Тетеря — привез­ли цареві проект Догово­ру у формі петиції з 23 розділів. Основними його пункта­ми були:

невтручання царських представників у справи місцевих судів та управління;

збереження прав i вільностей Війська Запорозького, козаків, шлях­ти та міщан;

60-тисячний козацький реєстр;

виборність гетьмана i старшини;

встановлення платні реєстровим козакам;

право гетьмана приймати чужоземних послів;

участь московського війська у війні з Польщею.

Два тижні тривало обговорення статей договору. Цей документ, що складався з 11 частин, увійшов в історію під назвою Березневих статей. На жаль, оригінал його не зберігся.

Досить швидко українські посли одержали відповідь щодо статей договору, царську грамоту с привілеями Війську Запорозькому, грамоту про права й привілеї української шляхти, грамоту гетьманові на воло­діння Га­дяцьким староством. Майже всі пропозиції української сторони були враховані царем, лише в пункті про міжнародні зносини гетьману заборонялося самостійно вести переговори з Польщею i Туреччиною.

Московський договір 1654 р. був так неясно сформу­льований, що обидві сторони вкладали в нього різний зміст й кожна підходила до нього з урахуванням лише власних інтересів. До цього часу серед істориків немає одностайності щодо його тлумачення. Україна вбачала в договорі лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана у наступні роки, а Москва з перших днів намагалася змінити політику про­текторату на інкорпорацію української території.

Російський історик державного права В. Сергiєвич вважав, що цей Договір є персональною унією, тобто він об’єднував дві держави під владою одного спільного мо­нарха (подібно до Кревської унії 1385 р. між Литвою i Польщею). М. Грушевський був переконаний, що договір вста­нов­лював васальну залежність України від Москви. Російські історики І. Розенфельд та В. М’якотін вбачали в договорі інкорпорацію (входжен­ня) України до складу Московської держави, В. Липинський твердив, що в 1654 р. утворився звичайний військовий союз України й Москви проти Польщі, подібний до тих, які Б. Хмельницький уклав раніше з Кримом i Туреччиною, а згодом з Швецією.

Об’єктивно договір засвідчив повну незалежність України від Поль­щі, для війни з якою Україна найшла сильного союзника. На її території було збережено влас­ну військову, адміністративну та судову владу. Право­славна церква, як i всі віруючі, вже не зазнавала релігійного переслідування. На той час Москва ще не мала принципових планів щодо відносин з козацькою Україною. Уряд гетьмана також не зовсім усвідомлював можливий розвиток відносин з Московською державою, до того ж йому бракувало необхідного дипломатичного досвіду, гнучкості й послідовності у міждержавних справах. Проте загалом україно-росій­ський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації у державотворенні. Він офіційно узаконив державний суверенітет Гетьма­нату, засвідчив правову форму його відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов’язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки й укладення передусім воєнного союзу з Московською державою.

Головним підсумком боротьби 1648 – 1654 рр. було створення автономної за статусом української козацької держави з територією, кордонами, органами влади, збройними силами, пра­вовими нормами, визнання її існування деякими державами. Намітився процес еконо­мічної інтеграції українських земель, почався рух сус­пільства у напрямі про­токапiталiстичного розвитку. Од­нак такий перебіг подій не влаштовував ні Польщу, ні Росію, ні Туреччину, тому вони зробили все, щоб забло­кувати самостійний розвиток Гетьманату. Негативну роль у становленні української державності зіграв також глибокий розкол в середині українського суспільства.