Поняття і значення причинного зв’язку в кримінальному праві.

Причинний зв’язок – це ознака об’єктивної сторони не всіх, а лише так званих «матеріальних» складів злочинів. При вчиненні злочину, який має «матеріальний» склад, за­вжди необхідно встановити причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) та злочинними наслідками, які настали. Особа може, згідно з законом, відповідати лише за ті наслідки, які були причинно обумовлені її поведінкою. Якщо ж причин­ний зв’язок між дією (бездією) і наслідками, що насталими від­сутній, то особа не може бути за них відповідальною.

В кримінально-правовій практиці причинний зв'язок вста­новлюється між суспільно небезпечним діянням і певними змінами, які воно створило в реальному світі. Тому для вирішення цього завдання потрібно:

1. Встановити всі ознаки певного діяння, визначити, його можливості створити, спричинити такі наслідки, переконати­ся, що діяння дійсно було вчинено і саме цією особою.

2. Встановити особливості та ознаки спричинених наслідків, що мають характер суспільно небезпечної шкоди, їх розмір, тяжкість, кількість та час настання.

3. Встановити між ними причинний зв'язок чи доказати йо­го відсутність.

Причинний зв’язок як ознака складу злочину має загальні риси, властиві будь-якому причинному зв'язку між яви­щами природи чи суспільства, а також і специфічні ознаки, відмінні від зв'язків іншого типу.

Слідчі та судові працівники, встановлюючи причинний зв'язок між поведінкою винного та злочинними наслідками, керуються цими загальними філософськими положеннями, а також враховують деякі додаткові вимоги, що містяться в кримінально-правових нормах.

Наука кримінального права виділяє три основні теорії (концепції) причинного зв’язку:

– теорія еквівалентності “conditio sine gua non” (“умова, без якої немає”): певний фактор, без якого не було б наслідку; необхідна умова злочинного результату та підстава для висновку про наявність причино­вого зв’язку;

– адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правове значення, тільки “типові” причини;

– необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діями інших осіб та інших зовнішніх сил.

Теорія еквівалентності визнає причинний зв’язок між діяннями людини та наслідками, що настали, в усіх тих випадках, коли ці діяння були необхідною попередньою умовою (conditio sine qua non) наслідків.

Чи була така умова дійсно необхідною попередньою умо­вою наслідків, які настали, встановлюється методом уявного виключення. Суть цього методу полягає в наступному: із усіх попередніх умов уявно ви­ключаються конкретні дії, якщо при цьому з’ясується, що без цих дій наслідки чи зов­сім не настали б, чи вони б мали зовсім інший характер, то це свідчить, що ці дії були необхідною умовою наслідків, які настали. У такому випадку питання про об’єктивні підста­ви кримінальної відповідальності вирішуються позитивно. І навпаки, якщо при такому уявному виключенні з’ясується, що наслідок і без такої дії все ж настав би, та був би саме таким, то певні дії не можна вважати необхідною умовою наслідків, які настали. Згідно з теорією еквівалентності причиновий зв’язок не виключається:

– якщо наслідки настали лише завдяки особливим власти­востям (фізичним або психічним) потерпілого;

– якщо між початковими діями та наслідками, що настали, приєдналися й діяли сили природи, приєдналася діяль­ність потерпілого чи інших осіб.

Тож теорія адекватної причинності відхиляє об’єктивний характер причинного зв’язку та замінює його суб’єктивним уявленням про типо­вість чи не типовість злочинних наслідків від вчинених цією особою дій. Недолік теорії адекватної причинності в тому, що вона вирішення питання про причинний зв’язок повністю віддає на розгляд суду й не дає наукових для цього підстав, тобто, вона не дає суду певних критеріїв для виснов­ків і міркувань про причинний зв’язок як ознаку об’єктив­ної сторони злочину.

Теорія необхідного спричинення визнає причинний зв’язок лише в тому випадку, коли діяння передує наслідку за часом, йому внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, воно породжує наслідок, а наслідок породжується саме цим діянням, а не поведінкою інших осіб та інших зовнішніх сил. Ця теорія поширена у вітчизняній кримінально-правовій науці.

Для правильного встановлення наявності чи відсутності причинного зв'язку необхідно дотримуватися правил:

1. Причина в часі завжди передує наслідкам. Не може бу­ти причиною те явище, яке відбулося після наслідків. Суспільно небезпечне діяння передує в часі злочинним наслідкам, діяння є тією необхідною умовою, яка підготува­ла і визначила можливість настання наслідків. Відсутність такої послідовності свідчить про те, що діяння не може бу­ти причиною певних наслідків. Наприклад, І. звину­вачувався в тому, що через його злочинну недбалість простояли заліз­ничні вагони, чим була заподіяна значна шкода підп­риємству. Але під час судового розгляду справи було вста­новлено, що вагони простояли ще до того, як І. було призначено на посаду начальника станції.

2. Для визнання діяння причиною злочинних наслідків не­обхідно встановити, що воно не тільки передувало на­слідкам, але що ці наслідки були заподіяні, спричинені са­ме цим діянням, а не іншим. Причиною є лише те діяння, яке створило можливість і умови настання наслідків, яке обумовило їх настання і зроби­ло дійсними, тобто забезпечило їх здійснення, реалізацію.

3. Причинний зв’язок між конкретними діями та їх наслід­ками є там, де ці дії були необхідною умовою їх настан­ня (conditio sine qua non) – умова, без якої не може бу­ти таких наслідків. Якщо ж діяння не було необхідною умовою настання певних наслідків, то причинний зв'язок між ними відсутній. Наприклад, Д. по­бив С., заподіявши йому тілесні ушкодження. По дорозі до лікарні С. потрапив в автомобільну ава­рію і загинув. Між заподіянням С. тілесних уш­коджень і настанням смерті причинного зв'язку немає, бо С. помер не від тілесних ушкоджень, заподіяних йому Д. Тілесні ушкодження не були необхід­ною умовою настання смерті С. Отже, не кожна умова, що сприяла настанню наслідків, може бути причиною цих наслідків. Дія чи бездіяльність можуть бути причиною злочинних наслідків лише тоді, коли вони були необхідною умовою цих наслідків, без яких ці наслідки не настали б.

4. Дія чи бездіяльність можуть бути причиною лише за умови, що наслідки, які настали, є необхідними, а не ви­падковими. Зв'язок між дією та наслідком, будучи завжди об'єктив­ним, для конкретного діяння може бути необхідним або ви­падковим. Деякі криміналісти вважають, що відповідальність повинні тягти і ті наслідки які були випадковими (А. А. Трайнін, В.М. Кудрявцев, Т. В. Церетелі), але зміст необхідних і випадкових наслідків та їх юридична оцінка не дають підстав для такого висновку і тому його відхиляють (А. А. Піонтковський, М. Д. Дурманов, М. Д. Шаргородський).

У доктрині кримінального права виділяють наступні види необхідного причинного зв’язку, що мають кримінально-правове значення:

1. Причинний зв’язок при безпосередньому заподіянні. Такий зв’язок іноді називають прямим причинним зв’язком. Наприклад, удар рукою, який потягнув середньої тяжкості тілесне ушкодження.

2. Опосередкований необхідний причинний зв’язок. Він має місце, коли суб’єкт для спричинення суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, інші засоби чи використовує поведінку інших осіб, які не є суб’єктами злочину або тварин. Наприклад, нацькування спеціально вимуштруваних собак для заподіяння смерті іншій людині.

3. Необхідний причинний зв’язок при співучасті. Він має місце, коли дії спіучасників у виді організатора, підбурювача чи пособника перебувають у зв’язку зі злочином, вчиненим виконавцем.

4. Необхідний причинний зв’язок за наявності особливих умов на боці потерпілого. Він має місце, коли такі умови виступають каталізаторами (прискорювачами) настання суспільно небезпечних наслідків. Це можуть бути стан сп’яніння, хвороба потерпілого тощо.