Українська діаспора та Україна. Діаспора (від гр. слова діаспора - розсіяння) – розсіяння в різних

По світу

Діаспора (від гр. слова діаспора - розсіяння) – розсіяння в різних

країнах народу, вигнаного з батьківщини чужинцями. Вперше поняття

“діаспора” вжите щодо єврейського народу, вигнаного римлянами в I ст. н.

е. з Палестини і розсіяного по теренах Римської імперії. Українська

діаспора утворилася передусім внаслідок сталінських депортацій та

міграцій часів II Світової війни, умовно поділяється на східну (Росія

4,3 млн., Казахстан 900 тис., Молдова 600 тис., Білорусь 300 тис.,

Узбекистан 150 тис., Киргизія 100 тис. жителів українського походження)

і західну (США 2 млн., Канада 800 тис., Бразилія та Аргентина по 400

тис., Австралія і Франція по 40 тис., Велика Британія 30 тис., Німеччина

25 тис. жителів українського походження). Частина українців віддавна

проживає на територіях, які після II Світової війни увійшли в межі

державних кордонів сусідніх з Україною держав (Польща 300 тис., Румунія

100 тис., Словаччина 40 тис. жителів українського походження). Частина

української еміграції віддає перевагу термінові “українці в країнах

поселення”.

Загалом по світу за межами України проживає близько 10 млн. осіб, які є

за походженням українцями.

Зв'язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється

через товариство "Україна", громадські та культурні організації. Помітну

роль у зміцненні цих зв'язків відіграє часопис "Українська діаспора",

який видає Національна академія наук України.

У країнах СНД

Найбільшою за чисельністю діаспорою українців є російська. Загальна

чисельність українців у Росії становить 4 379 690 осіб. Найбільше

українців проживає на Кубані (до 47%), у Тюменській області - до 800

тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях, Ставропольському і

Приморському краях. У Молдові проживають 600,4 тис. українців, що

становить 13,8% населення республіки. У Росії є культурна автономія

українців на чолі з Руденком-Десняком (керівництво автономії займає

праволіберальні позиції, а сам Руденко-Десняк у 1995 році балотувався в

Державну думу РФ за списком "Демократичний вибір Росії - Об'єднані

демократи").

У 1991 році уряд Республіки Молдова ухвалив постанову "Про заходи для

забезпечення розвитку української національної культури в республіці", а

також здійснив ряд кроків для забезпечення мирного розв'язання

придністровського конфлікту, проте питання про українське населення в

Молдові виникає практично на всіх переговорах міждержавного рівня. У

Бєларусі питання про збереження етнічної належності українців-поліщуків

також вирішується на державному рівні.

В далекому зарубіжжі

Українська діаспора в Польщі не така велика і становить близько 300

тис. осіб. Українські діаспори є також у Східній Словаччині і Румунії. У

-----> Page: ловаччині і Румунії. У

країнах далекого зарубіжжя українські діаспори існують у Канаді (понад 1

млн. осіб), США, Великобританії і Німеччині, у даний момент українська

громада організовується в Еквадору. Серед найбільших організацій

української діаспори - Український державницький фронт (Великобританія),

Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес

українців, Ліга українців і Ліга українок Канади,

українсько-американська організація "Воля".

Політичною організацією, що має найтісніші зв’язки з українською

діаспорою на Заході, є КУН (Конгрес українських націоналістів). Також із

діаспорою мають зв'язки ще кілька менш впливових правонаціоналістичних

партій.

Українська влада покладала особливі надії на українців далекого

зарубіжжя в перші роки становлення української державності. Орієнтація

на діаспору переважно відстоювалася західноукраїнською політичною

елітою, що прийшла до управлінських важелів і практично контролювала

міжнародну діяльність, духовне і культурне життя країни. Однак надії на

значні інвестиції, приплив західних капіталів в українську економіку не

виправдалися через економічну і політичну слабкість української

діаспори. Водночас досить багато здійснено на засоби української

діаспори: відкриті посольства і представництва України, гуманітарна

допомога, особливо навчальною літературою і медикаментами і т. ін.

Державна політика щодо української діаспори

Україна здійснює політику стосовно української діаспори, дотримуючись

принципу недоторканності кордонів і цілісності держав. На жаль, на

сьогодні українська держава не має достатніх фінансових засобів, щоб

задовольнити всі прохання, що надходять від українського населення

зарубіжжя, про повернення в Україну.

Державна політика України спрямована на підтримку української діаспори.

Саме з цією метою 24 вересня 2001 року Указом Президента України

затверджено національну програму "Закордонне українство" на період до

2005 року. Ця програма передбачає підтримку і розвиток зв'язків з

українцями, які проживають за межами України, сприяння збереженню їх

етнічної ідентичності, залучення до участі в процесах, що відбуваються в

Україні, через концентрацію зусиль у цій сфері органів виконавчої влади

України і створених у державі та за її межами громадських організацій

українців.

Серед виписаних у програмі завдань - формування механізмів широкого

залучення потенціалу українців, які проживають за межами України, до

розвитку української держави та інших процесів, що відбуваються в

Україні; сприяння поглибленню співробітництва між створеними в Україні

та за її межами громадськими організаціями українців.

До реалізації програми в установленому порядку залучаються органи

дипломатичної служби України, створені в Україні та за її межами

громадські організації українців, зокрема Українська всесвітня

координаційна рада (далі - УВКР), товариство "Україна - Світ".

3)Феномен Т.Шевченка в історії України.

«Феномен Т.Г.Шевченка історія українській та світовій культури» Вже багатьом поколінь українців – але тільки українців – Тарас Григорович Шевченка отже дуже багато, що саме собою вийде ілюзія, толі ми все про нього знаем,все у ньому розуміємо, і він з нами,в нас.Но це тільки ілюзія. як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною разом із її розвитком триває у ній. Він росте, і розвивається в часу, історія і ми ще йти до його усвідомлення. Ми на вічному шляху до Шевченка… поета ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – своє час і від у ньому. Хай краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба цілком охопити його як сучасника людей, проблем, суспільства ХIХ століття. Вона сама входить у наш день. Однак ми повинні завітати у його час. Тільки таким чином між нами і буде повне порозуміння. Ми схиляємося перед високим чином Кобзаря, його громадянської принциповістю й моральній чистотою, почуттям національному та соціальному справедливості, відданістю правді і свободам. Чи можемо сповна уявити, що з цим стояло, як це вимагало душевних зусиль і боротьби, як це варто було мук і головний біль, скільки цього потрібно було осяяння думки і висоти духу? Що б це представити, треба знати не лише Шевченка, чи його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. До того ж конкретний контекст політичної, ідеологічної, культурному житті Російської імперії середини ХIХ століття, у якому зароджувалося і стверджувалося нове, Шевченкове самоствердження України. Коли оцінити ставлення російської громадськості й поклали журналістики 30- 1950-х років ХIХ століття в Україну і відродженої українських літераторів, то впадає правді в очі різкість і суперечливість картини оцінок, роздумів, прогнозів. Насправді усе було складніше, драматичніше і заплутаніший. Російська громадськість у першій половині ХIХ століття перебувала значної мірою у полоні забобонів і елементарного незнання історичних, культурно-традиционных, мовних та інших аспектів процесу відродження українських літераторів – як підвищення національного відродження загалом. Відому висловлювання Віссаріона Бєлінського про те, що нібито лише возз'єднавшись з Росією, Україна отрыла двері освіти і цивілізації. Під цим кутом погляду поява великого Шевченківського феномена був випадковістю, а, навпаки, закономірністю. Це підкреслив ще Микола Костомаров: «Поезія Шевченка – законна, улюблена дочка староруської поезії, цієї вже далекої ми поезії, про яку здогадками можемо бачити з творів Ігоревого співака». У період, що безпосередньо передував Шевченка, література і громадська думку України у значною мірою обмежилася як провінціалізмом, чи сервілізмом, верноподданством, зумовленим колоніальним становищем, національним гнітом. Слово «Україна» - одна з часто вживаних у поезії Т.Шевченка. Відчуття відданого кохання до Вітчизні висловлено з такою силою відданості, що до нього важко відшукати аналогії. Але тільки одноразово (в соціально та національно) упосліджене становище України міг стати і став – у творчості Шевченка передусім – джерелом величезной революційної енергії. Шевченківська поезія – постійний суд над всяким деспотизмом від початку. Саме з з того що Шевченка відданим сином поневоленого народу і жадав його визволенню, він щиро перейнявся часткою інших принижених народів царської же Росії та ніякі заборони чи бар'єри не стримували його солідарних почуттів. Ніколи і у яких не виділяв Шевченка свій народ з інших, взагалі шукав у ньому чорт, які б притаманні тільки Мариновському одному і більше нікому. Він не була націоналістом чи інтернаціоналістом, а й просто Людиною у великому розумінні. Шевченка - творець з української літературі, у духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того національного сорому, у якому є потреба в час будь-якого національного відродження. Ці мотиви знайомі багатьом літературам світу, і особливо літературам народів, які відчули у собі національне приниження, переживали катастрофу чи занепад і який подымались на велика річ національного відродження. Разючі аналогії до цих мотивів Шевченка знайдемо у творчості Беранже, Гюго, у Лессінга, Шіллера, Гейне, Позиці, інших німецьких поетів-демократів у першій половині ХIХ століття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедріна та інших. Але найбільшими перепонами – у поетів національно- визвольних змагань: Міцкевича, Петефі, Хосе Марті… Проте водночас Шевченка дуже специфічний у характері і навіть незбагненний в енергії критики «власного панства», псевдопатриотизма, рабства, лакейства, втрати традиційної героїчної боротьби предків за свободу. Перед ним як постало питання, про хоч з нього народ, а і про то, бути же не бути йому взагалі. Перше видання творів поета – невеличка книжечка під назвою «Кобзар», надрукований ній вісім творів: «Думи мої, думи мої, хвацько Мені із вами...», «Перебендя», «Катерина», «Тополі», «Нащо Мені чорні брови, нащо карі очі», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Важко знайти іншу книжку світі, щоб для долі народу мала таке ж велике значення, як «Кобзар» Україні. Це й що то таке несподіване, нове, добуте з цих глибин народної душі, можна було вразитися його силі. «Кобзар» сонних будив, спущених із дороги на істинний шлях наставляв, старим грішників заснулу совість будив. Справді, міцно лягають в душу народу твори Шевченка. Придивимося доти першого «Кобзаря» поближе.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 33

1. Проголошення радянської УНР. Війна більшовиків проти Центральної Ради.

Ультиматум російського Раднаркому (З грудня 1917 р.) та початок війни більшовиків із Центральною Радою.

3 грудня 1917 р. Раднарком відправив радіотелеграфом Центральній Раді Ультиматум, в якому містилися такі вимоги:

відмовитись від дезорганізації загального фронту (проти німців та австрійців у світовій війні);

не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон;

пропустити більшовицькі війська на Південний фронт (на Дон);

припинити роззброєння і висилку за межі України збільшовизованих військових частин.На роздуми відводилося 48 годин. У разі відхилення вимог РИК оголошував УЦР "в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні". Генеральний Секретаріат відхилив всі вимоги Ультиматуму, через те 5 грудня 1917 р. РНК Росії розпочинає війну проти УЦР.

У цей драматичний для України момент 4 грудня 1917 р. в Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот та захопити владу "демократичним" шляхом. Але надії більшовиків не виправдалися: делегати з'їзду ухвалили резолюцію про підтримку УЦР га засудили ультиматум РНК, кваліфікувавши його "як замах проти УНР".

Зрозумівши, що події розвиваються не за їх сценарієм, більшовики разом з лівими есерами та деякими українськими соціал-демократами (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з'їзд рад і перебралися до Харкова, який в той час був форпостом більшовизму в Україні.

Проголошення у Харкові радянської влади (11-12 грудня 1917 р.)

Саме у Харкові 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з'їзд рад, який проголосив утворення радянської УНР, обрав ЦВК (Центральний виконавчий комітет) радянської України. Головою ЦВК став лівий соціал-демократ Ю.Медвєдєв.

ЦВК затвердив перший радянський уряд України - Народний Секретаріат. До його складу увійшли: В. Затонський, С. Бош, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, Ф. Сергеєв (Артем) та ін. Рішення цього з'їзду дуже швидко були визнані "як правочинні" радянською Росією.

Отже, на середину грудня 1917р. на території УНР існувало два уряди (в Харкові і Києві). Одразу між ними розпочалася "війна декретів".

Але паралельно з "війною декретів" йшла і збройна боротьба. Військові операції переважно проводилися вздовж ліній залізниць і найчастіше зводилися до спроб роззброїти супротивника. Ініціатива в цих операціях належала харківському уряду і тому контрольована ним територія розширювалася.

При цьому робітники здебільшого підтримували радянську владу, селяни - вичікували, українська інтелігенція поки що залишалася вірною Центральній Ралі.

Похід більшовицьких військ на Київ. Бій під Крутами.:

Починаючи з 25 грудня 1917 р. радянські війська під загальним керівництвом В.Антонова-Овсієнко, оволодівши Катеринославом, Олсксандрівськом і Полтавою, розгортають наступ на Київ.

Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 16 січня 1918 р. починають збройне повстання, центром якого стає завод "Арсенал".

І хоча повстання Центральній Раді вдалося придушити після п'ятиденних жорстоких боїв, але контроль над ситуацією вона почала втрачати.

Нерішучість УЦР і її непослідовність призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Кругами (станція між Ніжином і Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів, юнкерів, більшість з яких загинуло у нерівному бою.

IV Універсал Центральної Ради та проголошення незалежності України (9 січня 1918 р.)

9 січня 1918 р.. коли радянські війська були вже на підступах до Києва, Центральна Рада ухвалила IV Універсал. Основні положення його були такі:

проголошення незалежності і суверенітету УНР (Української Народної Республіки);

підтвердження законодавчої влади - УЦР і виконавчої - Ради Народних Міністрів (колишній Генеральний Секретаріат);

проголошення наміру розпочати негайні переговори із сусідніми державами з метою встановлення миру;

реорганізація армії в народну міліцію;

націоналізація всіх природних ресурсів, ліквідація права власності на землю;

демілітаризація підприємств, соціальна допомога безробітним;

реорганізація торгівлі, встановлення держконтролю над банками;

ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

На жать, цей важливий документ було прийнято надто пізно: 21 січня 1918 р. радянські війська під керівництвом М.Муравйова підійшли до Києва і, після п'ятидобового артилерійського обстрілу, 26 січня 1918 р. увійшли в місто.

Перша спроба радянізації України. Регіональні "республіки":

Український уряд змушений був переїхати до Житомира, а невдовзі - до Сарн. Організовано залишили Київ і війська УНР. Воєнні дії перекинулися на Волинь і Поділля.

А в цей час на більшій території України йшов процес утвердження нової - радянської влади - т.зв. "радянізаиія" України, що мала такі складові елементи:

"червоний терор" - масові розстріли ворогів радянської влади (число жертв "червоного терору" на поч. 1918 р. тільки в Києві за оцінками різних істориків становила від 2 до 5 тис чол.);

поширення на територію України чинності усіх тогочасних декретів РСФРР (ліквідовувалися існуючі органи управління і самоврядування і створювалися нові - ради, виконком рад, ревкоми, воєнревкоми, народні суди, робітничо-селянські трибунали; розпускалася стара міліція і її обов'язки на перших порах передавалися Червоній гвардії);

створення власної армії радянської УНР - Червоного козацтва;

реорганізація фінансової сфери та промисловості (одержавлення, підпорядкування центру - Росії);

аграрна реформа (запровадження на селі артільно-комуністичного принципу ведення господарства, вилучення у селян продовольства для вивозу у Росію);

Але радянська УНР мала під своїм контролем тільки ту територію, яка свого часу була визначена "Тимчасовою інструкцією Тимчасового уряду". В той же час на землях України були ще створені: Донецько-Криворізька, Таврійська, Одеська республіки. Частина українських земель увійшла до складу Донської республіки