Діалектичні аспекти і проблеми духовності людини

Запорізька державна інженерна академія,кафедра філософії

Сумно, коли людина, істота свідоме, суспільне, життя навколо якого все більше проникається світлом розумності і добра, веде спосіб життя, простимий хіба що для істоти, що не володіє людським розумом.

Виховання іншої людини – в той же час і відповідальність за самовиховання. Ця проста думка абсолютно недоступна людям типу Галини з роману А. Ананьева. Прагнення людини до самовиховання породжується суспільним життям, вихованням, власною діяльністю індивіда, а не якими-небудь надприродними силами. Але сформувавшись в суспільстві, воно, незалежно від того, як його походження розуміють і пояснюють люди, стає атрибутом свідомого відношення людини до самого собі.

Важлива сторона самовиховання – самоосвіта. Неправильно було б розуміти його тільки як просте продовження освіти, пізнання зовнішнього світу. В процесі самоосвіти людина пізнає і себе, розвиває свої інтелектуальні здібності, волю, самодисципліну, самовладання, утворює себе відповідно до ідеального чину Людини. У листі до сина В.А. Сухомлинский помічає: «Найскладніше і найважче в житті молодої людини – побачити себе як би з боку, побачити в світлі ідеального, героїчного. Раджу тобі: читай більше про людей, що досягли вершины людської краси… В світлі піднесеного і героїчного ти врешті-решт поставиш собі питання: – Хто я такий? В ім'я чого я живу на світі? Чи здатний я на подвиг?».

Самоосвіта є засобом задоволення однієї з головних потреб сучасної людини – постійно розширювати свій кругозір, підвищувати загальну і політичну культуру, задовольняти інтелектуальні запити, підтримувати розумову працездатність. Без цього взагалі немислима духовно багата, насичена високими запитами, творче життя особи [1, c. 147].

В умовах сучасної науково-технічної революції самоосвіти набуває все більше значення. По-перше, у зв'язку з необхідністю все життя вчитися, самостійно поповнювати свої знання, отримувати нову інформацію. По-друге, у зв'язку з необхідністю протистояти інтелектуальному утриманству. На останньому варто зупинитися докладніше.

В умовах розвитку учбової, наукової, виробничої спеціалізації, ускладнення наукової і спеціальної термінології, завантаженості вузькопрофесійною діяльністю чоловік часто вимушений задовольнятися інформацією, знаннями, відомостями, отриманими з «других рук». Само по собі це явище необхідне і у відомому сенсі безумовно прогресивне. Вивільняється час і розумова енергія для плідної творчості в області професійної діяльності. Але будучи поширеному на всі сфери інтелектуальному життю, ця форма отримання знань таїть в собі небезпеку звички до полегшеного способу задоволення духовних, розумових потреб, задоволенню їх чисто споживчим способом, без витрати власних зусиль, без напруги розумових і вольових сил. Складається утриманське відношення до духовних цінностей, установка на те, що хтось винен, зобов'язаний підготувати, дати, піднести в готовій формі, мало не вкласти йому в голову будь-які готові ідеї, відомості, художні узагальнення. Мабуть, ще рано судити, які плоди принесе навчання людини іноземним мовам під час сну, але розповсюдження цього способу на всі сфери придбання знань з'явилося б, очевидно, рівносильним зануренню людини в стан духовного сну [2, c. 64].

Особливо небезпечне інтелектуальне утриманство тим, що воно породжує «духовну лінь», притупляє інтерес до постійного пошуку нового, насаджує духовну всеїдність, байдужість до найважливіших ідейних запитів часу. Буває, що це супроводжується гонитвою за модними думками, навіяними часом нам «голосами» з чужого світу, по суті ворожими особі, такими, що розбещують і руйнують її внутрішній світ.

Інтелектуальне утриманство розповсюджується найчастіше на область загальної культури особи. Особлива утрата самовихованню воно наносить тоді, коли «заражає» такі сфери, як літературно-художні запити, естетичні смаки, спілкування у сфері дозвілля. Це спустошує особу, веде до примітивізму в освоєнні цінностей життя і культури. Інтелектуальне утриманство в цій сфері породжує «знавців» і захоплених шанувальників кумирів, спливаючих в піні буржуазної масової культури. І дуже важливо, щоб кожна людина глибоко усвідомила необхідність докладати власні зусилля для виховання себе у дусі цивілізованості.

Естетична сторона само відношення. «Ні у одній області, – пише Гегель, – неможна бути духовно розвиненим… не володіючи естетичним відчуттям». Естетичне відношення людини до світу універсально. Не тільки свої відносини з дійсністю, але і відносини з самим собою людина «будує також і по законах краси»». Зрозуміло, цей принцип відношення людини до світу заломлюється в само відношенні не в милуванні собою: «Яке я досконалість!» Хоча трапляється і подібне. Достовірно естетичний початок в само відношенні виявляється в прагненні індивіда стати краще, досконало, позбавитися від тих звичок, рис вдачі, які не задовольняють його уявленням про прекрасний в людині, в його внутрішньому світі, у відношенні до інших людей.

У прагненні людини стати краще зливаються воєдино етичне і естетичне. Як точно відмітив К. Лібкнехт, «вимога естетичної досконалості незмінно спричиняє за собою і вимога досконалості етичного». Поняття «Внутрішня духовна краса особи» в рівній мірі відноситься до світу етичних і естетичних цінностей. Внутрішній світ людини духовно багатий постільки, оскільки він прекрасний, і прекрасний постільки, оскільки він багатий. Утворена, багатство інтелекту, хороші манери і смак втрачають цінність, перетворюються на свою протилежність, як тільки виявляють свою аморальність. Етичний порок потворний, яким би не був його носій, утвореним або неосвіченим, зовні красивим або непривабливим. Він все одно викликає огиду у етично здорової людини [3, c. 114].

Письменниця О. Чайковська в нарисі «Хто ж вони такі?» переконливо показала, як аморальне і потворне взаємно проникають і підсилюють один одного. Мерзотність етичного пороку нерідко прикривається зовнішньою красою і благопристойністю. Але ця зовнішня оболонка лопається, як мильний міхур, як тільки люди, що рахують себе інтелігентами і що формально належать до категорії інтелігенції, починають виявляти духовну убогість і вульгарність своєї внутрішньої зовнішності. Поглумившись над людською гідністю в іншому, вони розтоптали його перш за все в собі самих. Для кого не існує нічого етично-благородного і прекрасного у відношенні до людей, до суспільства, до іншої людини, для того не існує цього і у відношенні до себе самому.

Єдність відношення людини до зовнішнього світу і його самоотношения глибоко виявляється в естетичному плані. Прагнення до прекрасного в світі, якщо тільки воно по-справжньому діяльне, будить в нім і прагнення до внутрішньої досконалості, відвертає його від потворного в помислах, вчинках, поведінці. «Етичне очищення» внутрішнього світу логічно є в той же час неприйняття і викорінювання не тільки аморального як такого, але і естетично непривабливого, огидного, вульгарного, брудного.

Прекрасне володіє привабливою силою. Воно збільшує спонуку до етичної чистоти, підсилює прагнення до етично-піднесеного і благородного, допомагає людині мобілізувати внутрішню енергію для подолання в собі порочних схильностей. Ф.М. Достоевський показав це на прикладі своїх героїв, що загрузнули в пороках, але прагнучих до етичного самоочищення. Мітя Карамазов, роз'яснює письменник істоту цієї проблеми, «приймає душею покарання не за те, що він зробив, а за те, що він був такий потворний, що міг і хотів зробити злочин…».

Саме усвідомлення і глибоке переживання свого неподобства стає часто початковим імпульсом самоперевоспитания особи. І його-то не вистачає тим, хто, одного разу вставши на шлях етичного пороку, все нижче і нижче опускається в своєму падінні. Як буває необхідний в таких випадках погляд людини на себе якраз у момент наіполнішого приниження своєї гідності! І погляд саме під кутом оцінки і переживання низькості і вульгарності свого вчинку, щоб прокинулося в нім і здригнулася етична самосвідомість, породивши відчуття огиди до себе самому, яке послужить могутнім стимулом самовиправлення.

Слід виділити і ще одну важливу сторону само відношення – етичну. У всіх сферах свого відношення до дійсності, суспільства, колективу, людям (близьким і дальнім) чоловік керується етичними принципами, нормами, ідеалами, оцінками. Це допомагає йому виробити певний модус відношення до світу, максиму для вчинків в різних життєвих ситуаціях, знайти міцні орієнтири в оцінці своїх дій і суспільних явищ з погляду добра і зла, етичного і аморального, чесноти і пороку [4 c. 46].

Для повноцінного етичного життя особи недостатньо одного тільки орієнтування моральної свідомості в зовні. Необхідний погляд на себе, оцінка і зміна себе самого відповідно до певних етичних вимог, в суспільстві – відповідно до принципів і норм демократичної моралі. Іншими словами, необхідне етичне відношення до себе самому. За своїм змістом воно певною мірою, співпадає з етичним відношенням людини до світу, співпадає в головному, в тенденції, оскільки це застосування тих же суспільних етичних ціннісних орієнтирів, підхід до себе самому з тими ж «мірками», з якими суспільство підходить до оцінки інших людей і даної особи зокрема.

Проте спосіб застосування цих загальних етичних оцінок, «мірок» – інший. Людина направляє вимоги, оцінки і етичні санкції на себе самого. І в цьому випадку він може виступати відносно себе вимогливішим або поблажливішим, ніж у відношенні до інших. Вже тут полягає можливість внутрішнього розладу, роздвоєння етичної свідомості особи. Об'єктивно самого себе оцінити і судити важче, ніж інших. І якщо такий розлад виявляється в етичній свідомості особи (не стосуємося тут тих випадків, коли він запрограмований най об’єктивнішою обстановкою або змістом соціально-етичної концепції), його роль згубніша, ніж просто лицемірства, бо порушується цілісність мировідношення людини.

Особливо згубна для духовного розвитку людини, для самовиховання поблажливість у вимогах до себе самому. Схильність до самопрощенню, постійне ослаблення «внутрішньої узди, потурання своїм слабостям, виправдання схильності до внутрішньої тіні, бездумного проведення часу, розслаблення, безвіллю врешті-решт веде до руйнування етичного самопознання деградації особи. І все це може знаходити виправдання в софізмах типу: «та інші не краще», «самоаналіз – моральне самоедство» і т. п.

Відношення до світу припускає органічну єдність мировідношення і само відношення. У етичному плані це виражається в єдності вимог, що пред'являються людиною до інших людей і до себе самому відповідно до завдань будівництва нового суспільства. І, мабуть, в першу чергу до себе самому. Якщо прояв поблажливості, терпимості по відношенню до інших людей в тих випадках, коли це не стосується питань суспільно важливих, ідейно і етично принципових, не наносить збитку моральному зростанню людини, а, навпаки, свідчить про його гуманність і благородство, те потурання своїм слабостям рано чи пізно приводить до втрати принциповості і кінець кінцем може обернутися деградацією духовної зовнішності особи [5, c. 76].

Формування відношення людини до суспільства є в той же час і формування само відношення. Тому справжні відносини зможуть ствердиться лише тоді, коли, використовуємо образний вислів В.А. Сухомлінського, «кожен – буквально кожен – людина стане володарем власних вчинків, коли строгим суддею кожного стане власна совість, коли людині буде соромно перед собою незрівнянно більше, ніж перед іншими». Для вироблення такого само відношення потрібна величезна виховна і самовиховна робота. Потрібні не просто певні філософські, політичні, естетичні, етичні знання, але і уміння застосовувати їх в житті, в своїй діяльності, пізнавати себе, оцінювати себе критично, строго вимагати про себе володіти своїми внутрішніми силами, самому управляти своїм внутрішнім зростанням відповідно до вимог суспільства. Важливо опанувати мистецтвом і не тільки «етично поводитися», але і «себе ростити». Але последнее – мистецтво вищого порядку.

Самовдосконалення не є просто «сторона», «частина», «продовження», «доповнення» виховання. Воно перш за все є істотним моментом переконання людини на світ і на себе самого як на суб'єкта активної вдоскональнуваної діяльності. Світобачення і світо відношення як грані світогляду включають і само розуміння і само відношення людини. Світобачення неповно, збитково без само розуміння, тому що в нім відсутній один з опорних пунктів – переконання людини на себе самого. Так само йде справа і з світо відношення.

Література:

1.Бондаревская Е.Б. Антикризисная направленность современноговоспитания, // Педагогика, №3, 2007 г.

2.Діагностичні підходи до визначення стану духовного і морального здоров'я особистості Навчальний посібник для проведення практичних занять / Укл проф. М.С. Гончаренко доц. Е.Т. Карачинська, В.Є.

Новікова – X.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. – С. 157.

3.Павлов В.Е., Стукан В.Л, Святовская Л.Б., Терлецкий С.К. Научно-методологические проблемы возрождения нравственности и духовности общества // Научно-методологические проблемы высшего образования на рубеже третьего тысячелетия. №1. СПб., 1995. С. 244 – 256.

4. Марьясова Н.В. Духовность в контексте психологического анализа: личностный аспект / Автореф. дис. канд. психол. наук. Хабаровск, 2004.

5. Бурбулис Г.Э., Кемеров В.Е. Духовность и рациональность. М.:3 нание, 1986, 210 с.