Значення класифікацій соціальної політики. Консервативна модель соціальної політики.
Конструювання моделей є одним з головних підходів до опису та порівняльного аналізу соціальної політики. Політичні стратегії та заходи мають спільні риси, провідні принципи, за якими їх можна диференціювати та виокремити відповідні моделі – «ідеальні типи», єдине ціле з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин, зразки, з якими можна порівнювати реальні процеси і факти. Моделювання – це і є сам процес виокремлення, конструювання моделей.
З'ясування відмінностей між різними стратегіями соціальної політики та виокремлення відповідних моделей має значення як для розуміння її сутності, так і закономірностей розвитку, оцінювання змін, прогнозування майбутніх процесів у цій сфері.
Одна з найбільш відомих класифікацій соціальної політики – це класифікація за ідеологічним критерієм. Соціальна політика займає одне з центральних місць в ідеологічних концепціях усіх політичних сил, адже є таким могутнім інструментом та засобом впливу, реалізація якого просто не може відбуватися в ізоляції від політичного контексту.
Ідеологію можна визначити як взаємопов'язаний набір ідей та цінностей, що виражає ставлення до дійсності, визначає розуміння проблем та дії щодо вирішення цих проблем, спрямований на закріплення, розвиток чи зміну даних суспільних відносин. Певними ідеологічними конструкціями, настановами детермінована і соціальна політика.
Класикою сучасного моделювання та основою для подальших розробок стала типологія Г. Еспінг-Андерсена, в основі якої - ідеологічні критерії та розміри соціальних виплат. Відповідно до цього критерію, виокремлюються консервативна, ліберальна, соціал-демократична модель соціальної політики.
В широкому розумінні консерватизм - це політична ідеологія, що орієнтується на захист та підтримку існуючих традиційних форм суспільного життя, морально-правових основ, заперечує революційні зміни тощо. Консерватизм як напрям у західній політології, філософії, соціології виник у відповідь на численні соціальні зміни, що розхитали європейський порядок починаючи із середини XVIII ст. у зв'язку з крахом феодалізму. Історично у виникненні консервативної політичної організації вирішальну роль відіграла реакція на Французьку революцію та Паризьку Комуну. Ця течія була відкрито націоналістичною, антиреволюційною і прагнула стримати демократичний імпульс, залишити суспільство класовим та ієрархічним. За консервативними поглядами, статус, ранг та клас є природними та даними. Логічно, що класичний консерватизм не передбачав ніяких соціальних гарантій. Домінувала теза, що соціальний захист вартий уваги лише в тих випадках, коли він необхідний для утримання суспільного порядку, коли є реальна загроза революційних рухів. Однак у подальшому консервативні установки дещо змінилися та стали менш категоричними.
У сучасному світі неоконсерватизм є могутньою політичною та інтелектуальною силою. Сьогодні його прихильники – це торі у Великобританії, голісти у Франції, республіканці у США, християнські демократи у багатьох європейських країнах. Найбільші з консервативних партій: Консервативна партія Великобританії (виникла у 1867 році), Консервативна народна партія Данії (створена у 1916 р.). Консервативна модель соціальної політики характерна для таких європейських держав, як Німеччина, Австрія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.
Значною перемогою консервативних сил став прихід до влади відповідних урядів у 70-х рр. ХХ ст., що значною мірою було обумовлене кризою соціальної державності. Вихід із кризи на той період та взагалі методи вирішення проблем «держави добробуту» консерватори вбачали у скороченні державного втручання, розгортанні ринкових сил, децентралізації та приватизації суспільного сектора, зменшенні витрат на програми соціального захисту. Щоб запобігти соціальній несправедливості, та як протидію гаслу «рівності результатів», неоконсерватори висувають ідею «рівності можливостей», яку західне суспільство повинно надати всім своїм громадянам.
Вважається, що найбільш повне втілення консервативної моделі соціальної політики належить прем’єр-міністру Великобританії Маргарет Тетчер (1979-1990 рр.), і президенту США Рональду Рейгану (1981-1989 рр.), а також християнським демократам модель під час перебування при владі у ФРН.
За консервативними поглядами, перерозподіл ресурсів, притаманний соціальній політиці, є несумісним із соціальною справедливістю, а нерівність –навпаки, відповідає цілям суспільного розвитку. Суспільство, яке прагне забезпечити швидке економічне зростання з допомогою ринкових механізмів, повинно надати відповідне винагородження тим, хто примножує національне багатство, а це значить, що воно заохочує нерівність.
Консерватори виступають за скорочення соціальних витрат на користь нагромадження капіталу та відновлення дії законів ринкової економіки «в чистому вигляді». Вони впевнені, що у таких принципах були б зацікавлені як багаті, так і бідні, оскільки швидкі темпи зростання економіки, характерні для ринкових відносин, сприяли б зростанню загального добробуту, а державі необхідні б були лише незначні засоби для мінімального забезпечення порівняно невеликої кількості людей.
За таким світоглядом, лише ринкова економіка, позбавлена надмірного державного втручання, надає всім громадянам рівні можливості. Консерватори звинувачують опонентів у недооцінюванні ролі ринку як регулятора в забезпеченні добробуту громадян. Такі проблеми людства, як жебрацтво, безробіття, є невід'ємними складовими існування суспільства, і запобігти їм неможливо в принципі, закони ринкової економіки незмінні, а створення «режимів соціального захисту», вступає у протиріччя із природним порядком.
Показовими у контексті розглядуваних проблем є погляди відомого економіста Фрідріха Хайєка (1899-1992 рр.), який був переконаний, що формальна рівність перед законом несумісна з будь-якими діями уряду, спрямованими на забезпечення матеріальної рівності різних людей, і будь-який політичний курс, заснований на ідеї справедливого розподілу, однозначно призводить до руйнування правозаконності, адже для того, щоб політика давала однакові результати стосовно різних людей, з ними необхідно обходитися по-різному. Те ж саме відбувається і в економічній площині, де економічна свобода виявляється несумісною з «державними рестрикціями по забезпеченню економічної захищеності», ринок - єдиний ефективний регулятор розміщення ресурсів та розподілу матеріальних благ.
До того ж, на думку консерваторів, державні соціальні програми більшою мірою шкідливі для суспільства, ніж корисні, оскільки об'єктивно призводять до зловживання соціальною допомогою. Так, страхування при безробітті не сприяє наполегливим пошукам праці з боку тих, хто її позбавлений, і взагалі, кожна людина повинна передусім сама поліпшувати і дбати про власний добробут, не перекладаючи цю відповідальність на державу. Завжди існує небезпека, що в надії на допомогу з боку держави люди будуть прикладати менше зусиль для досягнення успіху в житті. Прихильники такої позиції впевнені, що зайве розростання соціального захисту виховуватиме утриманські настрої, орієнтацію на споживання та інші настанови, що підривають індивідуалістичні та вільні ринкові принципи, тобто принципи індивідуалізму, вільної конкуренції, опори індивіда на власні сили, орієнтації на успіх та наполегливу працю.
Однак разом з тим, пріоритет такого політичного змісту не означає, що в консерватизмі немає соціального елементу. Головне, що в основі цього елементу лежить заохочення особистих досягнень та приватної ініціативи. Це заохочення полягає в наступному. Держава, вважають неоконсерватори, має допомагати лише тим, хто «хоче сам собі допомогти», тобто повинна створювати сприятливі умови для діяльності дрібних і середніх власників. Громадяни в цей час мають зосереджуватися на обов'язках, а не правах, користуватися установкою «що я можу зробити для країни», а не «що моя країна може зробити для мене».
У зв’язку з цим консерватори відводять важливу роль недержавному сектору в соціальній політиці, розвитку партнерських відносин між державою, приватним сектором, громадськими та добродійними організаціями.
Найбільш крайні консервативні ідеї знайшли свій прояв в течії «лібертаризму», яка з'являється в кінці 70-х рр. ХХ ст. Для обґрунтування відмови від державного втручання в економіку лібертаристи використали теорію справедливості американського філософа Роберта Нозіка (1938-2002 рр.), в якій центральне місце займає індивідуалістичне трактування людини.
Сьогодні, на відміну від періоду «рейганоміки» та «тетчеризму», на практиці не є можливим чітко виокремити консервативну політику соціального захисту через те, що ідеологічні гасла дуже часто виявляються суто декларативними. Фактично, частка соціальних витрат зберігає рівновагу: існує саме в тому вигляді, який необхідний урядам країн, щоб, з одного боку, не втратити підтримки електорату (тобто не скорочуються), а з іншого, не посилюється через фінансові чинники.
Як правило, будь-яке скорочення програм соціального захисту не схвалюється. Політично небезпечними в умовах демократії є спроби зменшити сферу діяльності соціальної держави, знизити якість послуг, навіть якщо це необхідно для подальшого стабільного економічного розвитку країни. Тому, незважаючи на значну критику соціальної державності та її компонентів у другій половині ХХ ст., основні її складові залишалися незмінними. Навіть у 80-ті роки, час найбільшої критики «експансіоністського» соціального захисту, неоконсерватори остаточно не відмовлялись від нього, хоча і внесли суттєві виправлення з тим, щоб сприяти утвердженню «неоконсервативного соціального захисту», «держави добробуту для середнього класу».