Політичні ідеї античності. Погляди Платона та Арістотеля на політику.
Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу є політична філософія Стародавньої Греції. Різні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Цьому сприяв особливий устрій Греції. Йдеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. В цих полісах йде класова диференціація, виникають багаті та бідні прошарки. Йде шалена боротьба за владу, з’являються реалістичні концепції влади.
Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до н.е.). Платон мріяв про ідеальну державу. Він написав спеціальний твір - «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії, з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади протиставляє власний проект досконалої держави й правління.
Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.
Величезну роль в історії політичної думки відіграв інший античний мислитель Арістотель (384—322 рр. до н.е.). Арістотель розглядав державу як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава, стверджував Арістотель, виникла не через угоду між людьми, а природним шляхом — із сім'ї. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати їм задовольняти потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).
Проблеми теорії політики в епоху Середньовіччя та Відродження. Протиставлення політики богослов'ю.
Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство. В умовах існуючої феодальної роздробленості (V—Х ст.) католицька церква — з чіткою ієрархією й стійкими догматами — справляла значний вплив на все духовне життя Середньовіччя. Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Міського та інших про нікчемність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Найбільш відомими соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августін (пізніше названий «блаженним») та Фома Аквінський. Так Августин Блаженний вважав, що все соціальне, політичне, державне, все, що напрацьовано людством – гріховне. Виправдовував нерівність в суспільстві. Вважав необхідним підкорення світської влади церкві. Фома Аквінський – середньовічний філософ і теолог, читав твори Арістотеля. Розглядає людину як суспільну істоту. Признає право народу постати проти своїх вождів.
Відродження пов’язаане з виникненням буржуазії. Зокрема буржуазні революції дали поштовх широкому розвитку вчень про політику (концепції розподілу влади, народного суверенітету, демократіі, правової вллади тощо). Політична думка цього часу звільнюється від релігії. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала особистість, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли її гідність, вірили в творчий потенціал та безмежні її здібності до саморозвитку.