Сутність правової держави та її принципи
Ще у Стародавній Греції виникла ідея про панування закону в житті суспільства, народу, соціальних груп, особистості й у діяльності держави. Платон вважав, що держава, де закон не має сили, приречена на загибель, а Аристотель стверджував, що не може бути державного устрою там, де відсутня влада закону. Ідея верховенства закону в діяльності держави розвивалася представниками західноєвропейської політичної думки Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Локком, І. Кантом, Ф. Гегелем, К. Марксом. Поступово вона конкретизується, а саме: йдеться про підпорядкованість держави правовим нормам і відповідність законів саме цим нормам. Так у політичну науку входить поняття правової держави, що сформувалося і затвердилося в німецькій юридичній літературі (Rechtsstaat) у першій третині XIX ст.
Коротко правову державу можна визначити як таку, в якій панує право. Однак таке визначення потребує більш повного розкриття поняття "панування права" Це панування утверджується недопущенням порушень і відчуженості прав та свобод людини, що можливо тільки за умов конституційності влади й відповідності режиму правління демократичним принципам. Панування права можливе також при реальному розподілі влади і її здійсненні у суворій відповідності до правових норм. При пануванні права визнається і реалізується широкий комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод людини. У концентрованому вигляді вони викладені в Загальній Декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. і доповненнях до неї.
Відтак правову державу можна визначити як такий тип держави, де діє режим конституційного правління, існує розвинена, несуперечлива правова система та ефективна судова влада; разом із реальним розподілом влади забезпечується ефективна взаємодія, взаємоконтроль її гілок; здійснюється дієвий громадський контроль політики і влади.
Правова держава обмежена у своїх діях правом, підпорядкована волі суверенного народу, яка виражена, насамперед, у конституції і покликана забезпечити індивідуальну свободу та основоположні права особистості.
В основі теорії правової держави лежить прагнення захистити громадян від диктату і сваволі влади, забезпечити свободу та права особи на життя, безпеку, власність, підприємництво та ін. Це можливо лише при розподілі держави і суспільства, обмеженні діяльності самої держави правом, і передусім конституцією, яка є своєрідним договором між суверенним народом і владою.
У правовій державі виключається диктатура будь-якого класу, політичної партії, політичного руху, бюрократії; в конституційних межах відбувається вільне змагання суспільно-політичних організацій у боротьбі за владу.
Найвищим авторитетом у правовій державі є правовий закон. Його дотримання святе, а покарання за зневажання його чи порушення неминуче, хто б його не припустився. В умовах такої держави реалізуються громадянські права людини на рівні не нижче визнаних міжнародних норм.
Зміст правової держави розкривається через принципи її побудови. Ось основні:
1. Принцип первинності й верховенства права – вимагає, щоб право по відношенню до держави завжди було первинним і верховним. Як це розуміти? Щоб відповісти на це запитання, з’ясуємо, що таке «право». Право походить від «правильний», «справедливий»: Just – право, Justisia – правда, справедливість, справедливі відносини між людьми; тобто такі відносини, коли ніхто з учасників не завдає шкоди іншим, не задовольняє свої інтереси за рахунок обмеження інтересів інших, коли виключається будь-яка перевага однієї зі сторін. Отже, у правовій державі право має бути первинним і верховним, а держава – підпорядкованою праву. Звідси випливає, що кожна посадова особа, будь-який державний орган повинні діяти в межах установленої правової компетенції. Водночас вони не повинні здійснювати не передбачені правом дії, тобто держава не може бути вільною, незалежною від права,
У цьому відношенні кричущим порушенням права є ленінське визначення диктатури пролетаріату як влади, котра не визнавала ніякої іншої влади і ніякого закону, ніякої норми, від кого б вона не походила. Необмежена, позазаконна, що спирається на силу в самому буквальному розумінні слова. Заснована на таких принципах влада ні до чого іншого, як до сваволі та тиранії, призвести не могла.
Верховенство права означає також, що держава повинна виконувати і не може не виконувати ті дії, що покладені на неї правом. Сьогодні у нас багато законів не діють навіть за наявності необхідних обставин, а отже, держава не виконує свої обов’язки щодо реалізації права. Приміром, у конституції України (ст.43) закріплено право кожного на працю, однак і досі це право не реалізується, безробіття зростає, зберігається масове приховане безробіття. Конституцією захищається право на «своєчасне одержання винагороди за працю», але за винятком закладів влади, має місце затримування зарплати при зростанні цін; порушується право на безкоштовну медичну допомогу. І цей перелік можна продовжити. Процесутвердження прав громадянина України дуже уповільнений, державна влада уже впродовж більш 20 років демонструє нездатність, а може, і небажання забезпечити нормальний розвиток економіки, соціальної сфери, гідний рівень життя своїх громадян.
2. Принцип відповідності закона праву – це категоричний імператив: держава не може приймати закони, що не відповідають праву, тобто неправові. В СРСР право і закон ототожнювалися. Але це не те ж саме. Закон, на відміну від права, – це виданий державою нормативний акт, тобто суб’єктивне «творіння», а «створити» можна будь-що завгодно, особливо в умовах панування однієї ідеології, владарювання однієї партії та партократії, на догоду чи на замовлення цієї влади. Саме на цьому ґрунті у 1936-1937 рр. здійснювалися масові репресії під прапором загострення класової боротьби з «ворогами народу». Саме на цій основі жорстоко придушувалося інакомислення в 70-ті роки. Тобто на підставі таких законів держава може чинити сваволю, не порушуючи закони, а виконуючи їх. Тому, щоб бути правовими, закони слід піддавати правовій експертизі висококваліфікованих незалежних фахівців юстиції, включаючи й міжнародну експертизу. Тільки тоді законодавчі органи прийматимуть закони у відповідності з інтересами людини й суспільства. Закон покликаний закріплювати ту міру свободи, що закладена у правовій нормі. Зрушення у сфері законодавства вже намітилися: у 2001 р. Верховна Рада прийняла новий Кримінальний кодекс, який визнано Європейськими правниками таким, що відповідає праву, відповідною праву є Конституція України.
3. Принцип формальної рівності – припускає визнання права як рівного для всіх масштабу свободи. Саме формальна рівність (насамперед рівні для всіх можливості в реалізації своїх прагнень, здібностей, покликань) дає кожному право на відмінність, на фактичну нерівність, що у рамках права справедлива, оскільки вона є результатом самовираження людини.
4. Принцип суверенітету – втілює в собі внутрішню і зовнішню незалежність держави. Це означає, що у правовій державі єдиним суб’єктом державної політики, органом, що здійснює на основі права організацію і управління різними сферами життя, є держава. Інші ж (партії, об’єднання, рухи) таку діяльність здійснювати не можуть, а здобуваючи владу, будь-які зміни у політиці, економіці, соціальній сфері й таке інше вони зобов’язані проводити тільки конституційним, правовим шляхом.
5. Принцип розподілу влади – це основа структурної організації та функціонування державної влади. Він вимагає поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Виник цей принцип із потреби вирішення двох основних завдань:
- не допустити зосередження влади в руках одного органа чи особи, аби виключити будь-яку сваволю з боку держави, що має місце завжди, якщо немає такого поділу;
- забезпечити ефективність функціонування державної влади.
Такий поділ влади не повинен набувати абсолютного характеру. Практика показала, що цей принцип уможливлює і свою протилежність – їх єдність, без чого державна влада не зможе забезпечити цілісність суспільства. Таким чином, з одного боку, незалежність влад, а з іншого боку – їх єдність у спрямуванні / розвитку та забезпеченні законності в суспільстві, гарантуванні прав людини – неодмінний принцип правової держави.
Сучасний цивілізований світ характеризується тим, що багато держав проголосили себе правовими й закріпили це у своїх конституціях. Таке зобов’язання і така мета визначені і в Конституції України. Переважаючою ознакою цього процесу має бути прагнення людства до свободи, усвідомлене намагання приборкати сваволю держави, примусити її поважати закони й права людини, слугувати суспільству. У такій державі правовий закон повинен домінувати в усіх сферах суспільного життя. Держава не може порушувати закони, які сама видає, права людини повинні бути гарантовані, суспільство і держава взаємно відповідальні за свої вчинки та рішення. Тому постулат правової держави такий: немає прав без обов’язків, як немає і обов’язків без прав.
У світі немає прикладу дійсно правової держави, цей ідеал ще недосягнутий. Проте знаючи принципи, мету такої держави, її можна побудувати, і Україна прагне цього.