Найважливіші особливості міжнародних відносин

Міжнародні відносини як специфічне суспільне явище визначаються особливими рисами, що принципово вирізняють їх серед інших видів суспільних стосунків. Ідеться про таку їхню специфіку, окреслення якої дає змогу чітко розрізняти внутрішні та міжнародні відносини. Серед таких рис переважно виокремлюють:

Поліцентризм — відсутність у міжнародних відносинах легальної (у цьому розумінні закріпленої міжнародним правом) монополії на владу, що належить будь-якій державі чи міжнародній організації. Одним із найважливіших у міжнародному праві є принцип суверенної рівності держав, що полягає в їх рівноправності та рівнозначності. У статуті ООН (ст. 2, § 1) зафіксовано положення: "Організація (ООН. — Прим, авт.) побудована на принципі суверенної рівності всіх її членів"1. Водночас традиційно прийнято вважати, що держави з огляду на свій суверенітет юридично рівні та незалежні одна від одної, як і "не існує презумпції обмеження незалежності держав"2.

Тобто в міжнародних відносинах одночасно взаємодіє досить велика кількість самостійних політичних центрів влади, принаймні формально не підпорядкованих один одному, кожен з яких керується лише власними інтересами і цілями.

На таку особливість міжнародних відносин звернув увагу ще Ж. Руссо, вважаючи основною суперечністю існування людства те, що воно одночасно функціонує у двох станах: громадянському, тобто в рамках держави, де поведінка людей визначена й регламентована законами, та природному, де поведінка держав не регламентована нічим і для них діють лише ті обмеження та зобов'язання, які вони добровільно приймають.

Ця особливість міжнародних відносин у сучасній теорії трактується по-різному. Дж. Розенау порівняв їх зі своєрідним "бро-унівським рухом", Р. Арон назвав такий стан "плюралізмом суверенітетів", а Р. Ґилпін та Р. Вендзель — "анархізмом".

Діяльність учасників міжнародних відносин містить значний елемент непослідовності, неформальності та випадковості, що дало підстави Дж. Розенау зауважити, що простіше зрозуміти й описати поведінку атомів, ніж дії держав на міжнародній арені. Стихійність як найважливішу рису міжнародних відносин визначають також М. Каплан, Дж. Догерті, Р. Пфальцграф, Дж. Шварц, Р. Шнайдер, X. Брук, Б. Сапін та ін.

Ю. Кукулка розглядає міжнародні відносини як суспільне явище, в якому "немає центрального ядра влади і управління,

1Международное публичное право: Сб. документов. — М., 1996. — Т. 1. — С 2.

2 Henkin L. International Law: Politics and Values. — Dordrecht, 1995. — P. 27.

а є поліцентризм і поліархія, у рамках яких значну роль відіграють стихійні процеси та суб'єктивні вирішальні чинники"1. По-ліархізм, на його погляд, розуміється не як хаотичність та неврівноваженість міжнародних відносин, а як діалектичне поєднання в них суб'єктивності й стихійності дій держав в інтеракціях між собою із взаємозалежністю та закономірністю об'єктивних стосунків між ними.

Як в окремій державі, так і в міжнародних відносинах існують механізми контролю за поведінкою окремих елементів системи, з тією лише відмінністю, що у другому випадку йдеться про суверенні та незалежні держави, які діють самостійно. їхня самостійність, однак, обмежена певними правилами поведінки, яких вони змушені дотримуватись навіть тоді, коли вони не зафіксовані у жодних міжнародних договорах. На наш погляд, найкраще порівняння механізмів контролю у внутрішній та міжнародній системах зробив Р. Ґилпін (табл. 3.12).

У міжнародних відносинах механізми контролю ґрунтуються на співвідношенні могутності держав, залежно від якого формується той чи інший міжнародний порядок. Як зауважує О. Крейді, "держава у світовій політичній системі є інституцією, яка може і повинна сподіватися лише на власні сили. Тільки сила держави є запорукою її престижу"3. Могутність, на наш погляд, є основою не лише престижу, а й виживання держави, її самостійності у здійсненні власної внутрішньої та зовнішньої політики.

1Кукулка Ю. Проблеми теории международньїх отношений. — М., 1980. — С. 21.

2Krejci О. Mezinarodni politika. — Praha, 1997. — S. 11.

3 Там само.

Складність міжнародних відносин пов'язана з величезною кількістю учасників міжнародних відносин, що призводить до формування досить складної структури їх взаємодій. У ній існують взаємопов'язані та взаємозумовлені підструктури: учасників, їхніх груп та стосунків між ними.

Міжнародні відносини фактично здійснюють різнотипні учасники, кожен з яких керується різними інтересами та перебуває у досить складних взаємодіях з іншими. У міжнародному середовищі переплітаються інтереси та дії держав, міжнародних організацій, транснаціональних корпорацій, окремих груп громадян чи навіть окремих осіб, що призводить до формування надзвичайно складних комплексів взаємодій між ними.

Складність міжнародних відносин полягає також у діалектичному поєднанні стихійності в діях окремих їх учасників із закономірним характером стосунків, що остаточно формуються між ними. Інтерпретуючи ідею М. Каплана про визначальну роль структури в міжнародному середовищі, П. Циганков стверджує, що "нескоординована діяльність суверенних держав, що керуються власними інтересами, формує міжнародну систему.., структура якої визначає поведінку всіх міжнародних акторів"1. Тобто учасники міжнародних відносин у результаті інтеракцій, що виникають між ними, формують систему, яка характеризується закономірною структурою, що визначає певні норми та правила їхньої поведінки.

Системність міжнародних відносин випливає із взаємопов'язаної та взаємозумовленості функціонування їхніх учасників та стосунків між ними. Учасники міжнародних відносин перебувають у сталих інтеракціях між собою та з міжнародним середовищем, що зумовлює виникнення і функціонування міжнародної системи. За твердженням Т. Лось-Новак, "поняття міжнародної системи... в науці про міжнародні відносини, зрештою, як і в інших суспільних науках, асоціюється з певною "цілістю", яку творять учасники системи, характерні для них інтер-акції та інтеракції із зовнішнім середовищем"2.

Цьіганков П.А. Международньїе отношения. — М., 1996. — С. 139.

2 Los-Nowak Т. Stosunki miedzynarodowe. Teorie — systemy — uczestnicy. — Wroclaw, 2000. — S. 95.

Ще один надзвичайно важливий аспект системності у міжнародних відносинах виокремлює Я. П'єтрась, констатуючи факт "Існування централізованих політичних систем держав та децентралізованих (поліархічних) міжнародних систем"1. Звідси міжнародну систему можна трактувати як своєрідну "систему систем", а стосунки, які здійснюються в її межах, як міжси-стемні взаємодії. Виходячи з такого розуміння міжнародних відносин, С. Розен та К. Холсті розглядають їх як систему інтер-акцій між макро- та мікросистемами у глобальному просторі.

Глобальність міжнародних відносин полягає у тому, що всі держави світу, організації, суспільні групи чи окремі особи прямо чи опосередковано беруть у них участь.

Міжнародна система набула ознак глобальної на "...рубежі XIX і XX сторічь. Власне до цього часу світових масштабів досягнув взаємозв'язок усіх компонентів історичного процесу і система міжнародних відносин. Відбулась якісна зміна, оскільки вперше система міжнародних відносин перетворилась у глобальну"2.

Сучасні міжнародні відносини охоплюють весь світ, про що свідчить не лише факт участі абсолютної більшості суверенних держав світу в діяльності ООН та інших міжнародних організацій, але й процеси глобалізації та інтеграції світової економіки, бурхливий розвиток глобальних інформаційних мереж тощо. Завдяки розвиткові економічних зв'язків та ефективних комунікацій сучасний світ можна сприймати як цілісність, оскільки жодна людина чи суспільство не може існувати в ньому ізольовано. Як свідчить історія XX ст., навіть ті держави, що намагались дотримуватись автаркії, все одно змушені були зважати на міжнародне середовище, чи, принаймні, реагувати на дії інших держав.

Отже, глобальність можна вважати рисою, що істотно відрізняє міжнародні відносини від усіх інших видів суспільних стосунків, які існують у межах національних територій держав і обмежуються державними кордонами.

1Pietras Z.J. Podstawy teorii stosunkow miedzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 16.

2Бьїков O.H. Международньїе отношения: Трансформация глобальной структурьі. — М., 2003. — С. 5.

Взаємозалежність між внутрішньодержавними та міжнародними відносинами більшість науковців розуміє як їх сталий взаємозв'язок та взаємозумовленість. Переважно вони погоджуються в тому, що між зовнішнім (міжнародним) та внутрішнім (державним) середовищами існують закономірні зв'язки, що полягають у їхній взаємній детермінованості. Ця особливість є, однак, однією з найдискутованіших та неоднозначно трактованих у сучасній теорії міжнародних відносин. Розбіжність у поглядах науковців виражається у дилемі залежності (тобто первинності чи вторинності міжнародних відносин), що переважно розглядалась у категоріях внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Концепція "примату зовнішньої політики", започаткована Л. Ранке, визначає пріоритетність впливу міжнародного середовища на внутрішню політику та інші суспільні відносини у державі. Л. Ґумплович, виходячи зі своєї концепції боротьби держав за географічне середовище, взагалі вважав внутрішні процеси у державах другорядними порівняно зі зовнішніми. Такий підхід до розв'язання дилеми характерний не лише для географічного детермінізму, але й для неомарксизму, який ґрунтується на ідеї детермінування розвитку держав розвитком світової економіки. Е. Валлерстайн, один із найвідоміших представників цієї теорії, вважає, що внутрішні суперечності та політичну боротьбу в тій чи іншій державі потрібно розглядати у контексті глобальних тенденцій, властивих капіталістичній економіці. Неомарксисти вважають, що, "з одного боку, політична анархія і глобальний характер світової політики, а з іншого — економічна, ієрархічна залежність периферійних держав від центру призводять до того, що вони не в змозі самостійно здійснювати зовнішню і внутрішню політику"1.

Діаметрально протилежна до попередньої ідея полягає в тому, що власне внутрішні відносини в державі, стан та рівень могутності роблять її активним чи пасивним учасником міжнародних відносин, визначаючи її можливості та інтереси. З огляду на це, міжнародні відносини доцільно розглядати як своєрідне продовження внутрішніх явищ і процесів.

1 LosNowak Т. Stosunki miedzynarodowe. Teorie — systemy uczestnicy. — Wroclaw, 2000. — S. 78.

К. Райт вважає, що причини міжнародних конфліктів "слід шукати не у взаємних претензіях держав одна до одної, а в їхніх внутрішніх структурах, конфліктах і політиці..."1. Тобто будь-які дії держав у міжнародному середовищі випливають з їхніх внутрішніх проблем, і можуть бути ними пояснені. Вплив внутрішніх чинників на стан міжнародних відносин, що розглядається як наслідок застосування державами тих чи інших стратегій поведінки, конкретніше визначають Р. Розекранц та А. Стейн: "Внутрішні групи, соціальні ідеї, характер конституцій, економічні обмеження (іноді пов'язані з міжнародною залежністю), історичні соціальні тенденції відіграють важливу і навіть вирішальну роль у виборі великої стратегії й відповідно — в перспективах конфлікту і співпраці"2.

Класичний, або ортодоксальний, марксизм досить жорстко детермінує міжнародні відносини, розглядаючи їх як похідні від внутрішніх суспільних (передусім, економічних) відносин. Така позиція випливає з інтерпретації К. Марксом та Ф. Енгельсом держави, внутрішня і зовнішня політика якої підпорядкована інтересам панування експлуататорських класів. У зовнішній політиці держава, за К. Марксом, реалізує їхні інтереси, які мають переважно економічний характер і полягають у пануванні над народами та експлуатації їх. Розвиваючи цю тезу, В. Ленін стверджував, що вже на початку XX ст. капіталістична формація трансформувалась в імперіалізм, який розуміється як "капіталізм на тій стадії розвитку, коли склалося панування монополій і фінансового капіталу, видатної ваги набув вивіз капіталу, почався поділ світу поміж міжнародними трестами й закінчився поділ усієї території світу між найбільшими капіталістичними країнами"3.

Тобто марксисти заперечують тезу про те, що в міжнародному середовищі держава керується національними інтересами, вважаючи її (державу) виразником інтересів великих фінансово-промислових груп.

1Wright Q. Problems of Stability and Progress in International Relations. — Berkelej; Los Angeles, 1959. — P. 132.

2Rosecrance R., Stein A. The Domestic Bases of Grand Strategy. — Ithaka; New York, 1993. — P. 5.

3Ленін В. Імперіялізм як найвища стадія капіталізму. — X.; К., 1931. — С. 88—89.

Виходячи з ідеї про відсутність односторонньої жорсткої детермінації між внутрішнім та зовнішнім середовищами, Дж. Ро-зенау висунув постулат про їх взаємозв'язок та взаємодію. У сучасних міжнародних відносинах, стверджує він, відбувається процес взаємодії, при якому "держави... залежать і від зовнішнього середовища, і одна від одної"1. На його думку, зовнішньополітична діяльність побудована на взаємодії двох співвідношень: розташування і динаміки сил на міжнародній арені та внутрішніх чинників, передусім соціальних (останні він називає домашніми).

Г. Кісінджер висловив свій погляд на дилему залежності внутрішньої і зовнішньої політики у статті "Внутрішня структура та зовнішня політика". Він стверджував, що в очах політичної еліти країни внутрішня структура суспільства сприймається як даність, від якої зовнішня політика власне і починається. Однак, на його думку, такий підхід може застосовуватися лише у стабільні періоди історії, оскільки тоді відсутня жорстка боротьба та політичне суперництво між державами світу. За умови розбалансування міжнародної системи тиск міжнародного середовища на певну державу чи групу держав може призвести до істотного зростання значення зовнішньої політики та її впливу на дії уряду у внутрішньому середовищі.

У такому ж контексті дилему залежності розглядають у межах теорії зв'язку (linkage theories) С. Розен, К. Холсті та В. Хандрієдер, які узалежнюють співвідношення внутрішнього та зовнішнього середовищ від характеру взаємодії сил, з якими вони тиснуть один на одного.

Така позиція у питанні взаємозалежності зовнішньої і внутрішньої політики може бути до твердження, що зовнішній вплив на державу тим сильніший, чим вона слабша, але тим слабший, чим вона могутніша.

Е. Позняков вважає, що характер співвідношення середовищ залежить "не від апріорно визнаного пріоритету однієї групи чинників над іншою, а від конкретно-історичної ситуації"2.

1Розенау Дж. К исследованию взаимопересечения внутриполитической и международной систем / Теория международньїх отношений: Хрестоматия / Под ред. П. А. Цьіганкова. — М., 2002. — С. 174.

2Позняков 9. Внутренняя и внешняя политика. Парадоксьі взаимосвязи // Международная жизнь. — 1989.— № 10.— С. 49.

Економічна детермінованість міжнародних відносин розуміється як їхня залежність від стосунків, що складаються в економічній сфері діяльності суспільства, як практично повна їх симетричність до її явищ та процесів. Таку тезу висували, передусім, теорії марксизму та неомарксизму, і вона була логічним продовженням їхньої позиції у питаннях про суспільний розвиток.

Класичний марксизм виводив економічну залежність із внутрішніх економічних інтересів панівних класів і розглядав міжнародні відносини як їхній прояв щодо інших народів та держав. Окреслюючи вихідні тези марксизму, один із його засновників Ф. Енгельс писав, що: "Основна думка, яка червоною ниткою проходить через весь "Маніфест"1, думка, що економічне виробництво і будова суспільства будь-якої історичної епохи, яка неминуче випливає із нього, створює основу його політичної і інтелектуальної історії"2.

Ідея визначального впливу економіки на міжнародні відносини і світову політику була характерною не лише для марксистів, але й для окремих наукових концепцій неореалізму та неолібералізму. Певною прихильністю до неї відзначаються праці Р. Ґилпіна, П. Кеннеді, Дж. Ная та Р. Кохена. Зокрема, П. Кеннеді стверджує, що "існує помітний причинний зв'язок між змінами, що відбуваються в певний час у загальній економічній рівновазі світу і позицією окремих наддержав в міжнародній системі"3.

Однак, навіть серед науковців, що стояли повністю на марксистських позиціях, не було єдності у питанні про економічну залежність міжнародних відносин. Якщо Д. Фельдман загалом дотримувався класичної для марксизму позиції, то польські науковці Д. Томашевський та Л. Клепацький обґрунтовували твердження про відсутність реального впливу економіки на міжнародні відносини, особливо в політичній сфері. В. Щепан-ський узагалі висловив думку про залежність економічних від-

1 Мова йде про Маніфест комуністичної партії — програмний твір К. Маркса.

2Маркс К., днгельс Ф., Ленин В. И. О социализме и коммунизме. — М., 1986. — С. 15.

3Kennedy P. Mocarstwa swiata: narodziny, rozkwit, upadek. — Warszawa, 1995. — S. 13.

носин від стану та особливостей політичних відносин між державами світу.

Аналізуючи ідею тісного взаємозв'язку між економічними інтересами і політичною експансією держави, у праці "Політичні спільноти і господарство" М. Вебер зауважив, що "навряд чи можна вважати за правило, що розвиток товарообміну відкривав шляхи до політичної експансії. Причинно-наслідковий зв'язок тут дуже часто має зовсім протилежний характер... і в минулому розвиток товарообміну був цілком нормальним наслідком політичного об'єднання, яке вперше давало торгівлі надійні правові гарантії"1.

Формулюючи головні принципи політичного реалізму, Г. Мор-ґентау писав: "Реалісти наголошують на автономії політичної сфери, тоді як економісти, юристи, моралісти стверджують протилежне"2. Цим він заперечував жорстку визначеність зовнішньої політики будь-якою іншою сферою людської діяльності, економічною також. Реалісти розглядають економічний інтерес як один із найважливіших елементів національного інтересу, що ним керується держава у міжнародному середовищі, але це не дає їм підстав ототожнювати їх чи говорити про переважання економіки над політикою. Р. Арон влучно зауважив: "Економічна система у різних відношеннях вислизає з міждержавної: точніше, завдяки своїй політиці, держави сприяють формуванню економічної політики, проте вона, будучи нерівномірно визначена державами залежно від вагомості кожної з них, утворює систему, відмінну від міждержавної, яку слід кваліфікувати радше як транснаціональну, ніж міждержавну або навіть міжнародну"3.

Політика та економіка як окремі сфери життєдіяльності суспільства ґрунтуються на власних системах інтересів і цілей діяльності, суб'єктах дій і навіть — принципово різних амбіціях, Що спонукають людей до активності у політиці та економіці. Однак ці сфери взаємопов'язані, оскільки економічна діяльність не може успішно розвиватись без політичної підтримки та правових гарантій з боку держави, тоді як держава не може бути

1Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 93—94.

2Morgenthau H.J. Politics among Nations. — New York, 1967. — P. 11.

3Арон P. Мир і війна між націями. — К., 2000. — С. 8.

могутньою, а, отже, й політично впливовою, без розвинутої економіки.

На сталому взаємозв'язку економічної та політичної діяльності наголошують також Р. Джексон та Ґ. Соренсен. На їхню думку, досить чітко визначається та сприймається регулятивна роль політики стосовно економіки. Здійснення певної зовнішньоекономічної політики держави передбачає правове регулювання діяльності суб'єктів підприємництва, що відображається у низці законодавчих актів та договорів, укладених з іншими державами світу. Це прямо чи опосередковано створює певні можливості для розвитку економіки. Економіка в їхній моделі (рис. 3.1) є підґрунтям політичної могутності держави, позаяк визначає сукупність матеріальних засобів, які можуть бути використані у зовнішній політиці. Створені у сфері економіки цінності можуть бути оперативно застосовані для вирішення тих чи інших зовнішньополітичних проблем. Крім цього, економіка та причетні до неї бізнесові кола здатні активно впливати на характер та зміст зовнішньої політики держави шляхом апелювання до політичного керівництва держави з приводу певних корпоративних інтересів чи лобіювання представниками господарчої еліти прийняття і впровадження рішень, які їм відповідають.

1 Jackson R., Sorensen G. Introduction to International Relations. — Oxford, 1999. — P. 197.

Культурний плюралізм як важливу особливість міжнародних відносин визначають дослідники, які вважають, що в них більше принципових конфліктів у сфері ідеологічних та культурних вартостей, ніж із приводу суперечностей щодо ґрунтовних політичних інтересів. Такої думки у своїх працях дотримуються Р. Шнайдер, X. Брук, Б. Сапін та С. Хантинґтон.

Зокрема, С. Хантинґтон пропонує розглядати міжнародні відносини через призму взаємодій між національними культурними просторами, а конфлікти — як похідну від суперечностей, спричинених впливом світових культур на широкі маси населення. Дж. Догерті та Р. Пфальцграф вважають, що культурний плюралізм впливає на міжнародні відносини способом, який важко точно окреслити та досліджувати.

Культурний плюралізм спостерігається і на внутрішньодержавному рівні, де диференціація культурних просторів і вартостей, що з ними пов'язані, також може бути досить значною.

Інформаційну залежність розуміють як визначеність дій у міжнародному середовищі інформаційною забезпеченістю децидентів (тобто осіб, що приймають політичні рішення). Такий погляд, зокрема, репрезентують К. Дойч, Дж. Догерті, Р. Пфальцграф, Р. Шнайдер, X. Брук, Б. Сапін.

Вони стверджують, що, з одного боку, у міжнародних відносинах відчувається брак достовірної інформації, а з іншого — дециденти мають справу з "валом" тенденційної, неістотної та неточної інформації, яку вони використовують у процесі прийняття зовнішньополітичних рішень. З цього приводу Я. П'єт-рась зауважує: "Якщо вихідна інформація сфальсифікована, то весь процес прийняття рішення, навіть якщо він повністю раціональний та оптимальний, очевидно завершиться прийняттям рішення, яке стане політичною помилкою"1.

Вплив інформаційного забезпечення прийняття рішень у сфері зовнішньої політики величезний, але це ж стосується також будь-якої іншої сфери суспільних відносин, де особи, уповноважені приймати рішення, реагують на інформацію, що відображає реальність.

Крім цього, інформаційне "поле" є кращим чи гіршим відображенням реальності, яке стосується не тільки і не стільки

1 PietrasZ. J. Decydowanie polityczne. — Warszawa; Krakow, 1998. — S. 126.

урядів та децидентів, скільки широких кіл громадськості. Уряди та політики провідних держав світу мають змогу користуватися доволі широкою мережею каналів постачання інформації (як з відкритих джерел, так і з закритих), а також величезними можливостями щодо її верифікації. Натомість абсолютна більшість громадян залежні від засобів масової інформації, контрольованих державою чи потужними фінансово-промисловими групами.