Головні культи богів та героїв Ольвії

Ольвія – одна з чотирьох найбільших давньогрецьких міст-колоній Північного Причорномор'я – проіснувала більше 1000 років. У перекладі з давньогрецької мови Ольвія означає – щаслива. Деякі грецькі автори називають Ольвію Борисфеном, а жителів міста - борисфенідами по найменуванню річки Борисфен (так греки називали Дніпро). Ольвія була заснована грецькими переселенцями з Малої Азії з міста Мілета в VI ст. до н.е. В цей час греки активно освоювали великі простори уздовж берегів Середземного, Чорного і Азовського морів. «Греки розселилися по берегах нашого моря, як жаби довкола болота», – жартома писав Платон [35, с. 115].

Своєрідним і надзвичайно цікавим явищем давньогрецької релігії є культ Ахілла (дод. В). Він набув особливої популярності в Північному Причорномор’ї, відігравши величезну роль в історії Ольвійського полісу, і досяг тут апогею у перші століття нашої ери, коли Ахіллу було присвоєно сакральний епітет «Понтарх» (Володар Понту) [6, с. 132].

Серед усіх культів, що існували у Північному Причорномор’ї, культ Ахілла має найбільшу історіографію. (дод. В)

З поміж даної літератури, де міститься інформація про культ Ахілла, передусім потрібно назвати «Борисфенітську промову» давньоримського оратора грецького походження Діона Хрисостома [58, с. 235]. Відвідавши Ольвію наприкінці І ст. н. е., він залишив дуже докладний опис міста і його мешканців. Велику увагу Діон приділяє звичаям і настроям мешканців, зокрема відзначає надзвичайну популярність у них Гомера і Ахілла. У промові згадується два храми Ахілла, існування яких не знайшло відображень в інших джерелах.

Діон Хрисостом вказує на те, що ольвіополіти шанують Ахілла як бога, але при цьому не називає його «Понтарх». Цей факт дозволив прийти до висновку про два етапи реформування культу Ахілла: спочатку його обожнення, а пізніше присвоєння сакрального епітета «Понтарх» і піднесення у ранг верховного покровителя полісу.

Майже всі писемні джерела, у яких міститься інформація про шанування Ахілла у Північному Причорномор’ї, були зібрані, систематизовані і опубліковані видатним російським істориком античності В. В. Латишевим у праці «Известия древних писателей о Скифии и Кавказе»[6, с. 133].

Літературні джерела добре розкривають міфологічний образ Ахілла, але дуже мало повідомляють про суспільно-політичну роль його культу. Цю прогалину великою мірою заповнюють епіграфічні матеріали. Епіграфічні пам’ятники відіграють головну роль у розкритті обряду поклоніння Ахіллу. Вони мають вирішальне значення для висвітлення процесу еволюції культу Ахілла від героя-володаря до бога Понтарха.

Суттєву роль у дослідженні культу Ахілла відіграє нумізматичний матеріал. Саме на основі монетних колекцій Левки і Тендри було зроблено висновок про функціонування тут святилищ, та їх значення протягом усього періоду існування античних міст-держав у Північному Причорномор’ї [32, с. 7]. Для римського періоду історії Ольвії монети – одне з основних джерел для реконструкції політичних обставин життя громадянської общини.

Таким чином, кожна група джерел відображає певні сторони культу Ахілла. З огляду на фрагментарність інформації, яка в них міститься, тільки комплексний підхід дозволяє робити аргументовані і зважені висновки щодо особливостей розвитку культу Ахілла Понтарха в Ольвії і культу Ахілла в Північному Причорномор’ї в цілому.

Культ Ахілла відігравав величезну роль в історії Ольвійського полісу майже протягом VI ст. до н. е - III ст. н. е. Вивченням цього культу займалося багато визначних вчених. Окремо слід виділити такі праці як В. В. Латишева, І. І. Толстого та ін.

Велику увагу у різні часи привертали проблеми походження, поширення і характеру культу Ахілла в Північному Причорномор’ї до першої проблеми можна віднести питання про те, коли і звідки культ грецького героя було перенесено до Північного Причорномор’я; чи мав цей культ місцеве чи варварське підґрунтя.

Ахілл – один з найпопулярніших грецьких героїв. Його культ був поширений по всій Елладі. У процесі великої грецької колонізації культ Ахілла проникає у Північне Причорномор’я. перші сліди шанування Ахілла на острові Левка (Зміїний), Березані та поселеннях Нижнього Побужжя з’являються ще в VI ст. до н. е. [4, с. 130]. На Левці існували святилища Ахілла загальнопонтійського значення. Тут Ахіллу поклонялися представники багатьох полісів Північного Причорномор’я [4, с. 131]. Але найбільшу роль культ відіграв в історії Ольвії та Нижнього Побужжя, особливо у ІІ – середині ІІІ ст. н. е., коли Ахіллу було присвоєно сакральний епітет Понтарх, а його культ став головним культом Ольвійського полісу.

За кількома винятками, усі пам’ятники культу Ахілла Понтарха відносяться до групи лапідарних написів. На сьогодні відомо 43 таких написи, у яких читається ім’я Ахілла Понтарха, або ж напис відноситься до даної групи на підставі формули присвяти. Написи датуються кінцем І – серединою ІІІ ст. н.е. Ці присвяти встановлювалися в різних місцях Нижнього Побужжя від імені ольвійських магістратів – колегій архонтів, стратегів й агораномів, а також жреців.

Поряд з присвятами Ахіллу Понтарху у ІІ- ІІІ соліттях подібні присвяти встановлювалися й іншим божествам: Зевсу, Аполлону і Гермесу. Але в той час, як присвяти робилися Аполлону тільки від імені стратегів, Зевсу – тільки від жреців, Гермесу – тільки від агораномів, присвяти Ахіллу робилися від імені усіх чотирьох колегій магістратів. Отже, культ Ахілла Понтарха у ІІ- ІІІ століттях стає головним культом Ольвійського полісу.

Важливо і те, що формули присвячень Ахіллу аналогічні формулам присвячень Зевсу, Аполлону і Гермесу. Оскільки три останніх є богами, то є підстави вважати, що Ахілл у ІІ – ІІІ століттях також шанується як бог. З таким висновком добре узгоджується і ряд інших фактів. Зокрема, довгий перелік подяк Ахіллу «за мужність, непорушність кордонів, мир та могутність держави», «за достаток плодів», «за благополуччя міста», «за здоров’я», це також свідчить про розширення його функцій.

Крім того, яскравим підтвердженням шанування Ахілла як бога у ІІ – ІІІ ст. н. е. є присвячення Ахіллу Герою з Березані [4, с. 133]. Аналіз текстів присвят приводить до висновку, що Ахілл наділявся широкими функціями бога-цілителя, захисника держави і кордонів, покровителя добробуту держави, зокрема землеробства. Він наділений цілим рядом нових функцій, стає верховним покровителем Ольвійського полісу його захисником.

У місті будується храм Ахілла, а на острів Березань переноситься його центральне святилище. Культи Ахілла, Зевса, Аполлона і Гермеса цілком нові, не відомі в Ольвії. Очевидно, вони з’явилися внаслідок релігійної реформ, що була проведена наприкінці І ст. у процесі відродження полісу після гетського погрому.

Таким чином, розвиток Ольвії у І ст. відбувався в умовах серйозної військової загрози з боку сарматів, яка стримувалася присутністю римських легіонів на дунайському кордоні. Римляни, однак, не завжди могли гарантувати Ольвії надійний захист.

Усвідомлення ольвіополітами того, що власними силами вони навряд чи зможуть відбити більш-менш потужний наступ сарматів, надія на допомогу римлян і в той же час розуміння того, що римляни цілком здатні залишити Ольвію на призволяще – усе це мало наслідком ще тіснішу консолідацію ольвійської громадської общини, яка проявилася у зростанні консервативних тенденцій у культурі, у повазі до «батьківських звичаїв» і всього грецького. Ці тенденції цілком простежуються у релігії Ольвії, яка пронизувала усі сфери і суспільного і приватного життя античного греків, і зокрема на державному пантеоні Ольвії.

Зростання ролі культу Ахілла у житті ольвіополітів відбувалося, судячи з усього, поступово, а його реформування – не одноактно. Спочатку, до візиту Діона Хрисостома Ахілл став богом, а вже потім – Понтархом, головою пантеону і верховним покровителем полісу.

Релігійна реформа кінця І ст. в Ольвії справляє враження глибоко продуманого заходу, хоч і зумовленого сучасною ситуацією, але орієнтованого на майбутнє. Громадяни маленького поруйнованого варварами північнопричорноморського полісу Ольвії безумовно, пишалися історією рідного міста, його минулою величиною. Але велич дійсно лишалася в минулому.

Залишалася лише надія на високе заступництво богів. Тих богів, яким з давніх-давен поклонялися предки, які допомогли колись звільнитися від скіфів, зняти облогу Зопіріона, успішно відбивати численні напади сарматів. Вони зібрали в одному пантеоні своїх наймогутніших богів, з тим, щоб перед будь-якою загрозою бути захищеним.

У римський період, незважаючи на поширення східних культів, ольвіополіти залишались у релігійному відношенні вірним традиціям своїх предків. Криза релігії тут хоча і спостерігалася, але серед усіх грецьких полісів Північного Причорномор’я була менш помітна [4, с.135]. І якщо створення пантеону чотирьох божеств і можна певною мірою віднести до кризових явищ, то дуже умовно, оскільки серед населення не тільки не відбувалося зневіри у традиційних культах, а навпаки, ці культи вийшли на новий рівень свого розвитку.

Якщо проаналізувати функції Ахілла і Аполлона на матеріалі присвят ІІ – ІІІ ст., то виявиться що вони настільки широкі, що кожен з цих богів в самих лише цих функціях виражав усі найважливіші потреби населення. Можливо, постійно відчуваючи зовнішню загрозу, сумніваючись у тому, що вони завжди будуть здатні відбити напад будь-якого ворога, ольвіополіти вирішили посилити і свій захист, призначивши відразу чотирьох покровителів, кожен з яких, по суті, міг замінити іншого.

Безумовно, що всі політичні та соціально-економічні зміни, що відбувалися в Ольвії, наявність порівняно значного прошарку негрецького населення, перебування римських легіонерів, інтенсивні зв’язки Ольвії з малоазійськими і нижньодунайськими провінціями, де вплив римської культури відчувався сильніше, так чи інакше впливали на духовне життя ольвіополітів.

Таким чином культ Ахілла був пов'язаний фактично з усіма сферами життя населення: зовнішньою і внутрішньою політикою, економікою, святами і дозвіллям, що свідчить про його універсалізацію. Самими лише своїми функціями Ахілл охоплює всі головні потреби ольвіополітів. Специфікою культу Ахілла Понтарха у цьому відношенні стала відсутність синкретизації його грецької основи із рисами, притаманними різноманітним східним божествам.

В умовах посилення римського і варварського впливів в духовному житті ольвіополітів зростають консервативні тенденції. Взявши під захист традиційні «батьківські» культи і наповнивши їх новим змістом, громадянська община Ольвії зберегла культурну своєрідність до останніх днів свого існування [4, с. 135].

Найпоширенішим у всіх іонійських колоніях був культ Аполлона. Це пояснюється не лише тим, що цей бог був найбільш шанобливий в Мілеті, але і властивим всім грекам уявленням про Аполлона як про бога-заступника колонізації. Головним богом перших колоністів Березані і Ольвії був Аполлон Лікар. Загальноприйнятою є точка зору, згідно якої культ Аполлона Лікаря був перенесений греками-колоністами з Іонії.

Недалеку від Ольвії в районі Гілеї вже в середині VI ст. до н.е. разом з вівтарями Матері богів і Геракла існував і вівтар Борисфену. Зображення цього річкового божества більшість дослідників бачать в бородатому і рогатому персонажі на найчисленніших ольвійских монетах 330-250 рр.

Образ персонажа на ольвійських «борисфенах» відповідає грецькій іконографії річкових божеств. Але в той же час в подобі «Борисфену» просліджуються «яскраво виражені риси скіфського етнічного типа».

Пам'ятники культу Діоніса в Ольвії багаточисельні і всілякі. Найцікавішими з них є присвячення Діонісу общиною орфиків, вирізані в V ст. на кістяних пластинках. Швидше за все, орфизм проникає в Ольвію не в V ст. з Афін, а ще в VI ст. з Мілета, причому явно на добре підготовлений грунт. Про це наочно свідчить існування вже в першій половині V ст. офіційного культу Вакха.

Цілком можливо, що шанування Вакха було принесене сюди першими колоністами з Мілета, який, як відомо, був заснований мінойцями. Але в той же час є підстави передбачати, що розквіт цього культу був обумовлений існуванням в місцевих племен схожих культів.

Про культ Деметри і її дочки Кори в Ольвії свідчить цілий ряд пам'ятників: багаточисельні граффіті, теракоти, з IV ст. монети; лапідарні написи відомі лише з II ст.[16, с. 25].

Культ Зевса мав в Ольвії зовсім не первинне значення, але по кількості свідоцтв даного культу цей поліс займав перше місце серед всіх мілетських колоній. (дод. Б) Знайдені графіті дозволяють стверджувати, що вже в кінці VI ст. тут функціонувало святилище Зевса і Афіни. Оскільки рідкий спільний культ Зевса і Афіни зафіксований і в Мілеті, можна думати, що цей культ був перенесений в Ольвію звідти. Цікаво, що надалі спільне шанування цих богів не просліджується [37, с. 143].

Підсумовуючи безперечні дані про культ Зевса в Ольвії, можна побачити, що написів, посвят, храмів на ольвійських землях абсолютно недостатньо для припущення, що цей бог висувався на роль верховного заступника Ольвії.

Розглядаючи обрядову сторону шанування тих чи інших богів, слід зазначити, що античний храм вважався будинком бога, а статуя, що стояла усередині будівлі, була уособленням божества; тут же знаходилися і принесені йому всілякі дари. На відміну від сучасних церков, мечетей і синагог, куди люди приходять брати участь в богослужінні, молитися, відзначати релігійні свята, всі обряди в античності проходили перед храмом на відкритому повітрі у вівтарів. Для шанування божества у ряді випадків споруджували лише вівтар на священній ділянці – теменос [16, с. 27].

У грецьких містах на північних берегах Понта Евксинського вівтарі з'явилися в VI ст. до н. е., тобто незабаром після заснування колоній, і по своєму вигляду вони не відрізнялися від подібних споруд в Елладі. На великих головних вівтарях в кожному грецькому місті здійснювалися жертвопринесення під час державних свят. До теперішнього часу краще всього збереглися два подібні вівтарі в Херсонесе і в Ольвії [37, с. 145].

Біля храму Аполлона, верховного бога Ольвійської держави, вівтар з'явився в VI ст. до н. е., у наступному столітті там поставили кам'яний вівтар декілька великих розмірів, а цоколь колишнього використовували як майданчик, на якому стояв жрець під час жертвопринесення. На краю вівтаря височіла статуя, ймовірно, Аполлона. Складений з прекрасно оброблених вапнякових плит, цей вівтар майже повністю зберігся до наших днів, оскільки в III ст. до н.е. його засипали шаром землі, на якому звели новий, оброблений мармуром.

Ймовірно, він був найкрасивішою спорудою такого роду за всю історію Ольвії, але від нього уціліли лише дрібні мармурові уламки з різьбленим, тонко виконаним орнаментом. Крім того, в Ольвії знайдений вівтар менших розмірів; фанерований вапняковими плитами, він стояв на платформі з двох кам'яних блоків, що утворювали з одного боку два рівні, на яких піднімався жрець при здійсненні обрядів під час свят в III-II ст. до н.е. Там же відкриті залишки інших всіляких вівтарів.

Хороше уявлення про вівтарі такого типа дають мініатюрні вівтарі, які називаються в науковій літературі арулами; їх робили з глини, вапняку і мармуру по зразках великих вівтарів і ставили в ніші стін приватних будинків, а також в святилища богів, про що свідчать місця їх знахідок. Подібні приношення разом з місцевими жителями робили і приїжджі. Напис IV ст. до н.е. на невеликому кам'яному вівтарі з Гермонасси свідчить, що громадянин Гераклєї приніс його в дар Афродіті [13, с. 453].

Як і справжні вівтарі, арули прикрашали рельєфами. На деяких арулах спалювали ароматичні речовини, здійснюючи таким чином падіння богам. Про подібні ритуали в Північному Причорномор'ї свідчать сліди горіння на двох теракотових вівтарях, знайдених на азіатській частині Боспора [13, с. 453].

Елліни здійснювали приношення богам двох видів. Жертви, що призначалися для тимчасової насолоди божества, складалися з різних напоїв, м'яса, плодів, спеціально приготованих блюд. Внески ж, що залишалися в святилищі як його власність, служили для потреб культу (наприклад, посуд для зливань) і для прикраси храму - статуї, рельєфи, вінки, парадна зброя [13, с. 453].

Принесення жертв першого вигляду відповідало уявленням греків про те, що боги харчуються ароматом спалюваного м'яса, випарами рідин після здійснення зливань, вдихають запах курінь з мирри та інших ароматичних речовин. Зливання могло бути самостійним актом, але зазвичай воно супроводжувало жертвопринесення. Зливання найчастіше здійснювали чистим вином, не змішаним з водою, крім того, в певних випадках використовували молоко, воду, мед і різні їх суміші.

Для цього обряду найчастіше використовували плоску керамічну або металеву чашу, яку малювали на вазах із зображенням цього ритуалу. Під час святкових церемоній жрець наливав туди рідину з глечика. Злиття здійснювалося на землю або на жертовник, а інколи на фіміатерій – судина, з якої виходив благовонний дим – фіміам. Ця церемонія супроводилася музикою, що виконувалася на аулосі, подвійній флейті [37, с. 147].

Змащування всілякими ароматичними речовинами, на думку греків, приносили задоволення і богам, і людям, в той же час благовонний дим заглушав неприємні запахи від горіння вовни і кісток жертовних тварин. Для цього ритуалу використовували запашні трави, листя і шишки, а на урочистіших обрядах, особливо на головних святах, використовували смоли і камедь, привезені з Південної Аравії, Північної Африки і навіть з Індії.

Обкурювання пахучими травами супроводили свята в античних містах Північного Причорномор'я з перших років їх існування. Тут знайдено немало місцевих курилень, що привезли; їх вживали при домашніх і суспільних жертвопринесеннях, про що свідчать місця їх знахідок. Ольвійські керамічні курильні місцевого виробництва розписували різноколірними орнаментами і гірляндами з гілок і листя [13, с. 148].

Приватні жертвопринесення здійснювалися з нагоди домашніх свят, наприклад, народження дитяти або весілля, а також для того, щоб очиститися від якого-небудь гріха, аби вмилостивити або подякувати богам [37, с. 148]. Після жертвопринесення влаштовували святковий обід для родичів або друзів.

Серед безкровних жертв особливо поширеними були приношення перших доспілих злаків і плодів. Бідні люди, будучи не в змозі придбати жертовних тварин, дарили богам печенія або глиняні фігурки, що мали форму цих тварин. Жертовними тваринами найчастіше ставали бики і корови, вівці і барани, козли і кози, свині і півні. Їх кістки в безлічі знаходять при розкопках священних ділянок (теменосів) в античних містах Північного Причорномор'я. На двох мармурових рельєфах з Ольвії змальовані жертвопринесення барана і кабана [13, с. 150].

Для приношення небесним богам брали тварин зі світлою шерстю, а для підземних богів з темною, обов'язково здорових, без тілесних недоліків. Самців зазвичай жертвували чоловічим божествам, а самок - жіночим. Частину м'яса і нутрощів тварини обгортали жиром і спалювали на жертовнику, поливаючи його олією і обкурюючи пахощами. Частини, що залишилися, отримували жерці і учасники жертвопринесення.

Деметрі зазвичай приносили в жертву свиню, Діонісу – козла, Посейдонові – коня. Найбагатшою ж жертвою було заклання одного або декількох биків. Ще у Гомера в «Іліаді» згадується про заклик жерця Калханта зробити спокутну жертву Аполлону гекатомбою і про бажання Гектора вмилостивити богів таким же способом, тобто принесенням в жертву ста биків. У реальності греки заколювали на святах сто биків надзвичайно рідко, а гекатомбою називали урочисте жертвопринесення декілька тварин.

Під час головних свят всі громадяни брали участь в застіллях, їли їжу, приготовану з туш жертовних тварин. Вважалося, що боги незримо присутні при цьому. Їх закликали молитвою прийти на трапезу, а їжею богів на бенкеті були спалені на вівтарі внутрішні частини тварин і здійснені на їх честь узливання вином, водою або молоком. Сліди подібних бенкетів виявлені при розкопках античних міст Північного Причорномор'я. Біля великого святилища в невеликому боспорском містечку Китії знайдені горщики, каструлі і кістки тварин. Світильники, що знаходилися разом з названими предметами, мабуть вказують на те, що бенкети тривали і після настання сутінків [37, с. 150].

На території священних ділянок в Ольвії, де стояли храми і вівтарі, знайдено багато кісток жертовних тварин. Вони знаходилися в спеціальних ямах – ботросах, куди їх закопували після ритуалу. Адже греки вважали, що все пожертвуване богові, не можна відносити з його священної ділянки, а грабіжників священних предметів карали смертю[13, с. 151].

Перед початком жертвопринесення наставало благоговійне мовчання, потім роздавалася музика, що заглушала стогони тварин. На вазі з Пантікапея намальована жінка, що несе ліру. Вона йде перед жертовним биком і музичитиме під час жертвопринесення. До вівтаря вели тварин, яких прикрашали вінками або кольоровими гірляндами і листя, а роги золотили [13, с. 151].

Отже, до ольвійського державного пантеону належали боги перенесені з грецьких метрополій, такі як Зевс, Артеміда, Афродіта, Діоніс, Афіна, Аполлон. Усі божества шанувалися з дотриманням основних процедур, започаткованих у метрополії. Крім того, на відміну від релігійних уявлень Мілету, особливого шанування в Ольвії заслуговували напівміфологічні давньогрецькі герої – Геракл і Ахілл.