Історичний конфлікт між кубанцями
Якщо термін “громадянська війна” має право на існування в українській історіографії 1917 – 1920-х років, то саме тут, на Кубані. Ґрунт для братовбивчого конфлікту між українським громадянством заклав царський указ від 1870 р., який забороняв покозачення іногородніх.
Хитрі московські голови, здавалось, усе передбачили і, побоюючись зростаючої сили кубанського козацтва, завдали йому тяжкого удару – відмінили право іногородніх на покозачення, тобто скасували одну з головних підстав розросту козацтва та проклали глибоку межу між українцями-козаками і українцями-новгородніми. Росіяни розшматували наш народ на різні стани – з протилежними, часто антагоністичними інтересами.
Панами ситуації на Кубані залишалися козаки, хоч би тому, що основні масиви землі належали їм, а іногородні мусили її орендувати. Зрозуміло, що жили прибульці значно бідніше, ніж козаки… “Іногородні були паріями в станичній громаді. В управі вони участі не брали, але повинність підводами виконували, при повені, пожежі чи ще якомусь нещасті вони мусіли допомагати нарівні з козаками” 53.
Було закладено нерівність і в отриманні освіти: діти іногородніх не мали права навчатися в міністерській (“козачій”) школі, яка утримувалася на громадські кошти і була престижнішою, ніж церковно-парафіяльні, де й мусили навчатися діти іногородніх. Рівень викладання у церковно-парафіяльній школі був нижчим.
Василь Іванис згадував, як у його станиці Настасіївській козачата і діти іногородніх традиційно ворогували між собою. Ворожнеча виливалася в постійні побоїща. “Бійка ця починалася з обзивання: іногородні учні дражнили козачат куркулями, а козачата дражнили іногородніх гамселами, мугирями” 54. Билися не тільки навкулачки, але й грудками землі, камінням, цеглою, патиками. У масових бійках, писав Іванис, “горували козачата”, бо їх “було більше і вони були відважніші. А іногородні зганяли злість, нападаючи на окремих козачат, коли вони розходилися по домах” 55. Так зростали кадри майбутніх збройних міжусобиць.
“Ворожнеча лишалася й у парубків. Козак-парубок вважав себе якимсь паном у порівнянні з іногороднім. Він чистіше й гарніше одягався, їздив добре на коні, і його більше любили дівчата. Козачий парубок і на вулиці тримав себе згори, як правило, він бував грамотніший. Старші козаки також не завжди поводилися з іногородніми як рівня. Повернувшись із полку чи батальйону, козаки майже до смерті вбиралися в черкеску і по зовнішньому вигляді відрізнялися від іногородніх. З козачих частин поверталися всі грамотні й фізично добре загартовані, а іногородні були малописьменні” 56.
Мали свої привілеї і новгородні: вони могли не служити в армії. Тоді як сини козаків відбували військову повинність, сини новгородніх могли працювати на добробут власної родини. Так що підстави для невдоволення мали й козаки, які мусили – при живих синах – наймати робітників.
Для того щоб почалася війна між козаками і новгородніми, треба було впасти центральній владі.
У 1917-му вона й упала…