Економіка західноукраїнських земель

Українські землі у складі Австро-Угорщини

Мала чітко виражений колоніальний характер. Особливо це помітно у сфері промисловості:

1. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель. Австрійський та угорський уряди активно стимулювали індустріальний розвиток австрійських та угорських земель і водночас консервували економічну відсталість західноукраїнського краю.

Вищі, ніж у центральних імперських землях податки; відсутність державної фінансової підтримки; протекціоністська політика щодо австрійських підприємців, суттєво підривали конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Промислові галузі краю (цукрова, текстильна, скляна, паперова та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали.

2. Кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості. Переважна більшість західноукраїнських промислових підприємств у пореформений період була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася в селах та невеликих містах.

У 1902 р. 94% промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників, тут діяло лише 5,5% двигунів, що функціонували в імперії.

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу.

Розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер — нафтоозокеритна, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зростала нафтова промисловість.

Активний розвиток нафтоозокеритної, лісопильної та борошномельної галузей за прогресуючого занепаду інших галузей промислового комплексу вів до значних деформацій економічного потенціалу західноукраїнських земель.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. В західноукраїнські землі інтенсивно проникає іноземний капітал — насамперед австрійський, німецький, англійський, американський, французький, бельгійський.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель. Лише 1912 р. в одній Галичині площа лісів скоротилася більше, ніж на 1100 га. Внаслідок хижацьких методів експлуатації на початку XX ст. були виснаженими верхні озокеритові поклади, що стало однією з причин занепаду цієї галузі.

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості.

Офіційна австро-угорська влада гальмувала впровадження технічних новацій у промисловості цього регіону. Тому в Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонувало в Австро-Угорській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.

Напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90% всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни.

Активний вивіз сировини призвів до того, що потреби краю задовольнялися переважно імпортними фабричними промисловими товарами. Це означало перетворення західноукраїнського регіону на ринок збуту товарів, вироблених сусідніми, більш розвинутими промисловими державами.

Кооперативний рух

http://osvita.ua/vnz/reports/econom_history/24557/

Зародження української кооперації на західноукраїнських землях пов'язано з особою інженера-архітектора В. Нагірного.

За час 11-річного перебування у Швейцарії він ознайомився з кооперативним рухом на Заході й після повернення до Галичини увійшов у контакт з одним із провідних громадсько-політичних діячів краю, редактором газети "Діло" В. Барвінським, який дав йому можливість на сторінках газети пропагувати ідеї західноєвропейської кооперації з метою боротьби з "чужинецькою" лихвою і "чужонаціональними" посередниками.

Зусиллями В. Нагірного і видавця газети "Господар і промишленник" А. Ничая в 1883 p. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян було організовано кооперативне торгове підприємство "Народна торгівля", яке мало стати "оборонним валом проти чужинецької лихви в галузі торгівлі споживчими товарами".

Роком зародження західноукраїнської кооперації вважається 1883 p.

50-річна історія "Народної торгівлі".

Діяльність першого західноукраїнського кооперативу спочатку зводилася виключно до підтримки української приватної торгівлі.

У великих містах Східної Галичини він організував оптові комори для постачання товарами широкого вжитку українських міських крамниць.

Напередодні першої світової війни кількість таких філій становила 19.

1905 p. - з "Народною торгівлею" та її складами співпрацювало вже 801.

Важливим етапом діяльності "Народної торгівлі" стало перетворення її на союзне об'єднання споживчих кооперативів.

У 1912 p. вона підтримувала торгові відносини з 831 крамницею: читальнями, громадськими й українськими приватними установами, а перед першою світовою війною мала 19 власних великих крамниць у галицьких містах.

Споживча форма кооперації до першої світової війни слабко поширювалася в західноукраїнському селі.

Спробу створити таку кооперацію робило культурно-освітнє товариство "Просвіта"

У 1899 p. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували на Золочівщині місцеве товариство "Сільський господар", яке в 1905 p. перейшло до Львова, стало крайовим органом кооперації і перейняло від "Просвіти" її економічні функції.

Переломним у діяльності товариства став 1909 p.

Очолив "Сільський господар" відомий кооперативний та громадсько-політичний діяч Галичини Є. Олесницький.

Наприкінці 1912 p. товариство мало 90 філій, в яких налічувалося 26 612 членів.

Найважливішими напрямами роботи товариства були:

- створення різних виробничих і господарських спілок,

- пропаганда сільськогосподарських знань серед населення,

- організація читалень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл,

- проведення з'їздів, курсів й виставок,

- налагодження роботи зразкових господарств, дослідних станцій,

- посередництво при купівлі землі, штучних добрив, реманенту, при збуті сільськогосподарських продуктів.

З 1910 p. головна рада товариства видавала тижневик "Господарська часопись", випустила 27 брошур із серії "Бібліотека сільського господаря", придбала для бібліотек філій чимало спеціальної літератури.

У 1899 p. у Перемишлі було організовано Спілку для господарства і торгівлі.

Об'єднанням у 1911 p. цієї спілки з торговим відділом "Сільського господаря" було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок.

Його філії діяли в Коломиї, Стрию, Бережанах, Бучачі, Рогатині, Жовкві, Золочеві, Бродах, Кам'янці-Струмиловій, Радехові, Самборі, Теребовлі, Тернополі, Ходорові, Сяноку та в інших містах.

Кредитна кооперація була типовою для західноукраїнської кооперації в австро-угорський період, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою до опанування кооперативами стороною економічного життя.

1898 p. створення Крайового союзу кредитного (КСК) першого західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів.

Його організатором та довголітнім головою дирекції був провідний політик галицьких українців К. Левицький.

Щороку до КСК приєднувалися нові кооперативи.

У 1913 p. КСК вже налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів, 1 110 000 крон власного майна, 1 706 119 крон на вкладах, 4 264 406 крон виданих позик, а загальний оборот досяг майже 106 млн. крон.

Всього на початку 1913 p. в Галичині налічувалось 1011 українських кредитних спілок.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська.

Першу західноукраїнську молочарську спілку в с. Завадові біля Стрия заснував у 1904 p. місцевий священик, відомий український композитор О. Нижанківський. Через рік, коли вже існувало 6 молочарських спілок, вони об'єдналися як відділ при стрийській філії товариства "Просвіта", а в 1907 p. його було реорганізовано в Крайовий господарсько-молочарський союз.

Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ.

До першої світової війни існувало близько 100 молочарських кооперативів, які на рік переробляли 7 млн. л молока.

У 1911 p. при Крайовому господарсько-молочарському союзі започатковано щорічні курси діловодства та молочарства.

Сильний поштовх для організаційної розбудови кооперативного руху дав закон 1903 p. про ревізійні союзи кооперативів, за яким вводились обов'язкові нагляд і контроль за діяльністю кооперації. Цим законом ревізійні союзи мали право на самоврядування.

В 1904 p. утворився Крайовий союз ревізійний (КСР)

З січня 1904 p. KCP почав видавати часопис "Економіст", навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і практиків кооперації.

Головним редактором часопису, вихователем нового покоління кооператорів був К. Паньківський.

Його вихованцем був А. Жук - редактор популярного часопису КСР "Самопоміч", який, почав виходити з 1908 p.

Створення окремих кооперативних союзів стало вирішальною організаційною передумовою розвитку західноукраїнської кооперації.

Третій кооперативний союз - Державний Крайовий патронат хліборобських спілок, заснований у 1899 p. в інтересах польських промисловців та землевласників відповідно до рішень галицького сейму. Крім польських та мішаних кооперативів, він об'єднував понад 400 українських кооперативів.

Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух на Буковині.

Всього на початку 1913 p. в Австро-Угорщині діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1% їхньої загальної кількості.

Отже, наприкінці XIX - на початку XX ст. український кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного піднесення українського народу. В кооперації українське громадянство вбачало одну з конкретних форм демократії, яка наближала Україну до Заходу.

Трудова еміграція

Еміграція цього періоду переважно спрямована на американський континент, де тоді було ще чимало територій, не освоєних людиною.

Уряди США, Канади, Бразилії та інших країн американського континенту виявляли зацікавленість в емігрантах, заохочували масове переселення за кордон, оскільки вони були дешевою робочою силою.

Першими українськими переселенцями до. США у 70-х роках XIX ст. були закарпатці.

На початку XX ст. українська громада у США налічувала понад 200 тис., у Канаді — майже 24 тис. осіб.

Переселенці зберігали народні традиції, мову, культуру, громадський побут, усвідомлювали себе єдиною спільнотою — українцями, частиною українського народу, до етносу країни, в якій поселилися не увійшли, не асимілювалися, хоча через деякий час вони стали громадянами цих країн. Їх стали обирати до органів місцевого самоврядування та провінційного управління.

На нових місцях проживання споруджували церкви й каплиці, при яких для дітей українців відкривали школи українознавства, створювали українські самодіяльні хорові, музичні, танцювальні, драматичні гуртки. Створювали громадські об’єднання, випускали українські часописи.

Переселенці пам’ятали про свою історичну батьківщину, підтримували зв’язки. В цей період вони збирали кошти на фінансування українських шкіл у Галичині, ухвалювали на своїх зібраннях резолюції на підтримку вимоги відкриття українського університету у Львові.

У свою чергу, з Галичини їм надсилали українські підручники для навчання в українських школах.

https://www.youtube.com/watch?v=jHIo2pbh9lk