Стан ідентичності і політика пам’яті

Володимир БОЙКО

9 сентября 2011 года

Як вже повідомляла газета «День», 22 серпня в Чернігові відбулася Міжнародна веб-конференція «Україна за двадцять років». В її роботі взяли участь такі експерти: Джеймс Шерр — провідний співробітник Програми з Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин; Анджей Шептицький — експерт Інституту міжнародних відносин Варшавського університету; Юрій Шаповал — керівник Центру історичної політології та завідувач відділу політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, доктор історичних наук, професор; Віктор Мироненко — керівник Центру українських досліджень Інституту Європи РАН, головний редактор журналу «Современная Европа»; Олександр Мотиль — професор політології в Радѓерському університеті, директор програми вивчення Східної та Центральної Європи. З ними дискутували науковці та викладачі вишів з Чернігова, Ніжина і Києва. Надалі наводимо її скорочений виклад.

І. «ЯК В УКРАЇНІ СПРИЙМАЮТЬ ЇЇ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ»

Юрій ШАПОВАЛ

— Мій виступ складатиметься з чотирьох частин. У першій зупинюсь на тих позитивних моментах, що принесли двадцять років незалежності. У другій — скажу про той негатив, який сформувався (на мою думку) за минулі роки. Третя присвячуватиметься ставленню українців до цих двадцяти років. І, нарешті, коротко позначу найнагальніші проблеми, з моєї точки зору, в нинішній історичній ситуації.

Перше. Найбільший позитив, як на мене, полягає в тому, що, власне, ми маємо Українську державу, констатуємо її двадцятирічне існування. У цьому можна вбачати підтвердження життєздатності українського державницького проекту. Зусилля з його реалізації, зокрема в минулому ХХ ст., були не надто вдалими, а головне — дуже-дуже короткочасними. Отже, сам факт існування України на мапах світу та Європи, у свідомості мільйонів людей в різних країнах є найбільшим здобутком.

Переходжу до другого моменту — про негатив сучасної ситуації. Він детермінований тим, що було в основі, при початках постання Української держави, формально проголошеної 24 серпня 1991 року. Вона постала з компромісу сил абсолютно несумісних, абсолютно протилежних. У результаті ми маємо державу-мутанта, утворення, що не відповідає жодній з інтенцій тих сил, які, власне, нашу державу створювали. Я маю на увазі компроміс у серпні 1991-го між націонал-демократичними і комуністичними силами. Якщо перші щиро прагнули незалежності, то останні просто люто ненавиділи Михайла Горбачова і в його особі — московський центр в тій «перебудовній» ситуації.

Компроміс між ними сформував абсолютно кафкіанську ситуацію. За незалежність України проголосували комуністи і націоналісти в тодішньому парламенті України. Звідси постали ключові проблеми Української держави. Найперша — проблема джерел, спадковості, тяглості, звідки вона бере коріння. За двадцять років вона загострилася до неймовірно-ѓротескної сили. Жартують, що за часів Леоніда Кравчука та Віктора Ющенка, коли людина входила до високого кабінету і казала: «Слава Україні!», то у відповідь чула: «Героям слава!». А за Леоніда Кучми на те саме вітання лунало: «Да нет базара!». Тепер не знаю, що взагалі може прозвучати у відповідь, але добре відомі наслідки двадцятирічних політичних мандрів України.

Переходжу до третього моменту — ставлення українців до Української держави. Спиратимуся на деякі соціологічні дані, щоб проілюструвати нинішню ситуацію. Пошлюся на результати опитування Інституту соціології Національної академії наук України. Отже: серед тринадцяти слів, з якими жителі України пов’язували стан сучасного суспільства, лідерами стали такі. На першому місці слово безвихідь — 19, майже 20%. Друге — протистояння, третє — зубожіння, далі — розруха. І, нарешті, найпопулярніше — безладдя. Слово свобода, на якому, як правило, концентрують увагу, (мовляв, ми набули свободу, демократію, можливість говорити і так далі), назвали близько 8% респондентів.

Ще цікавіша ситуація з відповідями на запитання, хто здатен найефективніше захищати ваші права та інтереси. Це мене вразило найбільше: 57% респондентів назвали друзів та родичів; на другому місці — 15,5%, — всі, хто за хабар таки підтримає і надасть допомогу. Центральна влада, тобто всі, хто при владі сьогодні, посіла останні місця разом з різними громадськими та політичними структурами і організаціями. Ще один момент, ще одне цікаве запитання. Якби референдум про незалежність відбувся зараз, то, як стверджують соціологи, все одно наші громадяни переважною більшістю голосували б за незалежність (47%). Проте десять років тому це було 57% серед опитаних, тобто показник зменшився на 10%. Нагадаю і те, що в грудні 1991 року на референдумі за незалежність висловились понад 90% громадян України. Тобто ми тут бачимо еволюцію ставлення. Наведу ще один момент. Респондентів питали: з якою ідеєю вони прожили двадцять років? 68% відповіли таке: за час, що минув, вони не змогли сформулювати національну ідею, яка б пояснила їм, чому Україна має бути незалежною, а українці мають жити разом у власній незалежній державі. Тому, коли люди сьогодні на плакатах бачать фото четвертого президента України, який (за допомогою Володимира Сосюри) закликає «Любіть Україну!», логічно виникає запитання: а за що любити?

Завершуючи свій виступ, кілька слів скажу про найактуальніші, на мою думку, проблеми, з якими нам сьогодні доводиться стикатися. Я не торкатимуся комплексу соціально-економічних проблем, тому що всі опитування дуже чітко показують, як люди від абстрактних напівромантичних уявлень про незалежність чи трактувань незалежності, йдуть до конкретних соціально-економічних, дуже матеріальних проблем.

Друга серйозна проблема, яка є нині, — влада. Нинішня влада непідконтрольна, але то ще півбіди. Вона нікого не боїться, і тому може собі дозволити ігнорувати думку тих, хто справді вболіває за долю та перспективи Української держави.

Із найновіших фактів назву, зокрема, неприхід Президента Віктора Януковича на останній Всесвітній форум українців. Не зрозуміла, до речі, мотивація: чи то він злякався, чи то хтось порадив з якихось мотивів, але виглядало просто абсурдно. Хвиля неуваги до зазначеного форуму в засобах масової інформації підкреслила непідконтрольність нинішнього істеблішменту суспільству, громадській думці, небажання з ними рахуватися.

Третя проблема, яка вочевидь виявилася, загострилася, — порушення прав людини та маніпулювання законами в нашій державі, чого не спостерігалося в найсумніші часи. Доказом є процес над Юлією Тимошенко. Але, як мудро зауважив перший президент України Леонід Макарович Кравчук: «Цей режим викопав собі яму, інспірувавши процес проти Тимошенко. Такі дії обернуться дуже погано проти самого цього режиму, проти тих, хто процес організував».

І нарешті, четверта проблема, яка, на мою думку, є дуже важливою. На превеликий жаль, Україна за двадцять років не розв’язала проблеми власної ідентичності. Цього не робила влада, всі чотири президенти (а спроби Ющенка часто відзначалися примітивізмом і відсутністю стратегії) не ставилися до неї належним чином. Ми не маємо гідної політики історичної пам’яті в нашій державі. Це є дуже серйозна і важлива річ. Більше того, виявилося, що само суспільство ігнорує існування такої проблеми. Ось — для початку — те, над чим можна дискутувати. Дякую.

Людмила ПАВЛЕНКО, доцент кафедри всесвітньої історії Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, кандидат історичних наук:

— Справді, останні двадцять років Україна існує як суверенна держава і, безумовно, має перспективи перетворитись на розвинену, стабільну і процвітаючу європейську країну. Проте, на мою думку, сьогодні постає серйозна проблема, яка полягає в тому, що не всі українці сприймають незалежність, принаймні — адекватно. Незалежність — це не лише можливості для самореалізації її громадян, а й певні обов’язки кожного перед суспільством, велика відповідальність. Нині ми маємо, так би мовити, два рівня її сприйняття.

Перший я б визначила як рівень сприйняття незалежності свідомими українцями. Особливо велику роль тут відіграє творча і наукова інтелігенція. На цьому рівні розробляється національна ідея, стратегія національного виховання, що є надзвичайно актуальним на стадії розбудови державності та завершення формування нації.

Проте не менш важливим є усвідомлення незалежності пересічними громадянами. Я вважаю, що саме цей рівень є базовим, і саме він відіграє роль індикатора, який демонструє готовність суспільства реалізовувати ті можливості, якими володіє суверенна держава. Усвідомлення ідеї незалежності країни на цьому рівні означає, що вона проходить через розум і серце та відкладається у підсвідомості народу. Тепер велика кількість українців готова вважати себе частиною незалежної України лише на момент злету, економічного зростання, однак, на жаль, не хоче відповідати на виклики сучасності й зробити все можливе для своєї Батьківщини у період скрути та економічної кризи, поступившись власними інтересами. Про це свідчить масова трудова еміграція, яка за двадцять років значною мірою знекровила Україну. Активним працездатним українцям не вистачило терпіння, надії, патріотизму, і це сумний факт.

Патріотизм — то любов до Батьківщини, так зазвичай трактується зазначений термін. А любов в усіх її проявах — не лише дар Божий, а й велике мистецтво, якому потрібно і навчатись, і навчати. Національне, патріотичне виховання молодого покоління є першочерговим завданням не тільки держави, а й громадських і культурницьких організацій, освітніх закладів. Без цього не можна рухатись далі. Однак основна запорука успіху у вирішенні зазначеної проблеми, я переконана, — мудра та ефективна економічна стратегія, яку має розробити влада. Не можу не погодитись із паном Шаповалом, що без сформованої політичної еліти, яка б демонструвала високу політичну культуру, це абсолютно неможливо.

лія КУЗЬМЕНКО, аспірантка Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя:

— Погоджуюсь з думкою про те, що двадцять років тому Українська держава постала з компромісу протилежних сил, які, в принципі, були мало сумісні одна з одною. У серпні 1991 року інтереси національно-демократичних кіл та правлячої в УРСР номенклатури збіглися: обидві політичні сили, звісно, з різних причин віднині вважали перебування УРСР у складі Союзної держави неприпустимим і невигідним. Якщо позиція перших видається очевидною, то питання про логіку дій партійно-радянської номенклатури залишається відкритим.

По-перше, радянській номенклатурі стало вкрай небезпечно залишатися в партії. Вона перестала приносити дивіденди, тому що втратила державний статус.

Другий момент — перемога Бориса Єльцина однозначно вказувала на те, що в країні розпочнуться ліберально-демократичні перетворення, наслідки яких для партійно-радянської номенклатури УРСР були малопрогнозовані. А отже, лише відокремлення України від СРСР давало можливість номенклатурним колам утримати ситуацію в республіці під своїм контролем та зберегти привілейоване становище у суспільстві.

І третій фактор — це процес суверенізації, який набирав обертів у республіці. Тенденції, які мали місце, показували: якщо партійна радянська номенклатура не візьме ініціативу у свої руки, то це зробить інша політична сила, в першу чергу — націонал-демократи. Тому, власне, прийняття Акта про незалежність України стало компромісом із обопільним інтересом.

Ще одна теза: крах правлячої партії, зміна політичного режиму і статусу України та перехід до розбудови нових державних структур мали б покласти початок зміні правлячих кіл. Проте чи відбулася зміна еліт в Україні на початку 90-х років? Статистичні дані красномовно свідчать про те, що партійно-радянська номенклатура зберегла за собою значний відсоток владних крісел. Отже, генетичний зв’язок між партійно-радянською номенклатурою та сучасним політикумом є очевидним, причому він виявляється не лише у тому, що серед політичного істеблішменту незалежної України залишився значний відсоток діячів з комуністичним минулим, а й у цілій низці номенклатурних традицій, які продовжують відігравати значну роль у політичних практиках українських можновладців.

ІІ. «ДВАДЦЯТЬ РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ПОГЛЯД З ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ»

Джеймс ШЕРР

— Суверенітет України сьогодні міцний, попри те, що дух державності слабкий, відповідальність влади замала і громадянське суспільство відчуває презирство до всього, що відбувається в політичній сфері. Можновладці в Україні знають, як захищати свій варіант національного інтересу перед Заходом і перед Росією. Життєздатність України не ставиться під сумнів. І в цю життєздатність більшість експертного корпусу і чиновників відомств у Брюсселі вірять.

Але на нас чекає інше питання. Сьогодні в офіційній промові обов’язковий виступ за приєднання України до стандартів і цінностей Європи, тобто Євросоюзу. Але ніхто не вірить. І якби Юля Тимошенко сиділа у кріслі влади, то ніхто б не повірив. Але тоді чому Хосе Мануель Баррозу виражає оптимізм щодо перспектив укладення договору про асоціацію, особливо коли ніхто не виступає за пропозиції перспективи членства? Відповідати на питання з приводу членства складно. Країни в Центральній Європі, що здобули перспективи членства, мали певні особливості: єдина позиція усіх значних політичних фракції з приводу пріоритету членства і в іноземній, і у внутрішній політиці; верховенство національних інтересів над суб’єктивними інтересами; демократичний дух урядів і відповідальність влади перед суспільством; визнання, що «командні висоти» соціалістичної економіки стали б неконкурентними в умовах ринкової економіки; і, перш за все, рішучість оновлювати і адміністративну еліту, і адміністративну культуру державних інститутів; і, зрештою, наявність нової еліти.

Чи відповідали Румунія і Болгарія всім нашим критеріям? І так, і ні. Але такі приклади, такі сумніви, що провокували самозвинувачення усередині ЄС, підсилили заклопотаності про можливе членство Україні. До цього часу в Європейському Союзі переважає враження, що кроки України щодо цього головним чином формальні, а не реальні, що Україна здійснює інтеграцію лише за деклараціями.

Але безпосередньо після Помаранчевої революції ситуація виглядала інакше. Від початку Європейський парламент голосно виступив за пропозиції перспективи членства і сама Єврокомісія усвідомила, що так звана «Політика нового сусідства» стала застарілою і неадекватною. У нас очікування були дуже високими, думаю, в Україні теж. На практиці були кроки вперед, кроки назад, і, зрештою, усобиця в серці влади викликала роздратування і втому в Брюсселі.

Стосовно нинішньої ситуації варто відзначити: по-перше, ЄС щиро висловлює переконання за демократію і за демократизацію надалі, але також високо сприймає прихід до влади більш-менш єдиної команди. Це поєднання вражень і пріоритетів породжує суперечливу політику в ЄС. І цією суперечністю маніпулює нинішній уряд в Україні, причому успішно.

По-друге, угода про асоціацію, зокрема про «поглиблену і посилену зону вільної торгівлі», надає Україні обмежені, але конкретні переваги і доходи членства, без ризиків, що витікали з нього.

По-третє, у Брюсселі, але, можливо, не в Києві, вірять, що ця угода дасть імпульс до конкретних дій у напрямі до лібералізації економіки, верховенства права і демократизації політичної сфери в Україні.

Але Брюссель ризикує забути, що виконуючи угоду, президент Янукович і його команда захищають перш за все свої інтереси й інтереси своїх людей за рахунок інтересів дрібних підприємців і звичайних громадян, які відчувають тягарі переходу. І ця динаміка може викликати у відповідь реакцію проти Європи.

По-четверте, загальновизнано зараз, що прагнення України наблизитися до Європи викликають глибокий тиск з боку Російської Федерації. У ЄС, природно, не люблять геополітику і особливо не люблять геополітичної мови, але усвідомлення цих чинників дуже сильне. Тобто, ЄС зараз прагне знайти дорогу до зміцнення країни, не зміцнюючи при цьому авторитарні тенденції уряду. В успішній реалізації цієї політики я не впевнений. Це мій висновок. Дякую за увагу.