Історія України як наука та навчальна дисципліна. Періодизація курсу. Джерелознавство та історіографія історії України.

Предметом навчального курсу «Історія України» є наука про появу людей на території сучасної Украї­ни, їх розселення та спосіб життя, етногенез українського народу, його стосунки з іншими народами, матеріальний та духовний розвиток, боротьбу за свою незалежність.

Історія — це наука про минуле людського суспільства і про його сьогодення. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах.

Змістом історії взагалі є історичний процес, що розкривається в явищах життя людини, відомості про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах.

Періодизація історії — це встановлення хронологічно послідовних етапів у суспільному розвитку людства. В основу цих етапів мусять бути покладені вирішальні фактори, загальні для всіх країн світу.

Три найбільш характерні хронологічні системи:

Американський історик і етнограф Льюїс Генрі Морган, ґрунтуючись на критерії рівня розвитку про­дуктивних сил, виділив три епохи в історії людства: дикунства, варварства і цивілізації.

К. Маркс, виходячи з принципу матеріалістичного розуміння історії, поклав в її основу спосіб виробництва, або формаційну концепцію. За Марксом історія людства являє собою послідовну зміну суспільно-еконо­мічних формацій — первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної.

На даний момент найбільш актуальною є наступна періодизація:

Первісна епоха.

Стародавній світ.

Середньовіччя.

Новий час.

Новітній час.

Джерелознавство. Галузь науки, яка, займається дослідженням істо­ричних джерел, називається джерелознавством.

Вивчення джерел, розміщення їх за ступенями важ­ливості, пошуки відповіді на чисельні історичні загадки спричинилися до появи різноманітних, часом суперечливих концепцій, методологій історичного дос­лідження, закономірностей, за якими, мабуть, розви­вається історія.

Історіографія — дисцип­ліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, про­цес нагромадження історичних знань. Вона з'ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пі­знання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних дже­рел, висвітлює організацію і форми дослідницької ро­боти в галузі історії.

Цікавість до свого минулого зародилася в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи. Літописи (літ описи) X ст. мали вигляд коротких хронік про події при князівському дворі, потім у монастирях, У XI ст. з'являються літописні зводи, автори яких пов'язують записи з політичним життям.

В 1113 р. ченець Печерського монастиря Нестор у «Повісті минулих літ» зробив спробу пояснити походження Русі і тих перших її прави­телів, хто створив державу.

Як джерелами, так і історіографічним надбанням є також і інші літописи княжої доби. Українські літо­писи свідчать про відповідну тим часам високу куль­туру і ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболі­вання їх за батьківщину.

Літописання продовжувалося і в литовсько-польську добу та в часи козацької державності. У XVII ст., на відміну від XVI ст., вузькі літописні рамки розширю­ються, набирають наукового характеру, поширюються компілятивні «хроніки».

Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Велична, Граб'янки, що передають події часів Б. Хмельницького. З ім'ям викладача Київської колегії Іннокентія Гізеля зв'язаний вихід у світ в 1674 р. знаменитого «Синопсиса», який на довгі роки лишився основним посібником з історії України і Росії.

У XVIII ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов'язується з історією Київської Русі. Особли­во актуальними були такі паралелі під кінець існуван­ня української держави в складі Росії.

У XIX ст. в Україні починає розвиватись історич­на наука у всьому її розмаїтті шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі.

Рубіж ХІХ-ХХ століть був плідним для українсь­кої історіографії, незважаючи на те, що Україна підля­гала юрисдикції зразу декількох держав. Значна кількість істориків збагатили історичну науку своїми талановитими працями.

Історіографія історії України 1917-1991 рр. скла­дається з великої кількості праць радянських учених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної ніве­ляції національної ідентичності, зрусифікувавши й істо­ричну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії — восьмитомній «Історії Українсь­кої РСР» (в 10-ти книгах). У ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкрес­люється думка про те, що він навіки зобов'язаний усіма своїми здобутками «старшому братові» — Росії.

В умовах незалежності України більшість істориків ґрунтується в своїх працях на засадах утвердження національної свідомості і державотворення.