Примусова колективізація сільського господарства в україні. голодомор 1932-1933 рр.

У другій половині 20-х рр. досить чітко виявилась тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості. В 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн селянських дворів і більшість се­лянських господарств була малоземельною.

У 20-х рр. товарна продукція зернового господарства Ук­раїни в порівнянні з дореволюційним часом знизилась майже на­половину. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, розд­рібненість і загальний низький рівень сільськогосподарського ви­робництва і зв'язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

Вихід був в укрупненні господарств, зміцненні матеріально-технічної бази села, більш справедливій та гнучкій політиці цін. Укрупнення господарств повинно було пройти еволюційно, в про­цесі саморозвитку. Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом її колективізації, тобто об'єднання з відчужденням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної еконо­міки, перетворення їх у кріпаків тоталітарного режиму.

Наприкінці 1927 р. 23,7% всіх селянських дворів складали бідняки, 72,3% - середняки, 4% - заможні. В жовтні 1929 р. тро­хи більше 10% всіх господарств були об'єднані у колгоспи. Це бу­ли в основному бідняцькі господарства.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 р. В січні 1930 р. керівні органи встановили й тер­міни проведення колективізації для різних регіонів. Україну було віднесено до другої групи регіонів, де колективізацію планувало­ся закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розгляда­лося питання про долю найзаможнішого прошарку селянства. «Ліквідація куркульства як класу» стала одним з головних прак­тичних заходів «всеоосяжної колективізації». З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з нею всі куркульські господарства поділялися на три категорії. До першої відносили «економічно міцні» господарства учасників та організаторів анти-радянських виступів та терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було «ізолювати» в тюрмах або в концтаборах. До другої категорії відносили «економічно міцні» господарства, які фактично не чинили ніякого опору, їх разом з сім'ями виселяли до північних районів країни. «Менш міцним» господарствам (фактично це були середняки), які не чинили ніякого опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання підпало 61887 господарств (2,5% усієї кількості). Площа вилученої землі досягла 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби - 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна — 40,3 млн крб. Майно над­ходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян викликало незадоволення й масові виступи селян. За деякими оцінками, у селах Ук раїии у 1930 р. сталося понад 40000 повстань і бунтів.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Після визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів, про цент колективізації почав різко зменшуватись. З 10 березня по 20 червня, протягом 100 днів, з колгоспів вийшло півтора мільйона селянських господарств, тобто майже половина колгоспників. Во сени у колгоспах залишалося менше третини селян України. І причому залишилися в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. Вишукуючи нових куркулів, залякували селян. Одноосібника намагалися за душити також податками. За таких умов селянин змушений буй йти до колгоспу. І вже скоро колгоспний лад «переміг». До кінцл 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Стан сільського господарства було погіршено. Тому валові збори зерна в Україні зменшились: в 1932 р. вони .становили 78,6% від рівня 1923 р., поголів'я коней — 66,7% (від' 1928 р.); великої рогатої худоби - 58,2%, свиней - 37,7%.

Обібране село важко пережило зиму 1931-1932 рр. Селяни ряду районів України голодували. Навіть у червні 1932 р. 33 рай они республіки потребували додаткової продовольчої допомоги. Голод удалося зупинити, проте належних висновків із подій зими 1931-1932 рр. керівництво як республіки, так і країни в цілому, не зробило, що згодом призвело до ще більшої трагедії.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю (адже зерно дісталося не їм), призвело до величезних втрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектору України було отримані лише 136 млн пудів хліба (у 1930 р. - майже 400 млн). В зв'язку з цим керівництво країни прийняло рішення направити в Україну та деякі інші райони країни надзвичайні комісії і хлібозаготівель. В Україні комісія очолювалась В.М.Молотовим. Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практику вала ця комісія, були репресії.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносились на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товарів Воржникам, заборонялась для них торгівля, достроково стягува­лись платежі за фінансовими забов'язаннями. Села оточувались регулярними військами і фактично приречувались на голод. Так був застосований терор голодом для того, щоб зламати опір і не-задоволення українського селянства.

Від голоду селяни втікали з міста і тисячами вмирали про­сто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн чол. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки.

При переході до колективізації не були використані можли­вості інших форм кооперації. Грубо порушувались законність, ігнорувались права і інтереси селян. Була ліквідована економічна самостійність селянства, знищена найпрацьовитіша його верства. В колгоспах застосовувся позаекономічний примус, колгоспники відчужувались від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жорстко регламентувалось, матеріальна зацікавленісь була слаб­кою, почуття господаря атрофувалось.

Періоди сталінських репресій кінця 1920 -1930-х рр.

І хвиля - 1928 - 1931 рр.– репресії щодо селянства(розкуркулення, голодомор) та робітників (звинувачення у шкідництві).

«Шахтинська справа» (1928 р.) – старі інженерні спеціалісти Донбасу звинувачені у тероризмі. шкідництві.

«Спілка визволення України» (СВУ) (1929 р.) – українських інтелігентів, колишніх діячів Центральної Ради та Директорії (Єфремова, Чехівського) звинуватили у створенні організації, яка ставила на меті повернути Україну до старого ладу.

«Український національний центр» (УНЦ) (1931)–над колишніми діячами УНР (М. Грушевський, М. Голубович).

Боротьба з УАПЦ

1933 р. – початок переслідування діячів «українізації».

ІІ хвиля - 1932 -1936 рр.– приводом до розгортання кампанії масових репресій було вбивство 1 грудня 1934 р. С. Кірова.

У ході цієї кампанії було репресовано Юрія Коцюбинського (голова Держплану УСРР, син письменника М. Коцюбинського).

ІІІ хвиля 1937 -1938 рр. – найвища «хвиля» репресій: охопили всі верстви населення України. Були «розкриті» неіснуючі контрреволюційні організації «Білогвардійський терористичний центр» та ін.

Репресовано відомих партійних та державних діячів: С. Косіор (І секретар ЦК КП(б)У) Х. Раковський (Голова РНК УРСР), В. Затонський, В. Чубар …

Масові репресії в армії – весь штаб Київського воєнного округу (командуючий Якір), більшість штабу Харківського воєнного округу (І. Дубов)

Репресії щодо діячів церкви та культури.

Стан культури в Україні в 1930-ті рр. «Розстріляне відродження».

1. Партійна верхівка встановлює жорсткий контроль над розвитком культури.

1932 р. – постановою ЦК ВКП(б) було ліквідовано всі літературно-художні об’єднання, що виникли і діяли в період НЕПу. У 1934 р. було створено єдиний Союз письменників (потім – Союз художників та ін.). Єдиним творчим методом (для письменників, художників, драматургів, кіно-митців) було проголошено «соціалістичний реалізм» (зміст – прославлення радянської дійсності).

2. Згортання українізації, переслідування її активних провідників, а також діячів української національної культури.

Репресії серед літераторів. 1933 р. – заарештований поет М. Яловий. Його друг, М. Хвильовий, який також піддавався звинуваченням у «національних ухилах», покінчив життя самогубством. На 10 років таборів було засуджено О. Вишню, до ув’язнення засуджено Є. Плужника. 1934 р. – розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, О. Влизько. У 1930-х рр. 97 чол. зі 193 членів Союзу письменників було репресовано. Письменники, які залишилися на волі, були змушені пристосовуватися до вимог режиму, щоб вижити – прославляти Сталіна, Компартію, радянський лад. У ті роки, під постійною загрозою репресій, працювали П. Тичина, М. Рильський, Ю. Яновський, В. Сосюра та ін.

Репресії в галузі мистецтва. 1933 р. – відомий геніальний театральний режисер Лесь Курбас був засуджений до таборів, де він і загинув. Репресований відомий художник Бойчук та його учні. 1934 р. – під час республіканської олімпіади було заарештовано (а згодом – розстріляно) 300 чол. кобзарів та лірників.

Репресії серед істориків-науковців – репресовані історики Слабченко, Гавриленко, розстріляний Яворський. М. Грушевського у 1931 р. було заарештовано (звинувачений у керівництві «Українського національного центру»), але потім звільнили (він помер у 1934 р.)

Таким чином, як що 1920 рр. називають періодом «відродження» української культури, то 1930-ті рр. – «розстріляне відродження», тому що більшість культурних діячів українського «відродження» було репресовано.

3. Знищення культурних пам’яток історичного минулого. у м. Київ: Михайлівський Золотоверхий собор (11 -12 ст.), Військово-Микитский собор та Братський Богоявленський монастир (на його основі існувала Києво-Могилянська академія), церква Богородиці Пирогощої (12 ст., її згадується у «Слові о полку Ігоревім»).

У м. Суми були знищені Покровська церква (17 ст.), в м. Охтирка – Юріївська церква (13 ст.)