Уніатська церква на українських землях у першій половині XVII ст
До 1620 р. Київська митрополія була єдиною, уніатською. Православної митрополії не існувало. Виникла загроза цілковитої втрати православними своєї ієрархії та церкви. У 1620 р. з ініціативи гетьмана Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив нову православну ієрархію (єпископів і митрополита). Це викликало невдоволення уніатів, які вважали, що католицька Польща, замість того, щоб обороняти уніатську церкву, «поставила вище державні інтереси від інтересів католицької церкви». Уніати скаржилися, що польська держава почала сприяти православній церкві. Враховувалося й те, що православ'я спиралося на підтримку 60-тисячної козацької армії, яка вимагала ліквідувати унію та відновити православну церкву.
Уніатський митрополит В. Рутський в 1624 р. у звіті до Риму наголошував на великі труднощі унії: сильна опозиція православних і протестантів; байдужість римо-католиків до уніатів, відсутність з їхнього боку допомоги; «язва переходу» (те ж «душехапство») на латинський обряд; постійне підозріння в нещирості уніатів з боку польської католицької церкви; недостатня допомога уніатам від короля і Риму.
Сучасні греко-католицькі авторитети та дослідники акцентують увагу на трагічній ситуації наприкінці XVI ст., коли українська православна церква була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римо-католицької церкви, знаючи, що українському народові загрожує неминуче окатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний православно -візантійський обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від Константинопольського патріарха на опіку папи римського.
Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко-католицькі авторитети вбачають у драматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву.
Саме в оцінках Берестейської унії стосовно українського народу найбільше суперечностей, і навіть спекуляцій. Православні акцентують свою увагу на насильницькому способі введення унії та боротьби з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, акцентують увагу на позитивному, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії, культури, духовності.
Історія української церкви після Берестейського собору 1596 р. засвідчила існування зловісної закономірності: переслідування й утиски, які довелося пережити православним, не меншою мірою відчули на собі і греко-католики.
Це зрозуміли вже після 30-річного запровадження унії два визначні митрополити: православній Петро Могила (1632— 1647 pp.) і грено-католицький Иосиф Вельямин Рутський (1613—1637 pp.)- Обидва прагнули примирити «Русь із Руссю», покласти кінець роз'єднанню, знайти шлях для примирення. Уже в 20-ті роки XVII ст. спостерігаються компромісні течії щодо примирення з уніатами серед вищої православної ієрархії, джерелом яких був сумний стан національно-церковного життя і після відновлення православної ієрархії. Фіксується тенденція різноманітних сторін, яка спрямована на примирення та поєднання, однак з різними мотивами і намірами. Зросла симпатія до ієрархічно-церковного устрою на засадах римо-католицького абсолютизму внаслідок 25-річного безієрархічного життя у православній церкві. Невдача поширити унію на Схід, до Московського царства, відновлення православної ієрархії в Україні заходами гетьмана Сагайдачного, трактування польським католицтвом і шляхтою уніатів як «другорядних у вірі й нижчих в суспільстві» спонукали Рим та уніатів виступити з ініціативою про примирення з православними, укладення «універсальної унії».
«Універсальна унія» — це єднання рівноправних церков західної та східної орієнтації, утворення єдиного Київського самостійного патріархату, обрання патріарха, незалежного ні від Константинополя чи Москви, ні від Риму. Щодо визнання примату папи римського, він визнавався лише як «почесний глава церкви» без будь-якої влади.
Здійснювалися практичні заходи, які були спрямовані на реалізацію ідеї «універсальної унії». Собор 1627 p., скликаний в Києві з ініціативи православного архієпископа Полоцького Метеля Смотрицького — ідеолога «універсальної унії», з участю митрополита Іова Борецького і Петра Могили, людей світських, обговорював питання про «почесне зверхництво» папи над українською церквою і унійний катехізис М. Смотрицького. Собор 1628 р. в Городку на Рівненщині розглядав «шість пунктів різниць між західною і східною церквами» згідно з доповіддю М. Смотрицького. На Городоцькому соборі було прийнято рішення знайти будь-який спосіб без порушення прав і привілеїв православної віри «утворити єдність Русі з Руссю, тобто неуніатів з уніатами».
Продовження обговорення унійної справи, що було намічене Городоцьким собором на обласному Київському соборі 13— 24 серпня 1628 p., завершилося судом над архієпископом М. Смотрицьким «за відступництво і зраду православ'я». Були призначені окремі собори для уніатів у Володимирі та православних в Києві для підготовки спільного уніатсько-православного собору у Львові в жовтні 1629 р. Пропозицію короля Сигізмунда III про спільний уніатсько-православний собор православний Київський собор не прийняв. Отже, спроба унії 1624—1629 pp. не вдалася. їй протидіяли православна частина населення, козацтво, київська громадськість.
Ідея зближення, об'єднання обох церков продовжувала жити, знайшовши втілення у спробі здійснення «нової універсальної унії» та утворення Українського патріархату. Король Владислав IV виступив з ініціативою православним й уніатам дійти згоди між собою, за прикладом Москви обрати собі патріарха. Проект «Modus Koncordia» був націлений на розрив з Константинопольським патріархом і утворення окремого Київського патріархату. Польський король був зацікавлений у здійсненні цього проекту, оскільки це був спосіб припинення в державі боротьби між православними й уніатами, знаряддя відриву православних, підданих Польщі, від симпатій до Москви та Константинополя. Митрополит Петро Могила за планами короля був кандидатом на патріарха.
Якою мірою заангажованим і втаємниченим у ці плани був Петро Могила — це тема окремого дослідження. Грамоти Петра Могили братствам закликали обміркувати справу примирення з уніатами. Проте негативна позиція Риму щодо утворення Київського патріархату, неспокій у внутрішньому житті української православної церкви внаслідок поширення чуток про плани Владислава IV об'єднати православних і уніатів під зверхністю римського папи з наміченням кандидатури Петра Могили на патріаршу кафедру перекреслили ідею «нової універсальної унії» на основі Патріархату Київського та всієї Русі.
берестейська унія певною мірою визначила такі події в історії України, як відновлення ієрархії у православній церкві 1620 р. за допомогою козаків і гетьмана Петра Сагайдачного, виснажливу, довготривалу боротьбу за її легалізацію впродовж десятиліття, спробу укладення «універсальної унії» з метою примирення православних і уніатів за часів Київського православного митрополита Петра Могили. Національно-визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1646—1654 pp.). криваві події в Правобережній Україні, пов'язані з Барською конференцією та Коліївщиною (1768 p.), також несли в собі відгомін Берестейської унії.
Аналіз стану уніатської церкви впродовж XVII—XVIII ст. засвідчує, що панівні кола Речі Посполитої, які спочатку сприяли поширенню та утвердженню унії, самі не вірили в її релігійну цінність і церковну самостійність. Вони намагалися використати унію як своєрідний перехідний стан, чистилище для православних, щоб таким чином легше перевести їх у католицтво.
У Львівській, Галицькій, Кам'янець-Подільській уніатських єпархіях, у західній частині Волині уніатське духовенство зневажається й утискується так само, як православне духовенство, віруючі в Київському, Брест-Литовському, Мінському воєводствах.